Іноді ви зводите стіни не для стримування людей, а для того, щоб побачити, хто наважиться їх зруйнувати.

Сократ

 

 

 

 

Педько Анна

м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Учениця 11 класу, Криворізької загальноосвітньої середньої школи І-ІІІ ступенів №126.


Дитячі  казки – зло.

…Через височенний кам’яний мур Прекрасний Принц намагається перебратися до королівського палацу, щоб поцілунком повернути до життя Сплячу Красуню…

…Ні, не так…

… Прекрасний Принц гострим лицарським мечем сміливо й наполегливо прорубує собі шлях через густий загадковий ліс, що оточує зачарований королівський палац, аби знайти й гарячим поцілунком розбудити Сплячу Красуню для спільного щасливого життя… (Ну, якось так!..)

Але ж пробивається, шукає, долає, наближається!..

…Від перших днів життя мами співають своїм малюкам колискові пісні та розповідають казки… А казки не прості: вони про красу, правду, справедливість… І ви помітили? Вони всі, як одна, закінчуються … перемогою добра. І це прекрасно!.. У маленької людини складається враження, що таким гарним, чудовим і безтурботним буде і все життя, як обіцяли казки…

…І дарма! Бо життя і казка – це речі абсолютно протилежні!

Найнерозумніша мрія дитинства – стати дорослим, вільним, незалежним! Та лише згодом починаєш «тверезіти» і усвідомлюєш, що доросле життя – це жорстока боротьба за місце під сонцем, у якій (так!) є перемоги, але є й поразки (а їх більше!), і треба бути до них готовими… (а нас цього в казках не навчали!).

А неосяжному  світові немає до тебе жодного діла: самостверджуйся, доводь, на що здатен і чим кращий за інших.

Маю багато приятелів серед однокласників, усі вони – цікаві люди! Але хіба я нічим серед них не вирізняюсь? Хіба не я маю більше шансів на життєий успіх? (І так думає КОЖЕН!) Від одних відмежовуєшся, бо вони тебе не достойні; від інших - бо ти їм не рівня. Сидиш і думаєш: це золота середина чи провалля? А доки зважаєш, очікуєш… життя потихеньку спливає, як річка, котра до свого витоку НІКОЛИ не повернеться. Усі сподіваються, що час настане, але він тільки минає.

То ж, зводячи навколо себе мури, стіни, кордони, які б рятували від непотрібних клопотів, небажаних людей і давали можливість зосередитись на чомусь великому і глобальному: збудувати кар’єру, стати цілком матеріально незалежним, самоствердитися і показати всьому світові: ось який я, ось на що здатен!.. залишаєшся у своїй «фортеці» усіма забутим і нікому не потрібним…   Це що? Це – щастя???

Здавалося, для успіху тобі потрібен тільки ти. І ось: перемога твоя!

А на вершині, на п’єдесталі, на престолі… самотньо і холодно… То чи варто було так наполегливо до неї рухатися? Час лікує, якщо дати йому час. Шукаєш відпочинку й спілкування в інтернеті, що зблизить тебе з іншими людьми… Та дуже скоро настає прозріння: інтернет – це збіговисько таких самих самотностей, як і ти! Замкнене коло!

І чи не захочеться в той момент віддати УСЕ заради неочікуваного і такого бажаного телефонного дзвінка або чийогось візиту? Не бійтеся! Не забувайте про мене! Простіть за гордість і залиштеся поряд назавжди!..

…Та не варто чекати на зміни. Слід самому змінюватися. І якщо колись тобі стане самотньо, порожньо, нецікаво… спробуй про когось потурбуватися, віддай іншим своє тепло, любов, прихильність! І станеш щасливим через те, що зробиш щасливим когось! Ось ЛІКИ! Знайшла!

…Ні! Неправильно суспільство виховує дітей! Не готує до подолання життєвих проблем, а одягає на очі рожеві окуляри, які абсолютно не виправдовують свого існування! Щось тут не так!

(Ну й перспективу я собі намалювала! Ні! Не варто будувати майбутнє за таким сценарієм! А якщо помилку можна виправити, то це ще не помилка!)

…Усе сподіваюся і дослухаюся: чи не цокають під моїм вікном копита?

Дитячі казки – зло…

 

Панасюк Марія

м. Славута, Хмельницька обл.

Студентка 1-го курсу, спеціальність «Культурологія»

 

Я сиджу один у темряві, і вона не гірша від темряви ззовні.

Так довго будувати й спалити за мить може лише той, хто цей храм спорудив.

 

Понад два роки тому я писала есей про будинки, домівки. Ні, не в контексті митарств безпритульних (хоча нічого гріха таїти, були й такі роботи). Це був звичайний філософський (так, філософія, яка набуває ознак звички) есей про помешкання. Я й досі пам'ятаю: дім – це місце, де людині комфортно.

Два роки часу додали прагматизму у це визначення: дім – це будівля про чотири  стіни. Їх утворюють двовимірні конструкції (прямокутні, квадратні, та хоч зигзагоподібні), які у свою чергу формують цеглини, блоки, дерев'яна крівля. Можливо, хтось мешкає у будиночках з піску, або лише боязливо наближається до пісочниці з метою її дослідити (нічого-нічого, одного разу ми дійдемо; боятися – це нормально, не бояться тільки...).

Типологізація будинків різноманітна. Звичайно, хочеться сказати, що воно, себто житло, або є, або його немає. У дитинстві ми мріємо про всіляко оснащений і розцяцькований казковий палац. З тонкими, зазначу, стінами. Далі мусить слідувати фаза бункеру. Жага до усамітнення може свідчити про переїзд на постійне місце проживання до Тибету або про стан душі типового українського чотирнадцятилітка. Тоді стіни потовщуються й двері барикадуються.

У деяких ця застуда хронічна. Я обожнюю Бродського. Він надихнув ціле покоління «мамчиних нігілістів» озброїтися залізним алібі щодо того, чому вони не виходять з кімнати. Не виходять з себе. Не виходять з берегів. Не скоюють помилку.

Згодом, услід за втамуванням внутрішнього Бродського, приходить етап прийняття. Як правило, це корелює зі здобуттям професії та початком самостійного життя. Неважливо, адаптоване місце проживання під елементарні потреби чи ні – аби було, де лягти, й бажано, у повен зріст.

Навіть якщо мова йде про спальний мішок чи будиночок на дереві (попервах найекзотичнішою моєю пропозицією була пристань амбітного флібустьєра). Під кінець важкого робочого дня тебе вже не так хвилює наявність чи ненаявність стін. Аби дощ не накрапав. Бо білизна попрана.

Нещодавно (якраз-таки на заході від кафедри культурології та філософії) я почула цікаву гіпотезу наближення історичних епох до вікових змін людини. Доповідачка не докрутила до пуття цю тему й запнулася на постмодернізмі.  Ми живемо у маразмі. В сенсі: коли брати загасання класичного мистецтва за вікову категорію, то це, безумовно, старість. Таке собі переосмислення, перегрупування (переквартирування, якщо бажаєте) нажитого досі. Постмодернізм-бо не продукує нічого нового.

Я повірю, що за часів Сократа мали місце зведені мури і вони були досить доречні. А тепер це – поруйнована суміш з битої цегли, штор, колотого посуду та інших витворів хворого розуму.

Ти - всього-навсього зайва цеглина у цьому постаменті невизначеного призначення, перефразовуючи класика (гурт «Пінк Флойд", звісно). Дивно це визнавати, але дійсно ж: ти можеш вважати себе величиним візантійським храмом і бути лише шматком вапна у чиємусь житті.

Є люди, про яких кажуть: ти підбираєш до них ключики, відчиняєш двері, а за ними ще одні двері. Це ні добре, ні погано. Просто ти ніколи не можеш знати напевно, що саме приховується за тими дверима. На гадку спадає казка про Синю бороду, але це не той приклад, який я хотіла навести.

Як різні бувають споруди у екстер'єрі з їхніми мешканцями включно, так і різні скелети у різних сукнях (чомусь пригадався чоловік з кліпу «Кам Андан" з його камінг-аутом). Не хочеться говорити пафосного: «за красивим фасадом...».

Навстіж відчинені двері (ними мені оперувати легше, ніж стінами) до святково накритого столу можуть приховувати незастелені ліжка у суміжній кімнаті (як добродії колись переховували асоціальні елементи – просто це те, на що не хочуть дивитися або й хочуть, але навіщо).

Ти можеш прочинити двері до чужої підсобки й випадково першочергово станцювати з чужими граблями (а хтось поривається роками й не знаходить у зв'язці потрібного ключа).

Можеш потрапити до спальні й, окрім гітари, розкиданих повсюдно конспектів та трьох лашин, заприязнитися з чужими підліжковими монстрами.

Можеш обійти кухню й замість сподіваної індички до Дня подяки, побачити, якими зусиллями людина готує себе до нового дня на своїй мікролабораторії.

Я вже мовчу про те, що можуть транслювати домашні кінотеатри головного мозку, коли господар, виходячи з дому (як ми пам'ятаємо – з себе), забуває скористатися пультом. Або як від каміна займається килим й запахом спалює найліпші твої сподівання.

Люди власноруч, наче вежу у Вавилоні, зводять свої надміцні укріплення, долаштовують до своїх броньованих дверей з трьома замками товстезні стіни зі звукоізоляцією. Аби ніхто не чув передрачок їхніх демонів зі скелетом у шафі, що вбраний у сукню. Аби пожежа, зчинена підпаленим килимом, не перекинулася на сусідське обійстя (не хвилюйтеся, у нас встановлена пожежна сигналізація). Аби нікому не докучали потоки свідомості й рефлексії, що транслюються на старому пошкрябаному проекторові.

А за це не говорять «дякую".

За це питають: «чому ти такий замкнений в собі?»

Ключ загубився, стіни товсті, а до вікна високо шкрябатися.

 

Салівоник Тетяна

м. Сарни, Рівненська обл.

Студентка 3-го курсу, Сарненського педагогічного коледжу РДГУ.

 

Сократ колись давно сказав, про будівництво «храмів почуттів»,

Не так вже легко осягнути, що розумілось під поняттям цим.

Людина кожна зводить стіни – бар’єри для людей,

Та зводить їх лиш інколи, а не кожен день.

Ці стіни – це мури, величність їх може вражати.

Їх будувать – це все одно, що на гору круту крем’яную

камінь важкий підіймать. [Л.У.]

Виникає логічне запитання:

- А «для чого тоді будувати»?

Ті стіни – не з цегли й каміння.

Й бетон не заливають при будівництві таких.

Людські почуття будують їх самі,

Щоб побачити, хто наважиться зруйнувати їх.

Щоб переконатись у правильності вибору людей.

Бо біля себе бачити бажаємо таких,

Які при зустрічі із певною стіною – знесуть її ногою.

Які підуть на край землі, в вогонь і воду – надто поетично,

І може трохи нереалістично.

Та суть тут зовсім не складна:

Нам треба, щоб людина доброчесною була,

Такою як І. Кант казав.

Про справедливість Арістотель ще писав.

Людина може вірність довести за мить і втратити так само швидко.

То чи потрібно стіни будувати взагалі якщо довіра так не близько?

І важко людям правду довести –

що не бар’єр це, тільки перевірка.

Вони ж вбачають  в цьому лиш біду,

І гіперболізують так, неначе, з неба зірка!

А може суть тут трохи не така?

І кожна цеглинка цієї стіни – виражає твою незалежність між людьми.

Це зовсім не означає, що не підпускаєш їх до себе чи хочеш  оминути.

Це  – незалежність у виборі дій,

Й відсутність впливу на змінність думок.

Ти особистість формуєш.

І кожна цеглинка – маленький до цього крок!

А дехто вбачає у цьому бар’єр…

Й не хоче він бачити «формування людей».

І не цікава йому особистість твоя -  унікальна, велика,

До якої ти так довго йшла…

Запам’ятати потрібно одне:

Особистість свою формуємо МИ.

І стіни будуємо не для людських похвал чи суджень.

Ми перевіряємо витривалість свою і коло спілкування в певній мірі.

Хтось особистість будує свою, а хтось, під стінами чужими сховавшись,

не мури будує, о ні, а світ маленький, де б заховатись…

А як будуєш свої стіни ти?