Майк Лі, живий класик британського кіно, цього разу створив надзвичайно повільне, але тим не менше затишне кіно, переповнене живими емоціями та переживаннями. Не пропонуючи нам ніякого сюжету, фільм важко назвати віддаленим від життя. Радше навпаки, реалістичність історії місцями нагадує документальну хроніку однієї пересічної родини. Картина умовно може бути поділена на декілька ключових актів, що розділяють певні відрізки із життя героїв. Цими актами є пори року, протягом яких відбуваються різні події. Серед них – приїзд старого друга до Тома та Джеррі, придбання Мері авто, похорон родича, знайомство із дівчиною Джо. Найцікавіше те, що за цими подіями приховуються внутрішні переживання героїв, їх страх визнати свою недосконалість перед часм, а основне – страх бути собою.

Епіцентром зустрічей, розлук та розчарувань є сім'я, яка нагадує затишний англійський дім. Режисер всіляко нам показує, яка складна організація присутня у стосунках Тома та Джері: ось Джері похвалила чоловіка за прекрасну вечерю, ось легкий поцілунок Тома перед сном, а ось прозвучав спогад про їх спільну подорож. Трохи молодша за своїх друзів есцентрична Мері ніяк не може зрозуміти це, бо ніколи не мала сім'ї, тому обирає поведінку вільної та незалежної жінки як захисну психологічну реакцію від власної долі. Важливою сценою в ілюстрації непростих характерів героїв є знайомство із милою дівчиною Джо. Як виявилось, довгоочікувана подруга сина виявилась відкритою, позитивною людиною, майже у дусі сімейних традицій! Проте все зіпсувала Мері, відкрито дорікаючи новій пасії Джо, мовляв, та зовсім йому не підходить (звісно ж, за словами та міркуваннями Мері). У підсумку маємо зіпсований вечір та довгу образу, відкриті рани героїв та їх поступовне загоєння.

Зустріч людей-руїн та відкритих людей – улюблений мотив фільмів британського режисера. Представниками першої групи є Мері та старий друг Кен, а другої – Том та Джеррі. Інша річ, що Мері не визнає цього, а Кен ніяк не може віднайти віри у власному житті. Том і Джері пробують їм допомогти, але основний імпульс має йти від самих героїв, чого не відбувається. Звідси наскрізна меланхолія у стрічці, яка часто присутня восени (друга частина не випадково складається із осені та зими, завершення річного/життєвого циклу). Лі ставить питання: як людина прожила життя та з чим залишається наприкінці? Кожен має свою відповідь на це питання, але не завжди її озвучує, тому й так багато натяків та напівтонів у картині.

Холоднокровно фіксуючи повсякденність Тома та Джері (важко не помітити іронії режисера, відсилаючи нас до відомих анімаційних образів), Майк Лі доводить просту істину: щастя складається із дрібниць. Так, для щастя не потрібно багато грошей чи дорогого авто, а достатньо бути поруч із коханою людиною, читати з нею одну і ту ж книгу перед сном чи готувати мексиканську вечерю. Додатковим пластом прочитання є те, що у безжалісному плині часу старіють наші тіла, але душі залишаються незмінними. Від першого епізоду до фінальних титрів подружня пара викликає захоплення своєю енергією та життєрадісною позицією. Порпання у саду від весни до весни немов підтверджує цю тезу, бо у щорічному ритуалі відчувається істинний сенс життя – незмінний та безкінечний, далекий та водночас дуже близький.