Ще у 80-х роках XX сторіччя футуролог О.Тоффлер передбачив, що пошук мільйонами людей своєї ідентичності, котра полегшить возз’єднання особистості задля формування власного порядку та перемоги над хаосом, стане нагальною проблемою людства. Очевидно, що криза ідентичності постала найактуальнішою проблемою постмодерного світу - вибір людиною життєвих стратегій перетворився на основне завдання у плюралістичному, мінливому та іронічному сьогоденні. Акцентування на питанні ідентичності «вписано» в бачення сучасної картини світу і тісно пов’язано зі становленням віртуалізованого інформаційного суспільства. У зв’язку з глибинними трансформаціями сучасного соціуму, погоджуємось з  думкою М.Оже, «є всі підстави описувати кризу сучасного світу як кризу ідентичності» [11, с.140].   Необхідність детального аналізу самоідентифікації та ідентичності сучасної людини викликана ситуацією розірваності соціального світу: існуванням реального соціального буття, що задає межі самоідентифікації (статус, стать, національна приналежність) та віртуального, котре завдяки відкритості,  відсутності обмежень чи кордонів та постійної оновлюваності вимагає самовизначення та  регулярного пошуку своєї ролі в інфопросторі. Недовіра до метанаративів, характерна для постмодерного світу,  провокує людину на індивідуальний пошук відповідей про смисл   та суть власного буття. Я - особистість стає рефлексивним проектом, предметом власного дослідження та самоаналізу. У некласичній та постнекласичній філософській думці, на відміну від класичного уявлення про незмінну сутність людини, акцент зміщується на відмінність, не-самототожність людини, на утвердження необхідності  самовизначення та пошуку ідентичності. 
З точки зору Ж. Ліповецкі, ми переживаємо нині індивідуалістичну революцію, адже саме пошук ідентичності обумовлює всі наші соціальні та індивідуальні дії [10, с.17].

Глобалізаційні тенденції, кроскультурність впливів, трансформація соціокультурного середовища сучасного суспільства  викликали зростання уваги до пошуку людиною свого місця у всіх його інститутах. Саме тому визначальною проблемою людини сьогодні є пошук ідентичності, навіть боротьба за неї «боротьба за ідентичність пов’язана з подіями руху особистості у просторі способів існування. Це боротьба  особистості за свою нетотожність з будь-якими формами соціального існування, за збереження себе в якості субстанційної одиниці буття» [3,с.205].

На нашу думку, найбільш прийнятним для дослідження ідентичності є  підхід, що синтезує тлумачення  ідентичності психологією  (як вираження внутрішніх процесів особистості, коли суспільні системи є лише контекстом), соціологією (як комплекс соціальних статусів та ролей) та філософією (як результат процесу ідентифікації, суть котрого відображає побудову взаємозв’язків людини з зовнішнім світом, визначає співвідношення внутрішнього і зовнішнього, кінченого і безкінечного). Ідентичність (англ..identity-тотожність) – це багатозначний загальнонауковий термін, що у класичному варіанті виражає ідею постійності, спадковості, тотожності індивіда та його самосвідомості та має три модальності: психофізіологічну, соціальну та особистісну. У межах даного дослідження аналізуватимемо особистісну ідентичність, котра включатиме індивідуальну структуру пріоритетів та цінностей та інтерперсональний аспект (соціальні ролі та особиста репутація).

Розуміння особистісної ідентичності як тотожності індивіда самому собі в процесі розвитку та самореалізації, у розмаїтті комунікативних зв’язків достатнім  чином виражає її суть (у класичному філософському тлумаченні). До сутнісних ознак ідентичності, відповідно до такого підходу, відносять цілісність, стійкість, індивідуальність, спадковість. Оскільки  сучасна людина перебуває у ситуації постійної трансформації життєвого світу, то її самототожність можлива лише за умов стійкості її сутнісних якостей як особистості, котра у свою чергу можлива лише завдяки спадковості в ході її неминучих змін. «Самототожність людського індивіда як особистості передбачає тотожність не тільки її сутнісних характеристик, але також тих якостей, котрі виражають його своєрідність та неповторність. Саме тому ідентичність особистості іманентно включає в себе її індивідуальність» [13,с.43].

«Криза ідентичності» (криза згідно з класичним тлумаченням  ідентичності, котра не є кризою у постмодерному баченні) виражається безпосередньо в деформації її сутнісних ознак: «цілісність» та «спадковість»  стали почуттями, котрі дуже рідко відчуваються в наш час», як стверджує З. Бауман  [1,с.186].¬  Ідентичність як цілісна, стійка система ціннісних орієнтацій, стереотипів, світоглядних установок та принципів у динамічній соціокультурній ситуації сучасного віртуалізованого інформаційного суспільства стає неможливою і навіть непотрібною. Така традиційна, у нашому розумінні, ідентичність заважає особистості адекватно адаптуватись до нестійкого світу, не дозволяє динамічно пристосовуватись у  мінливих умовах, а відтак «гальмує» процес соціалізації та самореалізації. «Набуття чіткої ідентичності, котра раз і назавжди надає всім і кожному «цілісність» та «спадковість», закриває  ряд можливостей або завчасно позбавляє права на їх використання»  [1,с.187 ¬]. Остаточне  конструювання ідентичності може мати за наслідок втрату свободи маніпулювання образами та перетворень у результаті набуття остаточної соціальної ролі. Тому криза ідентичності, на думку О. Сотникової [15], може розглядатись як спосіб формування нового типу особистості, що комфортно почуває себе в сучасній мінливій ситуації.

Безкінечне становлення дозволяє говорити про таку важливу рису віртуальної людини як уникання будь-якої визначеності і будь-яких формулювань. Це стосується і самовизначеності, що проблемізує саме визнання  homo virtualis як статичної, самототожної – «усі ці взаємоперетворення – у тому вигляді, у якому вони проявляються у безкінечній тотожності, - мають один наслідок: спростування особистої самототожності Аліси, втрату нею власного імені» [5,с.16].

У результаті трансформації суспільства та прискорення динаміки соціальних процесів відбувається трансформація ідентичності – зміна її сутнісних ознак, переведення її з константного статусу у статус тимчасовий. Атрибути ідентичності (цілісність, стійкість, спадковість) замінюються фрагментарністю, ситуативністю, короткочасністю, еклектичністю. Множинність та фантомність стають сутнісними характеристиками ідентичності сучасної людини. Ідентичність, котра не зводиться до поняття тотожності асоціюється з мінливістю, розпадом  та хаотичністю. Ризомність (за девізом Ж. Дельоза «Не будьте деревом, будьте ризомою»)  заміщує струнку систему самототожності  та детермінує тенденцію нівелювання суб’єкта  як цілісності. Оскільки цілісність людини, її можливість бути тотожною собі піддається критиці, виникає нова стратегія ідентичності, суть якої становить фрагментарність. Номадологічний (від «номад» - кочівник) спосіб бачення, на думку Ж Дельоза і Ф. Гваттарі відповідає на запит суспільства, котре симулює реальність. Власне у такому випадку, можливість говорити про людину у категоріях самототожності, цілісності єдиного Я  є вичерпаною. Номадологічний суб’єкт  –  homo virtualis є вічним кочівником і шукачем самого себе у потенційному віртуальному світі.

Відтепер першочерговим завданням є не стільки пошук себе, скільки вчасна заміна однієї ідентичності на іншу. «Так особистісна ідентичність з константної – ідентичності «на все життя» - перетворюється на змінну величину – ситуативну ідентичність «на певний час» [13, с.47]. Риси трансформованої ідентичності віртуальної людини – процесуальність, фрагментарність, варіативність та  адаптивність, актуалізовані сучасними культурно-соціальними процесами, є вираженням трансформації сутнісних ознак ідентичності (цілісності, стабільності, спадковості).

Очевидно, що зміни, викликані інформатизацією сучасного суспільства детермінують трансформацію статусу і місця людини у його структурі, вимагають пошуку нових  способів самоідентифікації. Поліваріантність поглядів на пошук людиною ідентичності у сучасному суспільстві зводиться до висновку, сформульованому З. Бауманом, відповідно до якого  нині збільшуються можливості вибору варіантів ідентичностей (з одночасним їх обмеженням, викликаним множинністю). До аналогічного висновку приходить Д.В.Іванов, стверджуючи, що з віртуалізацією суспільства відбувається процес віртуалізації особистості, яка намагається ідентифікувати себе, формуючи множину віртуальних образів, сконструйованих ідентичностей, котрі насправді є лише симуляціями. У результаті, людині важко знайти себе у множині образів, масок-симулякрів.

Відповідно до поглядів Д. Іванова,  «конструйованість особистості в Interrnet надає свободу ідентифікації: віртуальне ім’я, віртуальне тіло, віртуальний статус, віртуальна психіка, віртуальні звички, віртуальні чесноти та віртуальні пороки  [6,с.138]. Однак така свобода призводить до ще більшої непевності у пошуку себе - «людям пропонується (скоріше навіть нав’язується) безпрецедентна свобода, однак її ціною стає така ж безпрецедентна невпевненість» [1, с.201].

Оскільки відбувається процес дистанціювання, відчуження від повсякденних соціальних ролей (на користь можливості відчути себе Іншим), то логічний вихід із ситуації homo virtualis вбачає у захопливій грі масок, персонажів, ідентичностей. На думку Й. Хейзінги, «той, хто надягнув маску «грає» іншу істоту. Але він і сам «є» цією іншою істотою» [18,с. 32].

Людина дійсно тимчасово є тією маскою, яку вона надягла для певної ситуації спілкування у товаристві. Вона грає багато ролей у пошуках втікаючої ідентичності, захоплено сприймає себе Великим Лялькарем, який дістає зі скрині (архіву самообразів) необхідну для даного спектаклю ляльку, не усвідомлюючи, що спокуса симуляції перетворила її на одного з  рядових виконавців  численних ролей. Адже людина лише підкоряється логіці віртуальної реальності та світової інформаційної мережі, і не вона є лялькарем та режисером, а неписані правила інфосфери та віртуальності диктують їй дану поведінку.

Відповідно до поглядів І. С. Кона, маска дозволяє набути анонімність, присвоїти собі інший вигляд, вона  компенсує те, чого особистості не вистачає. Саме тому вона нав’язує і визначає певну модель поведінки, котра не може бути нейтральною відносно істинного Я. Нав’язаний маскою стиль поведінки поступово закріплюється на рівні звички і, подібно до героя роману Кобо Абе «Чуже обличчя», людина поступово стає залежною від неї, істинне Я розчиняється в лабіринтах  саморефлексії. Маска  є способом пристосування до світу, що полегшує адаптацію до певних життєвих ситуацій, адже маскування звільняє від  умовностей престижу  і обов’язків відповідати очікуванням оточуючих. Маска є «форма гри з життям, коли життя переграє актора» [8,с.7], вона є способом захисту від реальності та водночас формує власну реальність, що дозволяє уникнути програвання повсякденних соціальних ролей.

Карнавалізація, гра, маскування є невід’ємною рисою віртуального життя, адже маска дозволяє уникнути відчуття екзистенційного вакууму, допомагає людині відповідати шаленому ритму змін, який диктує реальний світ. Homo virtualis потребує маскування як захисту від  відчуття власної розмитої ідентичності, вона створює архів образів, які дозволяють кожного разу грати необхідну роль. Віртуальний простір має карнавальну іпостась в інтерпретації М. Бахтіна – він є життям, оформленим особливим чином. Виходячи з цього, життя віртуальної людини  подібне карнавалу, де  заперечуються  реальні статуси, загальноприйняті норми, немає розподілу на виконавців та глядачів. Це карнавал - гра, що є ніби реальною формою життя, гра, в яку не грають, але  яку проживають. Занурення  в ілюзорний світ, насолода від гри і є спокусою симуляції за Ж. Бодрійяром, спокусою занурення у віртуальну реальність – «гостре метафізичне зваблювання зниклої реальності» [4, с.117].

Сучасна віртуальна людина стає заручником поліваріантності реальностей, які вона може створювати. Вона перетворюється на вічного  актора, котрий безупинно змінює ролі, маски, видаючи себе за іншого, проживаючи чуже, вигадане життя (справа тут не тільки у необхідності підлаштовуватись і змінюватись у різних життєвих та статусних ролях, а у пошуці людиною себе у множині наданих самій собі характеристик).

Homo virtualis має розширені можливості ідентифікації, вона може наділяти свій образ будь-яким набором прикмет. Така ідентичність множинна, адже людина може одночасно використовувати цілу галерею образів-масок та калейдоскопічна, оскільки істинне Я у класичному розумінні формується ситуативно, складаючись в єдине ціле з великої кількості фрагментів-самообразів. «На сцені суб’єктивного уявлення  мерехтить і піддається оцінці  цілий калейдоскоп образів, що змінюють один одного, фрагментизуючи суб’єкта» [9, с.53]. Відносини між віртуальним образом-маскою та її творцем – реальною людиною амбівалентні. З одного боку вони ґрунтуються на ототожненні реальної людини зі створеним нею образом, з іншого – самообраз-маска відособлений від творця та існує фактично незалежно від нього (homo virtualis являє собою чергову личину, наділену за її ж волею певними рисами). Віртуальна людина – володар масок опиняється у ситуації розпорошення істинної ідентичності, її дефрагментації (людина  дифрактує у множину мініатюрних его – самообразів).

Таким чином, грайлива маніпуляція множиною масок та ролей  детермінує з одного боку процес розпорошення ідентичності, її розчинення у калейдоскопі створених віртуальних персонажів, з іншого – надає смислу пошукові самого себе у мінливому світі, дозволяє отримувати насолоду від  умілого та гнучкого пристосування  до динамічних процесів трансформації соціокультурного простору. Узагальнюючи вищезазначене, нині ми спостерігаємо перемогу конфігуративного «я»,  що ситуативно обирає з набору рольових моделей і життєвих стилів.

Конфігуративість ідентичності (її ситуативність, використання маски-самообразу залежно від варіанту подій) пов’язана з  неможливістю тривалого перебування у котромусь із статусів, бо  «перспектива досягнення «стабільного притулку» в кінці шляху відсутня; бути в дорозі стало постійним способом життя індивідів, що  вже хронічно не мають свого стійкого положення у суспільстві»  [1, с. 184]. Це підтверджує думку російських дослідниць Жичкіної А., Белінської О. [2], котрі звертають увагу на новий соціонормативний канон людини, для якої момент набуття справжньої ідентичності – це момент відмови від вже встановленого на користь нового.

Криза ідентичності, яку анонсують сьогодні психологи,  соціологи,  філософи по суті  являє собою процесуальний стан творення нового типу ідентичності – ситуативної, такої, що підлаштовується під обставини. Творення актуальної на даний момент ідентичності відповідає вимогам часу та логіці віртуалізованого інформаційного суспільства, орієнтованого на короткочасність та варіативність. Адже, на думку Шеррі Тьокл, експерименти зі створенням і реконструкцією Я характерні для постмодерну, а множинність і змінність ідентичності у віртуальній комунікації є відображенням множинності ідентичності в сучасному суспільстві в цілому. Криза ідентичності є по суті процесом метаморфози стійкої ідентичності  у ситуативну, адаптивну ідентичність постмодерну, занурену у віртуальну реальність та гру масок і самообразів.

Гнучка соціальна структура віртуалізованого інформаційного суспільства детермінує появу такої ж гнучкої, децентрованої  homo virtualis, яка комфортно почувається в ситуації постійних змін. «Проблема, котра мучить людей в кінці тисячоліття, полягає не тільки в тому, як  знайти обрану ідентичність і змусити оточуючих визнати її, скільки в тому, яку ідентичність обрати і як зуміти вчасно зробити інший вибір, якщо обрана раніше ідентичність втратить цінність чи позбудеться своїх спокусливих рис» [1,с.186].

Віртуальна людина  є фрагментизованим суб’єктом, стратегічним завданням якого є «склеювання» між собою різних ідентифікаційних шаблонів та масок з  колекції/архіву образів. Уміння швидко, адаптивно змінювати їх стає нагальною необхідністю та відповідає вимогам мінливого та множинного постмодерного світу. Таким чином, вищеописана криза ідентичності є не втратою самоідентифікації чи розмиванням її суті (у класичному філософському розумінні),  а процесом позбавлення від сталої, стабільної ідентичності як від рудименту, котрий заважає розвиватись та вчасно реагувати на виклики сьогодення, процесом конструювання нової ідентичності homo virtualis –  конфігуративної, мінливої, ситуативної. Уміння «змінювати оболонку» (за Г. Гессе) розчинятися, поступатися своїм Я заради змін стає необхідним, тому множинність Я  є нормою, а не виявом кризи ідентичності.

Віртуальна реальність надає унікальну перспективу реалізуватись  численним прагненням, амбіціям та бажанням, спробам прожити інше життя з відмінними від реального статусом та життєвою історією. Відбувається зміна соціального характеру, перемога конфігуративного «я», набору рольових моделей і життєвих стилів. Таке модулятивне «я» людини інформаційного суспільства, що живе у потоці створюваних нею ж образів, трансформація соціального характеру тісно пов’язане з новим стилем комунікації, споживанням та творенням інформаційних блоків. На думку О. Тоффлера, «найбільш революційні риси нових засобів комунікації полягають у тому, що більшість з них інтерактивні – дозволяючи кожному індивідуальному споживачеві створювати образи і посилати їх так само просто, як одержувати їх ззовні» [16,с. 305]. Комунікаційна революція,  таким чином, представляє кожному більш складний образ «я» і «створює для нас можливість за допомогою електроніки проектувати наш образ на світ»[там само].

Трансформація соціокультурного простору сучасності призводить до метаморфози традиційних форм  ідентичності та появи нових: «змішаної ідентичності» (М. Фасслер), «флюїдної ідентичності» Б. Беккер. Німецький соціолог та філософ М. Фасслер виділяє  «переделетронну» та «електронну» ідентичності. «Переделектронна» ідентичність (ядро якої становить національна ідентичність) включає всю сукупність відмінних якостей, притаманних певній людині у докомп’ютерну епоху. Під впливом техногенних факторів людина формує «електронну» ідентичність, складові якої залежать від інформаційно-знакового середовища, ідентичність, що не передбачає національних чи культурних відмінностей. Оскільки джерелом ідентичності, на думку М. Фасслера є тріада «комунікація-самоорганізація-самовизначення», в умовах віртуалізованого світу сучасності  людина сама конструює себе, в залежності від нею ж створених умов. Інформаційне середовище сучасного віртуалізованого  суспільства породжує «змішану» ідентичність, позбавлену меж, мінливу. Змішана ідентичність як одна з форм вираження соціальної ідентичності – непостійна, гнучка,  залежна від умов комунікації.

На нашу думку,     у якості метафори ідентичності homo virtualis  – людини віртуалізованого інформаційного суспільства найбільш вдалим є образ «людини-Протея». Давньогрецький бог Протей змінював образи ведмедя, лева, води, вогню, набуваючи свого істинного вигляду лише тоді, коли був зненацька  захоплений і закований, так само як і homo virtualis, котра експериментує з множинними ідентичностями та грає численними масками. Віртуальна людина  є «протеїстичною особистістю» – здатною до постійної зміни масок та образів, маніпуляцій  у галереї самообразів та зануреною у спокусливу гру ідентичностями. Поява образу «людини-Протея», зображеного американським психіатром Р.Д Ліфтоном, є закономірною з огляду на втрату відчуття стабільності на незмінності символів, в котрих людина мислила своє буття. Позамежовість на наднаціональність інфомагістралей сучасності, поява множини культурних символів детермінували появу «незамкненої» у певному культурному горизонті, відкритої  особистості. Стиль життя людини-Протея як безкінечний ряд експериментів над собою не є патологічним, і не повинен мати негативних конотацій, оскільки являє собою адаптивний механізм. Слід відмітити, що цей механізм є винятково успішним у ситуації нестійкого та перманентно поновлюваного соціокультурного простору сучасності.

Американський філософ Дж. Огільві у праці «Багатомірна людина», підтримуючи ідею множинності Я «людини-Протея», вважає, що слід визнати необхідність зміни ідентичностей, багатомірність та децентрацію самості, котрим відповідає соціально-політичний плюралізм сучасності [7]. Таким чином, регулярна зміна самообразу є не аномалією,  а потребою, вдалою реакцією на метаморфози сьогодення.

На думку Р. Д. Ліфтона [19], протеанізм  – явище кінця XX сторіччя, викликане в основному двома причинами: революцією в ЗМІ, що призвела до взаємопроникнення культур, моментального поширення інформації і піддала людину  чужорідним соціокультурним впливам, які вплинули на формування самості та станом глобальної соціальної кризи. Протеїстична ідентичність («protean self») – поняття, що вводиться Р.Д. Ліфтоном,  в англійській мові означається як багатоманітна, змінна, багатогранна, тобто відповідає нашому баченню характеристик віртуальної людини сучасності, прихованої за множиною масок та образів.

Поява «людини-Протея» не засвідчує втрату ідентичності,  навпаки  «людина-Протей» перманентно балансує між прагненням до цілісності та постійними метаморфозами за допомогою іронії,  що  надає змогу сумніватись у будь-якому Я та дозволяє пов’язувати різноманітні  його образи один з одним. Поява протеїстичної особистості тісно пов’язана з  деміургічною функцією віртуальної реальності, коли людина набуває можливості розширення за власним бажанням меж свого життєвого світу. Віртуальний план буття дозволяє їй стати творцем, ініціатором, маніпулятором життєвих ситуацій, перевести свій самообраз зі статусу потенційного у статус реальний. Виступаючи у ролі деміурга, створюючи ймовірнісні життєві простори, людина змінює численні образи, приміряє на себе маски та ролі та  залежно від ситуації грає роль, найбільш доцільну за даних умов. О.Орлов використовує термін «віртуальна деміургія», яка «певною мірою буде робити нас справжніми деміургами всього того в нас, що пов’язано з нашими «електронними» текстами і образами» [12, с,295]. Оскільки віртуальна деміургів  захоплює «всіх, хто пізнав блаженство комп’ютерного набору на віртуальній сторінці»[там само],  сучасній людині важко відмовитись від спокуси симуляції. Відтак  homo virtualis являє собою людину-Протея, людину-деміурга, котра здатна сама створювати самообрази, проектувати їх на екран соціокультурного простору, талановито маніпулювати численними масками, ситуативно  їх використовуючи. 

Ставлення до сучасної людини як до розгубленого, заплутаного у лабіринтах самосприйняття індивіда з розпорошеною ідентичністю має яскраво виражені негативні конотації. Виходячи з такої негативістської позиції, віртуальна людина сприймається як розколота на множину ідентичностей, котрі вона намагається «склеїти»,  прихована за численними масками.  Сучасна людина, таким чином,  заплутана «дзеркалами симулякрів, в яких особистість (ідентичність) губиться в безкінечних відображеннях, губиться перед відображенням своєї поліідентичності, що відображає чарівний політеїзм людини – не стільки багатобожжя, скільки багатолюдність: множину невловимих, швидкоплинних личин та відблисків тієї єдиної людини, що може бути (якщо не бути, то здаватися)  багатьом» [17, с.322]. На думку російської дослідниці Сайкіної Г.К., така поліідентична людина відчуває себе загубленою, фундаментально недостовірною, її самоусвідомлення визначається за формулою «моя сутність – у моїй недостовірності» [14]. Такий песимістичний погляд на самовідчуття сучасної покинутої людини підтримує Ж. Ліповецкі, котрий сучасне суспільне життя (еру пустоти) пов’язує з процесом персоналізації,  наділяючи даний термін негативними конотаціями. Персоналізація - це не тільки індивідуалізація (яка притаманна сучасному соціуму також і  на думку З. Баумана), але і спустошення, перетворення людини в ніщо. Таким чином, прагнення до самовираження,  суб’єктності людини призводить до анонімності та пустоти.

Однак, на нашу думку, така загубленість у галереї самообразів не є причиною для песимізму,  навпаки – сучасна людина отримує задоволення від усвідомлення себе полівекторною, багатообразною. Відчуття недостовірності свого буття є притаманним для члена віртуалізованого інформаційного суспільства, оточеного симулякрами, однак така невпевненість у реальності та самому собі є підставою для того, щоб через відмову від стабільності, заперечення константного Я здобути свободу самоідентифікації, свободу у виборі самообразу.

Узагальнюючи вищезазначене, підсумуємо, що у швидкозмінному калейдоскопі подій, величезному потоці інформації, якою ЗМІ заполонили індивідуальний простір, найважчим є пошук людиною себе, своєї ідентичності. Віртуальна людина втрачає такі атрибути особистості як стабільна самоідентифікація та соціальний статус, а натомість формує розмиту, мінливу (ситуативну), конфігуративну ідентичність. Анонсована криза ідентичності насправді є абсолютно нормальним явищем у сучасному віртуалізованому світі, оскільки динамічні соціальні процеси змушують індивіда постійно коригувати  самообраз – змінювати соціальне положення,  статус, громадянське самовизначення свого Я. Ігровий, перформативний, нестійкий характер ідентифікацій допомагає людині  залишитись відкритою, відповідати ситуації у мінливому світі. В умовах гнучкого, мінливого віртуалізованого інформаційного суспільства людина повинна постійно оновлюватись, її ідентичність не задана назавжди, а являє собою проект, динамічний процес ідентифікації. Ідентичність сучасної людини перетворюється зі сталої і назавжди даної на самостійно обрану та знайдену.

Література:
1.    Бауман З. Индивидуализированное общество / Зигмунт Бауман; [ред., пер. с англ.. ,В.Л. Иноземцев].¬ – М. : Логос, 2002. – 326с
2.    Белинская Е., Жичкина А. Стратегии самопрезентации в Интернет и их связь с реальной идентичностью. [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.flogiston.ru/projects/articles/strategy.shtml (24.10.2011)
3.    Беляев В.А. Антропология техногенной цивилизации на перекрестке позиций / Вадим Алексеевич Беляев. – М. : ЛКИ, 2007. – 413с.
4.    Бодрийяр Ж. Соблазн / Жан Бодрийяр[ Перевод с французского Алексея Гараджи].-М.: Ad Marginem, 2000. – 318с.
5.    Делез. Ж. Логика смысла: Пер. с фр. – Фуко М. Theatrum philosophicum: Пер. с фр. – М.: Раритет, Екатеринбург: Деловая книга, 1998. – 480с.
6.    Иванов Д.В. Виртуализация общества. Версия 2.0 : [монография] / Дмитрий Владиславович Иванов. – СПб. : Петербургское востоковедение, 2002. – 214с.
7.    Кон И.С. В поисках себя. Личность и ее самосознание / И.С. Кон. - М.: Политиздат, 1984. - 335 с
8.    Корабльова  Н.С. Багатомірність рольової реальності: ролі і маски  - лик і личина / Н. Корабльова. – Харків : ХНУ, 2000. – 288с.
9.    Косыхин В.Г. Информационное общество и субъект эпохи постмодерна / В. Косыхин // Информационная цивилизация: пространство, культура, человек (под ред., В.Б. Устьянцева). – Саратов : Издательство Поволжского межрегионального учебного центра, 2000. – С.53-55.
10.    Липовецки  Ж.  Эра пустоты: Эссе о современном индивидуализме/ Жиль Липовецки; Пер. с фр. В.В. Кузнецова. -  СПб: Владимир Даль, 2001.- 331с.
11.    Оже М. Кризис смысла в современном мире / Марк Оже // Философская и социологическая мысль. – 1995. - № 5-6. – С. 130-150.
12.    Орлов А.М. Виртуальная реальность. Пространство экранных культур как среда обитания /А. Орлов. – М.: ГЕО, 1997. – 336с.
13.    Писчиков В.С., Холин М.М..Идентичность личности как проблема современного общества //Актуальні проблеми духовності:зб. наук. праць / Ред.: Я.В. Шрамко. Вип. 10. – Кривий Ріг, 2009. – С. 41-50.
14.    Сайкина Г.К. Человеческая идентичность как элемент современной социальной реальности. [Електронний ресурс].  - Режим доступу: -http://www.antropolog.ru/doc.php?id=416 (20.10.2011).
15.    Сотникова О.А. Игра и коммуникация в социальной виртуальной реальности : дисс.. кандидата философских наук : 09.00.03 / Сотникова Ольга Алексеевна. – Х., 2005. – 57 л.
16.    Тоффлер О. Третя хвиля / Олвін Тоффлер // Сучасна зарубіжна філософія. Хрестоматія / Упорядник В. Лях. – К. : Либідь,1996. – С.275-335.
17.    Фокин С.Л. Комментарии // Танатография Эроса: Жорж Батай и французская мысль середины ХХ века . - СПб.: Мифрил,1994. – 346с.
18.    Хейзинга Й. Homo ludens. Статьи по истории культуры / Йохан Хейзинга. – М. : Прогресс Традиция, 1997.– 416с.
19.    Lifton R.J. The Protean Self. Human Resilience in an Age of Fragmentation. N.Y., 1993

Про автора: Марійко Світлана – аспірант кафедри філософії Полтавського Національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка{jcomments on}