Глядач "Амадея" стає свідком кількох народжень Моцарта: спершу як народного улюбленця, потім як талановитого виконавця яких завгодно творів, а наприкінці – як людини, яка зилишилася наодинці зі своїми страхами. Режисер швидко змінює оптику: як тільки ми змирилися з одним баченням головного героя, він пропонує щось несподівано протилежне. Особливого драматизму фільмові додають стосунки із Сальєрі, майстерним – але не геніальним – італійським композитором, який усіма силами намагається забрати геніальний дар у Моцарта, дискредитуючи його за кожної можливості (зрештою, те саме робить і Моцарт – може, йому, довершеному, просто легше пробачати такі вчинки?).

Зіштовхуючи дві протилежності, режисер немов зіштовхує два різні світи. Моцарт – хаотичний, позбавлений виразної стратегії, зате переповнений життєвою енергією. Сальєрі ж більш упорядкований, дисциплінований, багато працює над собою, постійно перебуває у глибоких міркуваннях. Їхня музика теж народжується по-різному: в одного вона просто ллється, коли він сідає за фортепіано, а в іншого з’являється через тяжкі муки та старання. Моцарт прагне свободи в музиці, намагається вирватись за межі видимого світу в духовний, звідки отримав свій талант, а Сальєрі мимоволі ув’язнює себе у творчих поривах. Конфлікт між ними, здається, неуникненний.

Сальєрі нестерпно важко бути в тіні Амадея, постійно виконуючи роль другої скрипки, тому своїм шляхом він обирає повне знищення слави суперника. Невже талант іншої людини може бути причиною такої ненависті? Чому Сальєрі не може прийняти того, що йому дане? Ніякі зазіхання на творчість Моцарта не полегшують його страждань, а навпаки, тільки поглиблюють їх.
Уся історія – версія самого Сальєрі, тож ми до кінця не знаємо, що насправді сталося. У своїй сповіді він натякає, що нічого не міг зробити зі своїми заздрощами. Більше того, він звинувачує не так геніального Моцарта, як Того, Хто наділив Моцарта талантом. Бунт проти задуму Бога, претензія на те, що тобі не належить від природи, – чи не основний мотив картини Формана. Сальєрі – це змучена своїми бажаннями та внутрішньою заздрістю людина. Змученою настільки, що мимоволі божеволіє та намагається накласти на себе руки, особливо після того, як не стає Моцарта. Адже кому тепер протистояти? Зникає ворог усього життя, а водночас – і єдиний сенс, який би він болісний не був.

Тому маємо доволі повчальну, але зовсім не нав’язливу етичну притчу, де піднято низку універсальних людських проблем. Перш за все, це питання змирення. Не кожен може прийняти відсутність у собі певних здібностей чи талантів, а особливо тоді, коли поруч є людина краща від тебе. Відповідно, найпростіший шлях – забрати дар. Проте заздрість знищує людину, не залишає їй нічого іншого, окрім власної самотності та незадоволеності. Другий важливий підтекст – прийняти свій дар, максимально реалізовуючи його. Насправді Моцарт дуже легковажно ставиться до своєї геніальності, безвідповідально проживаючи години, дні, роки. Прийняти себе таким, який ти є – чи не основне завдання людини. У цьому й полягає геніальність кожного з нас.