2.1. Філософія та філософські традиції

Термін «філософія» з’явився в Стародавні Греції. Вперше слово «філософствувати» зустрічаємо в Геродота. Проте, відповідно легендарній традиції, вважається, що першим його почав уживати Піфагор. Хоча дехто першість у цьому віддає Геракліту. Та як би не було, це поняття почало вживатися у V-ІV ст. до н.е.

Дане слово (якщо давати йому буквальний переклад із давньогрецької мови) означає любов до мудрості, любомудріє. Воно набуло поширення не лише в європейських культурах, а й культурах тих народів, які мають відношення до античного спадку. Наприклад, вказаний термін функціонує в арабській культурі.

 

Початковий смисл даного терміну був такий. Мовляв, існує незалежна від людини всеохоплююча, «вища» мудрість (софія). Це – першопринципи, які лежать в основі всього сущого, вічній та незмінні. Повністю пізнати цю мудрість неможливо. Але можна прагнути наблизитися до неї, любити її. Це й роблять філософи, що «відчувають потяг до мудрості» [1]. Платон, який чи не першим почав широко вживати термін «філософія», розумів під нею набуття мудрості. А платонізм, як відомо, був одним із магістральних напрямків європейської філософії. Звідси спрямованість європейської культури на «нескінчений процес пізнання»

 

 

У європейській філософській традиції вища мудрість трактувалася як у «ідеалістичному», так і «матеріалістичному» планах. «Ідеалісти», зокрема, релігійно налаштовані мислителі, вважали, що вона знаходиться поза видимим (феноменальним) світом явищ, які ми здатні сприймати своїми відчуттями. Це, наприклад, світ ідей Платона, Єдине неоплатоніків чи то Бог християн. «Матеріалісти» ж, навпаки, схильні вважати, що мудрість дається шляхом пізнання видимого світу, його законів.

Проте як би не різнилися між собою філософи в плані пізнання вищої мудрості, характерним для них є те, що вони прагнуть раціонального (тобто базованого на людському розумі) пізнання. Цим філософія відрізняється від деяких інших форм людської рефлексії – міфології, релігії, мистецтва, котрі, як і вона, теж намагаються дати цілісне осмислення світу, однак далеко не завжди «користуються розумом», вдаючись до інтуїції, емоційної сфери, до  того, що «підказує серце».

У європейській культурі поняття філософія в різні часи отримувало різне трактування [2]. Платон визначав філософію як пізнання сущого, яке можемо осягнути лише з допомогою розуму. Аристотель – як дослідження причин і сутності речей. У період Античності під філософією переважно розуміли сукупність раціонально здобутої інформації, корисної для людини. Таке розуміння, наприклад, зустрічаємо в елліністичного історика античної філософії Діогена Лаертського [3]. Тобто філософія фактично ототожнювалася з наукою.

Інше розуміння філософії зустрічаємо в ранньохристиянській літературі, а також у деяких писемних пам’ятках Середньовіччя. Під нею розумілася «язичницька мудрість», ворожа християнству. В цьому сенсі філософія сприймалася як єресь, заблудження. Таке розуміння демонстрував ранньохристиянський апологет Тертулліан. «Філософи і єретики, – писав він, – розмірковують про одні і ті самі предмети, плутаючи себе одними й тими ж питаннями. Звідки зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла?» Проте ці розмірковування не є істинними. Істина поза філософією. «Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?» – запитував Тертулліан [4].

Однак з часом у християнстві відбулася реабілітація філософської мудрості. Так, на Заході Європи помітну роль у цій реабілітації відіграв трактат Северина Боеція «Розрада від філософії», який став поширеною лектурою у монастирських бібліотеках [5]. На Сході, у Візантійській імперії, християнські теоретики (отці церкви) зверталися до античної філософської лектури й з часом почали визначати філософію як богопізнання, богоуподібнення та любов до Бога. Зокрема, саме в такому дусі трактував філософію Йоан Дамаскін: «Філософія є пізнання сущого як сущого, тобто пізнання природи сущого. А ще: філософія є пізнання божого і людського, тобто видимого й невидимого. Далі, філософія є турбота про смерть – як довільну, так і природну. Оскільки… смерть подвійна: по-перше, природна, тобто відокремлення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо дійсне життя і прагнемо до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богу. Уподібнюємося ми ж Богу через мудрість, тобто істинне пізнання блага, і через справедливість, яка є воздаянням кожному потрібного, і через смирення, яке є вище справедливості, коли ми робимо добро тим, хто ображає нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, тому що філософія є початок будь-якого мистецтва, і через нею бувають винайдені будь-які мистецтва і будь-які науки. Далі, філософія є любов до мудрості; але справжня Премудрість – це Бог, і тому любов до Бога – істинна філософія» [6].

У середньовічній мусульманській культурі, яка прийняла та адаптувала елементи культури античності, під філософією переважно розуміли аристотелізм. Останній, не без впливу арабів-мусульман, утвердився в латинській Західній Європі і став основою для схоластичної філософії. При цьому велика увага приділялася аристотелівській логіці та вченні про суще (метафізиці). Така філософія, на думку одного з найбільших авторитетів схоластики Томи Аквінського, мала би стати «службовою дисципліною теології». Її завдання – наблизити істини одкровення до розуміння людини, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них [7]. Тому в західноєвропейських університетах та інших навчальних закладах вищого типу в епоху Середньовіччя й ранньомодерні часи філософія викладалася як «вступ» до теології.

Схоластика, хоча й зазнавала певних модифікацій, залишалася домінуючою на Заході філософією, починаючи від ХІІІ століття й закінчуючи ХVIII. Правда, як альтернатива їй, у ХV-ХVІ ст. з’являється ренесансна філософія, що апелювала до традицій Античності й претендувала на представлення «всезагального знання», незалежного від теології. Зрештою в європейській культурі в раньомодерні часи відбулося поступове відокремлення філософії від богослів’я. Європа ніби повернулася до античних часів і почала розуміти під філософією науку взагалі. Наприклад, відомий англійський природодослідник Ісак Ньютон свою основну працю назвав «Математичні принципи натуральної філософії» (1687). У західних університетах утвердилася традиція присвоювати звання «доктора філософії» спеціалістам з будь-якої галузі знання. Правда, з часом розуміння поняття філософії звужується. У ХІХ ст. вона існувала на рівні університетському як самостійна й самодостатня дисципліна. Домінуючою в той час у Європі стає німецька класична філософія, передусім гегельянство. Її представники, якщо відкинути нюанси, вбачали в філософії своєрідну «наднауку», котра має на меті розглядати універсальні закономірності. У такому ж дусі трактував філософію марксизм, який став одним із відгалужень-продовжень німецької філософської класики.

У кінці ХІХ і особливо у ХХ ст. в Європі та Північній Америці наступив час філософського плюралізму. З’явилися різні «філософії», котрі, як правило, зосереджуючись на розгляді специфічних проблем – методології та специфіки наукових досліджень (позитивізм), проблемах віри в контексті реалій модерної епохи (неотомізм, російська релігійна філософія), питаннях мови (неопозитивізм), проблемах вияву людського Я (ніцшеанство, екзистенціалізм, психоаналіз) тощо. Відбулася також галузева диференціація філософії. Філософи почали з’ясовувати найзагальніші засади певних наук. З’явилися філософії фізики, біології, історії, економіки і т.д. і т.п. Логічним виявом цього плюралізму є постмодернізм, представники якого вважають, що будь-яке знання є ціннісно наповненим, а всі системи цінностей повинні розглядатися як рівноправні. У такій ситуації немає підстав вести мову про якусь домінуючу лінію й, відповідно, єдине розуміння філософії. У даному випадку варто прислухатися до міркувань О.Гілярова, який вважав: «Вирішити у позитивному смислі питання про те, що таке  філософія, можливо тільки одним чином: звернути увагу на самий її зміст і подивитися, яку потребу людського духу цей зміст прагне задовольнити» [8].

Той факт, що філософія в різні часи і в різних культурах трактувалася по-різному, необхідно враховувати при вивченні історії філософії. Якщо при її дослідженні братимемо якийсь «еталон» і крізь його призму розглядатимемо процеси, то ризикуємо отримати спотворену картину. Дослідник, розглядаючи той чи інший етап філософського розвитку, мусить виходити з того, як тоді сприймалася й трактувалася філософія. Наприклад, автор не бачить сенсу заперечувати існування філософської думки в Київській Русі, як це робить Д.Чижевський, на тій підставі, що вона не відповідала західноєвропейським стандартам. Важливо, що в культурі Київській Русі функціонувало поняття філософія, а в тогочасних писемних пам’ятках окремі діячі репрезентувалися як філософи – церковний діяч Климент Смолятич, волинський князь Володимир Василькович.

При розгляді філософських процесів варто мати на увазі і те, що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами.

Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке  місце в ньому людини і т.п.), не може дати «точну» відповідь. Тому Е.Кант жартома називав історію філософії історією фальшивомонетників. Мовляв, з’являється якийсь філософ і пропонує свою «істинну монету»-філософію. Але через якийсь час приходить його наступник з іншою «істиною».

Оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання. У інших спільнотах чи в інший час це вже не «істина», а фальшива монета.

Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т.п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.

З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвиненість філософії – своєрідний показник розвитку народу.

Як уже зазначалося, термін філософія з’явився орієнтовно в V-IV ст. до н.е. Зрозуміло, поява терміну засвідчує, що дане явище вже існувало і навіть набуло певного розвитку. Хоча ми маємо обмежене коло достовірних джерел про той час, все ж можемо твердити, що саме в середині І тис. зароджується філософія як принципово новий тоді спосіб осмислення світу. Даний період німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс назвав «осьовим часом». Це поняття ввійшло як у історію, так і культурологію й зараз часто використовується в європейській гуманітаристиці.

К.Ясперс вважав, що в середині І тис. до н.е. відбувся великий духовний переворот. «У той час, – писав він, – відбувається багато незвичайного. У Китаї жили тоді Конфуцій та Лао-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії, мислили Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи й велика кількість інших. У Індії виникли Упанішади, жив Будда, в філософії – в Індії, як і в Китаї, – були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й нігілізму; в Ірані Заратустра учив про світ, де йде боротьба добра зі злом, в Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Єремія та Другоісайя; в Греції – це часи Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда та Архімеда. Все, що було пов’язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом кількох століть у Китаї, Індії та Заході незалежно одне від одного».

Незважаючи на певні історичні «натяжки» та спрощення окремих явищ, з К.Ясперсом можна погодитися. Дійсно, починаючи з середини І тис. до н.е. в житті цивілізованих народів відбуваються великі культурні зміни. Саме тоді зароджуються й починають розвиватися три великі філософські традиції – європейська, індійська та китайська. У найбільш розвинутих народів-лідерів на зміну міфології, яка визначала світогляд людей і «просто» та «зрозуміло» пояснювала світ, приходила філософія, що намагалася більш адекватно й раціонально осмислювати навколишню дійсність.

«Все це, – далі писав К.Ясперс, – відбувалося шляхом рефлексії. Свідомість усвідомлювала свідомість, мислення робило своїм суб’єктом мислення… В цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні…» [9].

К.Ясперс не намагався пояснити той «містичний» факт, чому великий духовний переворот у житті цивілізованих народів та, відповідно, виникнення основних філософських традицій відбулося майже одночасно. Хоча враховуючи специфіку та обмеженість історичних джерел, ця одночасність видається доволі відносною.

Так, деякі автори, пояснюючи причини виникнення філософії, звертали увагу на те, що близько середини І тис. до н.е. відбулися значні зміни в сфері виробничих й суспільних відносин [10]. Однак це небагато що пояснює. У попередні віки відбувалися зміни не менш кардинальні, наприклад, «неолітична революція», початок виготовлення металевих знарядь праці й зброї, формування класових відносин. Але ці зміни не призвели до руйнування міфології та виникнення філософії. Очевидно, не варто безпосередньо узалежнювати складні духовні явища від факторів економіко-соціального характеру.

Привертає увагу те, що філософія виникає в народів, які мали відносно розвинуту писемність й «авторитетні» тексти. Наприклад, у греків це були поеми Гомера, у індійців – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, епічна поема «Махабхарата», у китайців – П’ятикнижжя. До речі, філософи в культурах зазначених народів часто зверталися до цих текстів, які ставали для них джерелом філософствування.

Очевидно, є підстави твердити, що поява філософії пов’язана з т.зв. другою комунікативною революцією, коли поряд із усним спілкуванням почало використовуватися спілкування писемне. У даному випадку автор солідарний із представниками Торонтської школи, зокрема, Г.Іннісом та М.Маклюгеном, в тому, що особливості цивілізацій визначаються особливостями комунікації [11]. Наприклад, Г.Інніс вважав, що в Стародавній Греції традиції широкого словесного спілкування , а також легке в засвоєнні алфавітне письмо призвели до втрати духовенством монополії на освіту й навчання, відповідно, місце священнослужителів зайняли філософи. А М.Маклюген дотримувався думки, що читання текстів (передусім об’ємних) налаштовує людину на раціоналізацію та цілісне осмислення світу.

Дійсно, нова (писемна) техніка внесла зміни в людське мислення. Тепер воно живилося не лише міфологічними образами, які найбільш адекватно передавалися через усне спілкування, а й думками-гадками, котрі були продуктом розуму. Ці думки, з якими не обов’язково погоджувалася більшість (на відміну від думок традиційних, освячених міфологією), тепер можна було зафіксувати й зберегти. В інший час чи в іншому місці вони могли бути відновлені і набути популярності. Лише в писемній культурі почали з’являтися «ідеї, що випереджають час».

Завдяки писемності людські думки стали предметом постійного обговорення й інтерпретації. Однак інтерпретувати варто було не будь-яку, а лише мудру думку. Таку, власне, й намагалися дати філософи.

У певному сенсі філософію варто розглядати як комунікативне явище, розвиток і специфіка якого значною мірою залежить від того, які використовуються засоби спілкування. Наприклад, помітні відмінності між європейською та китайською філософіями обумовлені тим, що тут існують відмінності між писемними системами китайців та європейців. Наприклад, європейцям з допомогою алфавітної писемності було відносно легко вибудовувати ланцюги логічних доказів. Тому важливим елементом європейської філософії (і загалом європейської науки) стала логіка. У китайській філософії цього немає. І далеко не останньою причиною є те, що специфіка китайської мови, а особливо ієрогліфічна писемність не налаштовані на розвиток логічної аргументації. Зате з допомогою цієї мови та писемності дуже добре виражати комплексні ідеї та їхні взаємозв’язки. Відповідно, при читанні китайських філософських текстів іноді складається враження, що маємо справу із зібранням мудрих думок, які раціонально не обґрунтовуються [12].

Розвиток писемної комунікації, різноманітних комунікативних практик певним чином і визначав розвиток філософії. Так, європейська філософія виникла й довгий час розвивалася в середовищі греків, які здійснили прорив у галузі писемного спілкування. Вони почали широко використовувати ефективне алфавітне письмо. Як відомо, греки його запозичили у фінікійців. Тому не дивно, що деякі давньогорецькі філософи були фінікійського походження.

У період Середньовіччя філософія почала розвиватися в Західній Європі. Це було пов’язано з розвитком міст та появою такого цікавого елемента міської культури, як університет. Саме міське університетське середовище забезпечувало відносно інтенсивну інтелектуальну комунікацію, яка переважно базувалася на писемній культурі.

Розвиток західноєвропейських культур і, відповідно, філософської думки в період пізнього Середньовіччя й Нового часу (ХV-XVIII ст.) обумовлювалися третьою комунікативною революцією, коли з’явилося книгодрукування – перший засіб масової комунікації. Книгодрукування «створило портативну книгу, яку люди могли читати наодинці ізольовано від інших. …надрукована книга багато додала до нашого культу індивідуалізму. Стала можливою особиста точка зору, і грамотність давала можливість відособленості, ізоляції» [13].

Завдячуючи друкованій книзі філософські ідеї могли широко презентуватися, обговорюватися. Почала цінуватися оригінальність. Все це разом узяте призвело до «прориву» у філософствуванні. Стала можливою філософія, яка не залежала від теологів й існувала поза межами університету. Тому чимало видатних новочасних мислителів (Р.Бекон, Б.Спіноза, Р.Декарт та ін.) не належали до університетських викладачів, а були «вільними» філософами. Зрештою, книгодрукування вело до секуляризації філософії.

Запізніле прилучення Індії та Китаю до нових комунікативних практик стало однією з причин сповільненого розвитку індійської та китайської філософських традицій. Вони ніби законсервувалися й залишались на рівні епохи Середньовіччя.

Важливим фактором для розвитку філософії були не лише соціально-економічні, політичні, зрештою комунікативні чинники. Філософія може існувати й розвиватися лише в середовищі, де існує можливість відносно вільної інтелектуальної дискусії, боротьби-змагання. Це є важливим стимулом філософського пошуку.

У античній Греції таким середовищем виступали міста-держави з демократичним устроєм. Політичні дискусії, що велися в них, у кінцевому рахунку призвели до появи філософських шкіл, однією з функції яких і була підготовка умілих політичних ораторів. У Візантії періоду перших семи вселенських соборів християн релігійно-філософські дискусії відбувалися серед богословів, іноді виходячи на широкий загал і породжуючи конфлікти суспільно-політичного характеру. У середньовічній Західній Європі філософія переважно розвивалася в університетському середовищі, де спеціально культивувалися дискусії. Університет й донині в Європі та Америці залишається важливим місцем філософствування.

Як уже зазначалося, існують три великі філософські традиції (європейська, індійська та китайська), котрі різняться між собою. Саме слово традиція в перекладі з латинської мови означає передача (досвіду, ідей, звичаїв, норм). Філософська традиція – це, власне, передача комплексу базових філософських ідей як у часовому, так і етнічно-територіальних вимірах.

Образно філософську традицію можна уявити у формі дерева. Хоча цей образ дещо примітивізує реальну ситуацію.

Філософська традиція має «розгалужений корінь». Як правило, на початковому етапі свого становлення вона концентрує і синтезує різні ідейні течії. Наприклад, європейська традиція, що зародилася й розвинулася в греків, ввібрала в себе не лише їхню предфілософію (систематизовані й раціоналізовані давньогрецькі міфи), але також деякі культурні надбання єгиптян, народів Месопотамії, фракійців тощо.

Друга частина філософської традиції – «стовбур». Це – синтез надбань, що йдуть від «розгалуженого кореня». На етапі цього синтезу здійснюється формування базових філософських ідей, до яких постійно звертаються представники даної традиції. Наприклад, у європейській традиції бачимо звернення до творів Платона і Аристотеля, використання термінології, запропонованої цими філософами. У китайській традиції – звернення до текстів, авторство яких приписується Кун Фу-цзи та Лао-цзи. У індійській – до канонічних текстів ведійських і неведійських шкіл.

Розвиток великих філософських традицій можна представити як змагання конкуруючих ліній: у європейській – платонізму й аристотелізму;  у китайській – конфуціанства й даосизму; у індійській – ведійських та неведійських учень.

Нарешті, третя частина – «крона». На певному етапі відбувається «розгалуження» філософської традиції, виділяються «гілки» (тобто окремі філософські традиції в межах великої), які починають самостійно розвиватися. Потім на цих «гілках» з’являються свої «відгалуження». Між «гілками» існують складні взаємозв’язки – частково їх можна трактувати як співробітництво, частково – як конкуренцію. Одні «гілки», в силу різних обставин, розвиваються краще, навіть можуть «пригнічувати» інших. А інші «всихають», перестати розвиватися.

Так, розпад відносно єдиної грецької філософської традиції почався  ще в елліністичний період. У часи Середньовіччя відбулося «розгалуження» великої європейської філософської традиції на візантійську, арабо-перську, православно-слов’янську, вірменську, грузинську, західноєвропейську («латинську»), а також на єврейську. Щоправда, коли ведемо мову про ці традиції, треба мати на увазі умовність даних назв і термінологічну невизначеність. Наприклад, щодо філософської думки, котра функціонувала на землях Арабського халіфату в період Середньовіччя, то для її означення використовуються різні поняття – арабська, мусульманська, арабо-перська філософія, філософія мусульманського Сходу тощо. Термін православно-слов’янська ввів сам автор для означення філософської думки, що існувала в європейських народів, котрі прийняли православ’я й використовували старослов’янську мову як мову міжкультурної, в т.ч. філософської, комунікації. До складу цих народів входили не лише народи слов’янські, а й деякі романські етноси (румуни, молдавани). Єврейська ж філософія довгий час функціонувала як автономна складова філософії Арабського халіфату.

У період Нового часу, коли відбувалося становлення й розвиток модерних націй, починають формуватися національні філософії. І зараз філософію, її історію ми переважно сприймаємо через національні виміри.

Хоча у зв’язку з глобалізаційними процесами, розвитком принципово нових комунікативних технологій, які змінюють уявлення про час і простір, фрагментизують і деформують текст, цілком імовірним стає виникнення нових форм філософствування. Очевидно, вираженням цих тенденцій став постмодернізм, для якого притаманна невизначеність, культ неясностей, помилок, прогалин; фрагментарність, принцип монтажу, «деканонізація» тощо [14]. «Наш час, – вважає М.Маклюен, – це час подолання бар’єрів, відмови від старих категорій, час постійних пошуків» [15]. Схоже, в майбутньому філософія набуде незвичних, з точки зору дня сьогоднішнього, форм.

Загалом картина філософського розвитку є складною. Хоча ми можемо простежити певні закономірності в історії як великих, так і «малих» філософських традицій, варто мати на увазі, що розвиток кожної з них має особливості, на нього впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Кожна філософська традиція виробляє «своє обличчя» і прямолінійно порівнювати її з іншими традиціями не варто.

До речі, сам термін «філософія» функціонує лише в європейській та арабській культурах. Етимологічно подібного терміну немає ні в Індії, ні в Китаї. Однак це не означає, що там немає філософії, як це твердять деякі європейські автори [16]. Звісно, в індійській та китайській культурах дійсно відсутня філософія, якщо виходити з класичного європейського розуміння. Проте в них є сфери знань, котрі подібні до європейської філософії. Правда, вони іменуються інакше, тим самим відображаючи інакшість цих філософських традицій.

В Індії використовувався термін «даршана», що буквально означає бачення. При цьому мається на увазі бачення внутрішнє. Таке розуміння філософії орієнтувало на самозаглиблення. Ця філософія – не динамічне прагнення до мудрості, в якому на першому місці знаходиться розум, а осягнення її в результаті споглядання, де головну роль відіграє чуття, інтуїція. Людина може внутрішнім зором «побачити» мудрість. Шлях до цього – глибоке самозосередження, медитація.

Показовою є легенда про Сіддхартху Гаутаму – засновника буддизму. Він став носієм істини для інших людей у результаті просвітлення в Банареському саду, де йому відкрилися чотири благородні істини. Правда, до цього просвітлення він пройшов великий шлях духовних шукань.

У Китаї для означення філософії немає чітко визначеного поняття. Тут використовувався терміни «цзи», іноді «сюе». Під останнім словом, котре перекладається як вчення, розумілися не лише доктрини філософського характеру, туди відносилися й вчення релігійного типу. В Індії, як і в Китаї, релігія й філософія не розмежовуються, як у традиції європейській. Хоча коли ми звернемося до античної філософії, там теж такого розмежування не було. Філософські школи того часу переважно виступали як релігійно-філософські союзи.

Щодо ієрогліфа «цзи», то його знаходимо в іменах видатних китайських мислителів – Лао-цзи, Кун Фу-цзи і т.д. Сам термін має подвійне значення. З одного боку, цзи – мудрець, з іншого, – дитина. Тут відразу пригадується прислів’я: мовляв, вустами дитини глаголить істина. У певному сенсі, це дійсно так. Сучасні дослідження показали, що в дітей (орієнтовно до 8 років) добре розвинутим є передчуття, своєрідне яснобачення. У більшості дорослих воно зникає. Саме завдяки цьому діти іноді видаються дорослим у своїх діях та словах «геніальними». Китайська ж філософія зорієнтована на «передчуттєве» осягнення дійсності. Це і знайшло відображення в терміні «цзи».

З точки зору китайців, мудрість дана окремим людям, які володіють вродженими знаннями. Інші повинні засвоювати ці знання шляхом навчання. Звідси така велика повага до освіти в китайській культурі. У цьому контексті варто осмислювати використання такого терміну, як «сюе». Останній, як говорилося, буквально означає вчення, знання. Під ним переважно розуміли тлумачення та коментарі до класичних філософських праць. Дехто з дослідників схильний перекладати термін «сюе» як філософія. Але це не шукання мудрості, а лише канонізована мудрість, яку треба вивчати. Поняття «сюе» радше відповідає європейському терміну схоластика.

Загалом характеризуючи основні філософські традиції, можна виділити такі основні моменти, притаманні їм:

1. Поширення на великих територіях, де між етносами існують культурні взаємозв’язки й формується (хай навіть дуже аморфна) культурна єдність.

2. Специфічне розуміння мудрості (філософія, даршана, цзи), яке певним чином визначає підхід до основних філософських проблем.

3. Існування авторитетних текстів (для європейської традиції – твори Платона, Аристотеля, частково Біблія й Коран; для індійської – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, Махабхарата, Тіпітака, інші важливі буддійські тексти; для китайської т.зв. П’ятикнижжя, «Лунь-юй», «Дао де цзин»). Дані тексти визначають специфіку підходів, інтерпретацій, а також філософської мови (термінології).

4. Особлива термінологія, яка стає важливим комунікаційним засобом для мислителів, котрі діють в межах філософської традиції. Завдяки цій термінології вони можуть досягати порозуміння. Для європейської традиції важливими філософськими термінами є ідея (ідеальне), матерія (матеріальне), Бог (абсолют), першооснова (архе, атом), буття, форма, рух, простір, час тощо. Центральними термінами індійської традиції можна вважати такі поняття, як брахман, атман, ахімса, дхарма, карма, мокша, сансара. Важливими поняттями китайської філософської традиції є дао, де, тянь, і, лі, ці, інь-ян і т.п.

5. Акцентація уваги на певних філософських проблемах, яким віддається перевага. Наприклад, у європейській філософській традиції на перші місця виходять проблеми пізнання й питання можливості перетворення світу на основі «достовірних знань». Звідси т.зв. «основне питання філософії», яке має гносеологічний характер. Сумнівно, що це «основне питання» може мати якесь особливе значення в межах чи то індійської, чи китайської традиції. Індійська філософська традиція загалом зорієнтована на питання внутрішнього самозаглиблення людини, досягнення нею «спокою», гармонії зі «всім світом». Китайська традиція теж акцентує увагу на проблемах гармонії людини та оточуючої дійсності. При цьому велика увага приділяється соціальній проблематиці. Китайські мислителі передусім переймалися проблемою досягнення оптимальних взаємовідносин між особою і суспільством (конфуціанство, моїзм, школа фа-цзя) або питаннями гармонії між особою та навколишнім середовищем, переважно природою (даосизм, школа інь-ян).

У межах філософських традицій виникають напрямки (школи), які мають відносну самостійність. Послуговуючись загальноприйнятою філософською термінологією та звертаючись до актуальних проблем, притаманних традиції, вони здійснюють їхню селекцію та дають специфічну інтерпретацію. Деякі школи набувають міжчасового й інтернаціонального характеру. Показовим є буддизм. Виникнувши в межах індійської традиції, він став не лише однією із неведичних шкіл Індії, але також посприяв поширенню цієї традиції в східноазійському регіоні. Більше того, зазнавши трансформації, буддизм перетворився у потужну течію в межах китайської традиції. Якщо звернутися до традиції європейської, то тут інтернаціональний та міжчасовий характер отримали платонізм, аристотелізм, епікурейство та ряд інших.

2.2. Філософські традиції на українських землях

Українська земля займає унікальне місце в розвитку філософських традицій. Однак ця унікальність навіть не стала предметом осмислення. Причиною такої «непритомності» є те, що новочасна українська культура сформувалася в колоніальних умовах. Такою вона залишається до сьогодні. Комплекси національної неповноцінності у нас достатньо сильні. Тому ми ігноруємо те, що могло б стати предметом національної гордості. Водночас акцентуємо увагу на речах ущербних. Від діячів такої закомплексованої культури важко чекати осмислення унікальності України в розвитку філософських традицій.

У чому ж ця унікальність?

По-перше, Україна мала безпосереднє відношення до становлення європейської філософської традиції. Тут були поширенні такі раньофілософські школи, як орфізм і піфагорейство. Звідси походив один із «семи мудреців» древньої Еллади Анахарсіс. Дали українські землі стародавній Греції також деяких мислителів елліністичного періоду. При чому ідеї, запропоновані цими філософами, виявилися співзвучними поглядам пізніших українських мислителів.

По-друге, Україна мала певне відношення до індійської філософської традиції. Не будемо чіпати дещо дискусійного питання про походження індійських аріїв з українських земель. Але те, що існують деякі паралелі між індійськими Ведами й давньоукраїнським фольклором, наприклад, колядками, можна не сумніватися. Незважаючи на загалом європейське оформлення української філософської думки, в поглядах її представників несвідомо «проривалися» моменти, які більше засвідчують їхню прив’язаність до індійської традиції, ніж до європейської. Такою, наприклад, можна вважати «філософію серця», зорієнтовану на внутрішнє самозаглиблення, а не на «зовнішнє» раціональне пізнання, «втечу від світу» Г.Сковороди, близьку до цієї втечі «хутірну філософію» П.Куліша, ідеї метемпсихозу, що несвідомо виявляються в Тараса Шевченка, Лесі Українки, Уласа Самчука тощо.

Українська філософська думка є ніби роздвоєною, «межовою». За формою вона європейська, але за своїм змістом близька до індійської. Тому мислителі, які походили з України, виявляли опозиційність до класичної європейської філософії. Це стосується античних любомудрів Анахарсіса й Біона Борисфеніта, новочасних філософів Г.Сковороди, П.Юркевича та багатьох інших.

По-третє, Україна стала територією, де існували й співіснували різні «малі» філософські традиції. Тут була представлена досократична філософія (орфізм, піфагорейство, «нонконформістське» вчення Анахарсіс), класична давньогрецька філософська думка в формі платонізму, елліністична філософія (Біон Борисфеніт, Сфер Боспорський), православно-слов’янська філософська традиція (релігійно-філософська думка Київської Русі й українського Середньовіччя), ренесансна філософія (Григорій Саноцький, Стефан Оріховський, соцініанство та ін.), західноєвропейська неосхоластика (філософія у єзуїтських колегіумах, Києво-Могилянська академія).

Були представлені в Україні також національні філософії – німецька класична (Й.Б.Шад, адепти кантіанства, шелінгіанства, гегельянства, ніцшеанства, які працювали у вищих навчальних закладах України), російська (релігійна філософія кінця ХІХ – початку ХХ ст., русифікований марксизм), польська (Гуго Коллонтай, різноманітні польські суспільно-філософські течії  19 – початку 20 ст., Львівсько-Варшавська філософська школа). Мали тут поширення єврейська та угорська філософська думки. Були в Україні й прихильники неотомізму, хоча складно сказати, чи витворили вони тут свою традицію.

Зрештою, на території Криму була представлена філософська думка мусульманського Сходу, яка витворила свою оригінальну традицію. У Кримському ханстві в XIV-XVIII ст. мав поширення суфізм – містичний напрямок ісламської філософії. Тут здійснювався постійний культурний обмін з іншими частинами мусульманського світу, мали розвиток традиції коранічної екзегези, ісламського богослів’я (каляму) та права. Деякі відголоски мусульманських релігійно-філософських традицій зустрічалися на теренах Західної України, Білорусії, Литви та Польщі, де з ХVI ст. проживали кримські татари. Збереглися навіть великі фрагменти рукописної літератури – переклади Корану слов’янськими мовами, доктринальні і молитовні тексти. На жаль, ці питання не є належним чином досліджені. Наприклад, ми не знаємо, наскільки в Кримському ханстві була поширена фальсафа – арабомовний арістотелізм і неоплатонізм.

Певно, ні одна земля не знала такого різноманіття філософських традицій, як Україна. Певним чином це обумовлювалося географією України, її відкритістю різним культурним світам. Із півночі, з Прибалтики через Білорусію, а особливо на Заході через Польщу й Угорщину Україна виявилася відкритою західноєвропейській культурній експансії. Південь у різний час служив місцем різноманітних трансляцій: спочатку – античної культури, пізніше – православно-слов’янської і навіть мусульманської. Схід (передусім Півничний Схід), з одного боку, став місцем українського культурного проникнення в Росію (XVII-XVIII ст.), але в ХІХ-ХХ ст. звідти вже йшла російська культурна експансія.

Вищевказані чужі національні філософські традиції відіграли в культурі України подвійну роль. З одного боку, вони знайомили українців з новими філософськими ідеями, сприяли філософській комунікації. У поглядах представників чужих філософських традицій іноді знаходили відображення особливості українського світосприйняття. Тому частково їхню філософію можна розглядати в українському культурному контексті.

Але, з іншого боку, ці традиції виконували не лише конструктивну, а й деструктивну роль – нав’язували українцям чужі їм символи, ідеї, руйнуючи тим самим їхній символічний світ.

Щодо української філософії, то її становлення й розвиток відбувався в несприятливих умовах колоніальної залежності, коли українці не мали змоги творити інституції, в середовищі яких культивувалася б філософія.

Українська філософія почала формуватися в кінці ХVI ст., з появою на наших землях книгодрукування, яке започаткувало третю комунікативну революція. Тоді відбувалося руйнування православно-слов’янської традиції, а на її основі формувалася нова, власне, українська філософія. І здійснювалося це під сильними окцидентальними (західноєвропейськими) впливом.

Проте новонароджена українська філософія, в силу своєї несформованості й відсутності необхідних для її розвитку середовищ, не могла ефективно конкурувати із західними філософськими традиціями. Популярною в Україні в ХVІІ ст. стає неосхоластика, яка культивувалася в єзуїтських колегіях й Києво-Могилянській академії. Вона «приглушила» розвиток української філософської традиції.

Києво-Могилянська академія відіграла непросту роль у розвитку філософської думки в Україні. Це був православний навчальний заклад, яким опікувалося вище духовенство, а також деякі представники української політичної еліти (наприклад, гетьман І.Мазепа). Отже, академію можемо розглядати як українську інституцію. Тут чи не вперше в нас (якщо не враховувати єзуїтських колегіумів) утвердилося професійне філософствування й відносно висока філософська культура. Але цю професійну філософію варто розглядати не в руслі українських, а західноєвропейських традицій. Викладання філософії в академії здійснювалося латинською мовою й зводилося переважно до вивчення поглядів Аристотеля, поданих у неосхоластичному дусі.

Українська філософія реально існувала за межами академії. Однак її часто представляли люди, котрі тут вчилися або викладали (І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, Ф.Прокопович та інші). Деякі професори академії, полишивши викладацьку роботу й зайнявши високі церковні становища, написали низку творів, в яких розглядалися проблеми українського буття.

Показовим у цьому плані є приклад Г.Сковороди. Хоча він навчався в Києво-Могилянській академії і отримав тут відповідну філософську підготовку, діяльність мислителя відбувалася за її межами, а його філософські праці відрізнялися від тієї філософської продукції, яка творилася в стінах академії.

Ситуація з філософією в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст. не була чимось особливим, винятковим.  Подібні процеси спостерігалися в країнах «латинської» Європи, де в університетах, колегіях культивувалася латиномовна неосхоластика, а паралельно в позауніверситетському середовищі формувалися національні філософські традиції. Хоча, як правило, останні творилися людьми, котрі мали схоластичну освіту.

Перебуваючи в інкубаційному стані у ХVІІ-ХVІІІ ст., українська філософська традиція не змогла вийти на професійний рівень. Українці, на жаль, не створили осередків свого професійного філософствування. У перспективі таким осередком могла стати Києво-Могилянська академія, якби належним чином була реформована. Але цього не сталося. Далеко не останньою причиною було те, що саме тоді Україна втратила залишки своєї автономії й повністю була інкорпорована Росією. Невдало закінчилась така спроба в Львівському університеті, де існував Руський інститут, в якому викладалася філософія й теологія руською, власне, книжною українською мовою. Не стали такими осередками інші вищі навчальні заклади, що виникли в ХІХ ст. на українських землях.

Причиною того був не лише колоніальний статус України. Українська еліта, в т.ч. й культурна, слабо розуміла потребу творення подібних інституцій. Навіть маючи немалі матеріальні статки, козацька старшина та українські церковні ієрархи дуже мало зробили в цьому плані.

Українська філософська традиція функціонувала на рівні індивідуальному. Чи не найкращим прикладом тут є Г.Сковорода. Частково таке функціонування відповідало ментальності українців, для яких характерний специфічний індивідуалізм. Проте такий індивідуалізм міг ефективно спрацювати на початковому етапі розвитку філософської традиції. Наступним етапом мало стати творення шкіл, відповідних інституцій. Цього якраз і бракувало українській філософії в кінці ХVІІІ ст. Загалом вона виявилася не готовою до викликів ХІХ ст.

Саме ХІХ ст. стало часом інтенсивного формування новочасних націй. Творення ж власних філософських традицій відіграло в цьому далеко не останню роль. Прикладом є німецька класична філософія, яка для німців стала не лише важливим чинником розвитку національної свідомості, а й предметом національної гордості та ефективним елементом німецької культурної експансії.

Українська філософія, не маючи помітних позицій у сфері професійній, була звідти витіснена. В університетах, інших навчальних закладах підвищеного типу, які в той час існували в Україні, для неї не виявилося місця.

Розвиток української філософської традиції в зазначений період демонструє те, що професійна філософія – це розкіш. Її можуть дозволити собі самодостатні в політичному й культурному плані етноси та держави. Народи ж пригноблені, як правило, змушені задовольнятися фрагментарними філософськими ідеями переважно в творах художньо-літературного, публіцистичного й політологічного характеру.

Тому сферою, де українська філософська традиція в ХІХ ст. отримала продовження, була сфера непрофесійна, зокрема, художня література й публіцистика. Тут варто зупинитися на питанні співвідношення філософії й художньої літератури.

Це питання виникло ще в античні часи. Чимало тодішніх філософів використовували поетичну форму для викладення своїх ідей. Правда, Платон  діалозі «Держава» вів мову про «стару незгоду між філософією та поезією» (607 в). Поезія, на його думку, витворює «наслідування наслідування» (597 е), тоді як філософ здійснює сходження від чуттєвого світу до істинного «світу ідей».

По-іншому інтерпретує це питання Аристотель, зокрема, в своїй праці «Поетика». Поезію він пов’язував із пізнанням сутності речей, оскільки вона розповідає «не про те, що було, а про те, що могло бути як можливе чи необхідне» й говорить про загальне, а не про одиничне (1451, а35-в5).

Для українських мислителів ХVІІ-ХVІІІ ст., які орієнтувалися на аристотелізм, була притаманна, як справедливо відзначає Л.Ушкалов,  «тожсамість поетичного, риторичного і філософського слова як репрезентації певної когнітивної моделі». Вона уможливила існування «феномену Сковороди, для якого література і філософія «зняті» в екзистенціальній синтезі» [17].

Цікаві міркування про взаємодію літератури й філософії висловлював О.Гіляров, який тривалий час викладав у Київському університеті і якого можна вважати одним із найцікавіших представників філософської думки в Україні. На його думку, філософія, яка складає живу душу культури і концентрує в думці найважливіші реалії епохи, тісно взаємодіє з іншими сферами духовного. І в цьому сенсі література має надзвичайну пізнавальну вартість для філософії. «За здатністю проникати у приховані для звичайного погляду глибини життя, вміння схоплювати головне, суттєве, знаменне, за яскравістю моральної точки зору, – вважав цей мислитель, – поети часто випереджають філософів, а за вмінням втілювати свої думки в чудові незабутні образи, полонити ними і спопеляти серця звичайно переважають філософів»  [18]. Література, на думку О.Гілярова, дає найбільш повне уявлення про проблеми і умонастрої епохи, дозволяє «пережити» і глибше проникнути в її культуру. Вона, будучи тісно пов’язана із «живим життям», є не лише носієм філософської ідеї, а й здійснює значний вплив на духовні процеси в суспільстві.

На нашу думку, художня література, як і філософія, є породженням другої комунікативної революції. Якщо поезію ми можемо ще сприймати «на слух», то прозу варто читати. Художня література, подібно до філософії, намагається дати цілісне, «органічне» осмислення дійсності (навіть якщо йдеться лише про якийсь її фрагмент). Правда, вона, на відміну від філософії, оперує не стільки абстракціями, скільки «живими» картинами. «Мислення в образах» зорієнтоване не на раціональну, а на емоційну рефлексію, воно не потребує спеціальної підготовки й уже через те є доступним широкому колу читачів. «Образна філософія» була притаманна народам, які в період націотворення опинилися під владою імперських держав. Навіть поляки, котрі після падіння Речі Посполитої мали кращі умови для розвитку своєї культури, ніж українці, змушені були вдаватися до такої «філософії». Своєрідними вчителями-«філософами» для них у ХІХ ст. виступали поети А.Міцкевич та Ю.Словацький.

Культивування «образної філософії» здійснювалося навіть тими народами, що створили свої національні держави. Це бачимо у французів. Відомі їхні мислителі-просвітники використовували такий жанр, як «філософська повість» (Вольтер, Д.Дідро та ін.). Це пояснюється тим, що представники французького Просвітництва знаходилася в різкій опозиції до університетської  несхоластичної філософії. Вони творили свою філософію, вдаючись до нетрадиційних для схоластики жанрів (художньої літератури, публіцистики). Тим більше, що ці жанри були більш адекватні новим комунікаційним реаліям і мали поширення серед широкого кола читачів.

«Образна філософія», в силу вказаних причин, стала поширеним в Україні явищем. До неї вдавалися деякі професори Києво-Могилянської академії, Г.Сковрода, Т.Шевченко в своїх поезіях і повістях (останні нагадують «філософські повісті» французьких просвітителів), П.Куліш тощо. Ця традиція мала своє продовження в ХХ ст., особливо в радянській Україні, де філософствування допускалося в строго визначених межах марксизму.

Окрім того, «образна філософія» більш емоційна. А переважання емоційного моменту над раціональним притаманне українцям – принаймні так вважають дослідники. Це може бути ще однією причиною популярності такої «філософії» в Україні.

На нашу думку, в контексті культурної ситуації Нового часу можливі два варіанти співіснування художньої літератури та філософії.

Перший варіант – художньо-літературна форма використовується філософами, в т.ч. й професіоналами, для вираження філософських ідей. У даному випадку приклад Г.Сковороди є достатньо репрезентативним. Його перу належить низка художньо-літературних творів, зокрема, віршів, байок, у яких викладалися філософські ідеї. Саме ці твори з писемної спадщини філософа були найбільш популярними.

Другий варіант – письменник у своїх художньо-літературних творах свідомо викладає філософські погляди. Наприклад, це бачимо в поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим…», поемі «Мойсей» І.Франка, драматичних творах Лесі Українки тощо .

Звісно, непрохідної межі між двома варіантами не існує. Іноді важко сказати, чи письменник, творячи художньо-літературний твір, користується вже раціонально осмисленими філософськими ідеями чи доходить до них, керуючись інтуїцією.

Українську філософська традиція в ХІХ, а потім у ХХ ст. здебільшого виражалася в непрофесійній сфері. Вартісні для українців філософські ідеї знаходили вияв у художньо-літературних й публіцистичних творах. Зрозуміло, така філософія є фрагментарною, несистематизованою. Для професіонала вона дилетантська. Але це жива філософія, що відображає реальне буття народу. Для українців вона мала більше значення, ніж філософія професіоналів, які представляли в Україні іноземні традиції.

Правда, навіть за таких несприятливих умов знаходилися філософи-професіонали, які намагались представляти традицію українську. В умовах незалежної України ситуація, здавалось, мала б змінитися. Однак кардинальних перемін не спостерігається. Причиною є не лише те, що українська влада не усвідомлює потреби розвитку філософських інституцій, а й те, що наша культура залишатися постколоніальною. Відповідно, чимало тенденцій, характерних для попередніх часів, зберігається донині. У тому числі тенденція українського філософствування в сфері непрофесійній.

 2.3. Специфіка української філософії

Коли ведемо мову про українську філософську традицію, виникає питання, в чому її специфіка, що відрізняє її від інших філософій?

Можна погодитися з думкою Д.Чижевського, що «кожна конкретна філософічна система є одночасно обмежений та частковий вияв абсолютної правди і вияв певного часового, національного, мистецького, наукового, релігійного і т. ін. пункту погляду. Кожна конкретна «філософія», себто певна окрема філософічна система є певне усвідомлення абсолютно-цінних, непереходимих елементів певної національної культури, наукового світогляду, мистецького стилю, певної позитивної релігійности тощо, є піднесенням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної правди».

«Переважно три моменти, – писав він, – характеризують особливості філософії даної національности – 1. форма вияву філософічних думок, 2. метода філософічного дослідження, 3. будова системи філософії, «архітектоніка», зокрема становище і роля в системі тих або інших цінностей» [19].

Правда, наведені міркування Д.Чижевського більше стосуються сучасних філософських традицій, які є переважно національними. У давні часи, коли ще не сформувалися новочасні нації й відповідні національні філософії, ситуація виглядала дещо інакше. Та все ж не можна заперечувати, що особливості світосприйняття етносу, представники якого виступали творцями філософських систем, накладали відбиток на ці системи.

Ведучи мову про розвиток філософської думки на наших землях, варто звернути увагу на ментальні особливості українського народу, на те, як ці особливості знаходили вияв на рівні філософському. Певним чином вони визначалися природним середовищем, в якому жив етнос.

На значення територіального чинника в формуванні етносу звертали увагу Ш.Монтеск’є в роботі «Про дух законів» (1748 р.), німецький етнограф Ф.Ратцель, російський історик В.Ключевський та ін.  Про вплив території на етнос вів мову український історик М.Костомаров у праці «Дві руські народності» (1861 р.) Особливо на цьому акцентував увагу В.Липинський [20]. «Як би не була розвинута техніка, – писав Л.Гумільов, – все необхідне для підтримки життя люди отримують з природи. Отже, вони входять у трофічний ланцюг як горішня, завершена ланка біоценозу заселеного ними регіону. А якщо так, то вони є елементами структурно-системних цілісностей, що включають в себе, поряд з людьми, доместикідів (домашніх тварин і культурні рослини), ландшафти, як перетворені людиною, так і не зачеплені, багатство надр, взаємовідносини з сусідами – або дружні, або ворожі, ту чи іншу динаміку соціального розвитку, а також те або інше поєднання мов (від однієї до кількох) і елементи матеріальної й духовної культури» [21].

Отож, етнос мусив пристосовуватися до свого середовища, знаходити найбільш відповідні механізми взаємодії з ним. Ці механізми відіграють важливу роль у природному відборі. Виживають і продовжують себе в нащадках найкраще пристосовані до середовища особи, які є носіями певних ознак, у т.ч. й ментальних [22]. Пристосування до середовища визначає специфіку соціальної взаємодії між представниками етносу, а також їхнє відношення до інших народів. Усе це разом узяте формує в них особливості сприйняття навколишньої дійсності.

Протягом останніх трьох тисячоліть, історія яких зафіксована в писемній формі, на українських землях проживали представники різних народів. Ті, які зуміли укорінитися, з часом виробляли певні особливості світосприйняття, адекватні місцевим умовам. Це пояснює світоглядні паралелі, що простежуються між поглядами різноетнічних мислителів, котрі проживали на українських землях.

Д.Чижевський спробував виділити основні характеристики українського національного типу й простежити, як вони відображені на рівні філософському. З його точки зору, український народний характер не був та й не міг бути чимось абсолютно стабільним. На нього впливали два чинники – природа України та її історія. Велику роль у формуванні психічних рис українців відіграв степ, що сполучає «широту і розмах краєвиду з буйним розквітом життя природи» і породжує почуття «безмежно-могутнього, або безмежно-великого» [23].

На роль степу в формуванні українського світосприйняття вели мову й інші дослідники. «Питоме для степу те, – писав Л.Миколаєнко, – що він через властивість нашої природи… уможливлює всьому життю пишно розвернутися». Завдяки цьому «життя розкривається в ладі і гармонії» [24].

Однак, на нашу думку, варто прислухатися до міркувань Г.Гусейнова, який, будучи «людиною степу», далекий від його ідеалізації. «На півночі, – вважає він, – скрізь більшою чи меншою мірою присутні ліси та гори. Навіть якщо це лісостеп і невисокі пагорби, вони все одно створюють більш-менш затишний рельєф, захищений. А на півдн, в степах, уже зовсім по-іншому: тут людина зазвичай сама-самісінька перебуває на величезному відкритому просторі й має зовсім інші відчуття, тут більше страху, недовіри, хоча й дихається вільніше. Це відчуття добре передав Винниченко, коли навіть власна тінь викликає підозри. Як наслідок – певна самоізоляція, хуторянство та замкнутість» [25].

Незважаючи на велику роль степу в формуванні української ментальності, ми далекі від того, щоб перебільшувати його значення. Для предків новочасних українців, жителів півдня Давньоруської держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територією, звідки чекала небезпека. Початково український етнос формувався в лісостеповій та лісовій зоні, де знаходилися основні політичні й культурні осередки України-Русі – Київ, Галич, Володимир (Волинський), Львів, Луцьк, Острог тощо. До речі, практично всі європейські народи формувалися в лісостеповій чи лісовій зоні.

Інтенсивне освоєння українцями степу почалося в ХVI-XVII ст. При цьому переселенці несли в степ сформовані звички осілого землеробського населення, своє світобачення. Тому не варто вважати український етнос і культуру витвором виключно степу. Хоча, як зазначалося, степ відіграв важливу роль у формуванні українського світосприйняття і світорозуміння. У цьому сенсі українці відрізняються від більшості європейців і певним чином зближуються з кочовими, зокрема тюркськими, народами Азії.

Степ породив таке явище, як українське козацтво. Воно стало продуктом симбіозу протоукраїнської (руської) культури й елементів культури тюркської. Переважила перша, хоча чимало тюркських рис і далі «таємно» зберігається в нашій ментальності. Степ, підсилений впливами тюркських кочівників, творив не лише почуття життєвої повноти, «безмежно могутнього й великого», а й почуття тимчасовості, непевності. Адже життя в степу аж до ХVІІІ ст. включно було небезпечним. Цю ментальну рису козака продемонстрував М.Гоголь у «Вечорі напередодні Івана Купала». Ось як він описує козацький хутір: «Хатинок десять, не обмазаних, не вкритих, стирчало то там, то сям, посеред поля. Ні плоту, ні хліва доброго, де би поставити худобу або віз. Це ще багачі так жили; а подивились би на нашу братію, на  голоту: вирита в землі яма – ось вам і хата! Тільки по диму й можна довідатися, що живе там чоловік божий. Ви спитаєте, чому вони так жили? Бідність не бідність: тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях усілякого добра; а більше через те, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не ходило по всім місцям: кримці, ляхи, латинство! Бувало те, що й свої наїдуть гуртом і обдирають же своїх. Усяке бувало» [26].

Основні риси «психічного укладу українця», на думку Д.Чижевського, є емоціоналізм та сентементалізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце він поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє – неспокій та рухливість – більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав Д.Чижевський, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душевнім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа – «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки» [27].

З багатьма наведеними міркуваннями Д.Чижевського варто погодитися. Хоча, на нашу думку, характеристика ним основних елементів української ментальності не є вичерпною. Також не слід перебільшувати в українському філософствуванні значення «філософії серця».

Питанням української ментальності та їхнього відображення на філософському рівні багато уваги присвятив І.Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів-спеціалістів (типу Канта чи Гегеля), а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку І.Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої [28]. Все це, вважав І.Мірчук, притаманне і українській філософії.

Характеризуючи її у своїй лекції, прочитаній у Берлінському Українському Науковому Інституті в 1935 р., він звертає увагу на сильну перевагу в ній «моменту емоційного над раціональним». «Українські філософи, – твердив І.Мірчук, – ставляться дуже скептично до границь людського пізнання. Цим всім, очевидно, зовсім не твердиться, що українці недооцінюють вагу раціонального мислення. Словянське, а зокрема українське мислення являється в багатьох пунктах протилежним до думання німецького… Безсистемність замість мертвої часами систематичности, але геніальна інтуїція, що за допомогою чуття будує свої конструкції. Брак ґрунтовності вглиблювання в обмеженій вузькій сфері діяльности – натомість широка сфера духовних інтересів і зв’язана з цим поверховість; ніякого розуміння трактування проблєм в теорії й практиці, але чуттєве схоплення дійсности, безпосередність рішень під впливом афекту й нарешті перемішання моментів теоретичних і практичних. Через домінацію почуття також і воля, хотіння не виявляє особливої твердости, витривалости і пляновости, лише хитається між періодами повної пасивности і надлюдської дільности» [29].

Попри те, що наведені міркування є цікавими й, безперечно, заслуговують на увагу, на нашу думку, не варто так різко протиставляти німецьку й слов’янську, зокрема українську, філософську думку. В німецькій культурі було предостатньо містицизму, а в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Німеччина стала батьківщиною романтизму. Не кажучи вже про те, що вона дала «свавільну» філософію Ф.Ніцше. Щодо раціоналістичної лінії в німецькій філософії, то та обумовлювалася існуванням в Німеччині сильної схоластичної традиції на рівні вищої школи. Не виключено, що якби в Україні теж існувала така сильна традиція, ми б могли мати українську раціоналістичну філософію. Принаймні функціонування Києво-Могилянської академії певним чином підтверджує цю думку. До речі, між цим вищим навчальним закладом та німецькими університетами існували широкі контакти, про що писала В.Нічик [30].   

Розглядаючи українську філософію, а також філософські традиції інших народів, які були представлені в Україні, можна твердити, що в них найбільший вияв знаходили наступні ментальні риси.

Передусім це сильна пов’язаність із землею, природою, «злитість» з ними, намагання жити природними ритмами. Ця «злитість», прагнення до природного життя неодноразово виявлялася в творчості українських письменників, мислителів, філософів, що походили з наших земель. Схоже, ця риса мала давні архаїчні корені. А «селянськість» українського етносу, відсутність у нього розвинутої міської культури сприяли її збереженню.

Галицько-Волинський літопис, що є однією з найкращих пам’яток писемності давньоруського періоду, починається поетичною легендою про євшан-зілля [31]. Ця легенда – гімн рідній землі. Вона зовсім невмотивовано введена в літописний текст. Очевидно, вміщуючи її, літописець несвідомо продемонстрував власну ментальність.

На сильну пов’язаність із землею українців звертав, до речі, увагу І.Мірчук, називаючи цю рису антеїзмом. Він розглядав її як головний компонент української духовності [32]. Такої думки дотримувалися й інші дослідники української ментальності [33].

Пов’язаність із землею знаходила вияв на філософському рівні у протиставленні «здорового», «природного» життя життю цивілізованому. Таке протиставлення маємо в Анахарсіса, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша та інших. Водночас у творчості  українських мислителів бачимо звеличення природи, навіть замилування нею.

Така природність, звісно, мала й має свої позитиви. Вона дає можливість «тверезо» подивитися на життя, уникати «цивілізаційних оман». Але, з іншого боку, брак цивілізованості гальмує повноцінний розвиток, на що свого часу звертав увагу В.Антонович [34].

Те, що українці (загалом жителі України) намагаються не відділятися від природи, не протиставляти себе їй, зменшувало значення раціоналістичної рефлексії. Натомість вони надавали значення рефлексії емоційній, інтуїтивній. Тому суттєвою рисою нашої ментальності, яка знаходила вияв на рівні філософствування, є емоційність, чуттєвість. Представлена вона у «філософії серця», яку репрезентували Г.Сковорода, П.Куліш, П.Юркевич.

«В нашому характері, – не безпідставно вважав І.Гончаренко, – центральне місце займає чуттєва сфера. Чуття, головним чином, визначають поступовання української людини. Не входимо в причини цього. Очевидно, багатство української природи, клімат й заняття сільським господарством є тому причиною. Обдаровані надміру чуттям, ми маємо недостатній контроль його з боку інших психічних складників – волі й розумових обдаровань. То не зле, що ми багаті на чуття. Якраз ця чуттєва сфера визначає нашу глибоку релігійність, наші моральні й естетичні вартості, які високо підносять українську людину. Але всякі чуття – і позитивні, і негативні – повинні бути під контролем розуму й керовані волею. Бо без цього будемо мати розщеплений характер, роздвоєну психіку, постійно будемо руйнувати те, що перед тим створили» [35].

Вказана риса певним чином «виводить» українську філософію зі сфери європейської традиції, в якій акцент робиться переважно на раціональності та логічності. Строгі логічно-раціональні філософські течії погано приживалися в Україні. Прикладом може бути Києво-Могилянська академія. Хоча цей навчальний заклад проіснував майже двісті років, він так і не став за своєю суттю українським.

Водночас емоційність та інтуїтивізм зближують українську філософію з індійською традицією, про що вже йшлося. Немало наших мислителів робили акцент на внутрішньому самозаглибленні й самопізнанні. Це бачимо в Г.Сковороди, у інших представників «філософії серця».

Замилування українцями природою, підсилене емоційністю, визначають таку ментальну рису, як естетизм. Звідси намагання українців естетизувати дійсність на рівні побуту, культури. Українцям краще вдається виявити себе в мистецькій сфері, ніж у сфері дискурсивній [36], де вимагається раціоналістичний підхід. Вони сильні в образотворчому мистецтві, театрі, кіно, поезії. Наприклад, Т.Шевченко, заробляючи на хліб малюванням, прославився як поет, а всесвітньовідомий «батько поп-арту» Енді Воргол (Андрій Воргола), українець за походженням, виявив себе передусім як художник. Однак українцям «не таланить» у прозі, тим більше в творах дискурсивного характеру. Це ще одна причина того, чому українські мислителі, які намагаються представити філософські ідеї, часто роблять це в олітературеній формі (Г.Сковорода, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко, В.Винниченко, В.Підмогильний, О.Бердник та інші).

«Злиття» з природою, бажання уникнути цивілізації було однією з причин того, що українець «втікав і втікає від світу», намагається облаштуватися на хуторі, створити свою «хату з краю». Звідси специфічний український індивідуалізм. Його не варто ототожнювати з індивідуалізмом європейським, що сформувався  в умовах міського життя.

Міста в середньовічній Західній Європі виступали такими собі «осередками свободи», де «міське повітря робило людину вільною». Сюди часто втікали енергійні й активні особистості, які не хотіли коритися феодальному визиску. Міське життя давало кращі можливості для реалізації власного «я» і в кінцевому рахунку сприяло розвитку «вільного індивідуалізму». Однак життя в західноєвропейському місті вимагало дотримання відповідних правил, законів, що, зокрема, знайшло вияв у Магдебурзькому праві. Без належного дотримання цих правил функціонування міст робилося проблематичним. Тому сформоване в Західній Європі уявлення про свободу, «вільний індивідуалізм» мислилося в межах закону: я можу робити все, що мені заманеться, але не порушуючи загальноприйнятих правил.

В Україні склалася інша ситуація. В силу різних історичних обставин, тут не настільки інтенсивно розвивалося міське життя. Та й, зрештою, міста не стали «осередками свободи», як на Заході. Такими осередками в Україні виступали неосвоєні землі, Дике Поле, степ (така собі «первозданна природа»), куди втікали люди, шукаючи волі – і не лише від пана, землевласника, а й від держави, її законів. Не дивно, що в степу козакували, окрім селян, міщан, потомків колишніх бояр, представники шляхетських фамілій і навіть «неспокійні» князі типу Дмитра Вишневецького (Байди). До того ж, як вважають деякі дослідники, степ породжував і породжує в людині почуття «безмежної» волі [37].

Очевидно, історичні чинники, поєднані з географічним фактором Степу, сформували в Україні своє розуміння волі та індивідуалізму.  Українець не визнає закону, чітко усталених норм поведінки, накинутих ззовні. Для українців свобода – це воля, навіть сва-воля (без обмежень, наближена до анархії). Щодо індивідуалізму, то він мислиться як «втеча від світу».

Не дивно, що в українській історії філософії та українській культурі виопуклювалися ті особистості, які виступали носіями саме такого індивідуалізму й такої сваволі-свободи. Наприклад, не дуже популярний за часів свого життя Іоан (Іван) Вишенський, твори якого майже не друкувалися і який поступався за рівнем своєї освіченості та ерудиції деяким письменникам-полемістам, з часом став першорядною фігурою української культури кінця ХVI – початку ХVІІ ст. Чому відбулася така «метаморфоза»? Очевидно, далеко не останню роль зіграв своєрідний «духовний анархізм» цього автора, його небажання приймати існуючі суспільні порядки і втеча від них (наразі, до чернечої келії на Афон). Або візьмемо безпрецедентне вивищення в історії нашої філософії постаті Г.Сковороди, перетворення його в своєрідну символічну фігуру. Не вдаючись зараз до аналізу поглядів цього мислителя, зазначимо, що для більшості українців вони не дуже відомі. Однак їм імпонує передусім біографія Г.Сковороди, те, що він «утікав від світу».

Український індивідуалізм, поєднаний із розумінням свободи як сва-волі, маємо також у поглядах Т.Шевченка, П.Куліша, В.Винниченка, деяких інших письменників і мислителів. Це можна побачити і в М.Гоголя (питання правда – наскільки цього автора можна вважати українським). Також дана ментальна особливість є й у поглядах мислителів, котрі не належали до української філософської традиції, але які народилися й зросли на нашій землі. Зокрема, це простежується в поглядах Анахарсіса, у багатьох теоретиків антитринітаризму, М.Бєрядяєва тощо.

Неприйняття (чи погане сприйняття) українцями цивілізації, втеча від неї часто набирає не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього характеру і веде до формування специфічного українського гумору. Він, незважаючи на м’якість, орієнтує на іронічне сприйняття світу як чогось несправжнього, такої собі гри – «сансари», «суєти суєт». Мудрий чоловік не повинен сприймати його всерйоз. У такому випадку гумор виступає як мудрість. Тому він (як би це не звучало парадоксально) стає складником українського філософствування.

Таким він є у філософії Біона Борисфеніта, елліністичного філософа, який походив із України. Гумор у ставленні до реалій життя простежується в Г.Смотрицького, І.Потія, І.Вишенського, Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка тощо.

Отже, українська філософія хоча й перебуває в руслі європейської філософської традиції, є далекою від її класичних зразків. Підходити до неї з критеріями, притаманній цій традиції, справа малоперспективна. При такому євроцентричному підході (а саме він переважає при розгляді історії філософії в Україні) ризикуємо багато що втратити, випустити з поля зору. Треба усвідомити: ми маємо «свою мудрість», свою специфічну філософію. І не треба комплексувати з приводу того, що в нас не було «великого філософа», який би «утворив синтезу світового значіння» (як це робить Д.Чижевський). Можливо, ідеї Анахарсіса чи Г.Сковороди, Т.Шевченка чи Л.Українки для нас є не менш цінні, ніж ідеї великих філософів. Та й чи тільки для нас? Ми бачимо, що сучасна західноєвропейська філософія відходить від чисто раціоналістичного підходу, шукаючи для себе можливості інтуїтивної та емоційної рефлексії. Саме це притаманне українській філософській традиції.

Примітки

1.    Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986. – С.58 (1, 12).
2.    Цікаві думки щодо еволюції поняття «філософія» в європейській культурі висловив О.Гіляров. Див.: Гіляров О.М. Значення філософії // Ткачук М. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – К., 1997. – С.147-151.
3.    Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – С.55-61 (1, 1-41).
4.    Тертуллиан. Избранные сочинения. – М., 1994. – С.109.
5.    Див.: Северин Боецій. Розрада від філософії. – К., 2002.
6.    Цит. за: Культура Византии (вторая половина VІІ – ХІІ в.). – М., 1989. – С.41.
7.    Про це Тома Аквінський веде мову в своєму творі «Сума теології». Див.: S.Th. I, g.1,5 ad 2.
8.    Гіляров О.М. Значення філософії // Ткачук М. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – С.151
9.    Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991. – С.32-33.
10.    Див., наприклад: Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985. – С.15-16.
11.    Innis H. Empire and Communication. – Oxford, 1950; McLuhan M. The Gutenberg Galaxy. – Toronto, 1962.
12.    Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001. – С.203-204.
13.    Маклюэн М Средство само есть содержание // Информационное общество. – М., 2004. – С.343.
14.    Вайнштейн О. Философские игры постмодернизма // Апокриф. – 1992. – №2. – С.24.
15.    Маклюэн М Средство само есть содержание. – С.342.
16.    Наприклад, італійські науковці Д.Реале та Д.Антисері пишуть: «Філософія, як певна цілісність (і як термін, і як поняття) визнається вченими породженням еллінського генія», не допускаючи, що філософія могла існувати на Сході. Див.: Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Античность. – С.-Петербург, 1994. – С.3.
17.    Ушкалов Л. Світ українського барокко. – Харків, 1994. – С.56.
18.    Гиляров А. Философия в ее существе, значении и истории. – К., 1918. – Ч.1. – С. 62.
19.    Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Філософські твори: у чотирьох томах. – К., 2005. – Т.І. – С.8, 10.
20.    Див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.-Філадельфія, 1995.
21.Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – Ленинград, 1989. – С.16.
22.Термін «менталітет», від якого походить слово «ментальність», був введений  до наукового вжитку представниками французької історичної «школи анналів». Під ним вони розуміли «світобачення», чи вужче – «спосіб думання». Більш детальніше про це див.: М.Русин, О.Колесник. До історії питання // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.18-27.
23.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С.16.
24.Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.37, 41.
25.Григорій Гусейнов: Жодна влада не заборонить писати // День. – 2010, 15-16 жовтня. – С.23.
26.Гоголь Н.В. Избранные произведения: В двух томах. – К., 1983. – Т.1. – С.47.
27.Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С.17.
28.Кульчицький О. І.Мірчук – дослідник української духовності // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.57-58.
29.Цит. за Григоріїв Н.Я Українська національна вдача. – Вінніпег, 1941. – С.24-25.
30.Див.: Нічик В.М. Києво-Могилянська академія і українська культура. – К., 2001.
31.Літопис руський. – К., 1989. – С.368-369.
32.Кульчицький О. Іван Мірчук – дослідник української духовності // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.61.
33.Див.: Боровський М. Любов до природи як психологічний чинник окремішності українців // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.44-52.
34.Антонович Д. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С.19-20.
35.Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру // Хроніка-2000. – В.37-38. – С.72.
36.Автор цілком свідомо вживає поняття дискурс, дискурсивний не в «модному» значенні, запропонованому М.Фуко, а в значенні первісному. Дискурс – це твір, в якому обгрунтовується певне положення з допомогою логічних аргументів.
37.Див.: Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен // Хроніка-2000. – В.37-38. – С.37.

Рекомендована література

Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.
Історія української філософії. – К., 2008.
Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.
Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001.
Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000 (Див. розділ «Основи української ментальності»
Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення поняття «філософська традиція»?
2. Які Ви можете виділити великі філософські традиції?
3. В межах якої філософської традиції варто осмислювати українську філософію?
4. Які філософські традиції були представлені в Україні?
5. Як ви оцінюєте (позитивно чи негативно) існування великої кількості філософських традицій на українських землях?
6. Як ментальні особливості українців впливали на їхню філософську думку?
7. В чому специфіка української філософії?