Осмислюючи проблему впливу медіа на формування публічного простору, можемо задатися питання про те, наскільки цей вплив сприяє для формування публічного виміру сучасного політичного світу. Інколи складається враження, що медіа впроваджуючи в соціальний простір певні технології своєї презентації, насправді виявляють інструментальне та цілераціональне налаштування до світу та людини. Разом з тим, слід згадати й про те, що сучасні медіа дозволяють мати легкий доступ до них. Відтак, вони могли б стати передумовою сучасної публічності. Саме від медіа начастіше очікують революційних зрушень, сприяння демократичним процесам. Скажімо, Б. Франкел пише таке: «Ураховуючи надзвичайно важливу роль книжок, газет, електронних засобів комунікації, фільмів, театрів та інших комунікаційних каналів у поширенні, створенні чи викоріненні певних уявлень про громадянство, права, моральні цінності й т. ін., важко уявити собі, як би міг існувати демократичний соціалістичний плюралізм, якби не було медійних інституцій, що поєднують місцеві громади з більшими утвореннями» [4].

Однак ці очікування часто перетворюється на ілюзорні сподівання, оскільки:

1) сучасні медіа (наприклад, Інтернет) виводять на сцену соціально-політичного життя аматора. Останній починає конкурувати із традиційними культурними та політичними елітами у творенні соціально та культурно значимих змістів. У такий спосіб медіа стають засобом здійснення масовізації і утвердження гіпердемократичних тенденцій сучасних суспільств. Термін „гіпердемократія” знаходимо в працях Х. Ортегі-і-Гасета: „Сьогодні, - пише він, - ми свідки тріумфу гіпердемократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріального тиску, накидаючи свої прагнення й смаки. Мильно тлумачити нову ситуацію, мовляв, маса втомилася політикою і передає її виконання спеціальним особам. Якраз навпаки. Так було раніше: то була ліберальна демократія. Маса припускала, що, з усіма їх вадами й слабостями, меншини політиків зналися трохи краще на громадських проблемах, ніж вона. Тепер, натомість, маса гадає, що має право накидати і давати законну силу своїм кав'ярняним мудруванням” [3]. Згадаймо й про те, що в контексті сучасності приставка „гіпер-” вказує на симуляцію. Зокрема, у такому значенні «гіпер-» вживається Ж. Бодріяром, який визначає симуляцію як „...породження моделей реального без першопричини та без реальності: гіперреального” [2]. Перехід до виміру „гіпер-” пов’язується із зникненням метафізики, ліквідацією референцій, мінітюаризацією соціокультурних матриць і структур. В результаті цього публічний простір заповнюється надміром інформації, яка, насправді, позбавлена смислу. Торкаючись теми демократії в епоху інформаціоналізму, зауважимо, що інформаційні технології та Інтернет, від яких сьогодні часто очікують утвердження справжніх вимірів публічності, сприяння процесам демократизації, найчастіше цих очікувань не задовільняють. Радше, навпаки, існує загроза утвердження в політичному світі нової закритої соціальної групи (на її окреслення використовують, наприклад, термін „нетократія” [1]), яка прагне контролювати доступ до інформації та зацікавлена у перетворення решти членів суспільства на консюментів інформаційних потоків. Окрім того, не слід забувати, що інформаціоналізм містить в собі певний ідеологічний компонент, який відіграє роль узасаднення появи соціальних утворень, які не підпадають під класичні закони соціокультурного розвитку.

2) одним із проявів функціонування сучасних медіа є інтерпасивність. Термін «інтерпасивність» використовується С. Жижеком для позначення однієї із характеристик сучасності, коли відбувається перенесення дії від суб’єкта на Іншого, при чому суб’єкт задовільняє свою потребу активності. Найбільш чітко це проявляється на прикладі медіа. Як пише С. Жижек: «Ті, хто хвалить демократичний потенціал нових медіа, зосереджуються загалом на тому, яким чином кіберпростір відкриває шанс для великої кількості людей вирватися з ролі пасивного спостерігача за спектаклем, який ставиться іншими, завдяки чому вони можуть брати активну участь не лише в спектаклі, але також більшою мірою брати участь у встановленні його правил» [7]. З іншого боку, медіа, які мають сприяти активній участі в публічному житті, насправді переймають пасивність суб’єкта і, у такий спосіб, перетворюються на медіа символічної реєстрації. Очевидними є відсилання терміну «інтерпасивність» до «інтерактивності», Це відсилання, разом з тим, закладає певний парадокс, оскільки саме породжує те, що ми окреслили інтерпасивністю, хоча й на рівні значення терміну – відбувається зміщення значення характеристики соціокультурної ситуації (в даному випадку інформаційної культури, якій приписують інтерактивність), що породжує певний варіант семантичної пасивності: «інтерпасивність» набуває свого значення лише через відсилання до «інтерактивності». Тож термін не вважаємо надто вдалим для позначення соціокультурної ситуації – зокрема, політичних процесів чи проектів. Однак певні інтуїції щодо сучасності схоплюються саме завдяки вищеокресленій парадоксальності. При чому вони стосуються більш широкої сфери, пов’язаної із окресленням публічного простору, аніж медіа-искурс. Зокрема, варто звернути увагу на комерціалізацію публічного простору, яка демонструє процес перетворення активного громадянина на пасивного консумента, котрий однак цієї своєї пасивності не має підстав визнавати. Витворюється ілюзія активної участі в публічному просторі. Досить вдало це описано на прикладі сучасних супермаркетів та торгових центрів: «Простори торгових центрів “удають”, ніби вони є публічним простором, а також конструюють свій образ як міста, лишень поверненого всередину. Не лише відділяють людей від вулиць, стаючи новими центрами публічного життя – виконують функції, які колись були приписані ринкам, вулицям і площам, але також в просторовій та візуальній площині симулюють міський ландшафт» [5].

Пасивність та консюмеризм зумовлені загальною зосередженістю сучасного індивіда на сфері приватності та інтимності, що має як соціальні й політичні, так і психологічні передумови. На це вказує, наприклад, Р. Сенет, стверджуючи, що сьогодні публічне життя набрало характеру формального зобов’язання, воно втрачає власне незалежне значення, що базується на досвіді. Натомість починає домінувати «інтимна візія суспільства»: «Проблема сучасного суспільства, пов’язана із публічною сферою, має дві сторони: безособова поведінка і справи не викликають сильного захоплення; починають його викликати лише в момент, коли люди сприймають їх – хибно – за особисті проблеми» [6]. Це, у свою чергу, має наслідки також для приватної сфери, оскільки стираються її межі, втрачається рівновага між приватним і публічним.

Література:
1. Бард А., Зодерквист Я. Netократия. Новая правящая элита и жизнь после капитализма. – Спб.: Стокгольмская школа экономики в Санкт-Петербурге, 2004. – 252 с.
2. Бодріяр Ж. Симулякри і симуляція. – К.: Основи, 2004. – С. 5-6.
3. Ортега-і-Гасет Х. Бунт мас // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. – К.: Основи, 1994. – С. 20.
4. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти / Б. Франкел; пер. з англ. О. Юдіна. – К.: Ніка-центр, 2005.  – С. 207.
5. Miciukiewicz K. Pomiędzy sferą publiczną a przestrzenią w mieście // Sfera publiczna: kondycja, przejawy, przemiany / Red. J. Hudzik, W. Woźniak. – Lublin: Wyd. UMCS, 2006. – S. 224.
6. Sennet R. Upadek człowieka publicznego. – Warszawa: MUZA SA, 2009. – S. 17.
7. Žižek S. How to read Lacan. – New York, London: W.W. Norton & Company, 2007. – P. 23.

Про автора: Шевчук Дмитро – кандидат філософських наук, доцент, докторант Інституту вищої освіти НАПН України.

 

{jcomments on}