«Ми не відповідальні за те, ким ми є. Усвідомивши це, ти стаєш вільним», - так починається трилер режисури Фільм Пака Чхан Ука «Стокер». Сценарій фільму Вентворта Міллера, що є ремінісценцією «Тіні сумніву» Хічкока, посів п’яте місце у «Чорному списку» - десятці найкращих нереалізованих сценаріїв у 2010 році. Схожий на похмуру казку, він викликає епатаж своєю відвертістю і таємничістю водночас, переплітається у багатьох пунктах із фільмом «Що з Кевіном?» та книгою «Здібний учень» Стівена Кінга. Фільм-книга, пазл, який без однієї упущеної деталі не стає гіршим, проте із усвідомленням найменших подробиць стає глибшим. Фільм, названий The Guardian «сімейним детективом у стилі готичної казки та з задушливою атмосферою і пишними візуальними ефектами». «Не турбуйте родину», - слоган фільму, мораль якого вибухова для нинішнього демократичного суспільства: як далеко може зайти людська свобода?


У родині Стокерів горе – помер люблячий батько та чоловік, і смерть його є вісником змін, що приходять поступово, так, як зазвичай приходить дорослішання дитини. Поняття смерті уже не здається жахливим, тут воно несе глибокий естетичний сенс, сприяє розширенню дозволеного, вихід за межі свідомості людини. Цей фільм - ода крайній формі свободи, при якій людина може бути щасливою  за рахунок інших. Індія – головна героїня – не просто дівчина, котру закинуло в невідомий їй світ. Місце, де вона жила усе своє життя, досліджене нею, це саме той символ дому, який повинен був би здаватися міцним замком, як у скандинавській міфології, проте цей образ міняється, стає абсолютно іншим, наповнюється передчуттям розпаду. Індія малює глечик через його внутрішній візерунок, вимикає годинники та рухається у перетині годинникових стрілок. Уже цим губиться поняття часу, відбувається його підпорядкування одній людині, довільне перетворення на відлік часу так, як їй того захочеться.

Варто сказати, що цей фільм не є трилером у типовому сенсі слова – не страшний, а глибоко психологізований, він зображає те, як повільно витягується все з-під шкіри, викликаючи суміш відрази та захоплення. Природній мотив надзвичайно сильний – єднання з природою (доторк павучих лапок до ноги відчувається як щось надзвичайно особливе), віддача їй певного боргу, усвідомлення важливості сімейних зв’язків. З’являється завуальоване поняття кола життя, проходження кола, де старе завжди йде, даючи дорогу молодшим. Молодші ж починають усвідомлювати ще ідею, котра була виражена ще у Гете: ми стаємо собою лише пройшовши певний шлях. Індія не губить свою дорогу, а поступово проходить своєрідну ініціацію, через що у фільмі є справді багато моментів, що тяжіють до еротизму, а також проблеми спілкування зі своїми однолітками та всередині родини. Втім, стандартну історію підлітка глядач не побачить. Це історія про те, що дехто із нас народжується хижаком.

Фільм подає питання про дорослішання людини, усвідомлення себе як автономної частини, і разом з тим глибоко подає тему родини, що є центральною у цій історії. Немає нічого міцнішого за кровні узи – ось що бореться із природнім індивідуалізмом кожної людини, її (не)здоровим егоїзмом. Варто зазначити, що для передачі ідеї фільму чудово попрацювали художники Тереза ДеПрез, Уїнг Лі, Курт і Барт та інші. Ідея фільму підкріплюється і тонко підводить глядача до думки деталями на кшталт кедів, що їх отримує Індія щороку на свій день народження, як символ продовження життя дитини. Монтаж Ніколаса Де То також вартий уваги – передача атмосфери не могла бути кращою, найменші моменти - виділені. Відбувається повне занурення у навколишнє середовище. Це, до речі, нагадує давньогрецький театр, який вписувався в природу і виглядав якомога природніше для повнішого занурення глядача у розповідь. Музичний супровід Клінта Менселла лише сприяє цьому у своїй витонченому подряпуванні глибинного в душі людини.

Роль Індії грає Міа Васіковська, котрій пасує грати таємничих осіб жіночої статі, і вона практично продовжує свою казкову традицію «Аліси в країні див» та «Джейн Ейр». Пані Васіковська ідеально справилася з Індією, показала глибокий аналіз світу навколо, який не завжди співпадає із самоаналізом. «Ти дивишся на свою фотографію з ракурсу, який зазвичай тобі недоступний. І ти думаєш - це теж–я». Поряд варто зазначити Ніколь Кідман, що грає Еві, і її персонаж повний протиріч. Жінка, що більше дитина, ніж її дочка, розривається між тягою до чоловіка та бажанням захистити дитину (та чи й було воно узагалі?). Щоправда, мінусом можна вважати певну непродуманість персонажа, який іноді веде себе зовсім непослідовно. Об’єднує їх двох персонаж, Чарлі, якого грає Метью Гуд, що витримав свого героя до самого кінця. Він грає своєрідного героя, що приводить сюжет у рух.

Цей фільм не підійде для тих, хто має слабкі нерви та сприймає сюжет фільму з точки зору моралі. Зацікавити він може будь-яку людину, однак не дарма перегляд не рекомендується для перегляду особам, що не досягли вісімнадцяти років. Детектив відверто відкриває основну лінію вбивства, він скоріше наведений для психологізації, тому скоріше сподобається особам, що люблять відчуття гармонічного проникнення у сукупність гладкості та гострих кутів. Якщо Ви любите плавно і небезпечно зростаючу напругу, несподіваний фінал та готові прийняти історію так, як вона є – саме для Вас дев’яносто дев’ять (гарне, незавершене число, доволі символічне, чи не так) хвилин цієї стрічки.