Іноді ви зводите стіни не для стримування людей, а для того, щоб побачити, хто наважиться їх зруйнувати.

Сократ

 

 

 

 

 

Іванова Владислава – 1-ше місце

м. Миргород, Донецька обл.

Учениця 9 класу навчально-виховного комплексу "загальноосвітня школа І ступеня - гімназія"  Мирноградської міської ради

 

Кожному хочеться мати кого-небудь,

кому можна було б розповісти про болі в лівому плечі

або про те, як швидко зношуються лаковані туфлі,

коли на них з'являються тріщини.

 

О. Генрі

 

Людина.

Що це слово означає для тебе? Я думаю, що більшість людей будуть мати труднощі з відповіддю на це питання. Кажучи науково, людина –  жива, наділена інтелектом істота, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Я, особисто, не хочу бути суб’єктом чи істотою, тому відповідаючи на це питання, не буду спиратися на науковий термін поняття людини.

Для мене людина – це не тільки частинка соціуму. Я вважаю, що щоб стати Людиною не достатньо тільки народитися в людському тілі. У  сучасному світі існує багато людських істот, я не можу їх назвати людьми, бо щоб бути людиною треба робити людські вчинки, на які багато людських істот не є спроможними. На мою думку, Людина не зможе скривдити іншу людину чи рослину, чи робити все тільки в цілях власної вигоди. Справжня Людина завжди буде думати про інших, та навіть жертвувати своїми інтересами заради чужих інтересів.

Отже, хто така людина для мене? Це точно не істота чи суб’єкт. Для мене Людина -  це той, хто показує, що вона Людина. Допомагає іншим людям, не йде «по головах» інших. Моя думка може здатися абсурдною, але я вважаю, що справжню Людину можна визначити за тим, як вона поводиться з твариною. На мою думку, справжня Людина просто не зможе нашкодити маленькій беззахисній істоті. Яка вона після цього людина, якщо ображає слабших та менших.

Що ж, розібравшись з тим, хто така людина, перейдемо до цитати Сократа. Для чого ж люди часто зводять стіну: щоб стримати людей чи щоб побачити, хто її зруйнує. Я вважаю, що існує дві цілі одразу: і щоб стримати, і щоб подивитися.

Перша ціль взаємопов’язана з другою. Люди будують уявну стіну, щоб стримати несправжніх людей від  тих істот та суб’єктів, які не спроможні на людські вчинки. Вони огороджують себе від фальшивих друзів та награних усмішок, від егоїзму та індивідуалізму  та від лицемірства, якого так багато в сучасному світі. На жаль, будують стіну лише невеликий відсоток людей, які зрозуміли, якими повинні бути справжні люди. Але ми не  можемо не бути вдячними «людям», бо вони навчають нас їхньою поведінкою та їхніми вчинками, як не треба робити та ким потрібно бути ( Людиною чи людською істотою ). Ми живемо в ері лицемірства, тому має багато прикладів фальшивих людей.

Що ж на рахунок того, що люди будують стіну, щоб побачити хто її зламає? Люди огороджують себе, щоб побачити, хто зруйнує цю саму огорожу, щоб побачити, для кого вони дійсно потрібні. Навіть, якщо з першого разу не вдається зруйнувати стіну, треба намагатися щось робити та пробувати ще й ще.  На мою думку, люди мають мати девіз, як на мене найкращий девіз – «Ніколи не здавайся!», який оспіваний у багатьох музичних та літературних творах. Якщо ти важливий для людини, вона обов'язково знайде шляхи спілкування та вирішення проблем, які заважають спілкуванню. Проблеми, які заважають і є тією стіною, яку люди будують для перевірки їхнього найближчого оточення. Якщо ви вирішили проблеми чи хоча б знайшли шляхи компромісу – ви зруйнували стіну, якщо ж ні - людина зрозуміє, що ви зайві в її житті та що з вами настав час попрощатися, бо вона розуміє, що ви не зробили нічого, щоб «зламати стіну».

Отже, людина будує стіну для обох випадків, і тільки вона вирішує, хто є гідним, щоб зруйнувати стіну.

 

Коноз Олена Павлівна – 1-ше місце

м. Миколаїв

Учениця 11 класу Миколаївської гімназії №3,

 

Було б добре, якби після прочитання цього есе у вас залишився приємний післясмак, як після чорного шоколаду з мигдалем, шкода, якщо воно розчиниться у повітрі, ніби ранковий туман.

Саме такий туманний світанок відкрив мені таємницю героя Франца Кафки, яку той намагався приховати за трьома замками.  Грегор так довго віддалявся від сім'ї і людей, захищаючи свій особистий простір, що ніхто й не помітив, як він пропав у своїх застінках.

Спробую переконати вас, що мають значення не стіни, а те, що сховано за ними і хто у них стукає. Ви можете зробити неможливе, як це зробив гурт “Queen” у «Богемній рапсодії», варто лише набратися хоробрості й змінити себе. Найголовніше – визнати, що саме змусило тебе зводити стіни і від кого вони тебе захищали. Запитання, відповіді на які не дає  Інтернет.

Минула «золота доба», коли « Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами…» , і всі ми погоджуємося, що то потреба самозахисту від сусідів і недоброзичливців. Лише інколи, перечитуючи Овідія, розумію, як далеко ми від «поріддя», яке «Правоту шанувало і Чесність».

Кожен з нас зводить мури, щоб захистити себе, своє серце від болю. Така собі Велика Китайська стіна у душі…. Майже у кожній душі! І, як наслідок , хвороба часу  - самотність.

Пам'ятаєте у Джона Стейнбека («Про мишей і людей»): «Тільки книжки не допомагають. Людині потрібно, щоб хтось живий був поруч. Можна збожеволіти, якщо у тебе нікого немає. Нехай хоч хто-небудь, аби був поруч. Але ж немає нічого більш жахливого, ніж самотність серед людей».  Ви марно заперечуєте, що не хочете бути почутими і побачити себе без захисної оболонки у вигляді «стіни», без своєї звичної повсякденної оболонки. Щодня переконуюся: ми - покоління людей, яке професійно грає в ігри і носить вишукані маски. Скажете, що цілком нормально для людини приховувати сокровенне від сторонніх очей. Як на мене, то найголовніше, якими ми бачимо себе в дзеркалі, без своїх масок? Можливо, там віддзеркалюється маленька десятилітня дитина, яка здатна радіти лише тому, що живе і бачить небо, квіти, може за будь-якої нагоди кинутися в рідні обійми. Проходить років сім і звідкілясь з’являється майже Уайльдівський Велет, наполягаючи, що садок – його власність, він зводить мури навколо чудового саду, а ти не завжди знаходиш шпаринку, щоб повернутися у райську місцину і достукатися до Егоїста, повернути йому радість і віру в добро. Здається, шпаринка є всюди. Чи то з цікавості, чи з великого почуття її знаходять деякі дитинні душі. Підсвідомо хочеться, щоб вони її знайшли, бо всі ми здебільшого  - егоїсти.

Що бачимо ми у мороці туману? Обриси чи світло? Якого ми кольору? Які ми на смак? Які ми на самоті за мурами?  Пам'ятаю, Олесь Гончар писав про людей зі смаком сталі. Як зберегти в собі ті речі, які роблять нас собою? І не раджу боятися відчуття, що нічого не знаєш, бо правильної відповіді взагалі не існує – відповіддю є ти сам. Справжні велети думки виявлялися безпорадними перед цією таїною.

Чи треба руйнувати мури? Я - проти будь-якого руйнування, бо вважаю це проявом насилля. Краще вже – через шпаринку, як слабке хлопченя із пробитими ручками і ніжками, яке навчило Егоїста милосердю і любові.  Він зовсім близько біля кожного з нас, хоч і невловимий для мудрості світу цього, а Його слабкість трощила навіть в’язничні мури.

Проходьте крізь стіни серцем, стукайте, доки не відкриють,  хоч не в кожній стіні є двері, але в кожній стіні є місце для дверей.

 

Павліва Вікторія – 2-ге місце

с. Широке, Одеська обл.

Учениця 11 класу Широківського НВК.

 

Де ми з тобою будем, коли закінчиться війна.

Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала між нами стіна

Стіна, стіна, стіна.

Впала між нами стіна...

Океан Ельзи

Кожна людина є творцем свого життя, тільки їй вирішувати, що робити зі своїм життям та для кого зводити так звані «стіни». Але ж для чого люди їх будують. Невже закінчився той час, коли люди прагнули до чогось кращого, до взаєморозуміння, зближення, підтримки один одного. Я не можу повірити, що люди так сильно почали зациклюватись на своєму «я», що зовсім забули про почуття і ставлення до них оточуючих.

Якщо ж відкрити цю тему фактично, то люди  у всі часи зводили стіни для захисту себе від холоду та зла. Укріплені стіни зводили для захисту від нападів ворога та біди, яка наступає.

Переносячи це на душу, ми розуміємо, що ці стіни будуються не просто так, а для захисту себе та свого внутрішнього світу від зовнішнього впливу та зла. Ми боїмося, що наші переживання та поставлені думки хтось заплямує та видасть на загальний осуд. Та з плином часу ми все більше накручуємо себе та «укріпляємо свої стіни».

Такі ж стіни ми споруджуємо, коли хочемо щось зберегти від «злого ока», наприклад, тому легку «конструкцію» як щастя. Але ж ми самі буває не знаємо, що ж насправді таке щастя? Щось матеріальне, як вілла на Гаваях, десяток автомобілів у гаражі? Чи, навпаки, щось легеньке й романтичне? Для мене щастя – це відчуття досягнутої цілі або мети. А мрії іноді бувають настільки вибагливими, що стають божевільними. Та якими б вони оригінальними не були, зрештою всі бажають бути щасливими. Не завжди для нас успіх – щось конкретне. І коли мрія набуває форми, то іноді виявляється зовсім не тим, що ми намагалися уявити. Режисер вважає, що щасливим його зробить інвестор, який вкладає свої мільйони в майбутній блокбастер. Домогосподарка найкращим подарунком до будь-якого свята, вважає пилосмок або набір посуду.

Тож що таке щастя?

Одразу в уяві виникають образи: гроші, гроші, ще раз гроші. Кажуть, будуть гроші – буде все.

Але ж треба згадати про моральні цінності, про радість, турботу, любов… Про всі ті речі, що запалюють вогник в очах, дарують спокій нашому серцю. Спостережливі люди помітили, що щастя приходить лише до тих, хто багато працює. Щастя вимірюється не в доларах, а в моментах, коли на душі так добре, що виростають крила. Ми самі є творцями свого щастя, і як говорять українські прислів'я: «І кожна людина – коваль свого щастя». І людині для цього творіння вже дали фарби і полотно. Потрібно лише замахнути пензлем і відтворити свою мрію. І зовсім не важливо, що людина добре малює лише простеньку квіточку. Отже, хто хоче бути щасливим, той просто може ним бути. Але на мою думку, щаслива людина не буде будувати ніяких стін, вона буде просто жити і насолоджуватись життям. Життя таке коротке і не потрібно його витрачати на різні дурниці, і як казав Сенека: «Життя так само, як і байку, цінують не за довжину, а за зміст.». Ти можеш прожити хоч сто років, але ж якщо ти не зробиш нічого корисного, твої будні будуть сірими та монотонними, ти своїм існуванням не покращиш нікому життя, ти проживеш його дарма та воно буде зовсім пустим. Такі люди зовсім не цінують життя та за словами Л. да Вінчі: «Той, хто не цінує життя, його не заслуговує!»

Люди перестали довіряти новим знайомствам, вони забули, що таке довіра, це і є ще одною причиною того, що люди почали закриватися від всього світу, у стіни. Ці стіни схожі на коробки, або ж футляри, як у творі «Людина у футлярі» Чехова. Там також головний герой закрився від всього світу у своєму «футлярі». Але ідея цього твору полягає в протесті проти «футлярного життя». Тобто загалом людство проти цього, але кожен із нас не думаючи забудовує навкруг себе стіни. Ці стіни не бетон та цементна суміш, а вчасно не сказані слова другу або рідному, замкнутість у собі, злість на суспільство це також те, що ми тримаємо в собі свої переживання та накопичуємо їх, ніби збираємо сніжну кулю, яка не зменшується, а навпаки  збільшується і збільшується. Потім це може перерости в депресії, негаразди та вічно поганий настрій, який ми злісно виливаємо в сторону рідних та близьких, чим можемо дуже ранити їх душі.

Якщо ж поділити на вікові категорії цю проблему то зрозуміло, що частіше всього себе від світу відгороджують або підлітки або люди середнього віку, в яких не вдалося життя. Підлітки, по своїй по своїй природі, майже завжди переживають переломний період, в якому ці стіни будуються само собою. Ці стіни руйнують або друзі або батьки, які допомагають нам пережити цей складний період і не дати гормонам зламати нас.

Коли ми будуємо стіни лише для експеременту це все може закінчитися тим, що ми закриваємося в собі та люди, які б могли ці стіни розбити, просто не зможуть увійти до нас в довіру. А таких людей, є дуже мало. Зазвичай це близькі, рідні, друзі або кохані люди. І вони не завжди можуть добитися цілі. Тому що ми не завжди знаємо, що ми хочемо самі. Ми придумуємо собі ілюзії свого ідеального світу, в якому всі повинні жити по вашому сценарію, але це майже нереально. Кожен має свої правила життя по яким рухається. І ці правила в кожного різні, бо кожен із нас є особистістю та індивідуальністю, яку просто неможливо повторити, Бог нас створив неповторними, «Ми всі народжуємося оригіналами, не потрібно помирати копіями» - популярна фраза із соціальних мереж, яку читає майже кожен, але зміст її розуміють не всі, підкоряючись тим самим цитатам із VK, Instagram, та Твітеру.

Ці соціальні мережі також є своєрідними стінами, навіть не стінами, а реальністю, в якій зараз перебувають майже всі. Але ж не потрібно перетворювати віртуальність в реальність. Подивившись на речі тверезо ми розуміємо, що соціальні мережі є лише інструментом комунікації. Таким же інструментом як мобільний інтернет, телеграф і голубина пошта. Соціальні мережі є засобом масової інформації, таким ж як телебачення, газети та наскельні малюнки. Ми переносимо багато не потрібного із інтернету в життя. Ми починаємо просто деградувати. Як кажуть: «Колись людина, приручивши собаку, втратила нюх. Тепер людина приручила інтернет і починає втрачати мозок». В кінці кінців треба жити так, щоб на соціальні мережі та непотрібні стіни не вистачало часу. Треба наповнювати життя емоціями та почуттями, а не шукати їх в Інтернеті.

Скільки в житті прекрасного! Треба тільки це помітити, розпізнати, вихопити із плину часу. Прекрасне в моєму житті те, що я можу спілкуватися з друзями, ділити радість і горе. У мене гарні батьки, вірні друзі, мудрі вчителі – прекрасний настрій. Згадуйте про це частіше!!!

 

Іршак Анна-Марія Валеріївна – 3-тє місце

с. Червона Слобода, Черкаська обл.

Учениця 11 класу Червонослобідської ЗОШ І-ІІІ ст. №2.

 

Думки... Пам'ятаю, десь читала, що наше життя лише на 10% складається з того, що бачимо, а на 90% з того, як ми це розуміємо. Повз проходить просто симпатична дівчина… Вважаємо, що вона щаслива, мабуть, має свій бізнес, що побудований на правді-неправді, а може, чоловіка, який її забезпечує. Ні! Я не така. Це ж добре. З такими, як вона, не спілкуюся, бо в мене ж високі моральні цінності. Звісно, це ж є так... Гарна дівчина...

Мабуть, у вас в голові зараз лише одне питання: "Навіщо ти, дитино, пишеш про сторонню людину і до чого тут Сократ за своєю "стіною"?". Не намагайтесь зрозуміти чужу душу  станете божевільними. Але зараз не про це.

Уявіть: розмовляєте ви з кимось. Ця людина – "важкий" співрозмовник. Не хочеться з нею говорити. Вона не приємна нам не через свій вигляд чи манеру спілкування  ми не звикли до таких думок, до чужого погляду на життя. Ми "зводимо стіни" лише для того, щоб відгородити себе від непотрібного. Лише для цього?

Ми звикли помічати те, що хочемо. Але коли щось виходить з норми? Все стає складнішим. Ми ховаємося за «стінами» зовсім не для того, щоб відгородитися від непотрібних людей чи подій, навпаки, щоб не розчарувати тих, хто нас зацікавив. Наприклад, закохуючись, боїмося, що буде боляче, що їм не потрібні наші почуття, що зовсім не потрібно нав'язуватись. З'являються комплекси. Ми передаємо ініціативу іншим, закриваючи себе на замки та печаті.

Гарна дівчина… Мабуть, має все, що захоче і коли побажає. Їй все дається так легко. Я сижду за своїм гаджетом (хоча і його мені купили батьки) і скаржуся на долю. Безумовно мені важче жити, аніж дівчині, що, можливо, роками невпинно працює на якусь контору, чекаючи підвищення. Кому ж складніше? Звісно ж, мені! Вона ж така щаслива, я – нещасна. Ні, ні, ні, не думайте – не нарікаю на свою долю. Просто ця дівчина, що проходила повз, справді сяяла. Вона була така… Гарна! Та вона справді щаслива! Хіба ви цього не бачите?!

Щастя… Складно його спіймати і так легко втратити. Чи була я колись щаслива? А що воно таке? Складно відповісти. Чому? Бо стати щасливим занадто легко, щоб залишатися ним. Безглуздо думати про щастя, коли дивишся черговий серіал, коли проходиш складний рівень в грі, що зараз на піку своєї популярності. Ми далекі від філософії. Я – не виняток.

Гарна дівчина… Вона зупинилася… і глянула на мене. Невже розуміє, про що я думаю? Та ні, неможливо. Навіть смішно. Не існує ж врешті-решт людей, що читають думки. Її очі… Невже в них журба? А тепер радість? Здалося? Можливо. Ідемо… Куди мені треба? А їй? Стіна… Між нами стіна.

Ні. Не подумайте: я не перетворюю своє есе на новелу чи оповідання, просто хочу зрозуміти, про що вона думає. Бачу щастя в її очах, але це лише одна сторона медалі. Вона радіє, посміхається, та про печаль у душі ніхто не знає.

Гарна дівчина... Сумна вона. Як їй допомогти? Між нами стіна. Її не звалити, якщо просто стояти й мовчати. А чи потрібно мені це? Сумніви... Вона ніхто для мене, і я  ніхто для неї. Мовчу...

Ми зводимо стіни. Кладем по цеглині після кожної насмішки і брехні. На стіні  графіті, за нею  ми. Навіщо нам це треба? А й справді. Навіщо? Чому не жити просто, тоді люди до тебе потягнуться. Тоді станеш прочитаною книгою для кожного. Навіщо нам стіна? Чи варто закриватись від усіх? А коли хтось випадково зруйнує бар'єр? Буде боляче... А хай усі топчуть поріг душі моєї! Може, так буде легше? До всього можна звикнути й до цього теж. А чи потрібно? Брехати собі ж… Не хочу я звикати до бруду на килимку, де завжди когось чекатиму! А може, хтось же зайде, піднімає мене й понесе в дім, зачинивши двері? Може... Але ж знову буде бар'єр між мною і людьми. Але не між нами! Ми  тут! Добре це чи ні? Хто знає. Я не філософ.

Гарна дівчина... Вона когось побачила. Біжить обіймає і... плече. Здається вона зустріла того, хто давно вже обійшов ту стіну. Можливо, вони давно не бачились, або ж навпаки — щойно розійшлись і знову стрілись. Сльози течуть, але на обличчі посмішка. Нарешті вона щира. Я заздрю: її стіну вже хтось не помічає. Вона – щаслива, я ж – у пошуку. Кому складніше?! Вибрати самотність з щастям за дверима чи стати чистим полем для людей? Пускати лиш когось чи всіх підряд? Що краще?!