Постановка проблеми. У 1991 р. Україна задекларувала вибір демократичного шляху розвитку, який передбачає побудову відкритого суспільства, зміцнення демократичних засад політичного життя, свободу слова та незалежність засобів масової інформації. З цього часу значно зросла роль засобів масової комунікації, переосмислення роль інформації у новому демократичному суспільстві. Особливого значення ЗМК набувають під час виборчих кампаній.

Наукова розробка теми. Серед закордонних фахівців, які в різні періоди займалися дослідженням ЗМІ та ЗМК, слід назвати таких авторів як: Ж. Бодрійяр, П. Лазарсфельд і Б. Берельсон, Д. Брайант і С. Томпсон, К. Дойч, Е. Ефрон, Г. Лассуел, Г. Маклюен, Е. Ноель-Нойман, Ф. Палмгрін, Ф. Уебстер, Л. Фестінгер, А. Шульц, Г. Штромайєр. Серед українських та російських науковців питання мас-медіа досліджено у працях Д. Авраамова, Б. Багдикяна, О. Вартанової, М. Вершиніна, Л. Губерського, С. Гуревича, М. Житарюка, В. Здоровеги, О. Зернецької, В. Іванова, С. Квіта, С. Корконосенка, Н. Костенко, С. Костилєвої, О. Кузнецової, Т. Лильо, І. Мащенко, І. Михайлина, В. Недбая, Б. Потятиника, Г. Почепцова, Є. Прохорова, В. Різуна, І. Слісаренка, О. Сусської, Ю. Фінклера, О. Чекмишева, А. Чічановського, С. Чукута, В. Шкляра, С. Шпаковської та В. Шпаковського та ін.

Завдання та мета дослідження. На основі аналізу виборчих кампаній (парламентських, президентських та місцевих) дослідити розвиток відносин  між засобами масової інформації та владою, виявити тенденції та особливості виборчих кампаній в питаннях взаємовідносин із ЗМІ, охарактеризувати вплив дезінформації на ведення виборчих кампаній.

Розпочата з 1991 р. децентралізація, перепідпорядкування, ліквідація і створення органів державної влади, що регулювали діяльність засобів масової інформації, на нашу думку, тісно пов’язана з новими вимогами демократичного суспільства. Так, 24 травня 1991 р. ліквідовано Держкомтелерадіо УРСР, а його функції передані Державній телерадіокомпанії, Держкомвидав реорганізовувався в Державний комітет УРСР по пресі, РАТАУ – в Українське інформаційне агентство при Кабінеті Міністрів УРСР (пізніше – Укрінформ), Головліт УРСР – в Головне управління з охорони державних таємниць у пресі. 10 листопада 1992 р., Головне управління по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації при Кабінеті Міністрів України перетворилося у Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації, хоча саме Головне управління значилося в переліку комітетів при Кабінеті міністрів аж до 2004 р. [8].

У 1994 р. створюється Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, яка проіснувала всього 3 місяці, та виникла пізніше у вигляді Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. Лише в 1994 р. Указом Президента України ліквідовано Державний комітет України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації та Державний комітет України у справах видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження, а замість них створено Міністерство України у справах преси та інформації [8].

Отже, аналізуючи часту реорганізацію органів та структур, що повинні були контролювали інформаційний простір вже незалежної України, можемо стверджувати, що впорядковуючи внутрішньоорганізаційні справи, ліквідуючи старі та створюючи нові органи, дані структури не могли виконувати свої функції в повній мірі. Звідси відсутність протягом тривалого часу конструктивної практики цивілізованого співробітництва представників медіа-простору та ОПВ та відсутність (до 1997 р.) законодавства щодо підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Основні законодавчі акти, що відносини між ЗМІ та ОПВ, були: Закони України «Про інформацію» (2 жовтня 1992 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (16 листопада 1992 р.), «Про телебачення та радіомовлення» (21 грудня 1993 р.) й ін.

Отже, в перші роки існування України як незалежної держави преса отримала свободу слова, і хоча існували фінансові труднощі, проблеми перекваліфікації журналістських кадрів, інформаційний простір зазнав по-справжньому революційних змін. Значно зросло значення медіа під час виборчих кампаній. Основним джерелом цих змін стала деструкція старої системи економічного існування друкованих мас-медіа. Преса, фінансована державою, перетворилась на пресу, економічно залежну від інших суб’єктів, – насамперед це стосується недержавних друкованих медіа [7, 59-61].

Із моменту прийняття у червні 1996 р. Конституції України та у 1997 р. законодавства щодо державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів, починається новий етап історії інформаційного простору України. Політична сфера цього етапу характеризується боротьбою не між політичними силами, а між лідерами, що є специфічною рисою публічної влади в Україні. Із обранням Президентом України Л. Кучму пресу змушують прийняти правила, за яких провідні телеканали та загальнонаціональні видання перейшли у власність олігархів та політично-фінансових угрупувань. Усе частіше спостерігається прояв монополізації інформаційної сфери владою та провладними структурами. Клановість є принциповою відмінністю українського інформаційного простору від західних демократичних суспільств, де газети і телеканали залежать перш за все від споживачів інформації, які платять за неї адекватну ціну і своєю чисельністю визначають рекламну привабливість мас-медіа.

Особливого значення набувало використання засобів масової комунікації під час парламентських (1998 р., 2002 р.) та президентських (1999 р., 2004 р. ) виборів, що засвідчило остаточне перетворення українських засобів масової комунікації на засоби масової пропаганди: мова йде про провладні й опозиційні ЗМК. Дві сторони використовували інформаційно-пропагандистські методи: влади діяла брутально й застосовувала «чорний піар», опозиція – намагалася вплинути на суспільну думку, переконати у своїй правоті. Провідними спеціалістами ЗМК зазначалось, що жорстока цензура стосувалась буквально кожного слова та кадру, чого не було навіть за радянських часів [3, 71-75]. З боку влади такі твердження заперечувались. Саме в цей час з’явилися «темники» – інструкції для ЗМІ від Адміністрації Президента України. У них вказувалось, які події і як саме висвітлювати, а які – взагалі оминати. Акценти в повідомленнях преси і телебачення стали однаковими, а в період виборів 2002 р. з’явилась величезна кількість дезінформації [4, 178].

Таким чином, український медіа-простір цього періоду втратив свободу та незалежність у висвітленні політичного життя суспільства. До всього додалося фізична небезпека для журналістів під час виконання своїх професійних обов’язків.

Напередодні виборів 1998 р. продовжувалися зміни в структурі органів, що регулюють діяльність інформаційного простору. Державний комітет телебачення і радіомовлення та Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення стають конституційними органами. Це означає, що керівника Держкомтелерадіо та членів Національної ради призначають за визначеною у Конституції України процедурою. Через місяць Міністерство України у справах преси та інформації реорганізується в Міністерство Інформації України, а через 4 місяці йому підпорядковується Державний комітет телебачення і радіомовлення та Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ). Так тривало до 1998 р., коли їх перепідпорядковують Кабінетові Міністрів України.

1999 р. Міністерство Інформації ліквідується, а замість нього створюється Державний комітет інформаційної політики, який забезпечував проведення державної політики в інформаційній та видавничій сферах. Рік потому Держкомтелерадіо та Держкомінфополітики зливають в один орган – Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, який виконує функції своїх попередників, за винятком тієї самої «організації виконання актів законодавства у сфері телебачення і радіомовлення та відповідних рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та несення відповідальності за розвиток державного телебаченням і радіомовлення». У 2001 р. ДІНАУ перетворюється в Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ» [8]. Таким чином, протягом 1997–2001 рр. відбувається пошук оптимальної форми контролю та методів цензури ЗМК.

Після прийняття 9 грудня 2000 р. Указу «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні» і відповідного розпорядження голів обласної державної адміністрації, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування затвердили Програми економічної підтримки районних, міських, міськрайонних газет, телерадіомовлення. Органами публічної влади було складено план заходів щодо зміцнення зв’язків обласної та районних державних адміністрацій з засобами масової інформації, надання їм повної, об’єктивної, неупередженої інформації про діяльність цих органів, реагування у встановленому порядку на критичні виступи журналістів [2, 417].

Свого апогею відносини між мас-медіа та політики досягли напередодні виборів кінця 2004 р. Із наближенням виборів політична боротьба розгорталась не лише навколо політичних, економічних, соціальних та культурних проблем країни, але й за доступність кандидатів до висвітлення передвиборчих програм у мас-медіа. Головним джерелом отримання інформації залишалось телебачення, що на той період фактично було поділено між фінансово-політичними угрупуваннями, наближеними до владних структур. У зв’язку з цим найпопулярніші канали «1+1», «Інтер», «УТ-1» замовчували чи дискредитували діяльність опозиції та її лідера, ізолювали та позбавляли можливості виступів на широку аудиторію через ЗМІ та водночас створювали сприятливий імідж для кандидата від влади. 90% мас-медіа висловлювали одну й ту ж позицію, щодо політичних подій. При цьому спостерігалось закриття непідконтрольних владі опозиційних друкованих та Інтернет-видань, невихід в ефір лояльних до опозиції радіостанцій, використання так званих «темників». Величезну роль у підготовці й проведенні протестних акцій відіграв Інтернет. Він був джерелом непідцензурної інформації, а також середовищем, де народжувались ідеї, ініціативи, де відбувалась мобілізація усіх противників режиму Л. Кучми [4].

Із метою мінімізації впливу на громадськість демократичних сил  в областях була здійснена інформаційна блокада. Опозиція мала практично єдину можливість доступу до аудиторії через ЗМК завдяки «5 каналу», який зазнав чималих утисків з боку влади та опинився перед загрозою закриття. Усвідомлюючи величезну загрозу свободі слова та демократії, на захист телеканалу виступили провідні журналісти всієї України. Важливою подією в журналістиці стала відмова в кінці 2004 р. багатьох представників інформаційного простору України подавати недостовірну інформацію про виборчу кампанію та оприлюднення відомості про грубий тиск на ЗМК з боку держави та власників мас-медіа.

Отже, перемога демократичних сил на виборах Президента України у кінці 2004 р. призвела до істотних змін у масовій свідомості, що дозволяє зробити висновок про те, що у процесі розвитку України настав перелом. ЗМК отримали величезний кредит довіри та стали важливим інструментом для отримання та утримання влади місцевими представниками публічної влади: свобода слова та ЗМІ, яка після 2004 р. зустрічає перешкоди хіба що у вигляді недостатньої громадянської зрілості частини журналістського корпусу, його вразливості перед вимогами власників газет і телеканалів; покладання на результати виборів при розв’язанні суперечностей між політичними елітами; зменшення так званого «адмінресурсу» – недемократичного тиску владних структур під час виборів [4, 183-184].

Як результат відбуваються зміни у структурі контролюючих ЗМК органів: наприкінці 2005 р. питання мовної політики були забрані у Держтелерадіо і передані до Міністерства культури України. На початку 2006 р. продовжилося звуження повноважень Держкомтелерадіо: функція реєстрації друкованих ЗМІ була передана до Міністерства юстиції України. З 1 січня 2006 р. змінився порядок призначення керівника Держкомтелерадіо – відтепер голову призначає Кабінет Міністрів України, а не Верховна Рада України за поданням КМУ, замість назви «Державний комітет телебачення і радіомовлення України» – «Державний комітет телебачення та радіомовлення» [8], що є донині.

Першою особливістю виборчих кампаній останніх років стало зростання впливу так званої «джинси» – прихованої реклами, загроза якої в тому, що глядач/слухач не може самостійно розібратися в тому чи оплачена, а значить і упереджена інформація, чи має місце збалансований нейтральний виклад повідомлення. Ураховуючи економічний стан в країні,  журналістське коло не опирається виконанню замовних матеріалів. Так, до прикладу, в листопаді 2008 р. на замовлення Фонду розвитку українських ЗМІ посольства Сполучених Штатів Америки в Україні проводився моніторинг, метою якого було виявити рівень використання «джинси» в волинській пресі. У результаті виявлено, що основними ймовірними замовниками політичних матеріалів, судячи з характеру та змісту публікацій, є Блок Юлії Тимошенко, Народний союз «Наша Україна» та «Єдиний Центр», політична сила Ю. Луценка та Блок Литвина [5].

Із наближенням виборів президента в січні 2010 р. у всіх газетах значно зросла кількість політичної «джинси». Збільшення кількості сторінок із «джинсою» привело до зменшення кількості сторінок із журналістськими матеріалами. Тобто наявність «джинси» прямо впливає на зниження якості газет та невиконання ними функції «четвертої влади». Отже, такі факти призводять до ігнорування медіа-власників достовірної інформації, маніпулювання думкою громадян та спотворюють медіа в очах громадськості. Напередодні виборчих кампаній питання свободи слова у волинських ЗМІ та методи ведення виборчих кампаній при застосуванні мас-медіа обговорюється чи не найбільше. На нашу думку, в періоди виборчих кампаній найскладніше зберігати нейтралітет представникам інформаційного простору – саме медійники виступають тим інструментом, завдяки якому відбувається налаштування громадськості в прихильності до тієї чи іншої політичну сили. Вважаємо, що регіональним мас-медіа складніше діяти, оскільки соціальна відповідальність і небезпека стати політично заангажованим виданням чи телерадіокомпанією зростають під час виборчих кампаній.

Другою рисою виборчої кампанії 2010 р. є використання технологій дискредитації конкурента або, як говорять політтехнологи, «зниження іміджу конкурента», що ґрунтується на висвітленні у ЗМІ таких аспектів: ненав’язлива інформація про відомі й невідомі електоратові деталі негативного іміджу, порівняння поведінки конкурента з «нормальними» або «ненормальними» зразками поведінки, докази залежності його від певних осіб чи організацій, його підпорядкованість, залежність від зовнішніх впливів.

Специфічними проявами псевдоінформації є введення в повідомлення середньостатистичних даних, різноманітних класифікацій тощо. Це означає, що будь-яка інформація, яку реципієнт може однозначно вирахувати з повідомлення, є псевдоінформацією. Загалом, наявність у повідомленні псевдоінформації сама по собі не є ні позитивною, ні негативною: все залежить від потреб реципієнта в отриманні такої інформації. Прикладом псевдоінформації є подання інформації про публічну владу, отриману соціологічними опитуваннями громадської думки. Частка похибки, а іноді не врахування етнічного, територіального, естетичного, економічного факторів, непрофесійне ведення опитування не дають можливості отримати достовірну інформацію, що спричиняє невірні, прорахункові кроки публічної влади [1].

Параінформація це найчастіше те, що написано «між рядками». Подача таких повідомлень без оприлюднення реальних цифр та їх аналізу змішую читача/слухача домислювати про реальний стан. Часто використовують для створення гумористичних повідомлень, а також у виборчих технологіях з метою дискредитувати політика. Спростовувати таку параінформацію практично неможливо або вкрай важко.

Таким чином, аналізуючи політичну діяльність в останні роки, зазначимо, що особливо активізується робота з засобами масової інформації в період виборчих кампаній. Часті вибори необхідні партіям для закріплення їхнього іміджу та підкреслення індивідуальності політиків, тому не політичні партії розглядаються учасниками політичного процесу, а тільки окремі політики. У країнах розвиненої демократії проявилася цікава закономірність: кількість критичних матеріалів, спрямованих на зниження іміджу конкурента, в сумарному обсязі рекламних проектів постійно зростає. Про співвідношення позитивних і негативних телевізійних рекламних роликів у президентських кампаніях бачимо значне зростання останніх. Тобто виборчі кампанії роблять ставку на дискредитацію конкурента. Аналогічні тенденції характерні і для сучасного українського політичного ринку. Також варто зазначити, що суттєві зміни у формуванні іміджу відбуваються переважно під час перехідних етапів у суспільстві. За останні двадцять років для України це стали періоди на переламі в 1991 р. та 2004 р.

Виходом із ситуації зростання популярності технологій «чорного піару» вбачаємо незалежно від рівня розвитку законодавства в тій або іншій державі журналісти зобов’язані виконувати писаний або неписаний Кодекс професійної честі як роботи, що несе внутрішній потенціал соціальної відповідальності перед суспільством загалом і перед окремою особистістю. Ці та чимало інших етичних норм покладені в основу кодексів професійної етики журналістів багатьох країн світу, у тому числі й України. Характерною особливістю цих документів є добровільний характер дотримання журналістами викладених у них положень.

ЛІТЕРАТУРА:
1.    Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : [монографія] / В. М. Бебик. – К. : МАУП, 2003. – 424 с. : іл. – Бібліогр. : С. 406-422.
2.    Волинь на зламі століть: історія краю (1989–2000 рр.) / [В. І. Бортніков, Й. Е. Надольський, В. Т. Денисюк та ін.]. – Луцьк : Ред.-вид. від. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2001. – 694 с., 420 іл.
3.    Дуцик Д. Політична журналістика / Д. Дуцик. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. – 138 с. – Бібліогр. : с. 130-137.
4.    Колодій А. Ф. Національний вимір суспільного буття / А. Ф. Колодій. – Л. : Астролябія, 2008. – 368 с.
5.    На Волині політична «джинса» значно поширеніша за комерційну [Електронний ресурс] // Волинська правда. – 2008. – 21 лист. – Режим доступу: http://www.pravda.lutsk.ua/news/8972/. – Назва з екрану.
6.    Політична історія України : [навч. посіб] / В. А. Греченко, В. І. Танцюра, В. В. Калініченко та ін. – 2-ге вид., допов. – К. : Академвидав, 2008. – 552 с. (Серія «Альма-матер»).
7.    Фінклер Ю. Мас-медіа та влада: технологія взаємин / Ю. Фінклер. – Львів : Аз-Арт, 2003. – С. 63.
8.    Шевченко Т. Історія органів влади у сфері інформаційної політики [Електронний ресурс] / Тарас Шевченко // Телекритика. – 2006. – 22 вер. –Режим доступу: http://telekritika.ua/organi/2006-09-22/7570. – Назва з екрану.
 

Про автора: Митко Антоніна – кандидат політичних наук, старший викладач кафедри міжнародної інформації факультету міжнародних відносин Волинського національного університету ім. Лесі Українки{jcomments on}