Від нових технологій та медіа завжди очікують суттєвих зрушень в культурі та соціумі. Від технологічних революцій чекають революцій культурних. Так було у випадку книгодрукування, радіо, телебачення. Щось подібне спостерігаємо й нині із утвердженням Веб 2.0. Все частіше в цих дискусіях, присвячених проблемам творення культури в інформаційну епоху, можемо зустріти такі поняття як Культура 2.0, Наука 2.0 та ін., за домогою яких здійснюється спроба вловити нові можливості культурного життя та творення науки. Загалом в культурі утверджується своєрідний інформаціоналізм, який можна окреслити як нову парадигму, котра починає домінувати над індустріалізмом завдяки тому, що нематеріальні блага набувають більшої цінності, аніж матеріальні, а також завдяки більшій продуктивності у витворенні культурних благ і реалізації влади. Концепцію інформаціоналізму представив Мануель Кастельс, визначаючи його як технологічну парадигму, що базується на збільшенні людських можливостей в обробці інформації через використання революцій, що відбуваються паралельно, а саме революції в мікроелектроніці та революції в генній інженерії.

Дослідник виокремлює ряд характеристик сучасних інформаційних технологій, такі як: акумуляція знання, щораз більше ускладнення процесів обробки інформації, фетишизація техніки, можливість миттєвого з’єднання усіх з усіма. Загалом, наслідком утвердження інформаціоналізму для культури є те, що змінюється її суть, спосіб організації та можливості розвитку.

Сучасну інформаційну культуру все частіше окреслюють як Культура 2.0, фактично порівнюючи її розвиток із розвитком версій програмного забезпечення. Культуру у версії 2.0 визначають як новий порядок культури, що формується під впливом досвіду використання сучасних інформаційних технологій та цифрових медіа. Ця культуру пропонує нові практики та засоби для творення культурних артефактів та змістів, характеризується перенесенням культурних змістів з фізичного світу до електронного. Крім цього, в рамках Культури 2.0 кинуто виклик традиційним інституціям культури, оскільки формується їх альтернатива. Кастельс в праці «Галактика Інтернет» визначає культуру інформаційного суспільства як «культуру реальної віртуальності».

Антропологічний аспект впливу інформаційного суспільства на культуру пов’язаний із появою нового виду людини, про що твердить ряд теоретиків інформаційного суспільства. В рамках соціології та антропології звертається увага на те, що на зміну покоління, яке було прив’язане до телевізора, приходить покоління, яке прив’язане до Інтернету. Цей новий вид людини називають по-різному. Серед найбільш поширених назв можемо згадати homo electronicus, коли людина перестає бути прив’язаною до фізичного світу, оскільки створює собі електронного двійника – аватар. Інколи аватар називають електронною душею сучасної людини. Інше визначення homo intelligens представлене в працях японського футуролога Йонезі Масуди. Він стверджує, що розвиток сучасної людини значною мірою залежить від розвитку інформаційних технологій. «Комп’ютерна та інформаційна технології, - пише Масуда, - роблять можливим для людини охоплення складного явища у всій його багатовимірній структурі та аналіз явища у його відношенні до цілого завдяки необмеженому часові й виконанню великої сукупності операцій, що виходять далеко за межі здатності людських лобних часток».

Ще один варіант окреслення людини нового типу – homo irretius (омережевлена людина). Таке окреслення вживає польський публіцист Едвін Бендик, котрий займається темою інформаційних технологій та їхнього впливу на культуру.  Він звертає увагу на те, що мережі нині є такою самою очевидною річчю як вода чи повітря, що фактично зумовлює потребу людини бути присутнім в мережі. В цьому контексті можемо згадати також Кастельса, який твердить, що історичний тренд демонструє, що найважливіші функції та процеси в інформаційну епоху організуються довкола мереж. Мережі творять нову соціальну морфологію, а дифузія мережевої логіки суттєвим чином змінюють процеси виробництва та сприйняття влади і культури.

Російський вчений Сєрґєй Хоружий, у свою чергу, пропонує сучасну людину називати homo virtualis. Зауважує, що мережа Інтернет, а також інші способи віртуалізації в сучасній культурі призводять до появи нового типу соціального індивіда, який повністю налаштований на віртуальність.

Важливою проблемою для осмислення бутя людини в електронному світі є творення ідентичності. Ця проблема нині є настільки актуальною, що зумовлює необхідність поміркувати над такими питаннями, як: Чи є життя в електронному світі? Чиє життя у електронному світі? Дослідник електронної культури Міхал Островіцкі, який реалізує академічні інтернет-проекти під іменем Sidey Myoo так описує своє народження в мережі: «Я народився в Second Life 11 жовтня 2007 року. Спочатку я прийняв мережеве ім’я, потім отримав електронне тіло. Потім образ розпався, постав простір. Інтерактивність засмоктала інтенціональність. Я увійшов в електронний світ».

Насамперед, слід прийняти до уваги те, що презентація особи в мережі має цінність з огляду на можливість її пізнати. Це призводить до екзистенційних наслідків, оскільки людина проводить певний час в мережі, отримує тут новий досвід, а відтак творить себе. Електронний світ дозволяє розширити можливості ідентифікації, за допомогою «аватарів», «електронних втілень», «мережевих імен» чи «електронних постатей». При цьому тут немає передумов для роздвоєння людини. Один із принципів кіберкультури: людина одна, а світів два. Коли зустрічаємося в мережі із чиїмось аватаром, то знаємо, що за ним стоїть людина, яка прагне за допомогою цього електронного образу доокреслити себе.

Інколи мережеве ім’я може здомінувати над іменем фізичним, використовуючи обраний в мережі псевдонім, людина починає функціонувати в публічному просторі. Наприклад, деякі дослідники електронних медіа відомі в Інтернеті під певними електронними псевдонімами, потім використовують їх для публікацій в академічних часописах. Таке використання мережевих імен може бути потрактоване як прагнення винести в фізичний світ досвід, який людина отримує в електронному світі. З іншого боку, можемо пов’язати це із бажанням науковця утвердити послідовність своїх поглядів, які він виголошує в рамках мережевих спільнотах та поза ними. Цим демонструється, що його ідеї мають не ситуативне значення, але пов’язане із більш загальною концепцією.

Існують також погляди, згідно з якими «архітектура» ідентичності в електронному світі цілком відрізняться від того, як вона проявляється в фізичному світі. Такого погляду дотримується, наприклад, Лоуренс Лессінґ. На відміну від реальності, стверджує він, кіберпростір не проявляє самоочевидних фактів ідентичності. В реальному світі людина являє нам свою стать, вік, вигляд, мову, освідченість, тобто усе, що ми можемо побачити і почути. Натомість в кіберпросторі ми по суті проявляємо лише свою адресу інтернет-протоколу. На думку Лессінґа, інтернет налаштований на анонімність, що перетворює його на простір без відповідальності – відсутність фізичних факторів ідентичності може зумовлювати відчуття вседозволеності. У такий спосіб індивід може отримувати у електронному світі нові мотивації та проявляти незнані до цього часу способи поведінки.

 

 

 

 

Про автора: Шевчук Дмитро – кандидат філософських наук, старший викладач кафедри культурології та філософії Національного університету «Острозька академія», координатор Всеукраїнської інтернет-конференції «Інформаційне суспільство і нові виміри культури»{jcomments on}