Тексти переможців Всеукраїнського конкурсу філософського есе.

1-ше місце

Хурсяк Тарас Володимирович

10 клас, Опорний заклад "Балашівська загальноосвітня школа І-ІІІ ст" (Рівненська обл.)

«В сучасному світі виховувати значить виробляти несприятливість до телебачення».( М Маклюен)

Чи задумувались ви коли-небудь, як жили люди, коли ще не було телебачення? І  тоді люди жили дуже цікаво та весело. Адже відсутність телебачення не означає відсутність веселощів. Телебачення на той час заміняли не всім цікаві зараз книжки, листування, розмова віч-на-віч.

Я неодноразово зустрічав вислів: «Ті, хто читає книги, керуватимуть тими, хто дивиться телевізор». На жаль, хто автор цих слів, так і не зміг з’ясувати. Але зі словами повністю погоджуюсь. Адже читання книг сприяє розвитку уяви, змушує нас створювати власний сценарій тої чи  іншої події. Часто буває, коли після прочитання книги переглядаєш фільм, знятий за сюжетом цієї книги, отримуєш глибоке розчарування. Адже зовсім не такими уявляв ти собі героїв, їх одяг, манери, тощо. І це не дивно. Адже, читаючи книгу, людина втілює своє бачення, властиве лише їй, і воно часто не збігається із баченням сценариста фільму, адже в нього своя уява і своє бачення подій. І, навпаки,- коли спочатку дивишся фільм, а тоді починаєш читати твір, у тебе немає простру для уяви, адже тобі вже нав’язали певне бачення. Телебачення позбавляє нас можливості вибору. Ми змушені «споживати» той продукт, який нам пропонують. А ні для кого не секрет, що дуже часто цей продукт низькоякісний.

Окрім того, успішними в житті частіше стають люди, здатні до творчості, здатні мислити креативно, тобто нестандартно. Такі люди вміють знаходити безліч рішень там, де звичайна людина побачить одне. А найкращий спосіб формування креативного мислення – не телебачення й не Інтернет, а саме читання книг. Недарма Б.Гейтс, представник найуспішніших людей сучасності, з усіх засобів здобуття інформації першість віддає книгам: «У моїх дітей, звичайно, буде комп’ютер. Але спочатку вони отримають книги». Його наслідують і деякі свідомі українці. Наприклад, відомий співак Олег Скрипка, батько чотирьох дітей, пишається тим, що в його оселі немає телевізора, а натомість діти зайняті живим спілкуванням.

Звісно, не потрібно всі наші біди списувати на телебачення. Адже цей винахід людства має і позитивні сторони. Інша справа, що дивитись телевізор – прерогатива людей, у яких уже сформоване критичне мислення, які вміють відкидати зайву інформацію, так званий «фейк». А в дітей такі вміння відсутні, тому вони, мов губка, вбирають увесь негатив, що ллється на них із блакитного екрану.

Дедалі частіше телевізор називають «однооким вампіром», акцентуючи на його здатності поглинати нашу енергію. А найбільш енергетично вразливими є саме діти. Дітям, вихованим на телебаченні, важко прищепити інтерес до справжнього мистецтва. Через брак уяви класична музика, серйозна книжка видаються їм нудними порівняно з низькопробними розважальними телешоу.

На жаль, сьогодні більшість батьків, спираючись на зайнятість, брак часу, замість того, щоб почитати з дитиною книгу чи пограти з нею у якісь розвивальні ігри, просто вмикають мультики – й дитина годинами сидить перед телевізором. Замість того, щоб розвиватись, діти перетворюються на своєрідних «зомбі». У них починається істерика, коли телевізор вимикають.

Окремо можна говорити про вплив телевізійної реклами на несформовану дитячу психіку. Часто можна спостерігати, як дитина не хоче навіть спробувати смачний і корисний домашній сир, вимагаючи магазинну «Растішку» тощо. У такому випадку можна стверджувати про негативний вплив телебачення не лише на психічне, а й на фізичне здоров’я  молодого організму.

Отож дітей потрібно виховувати хорошими книгами, розвивальними іграми, спілкуванням у родинному та дружньому колах. Адже, на думку А.-С. Екзюпері, - «найбільша розкіш це розкіш людського спілкування». І альтернативою такого спілкування може бути хіба що хороша книжка, але ніяк не телевізор.


2-ге місце

Підкошена Дарія Олегівна

10 клас, Руськополянський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ №2 (Черкаська обл.)

«Ми надаємо форми нашим інструментам, а згодом – вони надають форми нам». ( М Маклюен)

Час вальсує безмежжям історії людства, якому, як і акулам, щоб жити, потрібно постійно рухатись. А якщо на мить зупинитись просто посеред вулиці? Що ми побачимо? Штрихкоди багатоповерхівок і велику кількість людей, які увесь час кудись поспішають, обмежені рамками нав’язаних буденних суджень. Якщо нас запитати, якого кольору були очі перехожого, ми не зможемо дати відповіді, оскільки запам'ятаємо згорблені над своїми телефонами постаті, або ж байдужо потуплені вниз погляди під музику з навушників. Кому цікаво відчути невловимий трепет душі, дивлячись на останній політ жовтокрилого листя, якщо можна жваво обговорити ціну сукні відомої співачки чи новий серіал?

«Це зрозуміло, що поглинає інформація. Вона поглинає увагу людей. Отже, багатство інформації породжує бідність уваги», – казав Гербер Сімон. Дійсно, звідки ми можемо дізнатись про вищезгадану ціну сукні? Звичайно ж, з телебачення або соцмереж.

Я не можу повністю стверджувати, що сучасний прогрес – це суцільне зло. Навпаки, завдяки цьому ми можемо засвоювати більше інформації та використовувати її з розумом для досягнення своїх цілей. Але біда в тому, що більшість людей не здатні фільтрувати інформацію та контролювати її надходження у наш мозок. Кому цікаво дивитися наукові програми, якщо можна «посмакувати» свіженькими плітками про життя відомих людей чи досхочу надивитися смішних шоу та різноманітних передач, де дуже багато блискучих декорацій і красивих нафарбованих людей, які нещиро посміхаються у камеру. Суцільне лицедійство! Чому ми обурюємось, коли пліткують про нас, але дозволяємо собі слідкувати за життям інших? Хіба це не робить нас ницими?

Потім порція новин, у яких знову говоритимуть про нещасні випадки та аварії. Англійці говорять: «Ifitbleeds, itleads», що в перекладі приблизно звучить так: «Якщо це пов'язано з кров'ю, це буде популярним». До речі, це одна із медіаманіпуляцій, метою якої є зібрання більшої кількості глядачів. От і перший доказ, спершу ми створили телебачення, а тепер воно керує нашою свідомістю.

Щоправда молодь зараз надає перевагу соцмережам. А там точнісінько така ж біда. Підлітки годинами сидять на своїх сторінках – це дуже затягує, і ти навіть не помічаєш плин часу. Я теж трішки залежна від них, ніде правди діти, хоча намагаюся обмежувати час своїх «віртуальних прогулянок». Найбільш поширеним додатком є Instagram. У ньому можна слідкувати за іншими людьми, викладати фото, спілкуватися з тими, хто зараз знаходиться далеко від тебе. Я вважаю, що Instagram та й інші соціальні мережі мимоволі стали причиною морального занепаду молодого покоління. Оскільки в шаленій погоні за вподобайками, коментарями, підписниками ненароком можна загубити себе й стати егоїстом. Адже, викладаючи фото, ми хочемо, щоб нами всі захоплювались та милувались, хоча зазвичай майже всі публікації однакові та нецікаві.

Через соцмережі зараз поширюють усе: сленги, моду, музику, марки речей, які вважають престижними, життєві цінності. Індивідуальність губиться між привабливими назвами та красивими картинками, а почуття трансформуються в цифру. Утягнути живіт, одягнути новенькі кросівки й зробити фото біля паркану чомусь стало надважливим.

Ще один дефект – люди добровільно викладають кожен свій крок, а як відомо, цифровий слід залишається назавжди. «Великі люди обговорюють ідеї. Звичайні люди обговорюють події. Дрібні люди обговорюють людей», – влучно сказала Елеонора Рузвельт.

До речі, про великих людей: Instagram створили друзі, Кевін Сістром та Майк Крігер. Це було схоже на порив душі, на потребу створити щось незабутнє, вагоме. Іще один цікавий факт, що спершу всесвітньовідому соціальну мережу хотіли назвати Burbon, на честь улюбленого напою – бурбону. Лише за добу додаток завантажили 25000 разів! Зараз ця павутина з'єднала в собі захмарну кількість користувачів.

Отже, єдиною проблемою людей є самі ж люди. Одні створюють щось величне, інші – залежність собі. Спершу первісне суспільство виготовило примітивні знаряддя праці із каменю, потім вони створили з нас працелюбну, розумну цивілізацію. Ми винайшли засоби масової інформації, а тепер вони диктують нам правила життя.

Але не варто прогинатися під мінливий світ, нехай краще він підкориться нам!

 

Семененко Владислав Володимирович

10 клас, Колонтаївська ЗОШ І-ІІІ ст., Краснокутської районної ради (Харківська обл.)

«В сучасному світі виховувати значить виробляти несприятливість до телебачення».( М Маклюен)

Шановні добродії й добродійки! Щиро вітаю Вас усіх із Всесвітнім днем філософії, днем наймудрішої з наук, що сама по собі є унікальною формою осмислення світу, яка  допомагає людині реалізуватися, відбутися як найвища цінність на землі.

Я – дитина свого часу: люблю спорт  і активно ним займаюся , непогано володію комп’ютером, батьки подарували крутий ноутбук, смартфон…  Словом, все, як у моїх ровесників.

А живемо все – таки в добу унікальну: НТР все перетворила на світ фантастики, людина підкорила космос, походила по Місяцю, розщепила атом, дістає з-під землі всі її скарби… Ну і як, людино, ти – щаслива? Ти маєш все, про що мріяла? А, я забув сказати про винайдення тобою засобів комунікації…. Як нам, поколінню  початку ІІІ тисячоліття, трактувати слова відомого канадського філософа Г. М. Маклюена  «Якщо історія починається з винайдення писемності, то вона закінчується з винайденням телебачення»?..  Спробую поміркувати… Як проводили час наші далекі предки? Спілкувалися, фантазували, спостерігали, щось відкривали…і винайшли засоби, якими зробили світ не таким великим, де через екран можна побувати в гостях у будь-якому куточку планети. Про тих таки попередників скажу: все їм хотілося пізнати, все дослідити, самим до всього дійти… Для дітей старалися, для нащадків, щоб жили вони краще, говорили: « у нас не було, то хай хоч у них буде»…

Цікаво, якщо не зазирати до словника, то як можна своїми словами дати визначення поняттю «виховання»? Що значить – «виховувати»? Мені здається, однозначної відповіді й не даси. Хтось ототожнює вихованість з скромністю, хтось з відповідальністю, інший з милосердям, частина з патріотизмом… Та всі одностайно назвуть цей процес позитивним. А якщо в індивіда відсутні кращі людські чесноти, на нього скажуть – «не вихований»!

Виникає питання: чому пан Маршелл вважав, що « в сучасному світі виховувати - значить виробляти несприйнятливість до телебачення»?

Тоді запитаю у себе і у вас: а що ж таке «телебачення»( без словника)? І знову різні погляди: хтось «вдариться в науку» і назве – передача інформації на далекі відстані, хтось  - можливість дивитися спортивні змагання чи концерти, не виходячи надвір, для когось – асоціація з кінозалом… Що ж тут шкідливого, що категорично суперечитиме вихованню? Охоплений простір – безмежний, географічні відстані – скасовуються, телеобрази - зразками  для наслідування. А упевнені, що ті «взірці» гідні наслідування, що все побачене й почуте варто розцінювати прямолінійно, без алегорії? Ні! Все, що дивляться діти, обов’язково має бути проаналізоване батьками, старшими. Адже ж ми розуміємо, що діти не в силі критично оцінювати почуте чи побачене, проте скопіювати – запросто! Тому навіть, на перший погляд,  невразлива картинка з мультфільму  може  викликати прояви зла, жорстокості, насильства… А потім у відчаї батьки питають : «Чому дитина  жорстока? Де корінь зла? »

Коли дозволите, наведу факт із соціального дослідження:  у 80- х роках ХХ ст.. у США 63% засуджених злочинців заявили, що здійснювали злочини, копіюючи телегероїв, а 22% перейняли з екранів «технологію» злочину.

До речі, у тих же США до шкільної програми введені уроки кіно- і телекритики, на яких учні вчаться правильно оцінювати побачене, аналізувати вчинки телеобразів і т.п.

Наше ж телебачення повністю відмовилося від різних навчальних, інтелектуальних , розвивальних передач для дітей і підлітків. Чому? Бо їх не дивляться! Заради видовищності, телекомпанії часто нехтують  моральними нормами, ігнорують виховне призначення ЗМК і використовують скандально – вульгарний матеріал, з метою здобути «свого» глядача і прихильника, заради вирішення бюджетних питань показують реклами, від яких можна зніяковіти і які існують, як основний матеріал на ТБ… Старші говорять нам: колись бездуховність, жорстокість, моральна ницість були винятками, то сьогодні рідкістю стають щирість, людяність, взаємоповага. А телебачення в цьому  роль зіграло? Так, воно украло в нас радість спілкування, ми не співчуваємо навіть найріднішим, ми не просимо порад, не ділимося успіхами. А що далі?

ЗМК й, насамперед, телебачення повинні пам’ятати, що саме вони є інформаційними вихователями суспільства,  яким вірять, і знехтувати довірою – зганьбити себе.

До речі, на думку філософа, не народ , не класова боротьба, не конфлікти в середині суспільства, а рівень інформації визначають характер і сутність епохи. Наша епоха – це наша доля! Ми підкорюємо, і це очевидно, медіапростір! Пробачте мені, пане Маршелле, але Ви не знали, як несила виплутатися з павутини, яка так безжально захопила наше покоління, не залишивши жодних  альтернатив. Але ми такі, які є! Хай час буде толерантним до нас!

На нас ображаються батьки, мовляв, нічого ми не вміємо, неграмотні, не здатні мислити… Проте філософи й психологи запевняють: кожне наступне покоління розумніше й сильніше за попереднє…Хай так буде!

Я ж зовсім не проти телебачення, я увесь занурений в соцмережі, але розумію: хочеш бути ЛЮДИНОЮ, вчись добра у ЛЮДЕЙ!

 

Паращак Софія Володимирівна

9-В клас, Калуська гімназія ім. Д. Бахматюка, Калуської міської ради (Івано-Франківська обл.)

«Ми надаємо форми нашим інструментам, а згодом – вони надають форми нам». ( М Маклюен)

Часто, чуючи слово «інструмент», уявляємо собі речі, що нас оточують, нами ж створені, начебто непомітні та звичні в нашому щоденному побуті. Але кожен із таких предметів пройшов довгий шлях розвитку, щоб урешті опинитися на нашій поличці. І все не так просто, як могло би видаватися на перший погляд.

Інструменти – це не тільки татів молоток, плоскогубці, гайковий ключ і викрутка, не тільки різні способи та засоби відтворення музичних нот, як, скажімо, сопілка чи рояль. Це речі, без яких неможливо виконати якусь роботу чи досягти певного результату. Ширше значення, авжеж? Прочитавши це речення, перевіряючи його на наявність чи відсутність помилок, я зауважила, що з краю моєї свідомості випурхнула нова ідея, тема для цього есе: інструмент – це звичка.

Успішні, навіть дуже успішні люди кажуть, що наші звички говорять про нас більше, ніж біографія. Ти звинувачуєш інших у своїх невдачах? Робиш усе в останній момент? Годинами гортаєш стрічку соцмережі? Полишаєш за кілька днів почате? Повторюєш собі а-ля «Я не зможу», «Це не моє», «Мені просто не щастить у цьому». Це звичка невдахи, яким можна стати, якщо і надалі плисти за течією, не виділяючись, не працюючи, не думаючи, не шукаючи інструментів для успіху.

Уоррен Баффет приділяє читанню вісімдесят відсотків свого часу щодня. Так він звик, така його, як би сказав Марк Аврелій, натура. Тепер цей інвестор в усіх асоціюється з начитаністю, інтелектом, обізнаністю. Кожен, згадуючи його ім’я, розповідає про щоденні п’ятсот сторінок.

Арнольд Шварцнегер по п’ять годин чотири рази на тиждень дарував тренуванням. Зараз мистецтво бодібілдингу, як відточення скульптором тіла, представляє обличчя саме цієї людини. І всі захоплюються. І мільйони його впізнають та ставлять за приклад. Це його звичка, інакше – була б «ломка».

Джеку Ма відмовляли тридцять років, навіть у «Макдональдсі», і через це впертість до мрії описують, спираючись на його життєві історії: це та людина, яка не мала грошей на науку, і вчила англійську, помагаючи людям з багажем біля туристичного центру, і так щодня дев’ять років. Джек ніколи не здавався. Він – як Форест Гамп. Така його звичка.

Є ще багато прикладів, проте ці надихнули найбільше. Ці три людини досягли найвищого апогею у своїх справах. Чому? Тому що вони займаються високооплачуваним хобі. Чому? Тому що вони не здаються…ніколи… Чому? Тому що вони колись обрали інструмент для досягнення своєї цілі – свій характер, звичку, натуру і врешті скористалися цим.

Так, звичка – це інструмент до нашого успіху чи невдачі, до перемоги над собою чи ж поразки та провалу. Але ж звичку формуємо ми самі. Щодня і щохвилини. Виходить, живемо в якомусь зачарованому магічному колі.  Ми своїми щоденними вчинками, режимом роботи, способом життя виробляємо звички, а вони програмують нам майбутнє та наше життя. Пригадується давнє прислів’я: посієш вчинок – пожнеш звичку, посієш звичку – пожнеш характер, посієш характер – пожнеш долю. У цьому, як то кажуть, уся сіль афоризму М. Маклюена, якщо зробити цей вислів інструментом для розуміння та визначення людської долі та особистості людини загалом. Адже найбільша загадка людства та науки – це пізнання самого себе, своїх ресурсів, походження та призначення.

Cognosce te ipsum  – звучало як гасло цілих епох і відобразилося в працях українського філософа Г. Сковороди, зокрема в його філософії серця, у центрі якої думка про те, що людина не буде щасливою, не пізнавши самої себе… Не все так просто. Але водночас –  просто й складно. Як часто і буває в житті та в природі. Пізнай себе – будь щасливим. А як пізнати себе?  Який для цього потрібний інструментарій? Тут думки розходитимуться. Дехто скаже – розум. Але він безособистісний та, зазвичай, стоїть поза емоціями. Він холодний та безпристрасний, тоді як людина чуттєва та помиляється. Не зовсім інструмент для пізнання. Є ще її величність Інтуїція. Не у всіх вона присутня, або ж ми розучилися її чути. Тож знову повертаюся до звички, яка є постійною та визначальною.  Чи, може, я помиляюся?


3-тє місце

Червона Зоріна Олександрівна

10 клас, Міський Будинок дитячої та юнацької творчості м. Умані (Черкаська обл.).

«Завдяки телебаченню світ став великим селом, а значна частина телепередач відроджує сільські плітки». ( М Маклюен)

Ще не так давно телебачення увійшло до нашої домівки, ставши частиною нас самих. Воно дало можливість бачити і знати все і всюди. Мета його пришестя, здебільшого, була розважальна, аби ми цікаво і корисно проводили час. Та вже сьогодні безліч телепередач провідних каналів перестали виконувати цю місію, перетворивши телебачення на кшталт «сарафанного» радіо: «Одна бабка казала…», брехня на брехні. Таку тенденцію передбачали науковці ще півстоліття тому. Термін «глобальне село» було ще сформульовано у шестидесяті роки минулого сторіччя. Теоретик у сфері медіа та зв’язку Маршалл Маклюен у своїй теорії описав феномен майбутнього, де світ одночасно і звужується, і розширюється завдяки технологічному прогресу, який мав дозволити обмінюватися культурою, інформацією. Озирнувшись навколо, ми самі можемо помітити, як Інтернет, мобільні телефони та дешеві авіаквитки сьогодні мінімізують відстань між культурами, країнами, континентами. Але одним із найважливіших факторів, що формує феномен «глобального села» є медіа. У сучасному світі технологій новини облітають земну кулю за лічені секунди, а вільний доступ до інформації має кожен третій житель нашої планети. З іншого боку – скільки людей, стільки думок. І кожному не догодиш. Однак є ті, переважна більшість, для кого телебачення з альтернативи  відпочинку, джерела отримання корисної чи то правдивої інформації перетворилося на інформаційне «звалище», «порпання» яке вже не приносить ні емоційного, ні естетичного, ні, тим більше, інтелектуального задоволення. Дедалі  перегляд телепрограм стає пустими витратами часу.

Все частіше замість свіжих новин отримуємо дезінформацію. Тож виникає питання: якщо слово – це «зброя», то чи кожен журналіст вміло, професійно користується своєю «зброєю», потрапляючи у наші оселі з неперевіреними фактами, з низькоякісними сюжетами, від яких іноді стає страшно жити? Взяти, приміром, ТСН на каналі 1+1.  Кількість «жорстких» новин вочевидь перебільшена, понад 90%. Це негатив про зґвалтування, вбивства, катастрофи, різні кризи та інше. Українці після таких новин стають наляканими, схвильованими, нервово збудженими, у людей поважного віку підвищується тиск…А чи цікавить це тих, хто приносить нам такі новини, тих, хто знаходиться по той бік екрану? Кому потрібна і для чого така інформація, що робить хворим наш соціум? До того ж, не завжди запропонований  інформаційний продукт відповідає дійсності. У цьому я мала можливість переконатися на власні очі та вуха. В сюжеті про місто Умань розповідали, що на одному з міських свят на дітей впав величезний екран. Кореспонденти ТСН так перейнялися долею постраждалих дітей, що навіть не помітили їхніх вчителів, які так само постраждали. На всю країну пролунала брехня, що педагогів поряд зовсім не було, «вони десь гуляли». Тож, чи завжди через медіа до нас потрапляють правдиві факти, а не перекручена інформація? На мою думку, кореспонденти мають готувати сюжети без власних коментарів, відтворювати дійсність такою, якою вона є насправді, без «совкових прикрас», без гіперболізації на користь тих, хто такі новини замовляє, не перетворювати факти на плітки. Проте, деякі провідні канали відверто зловживають своїми можливостями впливу на людей, спрямовуючи нашу свідомість у потрібне для себе русло. А де ж норми етики, толерантність, професіоналізм?

Та чи завжди плітка – це дезінформація? Адже люди вже давно звикли асоціювати плітки із негативними висловлюваннями про когось або про щось. Натомість, вчені визначають термін «плітка» як «розмова про когось, хто не присутній». У цю категорію входять обговорення не обов’язково у негативному руслі: суспільних подій, політиків, громадських діячів, відомих особистостей та, звичайно, знайомих. Деякі дослідники вважають, що плітки – це інстинкт, який допомагав нашим предкам вижити. Замість збирання ягід чи полювання, вони використовували плітки для встановлення дружніх стосунків та формування спільнот.

Часи щосекундної боротьби за життя минули, а інстинкт пліткувати і досі залишився. Більш того, стало неможливим жити у суспільстві, не обговорюючи його членів. Та чи завжди телепередачі з подібною начинкою несуть здорову атмосферу? У деяких з них висвітлюється вся тупість сучасності, взяти хоча б «Говорить Україна», що транслюється каналом «Україна». Викликає обурення в ній усе: від назви до останнього слова ведучого. Та не може Україна так говорити, тому що має багатовікову історію, на кожному етапі розвитку якої були свої герої! Не можна узагальнювати сорокамільйонний народ одним словом «тупий»! Нам є чим гордитися, нам є ким пишатися! А чого можуть навчити подібні до «Говорить Україна» передачі, з її психічно не врівноваженими героями чи підставними акторами? На мою думку, якщо вже так хочеться посміятися над людськими вадами та долями, то можна назвати передачу відповідно, наприклад, «Новини з країни Дурнів» або, на закордонний зразок, «Тупий і ще тупіший». Телебачення з мистецтва не повинно перетворюватися на низькоякісний продукт, адже, що посієш, те й пожнеш.

Ще не так давно люди мали доступ лише до інформації, яка їх оточувала, про сусідів, друзів, то тепер весь світ став, як на долоні. От і наше сучасне українське телебачення вчиться у закордонних колег, і це – очевидно, ігноруючи потреби та смаки українців. А деякі передачі, мультфільми для дітей розвивають жорстокість, навіть, притуплюють розумовий розвиток зростаючого покоління. Чого може навчити, приміром, глухонімий мультфільм про пакісного баранчика Шона або «Свинка Пепа»? Ну, хіба що можна нікого не слухатися, робити, що завгодно, аби самому було добре: залізти в калюжу і стрибнути так, щоби заляпатися з ніг до голови й інших облити брудом.

Безперечно, в телеефірі існують і якісні програми, зазвичай, це авторські проекти, що дають можливість телеглядачам віртуально подорожувати світом, знайомитися зі світом живої природи, техніки або ж такі, що порушують суспільно вагомі теми. Ці телепередачі актуальні вже роками, а кількість глядачів їх з часом лише збільшується.

Отже, сьогодні телебачення стало нашими вухами і очима, позбавивши нас імунітету критичного мислення. І хоча ми дедалі стаємо перебірливими в одязі, побуті, їжі, проте іноді дозволяємо собі проковтнути інформацію, сюжет «з душком» і нам байдуже, чи корисні вони, чи ні. А дарма, слід було б бути більш обачливими, вибирати для себе якісне і вартісне на сучасному телеетері. Та поки що виходить, як кажуть, «у міру нашої вихованості та освіченості».

 

Читайте також  есе, додатково відзначені членами журі.

Гарних вражень від прочитаного та глибоких роздумів від сказаного в текстах.