В останнє десятиліття відбувається активне проникнення постмодерністських ідей в творчість українських кінорежисерів. Головними історичними подіями, поряд з якими слід говорити про початок становлення постмодерністської культури – це зміни, що відбулися в економічно розвинутих державах в другій половині 60-х рр., які в загальному вигляді можна охарактеризувати як початок переходу від індустріального суспільства до постіндустріального, або інформаційного.

Постмодернізм говорить про запрограмованість людських фантазій, які утворюють віртуальні реальність. Люди лише сприймають реальність, яка створена безособовим соціальним інститутом, отже розум починає працювати за готовими зразками. Суттєвою особливістю постмодернізму є також естетизація зла і потворності, герої, які наділені людськими пороками подаються в привабливому й героїчному світлі.

Практика постмодерністського мистецтва показала, що митець тяжіє до контрастного поєднання елементів різних естетичних систем минулого та сьогочасного, до використання традиційно не сумісних матеріалів, барв, звуків заради створення нової художньої цілісності. Все це обумовлено інтенціями сучасного мистецтва до інтеграції, до створення єдності зі збереженням множинності, що до нього входить.
Постмодернізм слід розуміти як безпосереднє відображення реальних, суперечливих, що іноді не вписуються в раціональне мислення, процесів, які відбуваються в складній організації сучасного суспільства.

Проаналізувавши доробок провідних філософів постмодернізму: Ж. Дерріди, У. Еко,  Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко, Ж. Бодрійяра, Ж. Дельоза, Р. Барта, наукові розвідки мистецтвознавців та культурологів, які займаються дослідженням постмодерністичної думки на тлі мистецтва: І. Зубавіної, О. Мусієнко, Л. Брюховецької та інших, можемо визначити наступні характерні риси постмодернізму: 1) ацентризм – відмова від уяви про жорстко сконструйований з видимим центром та периферією світом, пропонує відмовитись від структурної уяви про буття (з логосом – центром), що переважала в західноєвропейській філософії; 2) гіперреальність – відмова від лінійного сприйняття простору на користь його багатомірності, не лінійності, включає до свого складу багато реальностей, які не зобов’язані відповідати дійсності. Згідно вислову У.Еко: «Гіперреальність – це світ абсолютної, ідеальної підробки, в якому імітація не просто відтворює реальність, а намагається навіть поліпшити її». [10]; 3) гра – скрізь присутня в постмодерністському світосприйнятті, вона допомагає осягнути та подолати реальність, дійсність. Постмодерністське мистецтво діє за принципом Арістотеля: «Якщо хочеш бути серйозним - грай». Гра – це структурна основа людських дій: «феномен суперечливої (ігрової) належності пронизує всі віхи людської культури». [8, С.165]; деконструкція – її можна віднести як до певного методу прочитання тексту, твору, так і до категорії постмодерністської філософії введено до наукового вжитку Ж. Деррідом в його роботі «Про граматологію» [4], позначає одночасну деструкцію (руйнування), що позначає демонтаж смислу, та реконструкцію (відновлення) слів-понять, що складають основу для онтології західноєвропейської культури («Бог», «істина», «присутність», «тотожність»); 4) інтертекст, інтертекстуальність – являється поняттям, яке визначає світосприйняття сучасної людини; будь-який текст є інтертекстом або «полем дискурсів, що перетинаються»; 6) іронія – приховане глузування, деякий завуальований зміст тексту, що проявляється в зазорі між змістом, який об’єктивно присутній в творі, так і змістом як задумом. Постмодерністська іронія покликана зняти відчуття роздвоєння людської свідомості, в ній пригадується античне «називати речі протилежними іменами». Під «іронією» розуміється іронічне переосмислення всього минулого досвіду попередніх епох. [8, С.225-226]; 7) колажність – спосіб організації цілого за допомогою поєднання різнорідних частин, є синтетичною формою, що відображає лоскутність, фрагментарність, мозаїчність свідомості постсучасної людини; 8) подвійне кодування – вказує на подвійну апеляцію митця – до маси та до еліти, а також на потенційну можливість створення й присутності тексту одночасно, тут і зараз. Вперше проблема зняття меж між елітарною і масовою культурою, між реальним та ірреальним була розглянута американським дослідником постмодернізму Л. Фідлером в роботі «Перетинайте рви, засипайте кордони» в 1969 році [9]; 9) постмодерністська чуттєвість – постмодерністська установка на сприйняття світу в якості децентрованого хаосу, який в уявлені постмодерністської людини виглядає фрагментарним внаслідок втрати людиною властивості сприймати світ (космос) в якості єдиного, наповненого розмаїттям, потенційними можливостями простору. [8, С.234]

Постмодернізм, як система координат, яка конструює сприйняття й встановлення змістовних кодів демонстративно проявляє себе в кіномистецтві, де режисери прокладають шлях до глядачів між цитатою та ремінісценцією, майстерно володіючи навичками гри при дозованому змішуванні елементів чужого та власного мистецтва. [5] До представників постмодернізму в українському кінематографі можна віднести таких режисерів як Кіра Муратова, Юрій Ільєнко, Роман Балаян, Олесь Санін, Олександр Шапіро, Сергій Лозниця, Єва Нейман, Алан Бадоев, Іван Кравчишин, Олександр Кирієнко. Це режисери, різні за своїми мистецькими уподобаннями, з різним стилістичним, мистецько-ідейним спрямуванням творів.

Серед них є режисери, які тільки починають роботу над формуванням свого авторського світу, а також ті, чиї роботи вже позначені авторським світосприйняттям кінодійсності. Українські режисери ігрового кіно сучасності розробляють в своїх творах різноманітні теми – історія українського народу, любов та зрада, життя та смерть, відчайдушність та карколомність, які «об’єднані єдиним «програмним» розривом з раціональним мисленням».

В своїх стрічках «Другорядні люди» (2001 р.), «Чеховські мотиви» (2002 р.), «Настроювач» (2004 р.), «Два в одному» (2007 р.), «Мелодія для шарманки» (2009 р.) режисер К. Муратова особливу увагу приділяє індивідуальності людини, її самобутності. В центрі дослідження режисера знаходиться маленький ззовні та великий насправді світ «другорядних» людей. Слід зазначити, що «в постмодерністських стрічках режисера герої перебувають в дивному, похмурому, хворобливому світі, де не можна зустріти жодного світлого кадру, жодного приємного обличчя, в її стрічках люди не говорять, а бурмочуть, в їх очах порожнеча і сум».  [3]

В художній стрічці «Мамай» (2003 р.) режисер О. Санін вибудував кіносвіт, який складається з міфів, що є не тільки логічним продовженням один одного, а й миттєвим спростованням самих себе, й натомість народжується щось нове, замішане на фольклорі, малярстві та індивідуальних фантазіях героя. [2]

Справжнім «постмодерністичним бунтом» на українському кінопросторі стала стрічка режисера Юрія Ільєнко «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002 р.). [5, С.193] Взаємовідносини між історичними персонами – гетьманом Іваном Мазепою та імператором Петром І – головний об’єкт режисерського дослідження в цій стрічці. Колажність побудови твору, тяжіння до кітчу, зображення «розколотої персони» Мазепи, яка є уособленням «людини шизоїдної цивілізації доби постмодернізму, з її схильністю до деконструювання» [5, С.199] – засоби, до яких звертається режисер під час авторської побудови твору.

Метафорична стрічка «Біля річки» (2007 р.) режисера Є. Нейман розповідає про один день з життя двох літніх жінок – матері та доньки. В цій стрічці режисер звертається до питання зв’язку поколінь, філософії та буденності життя.

Режисер Р. Балаян в своїй стрічці «Райські птахи» (2008 р.) крізь форму, зміст, задум фільму розповів, перш за все, про свій власний внутрішній світ – світ митця. Цим фільмом він продовжує тему, яку розпочав у «Польотах уві сні та наяву» – тему самотності й відчуття не потрібності людиною, та висловлює психологічну суть творчості, як явища. Божевіллям головного героя стрічки – письменника, режисер говорить про відірваність його свідомості від реальності, й відповідно неможливість адекватно оцінювати навколишній світ через превалювання штучно створених свідомістю образів. [6]

Такі фільми, як «Цикута» (2002 р.), «Путівник» (2004 р.), «Happypeople» (2005 р.), «Беспорно» (2007 р.), «Зйом» (2008 р.), «Кастинг» (2008 р.), «Дніпро» (2009 р.) режисера О. Шапіро, є авторським трактуванням дійсності українських вулиць. Головні персонажі в фільмах режисера – алкоголіки, наркомани, безхатьки, відвідувачі нічних клубів, актори, повії – надзвичайно енергійні та харизматичні люди, які весь час йдуть, біжать в заданих режисером напрямках. Своєрідному сприйняттю авторських проектів Шапіро сприяє відеоряд з довільно склеєними монтажними стиками, безліч роздумів в кадрі і за ним, а також прийом з повторенням кількох дублів однієї і тієї ж сцени. [7]

Фільм режисера Сергія Лозниці «Щастя моє» (2010 р.) є своєрідним епілогом першого десятиріччя ХХІ сторіччя в ігровому повнометражному українському кіно. Головний герой цього роуд-муві [1] – одинока людина, яка загубилась, не тільки в прямому, а й в переносному сенсі, в світі розпусти, бруду та смертей.

Сучасний український кінематограф має цілу низку режисерів, які за допомогою художніх засобів розкривають глибинні образи в своїх стрічках, знятих за всіма традиціями постмодерного мистецтва.

Література

1.    Бонрдар-Терещенко І. «Щастя моє»: антиросійський фільм українського режиссера. – Режим доступу до статті: http://culture.unian.net/ukr/detail/188993
2.    Брюховецька О. Фільм Саніна «Мамай». – Режим доступу до статті: http://mamayfest.at.ua/publ/film_sanina_mamaj/1-1-0-20
3.    Воронкова Л.  Кіра Муратова – впізнавана з першого кадру і непередбачувана завжди. – Режим доступу до статті:  http://www.viche.info/journal/519/
4.    Деррида Ж. О грамматологии / Ж.Деррида. – М.: AdMarginem, 2000. – 512 с.
5.    Зубавіна І.Б. Час і простір в кінематографі / І.Б.Зубавіна. – К.: Інтертехнологія, 2008. – 448 с.
6.    Іванова М.  Роман Балаян. Райські птахи. – Режим доступу до статті: http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=848
7.    Купінська А. Режисер-філософ Олександр Шапіро: "Фаллогоцентризму бій!". – Режим доступу до статті:  http://life.pravda.com.ua/cinema/49180d89b8b41/
8.    Усовская Э.А. Постмодернизм: учебное пособие. – Мн.: «Тетра Системс», 2006. – 256 с.
9.    Фидлер Л. Пересекайте границы, засыпайте рвы// Современная западная культурология: самоубийство дискурса. - М., 1993.
10.    Эко У. Инновация и повторение. Между эстетикой модерна и постмодерна // Философия эпохи постмодернизма. Сб. обзоров и рефератов. Минск, «Красико»–принт 1996. С. 48-73.

Про автора: Колос Діна – викладач кафедри кіно-, телемистецтва ЛДІКМ, здобувач КНУТКТ імені І. К. Карпенка-Карого{jcomments on}