Більшість людей, говорячи про «віртуальну реальність», думають, що це є інтернет. Твердження про те, що інтернет є віртуальною реальністю не є помилковим, але, якщо говорити про віртуальну реальність лише як про інтернет, то це буде дуже вузьке розуміння. Ми хочемо сказати, що поняття «віртуальна реальність» є набагато ширшим поняттям, а інтернет в такому випадку доцільно вважати лише однією з форм віртуальної реальності. Іншими формами віртуальної реальності можуть бути, наприклад, наша уява чи сон. На нашу думку, віртуальною реальністю можна назвати те, що виходить за межі нашого реального існування, хоча, як ми бачимо, сьогодні в інтернеті люди намагаються відтворити природну для них реальність.

Якщо вважати віртуальну реальність поняттям ширшим ніж інтернет, то відповідно історію її можна вести з набагато раніших часів ніж 1980 рік, (саме цей рік вважається роком заснування мережі Арпанет, що стала прообразом інтернету) а саме, з часів Античності та Середньовіччя. Тільки в епоху Середньовіччя для позначення віртуальної реальності існував інший термін – «трансцендентність».

Трансцендентне – одне із основних понять філософії і теології, яке під час історичного становлення зазнало істотних змін в своєму значенні. Витоки становлення поняття «трансцендентне» необхідно шукати в античній філософії. У ній своє завершення воно знайшло в неоплатонізмі, в якому воно використовувалося в двох значеннях: трансцендентне як вищий ступінь буття щодо підпорядкованого їй ступеня, і абсолютно трансцендентне по відношенню до всього буття загалом (єдине).

Перше із наведених значень зустрічається у Августина, який говорить про самотрансцендування: «Прийшли ми до душі нашої і вийшли із неї (transcendimus), щоб досягнути невичерпної повноти» [1, с. 228]. Душа досягає буття у власному смислі, оскільки Бог є субстанцією, трансцендентною всьому, що створене і мінливе.

У докантівській філософії поняття трансцендентного розроблялось також у межах середньовічного вчення про трансценденталії (нагадаємо, що тут між поняттями трансцендентне та трансцендентальне існує тільки граматична відмінність, але не понятійна); найістотніший для трансцендентного теологічний аспект цього вчення. Уже Діонісій Ареопагіт говорить про суще, єдине, істинне, благе як про божі імена. Фома Аквінський неодноразово обґрунтовує трансценденталії, також пов’язуючи їх з божественними властивостями. Всі трансценденталії розглядаються як такі, які виходять за межі категорій і є вихідними характеристиками сущого. Підкріплене авторитетом Фоми, таке розуміння трансценденталій стало всезагальним надбанням схоластичної метафізики.

Друге значення зустрічається у Діонісія Ареопагіта і у вченні Миколи Кузанського про збіг протилежностей в єдиному, що трансцендентує все наше мислення. Максимум і мінімум. М. Кузанський  бере як «трансцендентні межі з абсолютною значимістю: підносячись над всім, що визначене в кількість об’єму або сили, вони вміщують у своїй абсолютній повноті все» [12]. Граничні протилежності, які збігаються в єдиному, є трансцендентними поняттями в абсолютному значенні і можуть мислитися тільки у виході за межі будь-якого раціонального розуміння. Після М. Кузанського неоплатонівське розуміння трансцендентного майже не зустрічається і на перший план виходить протиставлення трансцендентного (те, що виходить за межі будь-чого) та іманентного (те, що знаходиться в цих межах).

Ф. Бекон називає властивості сущого трансценденціями; до них він зараховує велике і мале, подібне і відмінне, можливе і неможливе, буття і небуття і ін. Дж. Бруно виділяє два види форм: «трансцендентні, які стоять вище роду і називаються началами, і форми відомого роду, відмінні від другого роду. Трансцендентні форми є властивостями єдиного універсального субстанціїдо розподілу на тілесне і безтілесне» [12]. Дж. Берклі розумів під трансцендентальними положення, які виходять за межі окремих наук і впливають на всі спеціальні науки. Лейбніц вживає поняття трансцендентного в своєму власному, ще неусталеному значенні в математиці; він пише про трансцендентне число, трансцендентну алгебру і геометрію тощо. Трансцендентними є для нього величини і функції, які не можуть бути зображені звичними арифметичними операціями. Після Фоми поняття трансцендентального було використане в трансцендентальній космології Х. Вольфа. Трансцендентальна космологія розглядає світ загалом і розкриває, що спільного є у дійсного світу із будь-яким можливим і розвиває ці загальні поняття. Як онтологія розробляє загальні поняття для філософських дисциплін, так і трансцендентальна космологія здійснює це для фізики. Це нове значення трансцендентального більше не є надкатегоріальністю характеристик сущого, а зв’язане з апріорними поняттями для емпіричних наук; трансцендентальне тепер полягає у все загальності апріорі у відношенні до одиничного досвіду. Якщо у Вольфа ще зберігся зв’язок між трансцендентальною космологією і вченням про трансценденталії, то у його послідовників зникає зв’язок між трансцендентальною космологією і онтологією. Але в метафізиці Вольфа зберігається і середньовічне значення трансцендентального як онтологічного: трансцендентальна істина є властивість самої речі, впорядкування ознак, притаманних якій-небудь речі, трансцендентальне благо є повнота в багатоманітному, а їх трансцендентальна єдність – це єдність у відношенні властивостей, які визначають сутність речі.

Отже, докантівська філософія репрезентує нам розробку онтологічного розуміння поняття трансцендентного. Тут трансцендентне виявляється, в основному, у формі певного всезагального абсолюту, наперед заданої реальності, субстанції (або атрибутів цієї субстанції), яка обумовлює все існуюче, тому розуміється як над часткове та над індивідуальне.   

І. Кант і післякантівська філософія починають розмежовувати поняття «трансцендентне» і «трансцендентальне».

Зокрема, Кант заперечує тотожність трансцендентного і трансцендентального. Кант стверджує, що «терміни трансцендентний і трансцендентальний не тотожні» [7, с. 217]. Цим він закінчує багатовікову традицію ототожнення трансцендентного й трансцендентального і перетворює граматичну відмінність у понятійну: «слово трансцендентальне означає не те, що виходить за межі будь-якого досвіду, а те, що досвід хоча і передує, але призначається лише для того, щоб зробити можливим досвідне пізнання. Коли ці поняття виходять за межі досвіду, тоді їх застосування називається трансцендентним і відрізняється від іманентного застосування, тобто такого, яке обмежується досвідом» [8, с. 199]. Детальніше тлумачення цієї проблематики знаходимо в основній праці Канта «Критиці чистого розуму», де трансцендентальним він називає «будь-яке пізнання, яке займається не стільки предметами, скільки видами нашого пізнання предметів, оскільки це пізнання повинно бути можливим апріорі» [7, с. 44]. Найвідоміше його визначення звучить так: «трансцендентальним слід називати не будь-яке апріорне знання, а тільки те, завдяки якому ми взнаємо, що ті чи інші уявлення застосовуються і можуть існувати виключно апріорі, а також те, як це можливо» [7, с. 217]. Кант вперше показує, що єдиним способом функціонування самокритично налаштованого розуму є створення трансцендентальних апріорних конструктів, які й задають умови будь-якого мислення, тобто умови існування чистого мислення. Трансцендентне ж Кант визначає як те, що виходить за межі можливого досвіду, переступає їх. Інакше кажучи можемо зазначити, що трансцендентне Кант визначає як позамежне, тобто те, що принципово виходить за будь-який досвід та пізнання, а трансцендентальне – те, що передує досвіду апріорі та робить можливим саме пізнання. Отже, якщо трансцендентне протиставляється іманентному, то трансцендентальне – емпіричному.   

Отже, трансцендентне у кантівській концепції знаходить свій вияв у формі певної недосяжної сутності, розуміється як те, що для суб’єкта перебуває принципово за межами пізнаваності, за межами його можливого досвіду та пізнання, оскільки його пізнання обмежене гносеологічними можливостями самого суб’єкта. Тому кантівський підхід до розуміння трансцендентного доцільно назвати гносеологічним. Трансцендентне тут позбавляється свого онтологічного статусу, якого воно набуло в докантівській (переважно в середньовічній) філософії).

Проблема трансцендентного постає актуальною також з погляду перспектив розробки антропологічних досліджень. Говорячи про людину, про її буття у світі, однією із сутнісних його ознак можна назвати відношення, перебування людини у ситуації відношення. Цитуючи М. Бубера, можна сказати, що «людська доля пов’язана з відношенням» [2, с. 7]. Це відношення потрібно розглядати як буттєву характеристику людини, відношення як спосіб буття: «той, хто знаходиться у відношенні, той бере участь в реальності, тобто у бутті…» [2, с. 40].

Співвідношення віртуальної реальності і трансцендентного, чи віртуальної реальності і трансцендентального є дуже складною проблемою, яка полягає в тому, що  феномен віртуальної реальності не вписується в поняття трансцендентного чи трансцендентального. Віртуальна реальність не існує апріорі, але твориться людьми, а, оскільки, вона твориться людьми, то вона перебуває в межах нашого досвіду.

Але треба зазначити, що феномен віртуальної реальності є феноменом, який твориться колективно, тому, на нашу думку, цілком правомірним буде вважати віртуальну реальність однією з форм трансцендентного. Єдиним уточненням тут буде те, що віртуальна реальність у своїй цілісності є за межами одиничного досвіду, досвіду конкретного індивіда, але в той же час вона є феноменом що повноцінно функціонує у колективній свідомості.

Так віртуальна реальність дійшла і до нас, втілившись в такій формі колективної свідомості як інтернет. Певні знання про неї оформилися в теорію інформаційного суспільства, представниками якої були А. Тофлер та М. Кастельс. У рамках цієї теорії вчені говорять про формування якісно нового суспільства, «суспільства третьої хвилі», в якому головними засобами його формування будуть технології. Саме ці технології і стали основою для створення в 1980 році (рік заснування мережі Арпанет) такої форми віртуальної реальності як інтернет.

Література:

1. Аврелій А. Сповідь. [Електронний ресурс] / А. Аврелій – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Fiction/avgust/index.php   
2. Бубер М. Я и Ты. – Москва: Высш. шк., 1993. – 76 с.
3.  Грау О. Віртуальне мистецтво. [Електронний ресурс] / О. Грау – Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=3mmFHqyGMmM (25.09.12)
4.  Гречко П. К. Глобализация и мультикультурализм. – Москва: Рос. ун-та дружбы народов, 2005. – 331 с.
5. Гризунова Н. Хто ми в інформаційному суспільстві, або як формується віртуальна особистість? [Електронний ресурс] / Н. Гризунова – Режим доступу:http://arhiv-statey.pp.ua/tech/6050-kto-my-v-informacionnom-soobshhestve-ili-kak-formiruetsya-virtualnaya-lichnost.html (27.09.12).
6. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. – Київ: Вища школа, 2008. – 380 с.
7. Кант И. Критика чистого разума. Пер, с нем. Н. Лосского. – Мн.: Литература, 1998. – 960 с.
8. Кант И. Соч. в 6 т. Т. 4, ч. 1. – Москва: Мисль, 1965. – 544 с.
9.  Минюшев Ф. И. Социология культуры: Учебное пособие для вузов. – М.: Академические проект, 2004. – 272 с.
10. Петрушенко В.Л. Етика та естетика [Електронний ресурс] / В.Л. Петрушенко – Режим доступу: http://www.info-library.com.ua/books-text-5401.html (27.09.12).
11. Жижек С. Реальність віртуального. [Електронний ресурс] / Ж. Славой – Режим доступу: http://gnozis.info/?q=node/6041 (27.09.12).
12. Федорів Л. Особливості розуміння і виявлення трансцендентного в  класичній та некласичній філософії [Електронний ресурс] / Л. Федорів. – Режим    доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/Vnulp/Filosofia/2008_607/10.pdf
13.  Шевчук К. Естетичний вимір інтерактивного переживання у просторі нових медіа [Електронний ресурс] / К. Шевчук - Режим доступу: http://kulturolog.org.ua (15.09.12).
14.Шевчук К. Сучасне інтернет-мистецтво і проблема естетики електронних медіа [Електронний ресурс] / К. Шевчук    –    Режим    доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mist/2009_6/PDF%5CMIST-6_2009_p-411-417_Shevchuk.pdf (15.09.12).

Про автора: Слободян Василь – студент маґістеріуму, спеціальності «Культурологія» Національного університету «Острозька академія»

{jcomments on}