4.1. Особливості архаїчного мислення та перетворення міфу в логос

У деяких роботах зустрічається думка, що в українців, точніше в їхніх далеких предків, існувала своя народна філософія [1]. Остання знайшла вияв у фольклорі. Мовляв, у творах фольклорного характеру можна знайти чимало цікавих космогонічних поглядів, а також погляди щодо сенсу людського буття, місця людини в світі і т.д. Саме вони тривалий час визначали світогляд праукраїнців, існуючи паралельно з «офіційними» світоглядними уявленнями, що насаджувалися християнською церквою і знаходили вияв у письмових текстах.

З одного боку, не можна заперечувати того факту, що народні міфологічні уявлення мали деякий «філософський потенціал». Вони знаходили вияв у творчості мислителів, живлячи філософську думку. Не дивно, що філософи іноді зверталися до міфології. Як уже зазначалося, античні мислителі апелювали до поем Гомера, давньоіндійські – до Вед, стародавні китайські філософи –до т.зв. П’ятикнижжя.

Але, з іншого боку, міфологія – це не філософія. Вона – вияв архаїчної свідомості, яка зародилася й розвинулася в первісному суспільстві, де людина залишалася залежною від природного середовища, а передача важливої інформації здійснювалася за допомогою усної мовної комунікації. Міфологія повноцінно функціонує в суспільстві, яке ще не знає писемності.

Філософія ж явище цивілізованого суспільства, котре відійшло від первісної архаїчності. Вона, на відміну від міфології, що «осмислювала» людину в природному середовищі, розглядала вже протиставлення людини й природи.

Для архаїчної свідомості характерні наступні риси.

Перша полягає у «розчиненості» індивіда в природі. Постійна боротьба з силами фізичного світу й природного оточення з їхніми вражаючими феноменами й «надлюдською» могутністю створюють надзвичайно емоційне та особистісне ставлення до таких сил. Відбувається перенесення людських особливостей на світ природи. У старовинних міфах тварини спілкуються так само, як люди, явища природи (наприклад, грім, вітер, дощ) викликаються людиноподібними істотами і т.п.

Друга риса полягає у високому ступені інтеграції індивіда й соціуму, особистості й роду, що знаходило вияв у тотемізмі, який сприяв ідентифікації членів первісних колективів з родом, його звичаями, традиціями; а це, в свою чергу, вело до соціальної стабільності, згоди.

Третя риса – висока емоційність, чуттєвість. Вона визначалася нестійкістю життєвих умов, котрі породжували почуття непевності, вели до високого ступеня збуджуваності.

Четверта риса – високий рівень образності, що обумовлювалася попередньою, третьою рисою. Як правило, сильні емоції сприяють запам’ятовуванню, посилюють пластичність та образність змісту пам’яті.

Архаїчне мислення, як правило, допомагало осмислювати нові події, процеси та явища природи за аналогією з відомими. Наприклад, несприятливі погодні умови, грізні явища природи трактувалися як вияв гніву могутнього божества. Таким чином знімалася недостатність знань про ті чи інші явища. Це надавало впевненості в ситуаціях, коли нерішучість є недопустимою [2].

Вище, коли йшлося про особливості українського світосприймання та філософії, зверталася увага на їхню емоційність, образність й водночас тяжіння до практичності. Зокрема, про це говорив І.Мірчук, вбачаючи в цьому особливість української філософської думки. Дехто схильний трактувати вказані риси як позитивне явище. Насправді емоційність, сердечність, супроводжувані практичністю, є реліктами архаїчного мислення і виявом нашої недостатньої цивілізованості (в розумінні європейському).

Особливості архаїчного мислення знайшли відображені в міфології. Сам термін «міфос», що має давньогрецьке походження, буквально означає розмова, вістка, у інших випадках – байка, вигадка. Похідне від нього дієслово «міфеомаі» перекладається як «говорити, оповідати, називати».

Міф, будучи явищем дописемної («розмовної») культури, вбирає і консервуває у своєрідній, нераціоналізованій формі соціально важливу інформацію. Він приймає певні положення на віру, освячує їх, сакралізує. Дослідження етнографів показали, що навіть самі абсурдні, на наш погляд, міфи мають «раціональний» сенс. Наприклад, деякі українські кумулятивні казки несли необхідну для мисливців інформацію. Так, казка «Рукавичка» в міфологічній формі представляла мисливський календар [3].

Також міфи формували зразки і норми поведінки, запроваджуючи певні ритуали. Ритуал – це комунікативна система, де з допомогою як невербальних засобів, так і частково вербальних (усного мовлення) відбувалася не лише передача інформації, а й здійснювалася соціальна регуляція, впорядкування суспільного життя.

Для міфів та пов’язаних з ними ритуалів характерна постійна повторюваність. Первісний колектив транслював зразки, стереотипи, ідеї, орієнтуючись на повторне повідомлення. Такий спосіб збереження інформації притаманний суспільствам, де її неможливо чи важко фіксувати. У цих суспільствах більшість інформації передається безпосередньо, усним шляхом. З плином часу відбувалося розсіювання інформації, забування. Повторення повідомлення відновлює забуте. Не приносячи нового знання, воно зберігає те, що є набутим, іноді навіть доповнюючи його, «спонтанно» вносячи нову інформацію в уже існуючу структуру.

Отже, архаїчна культура орієнтована на відтворення одних і тих же інформаційних блоків. Робилося це з допомогою зразків, «цитат». Такій культурі неможливо навчитися. Її можна лише вивчити, запам’ятати. Тому в архаїчній і навіть у дещо пізніших традиційних культурах велика увага приділялася запам’ятовуванню. У античній культурі поширеним було вивчення на пам’ять поетичних текстів, наприклад, поем Гомера. У давньоіндійському суспільстві брахмани на пам’ять вивчали Веди. У мусульманстві до сьогодні вважається, що служителі культу мають знати на пам’ять Коран. Багато інформації в таких суспільствах давалося в поетичній формі, оскільки вона полегшувала запам’ятовування.

У культурах, де знання зберігається завдяки мнемонічним технікам (запам’ятовуванню), логічність не відігравала особливої ролі. Там немає звичної нам логіки переходу смислів, коли з попереднього положення виводиться наступне. Навіть якщо такі переходи існують, то відносяться до сфери випадкового, а не закономірного. Окремі дослідники вели мову про існування «дологічного» мислення в архаїчних суспільствах [4]. У певному сенсі воно дійсно є «дологічним», оскільки раціональні розмірковування виступають як маргінальні, а дійсно розумні, корисні речі подаються в ірраціональній формі.

Адекватна форма передачі міфу – усна. При цьому важлива не лише вербальна, а й невербальна комунікація. Відповідна інтонація, міміка, жест і т.п. – важливі елементи передачі міфу, які надають йому емоційного забарвлення. При писемній передачі міфу зазначені елементи втрачаються. Тому міф, переданий письмово, це вже не автентичний міф.

Саме усний характер передачі міфу вимагає безкритичного сприйняття. Інакше про ефективність його функціонування не доводиться говорити. Коли виникають сумніви в правильності міфу, він може не бути переданим.

Проте не лише міф консервував та зберігав необхідну інформацію, надаючи їй авторитетності. Робилося це і з допомогою «дрібних» форм усної творчості – пісень, поговірок, загадок тощо. Цікаво, що деякі відгадки не випливали зі змісту загадок. Їх треба просто знати, вивчити.

Звісно, раціональні, логічні положення, виведені розумом, тобто такі, що могли піддаватися критиці, існували і в архаїчних, дописемних суспільствах. Однак вони були явищем маргінальним. Щодо сумнівнівного знання, то воно не запам’ятовувалося і не передавалося. Передавалося лише «правдиве» і «безсумнівне».

Поява писемності не лише змінює способи людського спілкування, а й веде до революції в мисленні. Вона започатковує перехід від «міфу до логосу». Можна простежити кілька етапів цього переходу.

Як правило, майже одночасно з появою писемності йде систематизація міфів і творення епосу. Епос – це вже систематизовані, а, отже, «раціоналізовані» міфи. Прикладом можуть бути поеми Гомера.

Наступним етапом стає запис епосу. Так відбулося з гомерівськими поемами, індійськими Ведами, іншими епічними творами. Будучи записаними, ці твори починають інтерпретуватися, вивчатися. Іноді вони стають джерелом для філософської мудрості.

Чи існувала така тенденція «переростання міфу в логос» у наших далеких предків і, відповідно, чи існувало творення своєї мудрості, філософії? Можна сказати, що так. Навіть якщо відкинути т.зв. «Велесову книгу», автентичність якої піддається сумніву, у нашій культурі зустрічаються твори, котрі репрезентують цю тенденцію. Інша річ, що дана тенденція не була доведена до логічного завершення через різні причини. До них ми будемо повертатися. А зараз спробуємо проаналізувати філософський потенціал нашого фольклору, в якому знайшли відображення елементи архаїчного світогляду праукраїнців.

4.2. Філософський потенціал українського фольклору
 
Український фольклор – надзвичайно різноманітний. Систематизувати, описати його мудрість, яка виражена в міфах-казках, народних піснях, прислів’ях, поговірках, замовляннях, загадках, звичаях, обрядах, практично неможливо. Справа не лише в тому, що фольклор дійшов до нас не в повному об’ємі, часто в спотвореному, далекому від первісності вигляді. Він і не може бути «повним», «автентичним». Адже фольклор – породження усної культури. Його твори не фіксуються, їхні межі розмиті; вони трансформуються, породжують «двійників». Так само важко говорити про архаїчний світогляд, виражений у цьому фольклорі.

Існують різні спроби описати його. Правда, в даному випадку автори послуговуються такими поняттями, як «світогляд давніх слов’ян» [5], «східнослов’янська міфологія» [6], «давньослов’янська міфологія» [7], «давньоукраїнський політеїзм» [8], «дохристиянські вірування давнього населення України» [9], «українська міфологія» [10] тощо.

Деякі дослідники сходяться на тому, що прабатьківщиною слов’янства був регіон між Дніпром та Віслою. Переважно це українські етнічні території. Тому тут (особливо в районі Полісся, Волині, Карпат) в фольклорі збереглося багато архаїки. Український фольклор є одним із головних джерел реконструкції давньослов’янської культури, особливо її східного варіанту. Водночас він є важливим джерелом української культури. Його уявлення, стереотипи передалися українцям і навіть сьогодні відіграють певну роль у їхньому світосприйнятті. Тому є сенс вести мову про український архаїчний світогляд, який багато в чому співпадає зі слов’янською міфологією або язичництвом.

Свого часу Арсен Річинський, який не лише добре знав український фольклор, а й був людиною філософського складу мислення, спробував виділити головні риси цього світогляду. Дана спроба, на нашу думку, заслуговує на увагу. Тому наведемо основні моменти міркувань А.Річинського.

Першою рисою він вважав відсутність будь-яких посередників між людиною і божеством. Господар дому, а також господиня самі є виконавцями усіх священнодіянь, обрядів і встановлюють безпосередньо містичний зв’язок між собою та божеством, цілим світом і всіма космічними силами. Друга риса – почуття інтимної близькості між людиною та Богом. Третя – космічне почуття, що дає можливість, переступаючи границю простору, часу і навіть поодиноких істот, відчути єдність світу та ілюзорність теперішнього поділу речей [11].

Можна виділити низку базових світоглядних ідей в українському фольклорі, які мають переважно образне вираження. Образність, як відмічалося, характерна риса архаїчного мислення.

Одним із важливих його ідей-образів є світове дерево. Це універсальний образ, притаманний не лише індоєвропейцям. Він зустрічається в індіанських, австралійських, африканських та інших культурних традиціях. У давньоукраїнському фольклорі світовим деревом виступають райське дерево, явір, дуб, сосна, береза, яблуня, горобина тощо. Триярусна вертикальна структура світового дерева відповідає триєдиній просторовій моделі світу – небові, землі та підземеллю. З основними частинами дерева пов’язуються різні істоти й світила. З вершиною та гілками – птахи, сонце, місяць, зі стовбуром – бджоли, з коренем – змії, бобри і т. ін.
«Серед подвір’я зелений явір,
Під тим явором чорнії бобри,
На восиридинки – ярії пчоли,
А на вершечку – сиві соколи» [12].
Світове дерево часто зображується серед первісного моря, тобто хаосу:
«Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море,
А на тім морі явір зелений…» [13].

Тема світового дерева фігурує не лише в піснях, вона знайшла вираз у різноманітних зображеннях на домашньому начинні, писанках, керамічних виробах, вишивках тощо.

З образом світового дерева пов’язана ідея творення світу Дане творення відбувається як подолання хаосу. Йдеться про те, що спочатку існувала водна стихія, серед якої знаходилося дерево. На цьому дереві сиділи птахи (як правило, їх троє). Вони дістають з дна землю і починають впорядковувати світ. Така картина представлена в давніх колядках, відомих нам у кількох варіантах [14]. М.Костомаров вказував на їхню близькість з гімном «Рігведи», де йдеться про дерево, з якого створені небо й земля [15].

Творення світу в деяких фольклорних творах пов’язується з ідеєю-образом світового яйця. Воно – символ життя, життєвої сили. Космологічна функція цього образу в українській міфології має свої паралелі в міфології індійській. Так, у «Махабхараті» творець світу Брахма народжується в світовому яйці – золотому зародку, що плаває водами первісного океану. Даний образ пов’язується з символом раю-достатку (казка про яйце-райце), фігурує в українських волобочних та весільних піснях, відіграє важливу роль у ритуалах родючості. Із яйця, вважалося, виникло сонце – тому воно золоте; також із нього виник рід людський. У весняній обрядовості українців, як і інших східних слов’ян, яйце посідає важливе місце. Виїзд на першу оранку відбувався з хлібом, сіллю, з білим яйцем; яйце розбивали об голову коня чи вола, якими орали; також яйця закопували в землю, качали по засіяному полю. Розписи українських яєць-крашанок, які є важливим атрибутом Великоднього свята, містять космогонічні мотиви: зображення небесних світил, світового дерева і т.д.

Зустрічається в давніх піснях ідея органічного зв’язку людини з природним середовищем. Частини тіла героя чи героїні пісні перетворюються на природні об’єкти. У одній з пісень сестра, звертаючись до брата, каже:
«У морі вода - моя кровонька,
У лузі трава - моя косонька,
В полі ягоди - мої сльозоньки,
В морі рибонька - біле біленько» [16].

Дослідники в цих піснях знаходять відгомін міфу про першолюдину, в результаті жертвоприношення-розчленування якої виникли природні об’єкти. Подібного роду міф про Пурушу є в Рігведі. Такі уявлення можуть відображати ідеї метемпсихозу: перевтілення людини після її смерті в частинки живої чи неживої природи. Ця ідея є популярною в українському фольклорі і набирає різноманітних форм. Вона в дещо прихованій, християнізованій формі озвучена в творі «Ключ царства небесного» українського письменника-полеміста Г.Смотрицького, простежується в романтичних баладах Т.Шевченка («Причинна», «Лілея»), «Лісовій пісні» Лесі Українки, «Волині» У.Самчука тощо.

В українських піснях зустрічаються ідеї-образи шлюбу сонця й місяця, змієборства, купальського очищення та інші, що мають світоглядне навантаження [17].

Світ у фольклорних джерелах описується системою подвійних протиставлень (бінарних опозицій), які визначають просторові, часові, соціальні та інші характеристики. Це: доля – недоля, життя – смерть, правда – кривда, чоловік – жінка, небо – земля, південь – північ, день – ніч, вогонь – вода, сонце – місяць, молодий – старий, білий – чорний і т.д. Дуалістичний принцип протиставлення доброго – поганого для колективу часто реалізовувався в міфологічних персонажах, наділених позитивними чи негативними явищами. Поширеним сюжетом у казках є боротьба богатиря зі змієм, що потім знайшло втілення в іконографії (іконописні зображення Юрія-змієборця).

Загалом простежується чимало цікавих паралелей між ідеями-образами українського фольклору й відповідними ідеями в міфології філософських народів, зокрема стародавніх греків та індусів. Проте якщо давньогрецька й ведійська міфології отримали своє «філософське продовження», то цього не скажеш про давньоукраїнський фольклор. Закономірно, виникає питання, чому праукраїнці не змогли скористатися багатими надбаннями свого фольклору і не вивели його ідеї на філософський рівень, як це сталося в античній Греції, Індії чи Китаї?

4.3. Українські приповідки як відображення «народної філософії».

Однією з найпрезентативніших виявів народної мудрості українців є їхні прислів’я. а особливо приповідки, котрі можна трактувати як філософські афоризми [18].

Протягом багатьох віків, практично до ХХ ст., фольклорний пласт української культури лишався досить значним. Було це пов’язано з різноманітними чинниками. Однак далеко не останню роль відігравала відірваність елітарних верств від народних мас, а, отже, культури елітарної від народної. У нас, на жаль, рідко відбувалося взаємопроникнення цих культур. До того ж у різні періоди елітарна культура в Україні часто була етнічно чужою культурі народній.

В таких умовах народна культура ставала важливим чинником існування українського етносу. Цим частково пояснюється збереженість фольклорних творів, зокрема, «філософських» приповідок. Звісно, дані приповідки не є виключно пам’ятниками давнього фольклору, що передував появі філософії. Радше, це «актуальний фольклор», який часто співіснував з професійною філософією.

Цей «філософський фольклор» цікавий передусім як вияв ментальності українського народу. У ньому можна знайти відповіді, які стосуються питань життя і смерті, відношення душі до тіла, проблем етики, пізнання тощо. Незважаючи на аморфність і навіть на багатозначність цих відповідей, спробуємо розглянути їх.

Одним із важливих філософських питань є проблема життя і смерті. У приповідках часто звучить думка про скороминучість людського життя: «Учора – минуло, взавтра – може не прийти, сьогодні живемо», «Коби життя, а смерть прийде». Життя подається як «їзда в невідоме»; ми не знаємо, що чекає нас на життєвій ниві («Хоч і живе під злотом, а може умерти під плотом»). Іноді життя сприймається песимістично як страждання, мука: «Життя закоротке для щастя, а задовге на терпіння», «Звання козаче, а життя собаче», «Де нема болю, там нема життя». Таке розуміння є близьким до буддизму, в якому життя трактується як дукга (страждання).  

Правда, незважаючи на цей песимізм, «Кожному життя миле» і «Де є життя, там є надія». Тому людина намагається зробити своє життя добрим (у сенсі – комфортним): «Жив би і на полонині, якби добре нині». «Справжнє» життя – це якраз добре життя: «Не в тім річ, як довго, але як добре жиємо», «Треба так жити, аби не тужити», «Не те життя, що ледве тручається, а те, яке солодко споминається». «Справжнє» життя протиставляється «несправжньому» «життю-гниттю»: «Або жити, або гнити», «Сьогодні жиємо, а взавтра гниємо». Однак у цьому прагненні до доброго життя, людина має себе стримувати, враховувати реальний стан речей: «Жив би пишно, їв би смачно, та робити лячно», «Жий не так, як хочеш. а так, як можеш», «Ліпше хліб з водою, як жити з бідою».

Антитезою життя є смерть. У приповідках вона трактується без особливого трагізму, переважно як неминучість: «Від смерті ані відкупитися, ані відмолитися», «Від смерті не мож відперти», «Дві смерті не може бути, а однієї не минути». Зустрічається думка, що «Від життя до смерті лише один крок». Те, що смерть не сприймалася українцями як трагедія, свідчить навіть «несерйозне» ставлення до неї (з певними елементами гумору): «Кому весілля, а курці смерть», «Нагадай козі смерть, а вона біжить вперед», «Смерть за плечима, а біді весілля». Зрештою, смерті не треба боятися («В гурті і смерть не страшна»), не треба на неї особливо зважати («Про смерть гадай, а хліба шукай»).

Людина в «народній філософії» українців сприймається як поєднання двох протилежних начал – душі й тіла. При цьому головною є душа, яка протиставляється тілу. Часом вона трактується як покутниця тілесних гріхів: «Тіло грішить, а душа буде покутувати», «Тіло блудить, ще й душу губить».

Стан тіла не обов’язково визначає стан душі. Вони є автономні. Тому «У малім тілі може бути велика душа», «У слабім тілі може бути здорова душа» і т.п.

Душа, власне, визначає поведінку людини і навіть її долю. Прикметною в цьому випадку є приповідка: «Великі душі мають силу волі, а слабодухі гинуть у неволі».

Чимало в приповідках говориться про пізнання. Як не дивно це може комусь видатися, українці велику увагу звертають не на «серце», а на розум і розумне осмислення дійсності: «Не в зрості сила, й не у красі розум», «Розум без роботи не має і до життя охоти», «Де мій розум був, як я те робив?», «У кого розум, у того і щастя».

Про раціональний підхід українців до життя свідчать також їхні численні приповідки, в яких ключовим словом є голова (як місце зосередження розуму). Наприклад, «Кожна голова має свій розум», «Що голова, то розум». Саме розумна голова може дати лад – «Де нема голови, там ладу не жди». Є й чимало іронічних, жартівливих приповідок про «порожню», нерозумну голову – «Голова як у вола, а розуму чорт ма», «Голова сивіє, а розум дуріє», «Живіт товстий, а лоб пустий» і т.д.

Щодо «сердечного розуміння», то воно в житті українця все таки відіграє помітну роль. Звідси приповідки про «сердечне» чуттєве спілкування («Серце серцю вість подає»), сердечну дієвість («Куди серце лежить, туди око біжить»). Серце навіть трактується як джерело знання, інформації – «Що на серці, те й на язиці», «Що на серці накипіло, те й сказав». Є й констатація того, що «серця не навчиш», воно не сприймає формалізовані раціональні знання.

Звісно, чимало в українських приповідках йдеться про добро, зло, правду, кривду і т.д. Добро розглядається як одна з найбільших цінностей: «Роби добро, бо добро є добрим», «Роби добро, не питаючи кому».

Зло, навпаки, розглядається як антицінність. Тому «Краще терпіти зло, ніж творити його», «Хто шукає зла, той добра вовік не побачить», «Тяжко щоб на добре вийшло, що із злих рук прийшло». Та все ж в українців немає абсолютного протиставлення добра й зла, у деяких випадках зустрічаємо «діалектичне поєднання» цих протилежностей: «Від лиха до добра недалека дорога», «В тім самім часі, що робиться зло, мож зробити і добро», «Нема злого, щоб на добро не вийшло».

Щодо соціальних питань, то кидається в очі те, що чимало приповідок засуджують багатство, накопичення грошей, грошові розрахунки: «Добре багатому красти, а старому брехати», «Хто не є злодійкуватий, той не буде ніколи багатий», «Гроші, молода красна жінка і бистрі коні, то смерть», «Де гроші говорять, там розум мовчить» тощо. Таке негативне ставлення до багатства, грошей зустрічаємо і в мислителів України – Анахарсіса, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша та інших. Щоправда, є й приповідки, де толерується накопичення грошей – «Чоловік без грошей, як пташка без крил», «Чоловік без грошей, як самопал без набою».

Загалом, як бачимо, окремі моменти «народної філософії» українців мають паралелі в професійній філософії. Однак, на нашу думку, це пов’язано не стільки із взаємопроникненням  ідей, скільки ментальними особливостями населення України.

4.4. Становлення й розвиток писемності на українських землях як передумова філософствування

Ведучи мову про перехід від міфу до логосу на території України, варто розібратися, як відбувалося становлення писемності в наших предків. Адже її поява створювала передумови для розвитку філософії.

Донедавна майже аксіомою вважалося, ніби писемність до праукраїнців прийшла в часи хрещення Русі (988 р.). В ліпшому випадку цю дату відсували на століття раніше, вказуючи, що в ІХ ст. християнство поширювалося на слов’янських землях, несучи сюди писемну культуру. Останнім часом така точка зору переглядається. Деякі автори ладні твердити, ніби писемність виникла на українських землях в далекі доісторичні часи, свідченням чого є написи в «Кам’яній  Могилі» поблизу Мелітополя (Запорізька область). «Світову славу цьому своєрідному жовтому кам’яному острову в безмежному приазовському степу, – пише М.Тимошик, – принесло недавнє відкриття тут археологами неповторної колекції написів на кам’яних плитах, захованих у великих печерах і гротах. Час написання текстів датується VІІ – ІІІ тисячоліттям до Різдва Христового. Таких печер і гротів виявлено понад 60 і в них віднайдено близько 150 текстів, виведених піктографічним (малюнковим) письмом. За свідченням учених, йдеться про світову сенсацію – відкриття унікального в історії святилища-архіву першої в світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України близько 6200 року до Різдва Христового і з якої власне почалася історія людської цивілізації» [19]. Ці написи спробував розшифрувати російський вчений А.Кіфишин. Він переконаний, що «Кам’яна Могила» – грандіозне святилище-архів, де збереглися пам’ятки шумерської писемності [19].

Однак «Кам’яна Могила» потребує серйозних досліджень. Навколо неї є вже чимало сенсаційних спекуляцій. Та й загалом важко сказати, яке вона мала відношення до праукраїнців.

Існує думка, що початки писемності пов’язані з магією. У магічних діях знаки використовувалися як сила, здатна викликати або попередити щось незвичне, вигнати духів чи перемогти їх. У наших пращурів існували якісь «черті» і «рєзі» – ймовірно, позначки магічного характеру. Про них писав Чорноризець Храбр, вказуючи, що слов’яни з допомогою цих знаків лічили і гадали [21]. Елементи «магічної писемності» довгий час зберігалися на Поліссі. Говорячи про весільну обрядовість цього регіону, В.Денисюк пише: «Посад, своєрідний трон, на якому сиділа «молод-Ганночка», в околицях Світязя був оздоблений певними написами, які «сам Бог написав». Ритуал законсервував зразок прадавніх «різріз». Перед походом молодого з дружиною по молоду в Ратнівському районі на покутній стіні крейдою «реєстрували» цей «полк» (звичайно непарне число): весільників чи бояр позначали простою рискою, а молодого складнішим ієрогліфом – хрестиком у колі» [22]. Дослідник, звертаючись до різних фактів, приходить до висновку, що символічне письмо на Поліссі було розповсюджене в дохристиянські часи дуже широко, існували різні способи фіксації знаків, у т.ч. «полотняні книги». Судячи з цих фольклорних матеріалів, на Поліссі й Волині поширеною була не лише «магічна писемність».

У наших предків існувала розвинута піктографія, яка знаходила вияв у зображеннях на побутових речах (одязі, кераміці, речах особистого користування), ритуальних предметах (наприклад, писанках). Піктограмами, схоже,  виступали українські вишивки.

Становлення писемності пов’язане з розвитком торгівлі та виникненням перших державних утворень. Найдавніші написи, що дійшли до нас, мали на меті маркування власності. Археологічні дані свідчать, що вже в І тис. до н.е. українські землі були втягнуті в широку міжнародну торгівлю, зокрема, з грецькими полісами. Грецькі вироби, монети знаходять навіть на півночі Україні, далеко від міст-колоній Північного Причорномор’я.

Торгівля могла стати тим чинником, який стимулював становлення писемності в наших далеких предків. Також на українських землях, починаючи з І тисячоліття до н.е., виникають протидержавні утворення. Функціонування соціальних організмів, які налічували понад 10 тисяч чоловік (а такі в той час тут були), неможливо підтримувати з допомогою безпосередньої усної комунікації. Для них необхідна писемність, яка б задовольняла різні соціальні потреби – фіксацію договорів, зобов’язань, боргів, наказів, вироків, заповітів і т.д.

Те, що в праукраїнців сформувалася писемність ще в дохристиянські часи, свідчить низка фактів. Про «руські письмена» вели мову арабські автори Х ст. Ібн-Фадлан, ал-Масуді та ал-Недім. Останній навіть надав зразок цього письма [23]. Правда, цей напис не розшифрований. Як і не розшифрований напис, зроблений на таблиці в церкві св. Василя у Володимирі (Волинському) [24].

У ІХ-Х ст. Русь вела торгівлю з Візантією та Прибалтикою, через неї проходив «шлях із варяг у греки». Тут сформувалася відносно стабільні державні утворення, про що свідчили «Повість минулих літ» і арабські джерела. Києво-руські князі у кінці ІХ – на початку Х ст. укладали договори з Візантією, вели дипломатичну переписку. Схоже, уже тоді Русь мала розвинуту ділову писемність. До нас дійшли фрагменти кириличних написів з Х ст. Аналіз «Повісті минулих літ» показує, що в Києві, починаючи з кінця ІХ ст., вже велися хронологічні записи. М.Брайчевський навіть спробував реконструювати т.зв. «Літопис Аскольда» того часу [25].

Цей вчений, спираючись на різноманітні писемні й археологічні джерела, спробував відстежити процес вироблення писемності в праукраїнців. На його думку, протягом ІІ-І тис. до н.е. на українських землях формувалися різні варіанти ієрогліфічного письма. У останній чверті І тис. до н.е. тут, завдячуючи контактам із грецьким населенням, починає набувати поширення давньогрецька фонетична (алфавітна) писемність, яке поступово пристосувалася до місцевих говірок. Імовірно, дві принципово різні за своїм походженням та сутністю знакові системи, ієрогліфічна й алфавітна, тривалий час співіснували паралельно й дожили до часів Київської Русі. У другій половині ІХ ст. панівною стала кирилиця, яка сформувалася на основі грецького алфавітного письма [26].

Одна із перших згадок про існування в праукраїнців об’ємних текстів, писаних місцевою мовою, відноситься до середини ІХ ст. У розповіді Чорноризця Храбра про Кирила-філософа говориться, що той, перебуваючи в Херсонесі (Корсуні), побачив там Євангеліє, писане руськими письменами [27]. Херсонес виступав головним осередком християнізації земель Північного Причорномор’я в період раннього Середньовіччя. Тут цілком могли створюватися тексти, розраховані на поширення християнських ідей серед наших далеких предків.

Однак не виключено, що поряд з цими творами на українських землях існували альтернативні християнству язичницькі тексти. У часи утвердження християнства між ним та язичництвом велася полеміка. Відголоски її зустрічаємо в літописних джерелах. До нас дійшли полемічні твори, спрямовані проти язичництва («Слово нікого Христолюбця», «Слово святого Григорья, како погаи кланялися ідолом» та ін.) [28]. Їх налічувалося кілька десятків. Це показує, що давньослов’янські вірування становили серйозну конкуренцію християнству. За язичництвом мав стояти солідний культурний та інтелектуальний потенціал.

Полемічні «Слова» опосередковано підтверджують функціонування текстів, де би фіксувалися язичницькі міфи, епічні історії тощо. Вони нищилися християнами і не дійшли до нашого часу. Проте, можливо, не все було втрачено.
 
4.5. «Велесова книга» – предфілософія українців?

Порівняно недавно була віднайдена оригінальна писемна пам’ятка, т.зв. «Послання до хозар» [28]. Її зміст не дуже зрозумілий. Напевно, даний твір є відголоском боротьби давніх русичів проти Хозарського каганату. Цій боротьбі присвячено багато уваги в «Повісті минулих літ». Якщо «Послання до хозар» твір автентичний, то його можна вважати пам’яткою писемності, котра засвідчує, що на українських землях в дохристиянські часи могли творитися епічні, предфілософські твори.

Сенсацією стало віднайдення «Велесової книги», про яку зараз існує чимала література. Історія цього тексту виглядає майже як детектив [30]. За свідченням її першого дослідника Ю.Миролюбова, «книгу» було знайдено в 1919 р. на Слобожанщині білогвардійським полковником Алі Ізенбеком в одному зруйнованому поміщицькому маєтку. Текст був надряпаний чи випалений на дубових дощечках розміром 38 на 22 сантиметри, завтовшки пів сантиметра, які нанизувалися на ремінець. Дощечки мандрували з офіцером спочатку до Криму, потім – до Туреччини, Франції, зрештою, до Бельгії. Ю.Миролюбов у 1925 р. ознайомився з цим раритетом і працював над ними близько 15 років. Правда, за фахом дослідник був інженером-хіміком, тобто не мав відповідної освіти. Звідси неточності в копіюванні й прочитанні ним тексту. Перед Другою світовою війною Ю.Миролюбов переслав копії дощечок у Сан-Франциско, де білоемігранти організували Музей російського мистецтва.

У 1940 р. Німеччина, порушивши нейтралітет Бельгії, вторглася до цієї країни. У 1941 р. там помер А.Ізенбек, а дощечки безслідно зникли. Їх розшукували. Про це свідчать публікації в російському емігрантському журналі «Жар-птица» (Сан-Франциско). У 1957-1959 рр. у цьому виданні опублікували фрагменти «Велесової книги», коментар до яких зробив О.Кур (Куренков). Тоді твором зацікавився колишній професор-ентомолог Харківського університету С.Парамонов, який жив на еміграції й підписувався псевдонімом С.Лєсной. У 1959 р., бажаючи привернути до цієї пам’ятки якомога ширшого кола вчених, надіслав фотографію прорисів 16-ї дощечки «Велесової книги» до комітету славістів СРСР для експертизи. Наївно було сподіватися, що реакція на ініціативу емігрантів буде позитивною, навіть незважаючи на деяку лібералізацію тодішнього радянського режиму. Експертизу здійснювала фахівець високого класу Л.П.Жуковська. Вона зробила цікаві спостереження. Але її висновок був однозначний: підробка [31]. Даний висновок прийняли у вчених колах і «Велесова книга» була віддана на відкуп «білянауковій публіці». Матеріали про цю пам’ятку друкувалися в російських та українських еміграційних виданнях, побачили світ також тексти цієї пам’ятки.

Помітний інтерес до «Велесової книги» з’явився в часи незалежної України. Її наукове видання з відповідними коментарями підготував Б.Яценко [32]. Цей дослідник переконаний, що «Велесова книга» не є підробкою. Уважне вивчення єдиного фрагменту списку цього твору, тексту 16-ї дощечки, вважає вчений, «переконує в давності пам’ятки. Цей текст був прочитаний видавцями з великою кількістю помилок; він був для них чужий і багато в чому незрозумілий. Про підробку не може бути й мови. Навіть великий колектив учених з енциклопедичними знаннями не міг би виготовити такого тексту, а ще до того й майстерно спотворити його». Напевно, до аргументів Б.Яценка варто прислухатися. Він вважає, що тексти «Велесової книги» «були записані на Поліссі в ІХ-Х ст. різними говірками». Це – усні перекази слов’ян, що беруть початок з перших віків нашої ери. Книга дійшла до нашого часу в копії ХVІ-ХVІІ ст., хоча міг бути проміжний варіант ХІІІ-ХІV ст. [33].

На нашу думку, міркування Б.Яценка щодо автентичності «Велесової книги» цілком коректні. Зі свого боку хочемо додати кілька аргументів соціокультурного характеру на її захист. Уже йшлося, що на українських землях у ІХ ст. існували відносно стабільні державні утворення, управління якими здійснювати без письмової комунікації було неможливо. Відповідно, мусила існувати своя писемність, що й засвідчують певні джерела. Тому можливим видається запис слов’янських легенд, «історій» у дохристиянські часи. Пам’ятка могла записуватися в Західному Поліссі, де донедавна зберігалася традиційна культура і навіть залишки дохристиянської писемності, про що йшла мова вище. 

Аргументом на користь автентичності книги можуть бути фрагментарні згадки в ній про Індію. Сам же тип пам’ятки, на що справедливо звернула увагу Л.Жуковська, зближає її з індійськими книгами – «підвісне» написання букв, фіксація текстів на дощечках, зв’язаних ремінцем.

«Велесова книга» у дечому нагадує легендарну частину «Повісті минулих літ». За типом це схожі пам’ятки, які використовували давньослов’янські легенди.

Схоже, твір виник у переломний період нашої історії, коли на українські землі прийшли варяги й намагалися підкорити місцеві слов’янські племена. Ватажками загарбників були Рюрик і Аскольд, діяння яких негативно трактуються в даному творі.

Про цілісність і завершеність пам’ятки говорити складно. Б.Яценко вважає, що в збірнику є не менше 15 текстових блоків, складених у різний час і різними людьми. А в кінці ІХ чи на початку Х ст. їх звели разом [34]. Звідси й розбіжність у трактуванні подій.

Звісно, «Велесова книга» потребує подальших серйозних досліджень. Однак, допускаючи можливу автентичність даного тексту, вважаємо за потрібне проаналізувати цю книгу як пам’ятку праукраїнської предфілософії.

Дійсно, в ній є низка моментів, котрі правомірно трактувати як предфілософські. Передусім це стосується питання походження й розвитку слов’янських племен. Пізніше воно стає одним із центральних у «Повісті минулих літ», розглядається у «Слові про закон і благодать» тощо. Подібне питання фігурує в предфілософських текстах інших народів. Воно свідчить про намагання раціонально осмислити генезис етносу, з’ясувати його місце в світовій історії.

«Велесова книга» подає кілька версій походження слов’ян. Одна з них має архаїчний тотемістичний характер. Говориться, що Дажбог породив слов’ян від корови Замунь. До речі, в «Слові о полку Ігоревим» русичі іменуються «дажбожими внуками». Щодо корови, то в українців вона займала особливе місце серед домашніх тварин, трактувалася як годівниця. Можна в даному випадку провести паралель із індійською культурою, де ця тварина розглядається в якості священної. Так що наведена тотемістична версія походження слов’ян видається цілком «логічною».

Однак дана версія є, радше, породженням міфологічного світогляду. Поряд з нею у текстах книги зустрічаємо більш раціоналістичні версії. Їх є три. Перша представляє прапредками слов’ян отця Ора та його синів Кия, Пащека, Горовато (Кия, Щека, Хорива). Інша – Богумира та його дітей; тут на чолі слов’янських племен виступають деревляни. Ще одна версія – полянська, яка співпадає з версією «Повісті минулих літ». У ній слов’янська єдність мислиться на чолі з племенем полян, біля витоків якого стояли брати Кий, Щек, Хорив.

Існування в книзі конкуруючих концепцій дає підстави говорити, що в кінці ІХ – на початку Х ст. в середовищі східнослов’янських, проукраїнських племен йшла боротьба за лідерство. Відголоски цієї боротьби зафіксовані і в «Повісті минулих літ», де розповідається про боротьбу полян та деревлян.

«Велесова книга» приділяє багато уваги боротьбі слов’ян проти ворогів – греків, римлян, готів, гунів, хозарів, варягів. Подає їхню історію десь із початків І тисячоліття до н.е. Незважаючи на незвичність для нас цієї історії, деякі її моменти опосередковано підтверджуються сучасними археологічними дослідженнями, що ще є одним аргументом на користь автентичності «Велесової книги».

Зустрічаються в книзі намагання описати давньослов’янські релігійні вірування, систематизувати їх. Зокрема, йдеться про три світи – Яви (реальний, чуттєвий світ), Нави (світ потойбічний) і Прави (ідеальний світ, світ богів):
«Права бо є таємно уложена Дажбогом,
А по ній, як пряжа, тече Ява,
І та створила життя наше.
А тоді, коли одійде, смерть наступає.
Ява тече і твориться в Праві.
Нава бо є після них.
Доти є Нава і по тому є Нава,
А в Праві ж є Ява» [35].

Тут напрошуються паралелі з поглядами Платона, який ділить світ на дві частини – невидимий ідеальний світ, котрий породжує світ видимий, хоча, насправді, це світ тіней. У «Велесовій книзі» ця подвійність трактується в тому сенсі, що «Ява тече і твориться в Праві». Можна тут побачити й паралелі зі Сковородинівським вченням про дві натури й три світи. Зрештою, є у «Велесовій книзі» моменти, співзвучні буддійським поглядам – видима реальність як потік, елементи якої вузли (гуни, пряжа). Ця реальність, в свою чергу, бачиться як існуюча серед нави (небуття, порожнечі).

Зазначені паралелі не видаються фантастичними. Вище йшлося про зв’язок поглядів Платона з ідеями, що поширювалися в давнину на українських землях. Також йшлося про зв'язок української філософської традиції з традицією індійською.

У «Велесовій книзі» згадуються божества – Перун, Дажбог, Сварог, які «включені» в буття слов’янського етносу. Говориться про культ цих божеств, описуються ритуали. Є намагання визначити, що таке «праведна віра».

«Велесова книга» – не єдиний предфілософський текст праукраїнців. До нас дійшов ще один твір такого типу, автентичність якого не викликає сумнівів. Це – початкова частина «Повісті минулих літ», котра може сприйматися як своєрідне продовження «Велесової книги».

4.6. Елементи предфілософії в «Повісті минулих літ»

«Повість минулих літ» справедливо вважається яскравою пам’яткою давньоруського літописання, однією з вершин у розвитку тогочасної історичної думки. Укладач твору використовував широкий спектр книжних джерел – звертався до Біблії, візантійських історичних хронік Георгія Амартола, Йоана Малали, «Літописця» константинопольського патріарха Никофора, житійної літератури тощо. Остаточна редакція «Повісті» з’явилася на початку ХІІ ст. [36]. Однак у попередні часи, починаючи з кінця ІХ ст., в Київській Русі писалися літописні зводи, які були використані укладачем.

Сильне враження справляє вступ до «Повісті», де представлена широка картина світової історії, здійснена спроба визначити в ній місце слов’ян та Русі, утверджується ідея взаємообумовленості історії всіх народів. Щоправда, подібні вступи «від початку світу» з пошуками генези своїх народів у біблійній історії були характерні для тодішніх візантійських та західноєвропейських хронік. Однак у вступній частині «Повісті» автор, поряд з легендами християнського походження, використовує давні, дохристиянські оповіді про діяння слов’янських племен. Важко сказати, коли вони були записані і звідки їх узяв укладач «Повісті». Порівнюючи їх і «Велесову книгу, складається враження, що це конкуруючі тексти, які частково заперечують, а частково взаємодоповнюють один одного. Імовірно, ці легенди мали значне поширення в Київській Русі, виступали важливим елементом символічного світу й світогляду наших предків. Тому укладач «Повісті» не міг їх проігнорувати.

Розповідаючи про генезис різних народів з часів Ноя, про їхнє розділення після руйнування вавилонської вежі, літописець веде мову про прабатьківщину слов’ян: «По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми» [37]. Подібне зустрічаємо і у «Велесовій книзі», де говориться, що слов’яни в далекі часи прийшли до Карпат, а звідти почали розселятися по інших землях.

Основна увага в «Повісті» звернута на полян. Вони виділяються серед інших слов’янських племен. Їхніми прапредками виступають брати Кий, Щек, Хорив та сестра Либідь, які засновують полянську столицю Київ.  У «Повісті» спеціально підкреслюється, що вони були «мужами мудрими й тямущими».  Мудрість розглядається як велика цінність, допомагає вистояти в боротьбі з чужинцями й піднятися над іншими слов’янськими племенами. Судячи з контексту «Повісті», мудрість дозволила князю Кию здійснити похід на Царгород, де він прийняв від якогось візантійського імператора «честь велику» [38].

У полян мудрість поєднується з «добрим звичаєм» – ще однією важливою цінністю. Літописець каже: «…поляни мали звичай своїх предків, тихій і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали» [38]. Як бачимо, «добрий звичай» стосується родових відносин. Рід був основною ланкою тогочасного суспільства. Він забезпечував людині відносно прийнятні умови життя, захищеність, відтворення народонаселення.

У «Повісті» полянам протиставляються деревляни. Їхні звичаї, навпаки, трактуються як недобрі: «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [i] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води» [40].

Чимало уваги «Повість» приділяє боротьбі слов’ян проти чужинців, які утискували їх. Серед них виділяються обри (авари). Літописець підкреслює, що вони були «умом горді», чинили різну наругу над слов’янами. Через це Бог перебив їх.

Отже, ум здатний породжувати мудрість, яка є благом, але він породжує і гордість, що є злом. Останнє веде до погибелі племені, потомства. Рід, його відтворення виступає для літописця найголовнішою цінністю. Він – мірило добра і зла. Йому підпорядковані інші цінності, в т.ч. мудрість, суспільний порядок, лад.

Мудрість, як говорилося, допомагає полянам вистояти в боротьбі з чужинцями. У цьому плані цікавою є легенда про данину хозарам.    «По сих же літах, – читаємо в творі, – по смерті братів сих, [Кия, Щека і Хорива], утискувалися [поляни] деревлянами та іншими навколишніми [племенами]. І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари: «Платіте нам данину». Поляни тоді, порадившись, дали [їм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: «Ось, знайшли ми данину нову». А ті запитали їх: «Звідки?» І вони сказали їм: «В лісі на горах, над рікою Дніпровською», А ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, і мовили старці хозарські: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [її] однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, із інших земель». І все се збулося, [бо] говорили вони не з своєї волі, а з божим повелінням [41]. Звісно, це легенда. Однак легенда показова. Вона демонструє мудрість полян. Останні не йдуть на конфлікт з хозарами, не воюють з ними, ладні платити данину. Проте роблять це так, що хозари відмовляються від данини і дають їм спокій.

На фоні мудрості полян зовсім немудрими виступають словени та інші народи півночі Давньоруської держави. «Повість» постійно протиставляє новгородців-словен полянам, вивищуючи останніх. У даному випадку знайшла відображення конкуренція між основними політичними центрами Русі – Києвом та Новгородом. Чудь, словени, кривичі і весь, говориться в «Повісті», вигнали «варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, а встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву». Отже, в словен та їхніх сусідів не вистачило мудрості, щоб досягти правди, миру. Тому вони шукають чужого князя. «Пішли… за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь… Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами» [42]. Тобто північні племена самі визнають своє безсилля, те, що в них «нема порядку» (на відміну від полян). Вони закликають до себе правити трьох братів Рюрика, Синеуса й Трувора [43]. Відразу напрошується паралель із Києм, Щеком і Хоривом. І тут, і там правителями виступають три брати. Але якщо у полян – це свої, вихідці з рідного племені, то зовсім інша картина в словен та їхніх сусідів.

Хоча «Повість» мусить визнати: варяги з часом підкоряють полян. Спочатку це роблять Аскольд і Дір, потім Олег. Але на факт завоювання увага не звертається. Поляни, в яких, судячи по контексту твору, перевелася князівська династія, ледь не добровільно піддаються варягам, шукаючи в них захисту від хозар. Ставши княжити в Києві, варяги визнали першість полян над іншими племенами, назвали Київ «матір’ю городів руських», тобто своєю столицею.

Мудрість, уміння навести лад у своїй державі притаманні княгині Ользі, яка стає однією з найяскравіших постатей початкової частини «Повісті». Літописець детально описує, як вона зуміла перехитрити нерозумних деревлян і помститися за вбитого ними свого чоловіка Ігоря, знищивши їхніх кращих мужів і спаливши древлянську столицю Коростень. Розум полянської княгині перевершує розум чоловіків-чужоземців. Це стосується не лише деревлян. Ольга зуміла навіть перехитрити візантійського імператора, який хотів одружитися з нею. Ось як цей епізод описується в «Повісті»: «Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонтів. І, побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріархом…» При хрещенні Ольга отримала ім’я Олена – як матір Костянтина Великого. «А по охрещенні призвав її цесар і сказав їй: «Я хочу взяти тебе за жону». Вона тоді мовила: «Як ти мене хочеш узяти, коли охрестив мене сам і назвав мене дочкою? Адже в християнах нема такого закону – ти ж сам знаєш». І сказав цесар: «Перехитрила ти мене єси, Ольго». І дав їй дари многі – золото, і серебро, і паволоки, і начиння різного, і відпустив її, назвавши її дочкою своєю» [44]. Літописець спеціально підкреслює, що Ольга «вельми тямуща», її розуму дивується сам цесар, визнаючи, що вона достойна царствувати.

Проаналізувавши вступну частину «Повісті», приходимо до висновку, що тут представлено кілька ідей предфілософіського характеру. Передусім це ідея мудрості. Вона переважно трактується як військова хитрість, уміння ввести в оману ворога. Подібне розуміння притаманне давнім суспільствам. Воно зустрічається в поемах Гомера, наприклад, коли йдеться про хитромудрого Одіссея, і навіть у Платонівській «Державі». Платон, ведучи мову, як визначити, хто серед воїнів є філософом, вважає, що критерієм у даному випадку є те, наскільки мудро чинила людина під час військових дій.

 Ще одна ідея – ідея звичаю. Під ним розумілося традиційне право, що панувало в архаїчних соціумах. Літописець детально описує звичаї не лише полян, їхніх ворогів-конкурентів деревлян, але й інших народів, наголошуючи, що звичай має бути добрим.

Ідеєю, що визріла в соціально диференційованому суспільстві, була ідея порядку. Порядок має забезпечувати мир, стабільність. Джерелом порядку є розум – і членів соціуму, й передусім князів. Літописець вважає, що саме розумність, тямущість зробили Ольгу достойною правителькою. У той час як нерозумність погубила кращих древлянських мужів, а «гордий ум» – обрів.

З ідеєю порядку пов’язана ідея угоди й права. Коли немає порядку, який базується на розумності, потрібна угода й похідне від неї право. При бажанні в «Повісті» можна побачити ідею договірного права. Нерозумні словени та їхні сусіди, що не здатні навести порядок у своєму домі, укладають угоду з варягами, визначаючи певні правила (право), за якими ті будуть керувати ними.

Окрім «чистих» предфілософських ідей, у «Повісті» є інформація про систематизацію, а, отже, й певне осмислення  релігійних вірувань нашими далекими предками в язичницькі часи. Це, зокрема, згадка про те, що князь Володимир, ставши княжити в Києві в 980 р., наказав спорудити капище язичницьких богів: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І принесли їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [45]. Це літописне повідомлення породило масу літератури. Дослідники намагалися з’ясувати, що це за божества, які їхні функції. Якщо з Перуном, Дажбогом, Стрибогом і навіть Мокошшю було більш-менш зрозуміло, то інші боги викликали запитання. Схоже, тут були зібрані боги різних племен Русі, яких диференціювали відповідним чином. Головним серед них виступав Перун. Таке формування пантеону не було чимось винятковим. Приблизно так само створювалися пантеони в інших народів, які мали соціально структурованіі суспільства і свої держави. 

Володимировий пантеон уже передбачав елементарну «теологію». Звісно, літописець як християнин дивився на неї з презирством і не прагнув її передавати. Але в «Повісті» є окремі уривки, де фрагменти язичницького релігійного вчення частково викладені. Так, у розповіді про Яня Вишатича наводяться міркування волхва, як створена людина: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І сотворив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа до бога» [46]. Важко сказати, наскільки адекватно тут передані язичницькі погляди. Однак цей та інші фрагменти «Повісті» (наприклад, розповідь про князя Олега та волхва), вищезгадані полемічні антиязичницькі твори засвідчують, що дохристиянська «теологія» зі своїм специфічним осмисленням світу таки існувала в наших далеких предків.

Однак тенденція розвитку язичницької «теології», яка знайшла вияв у Володимировому пантеоні, не мала продовження. Через вісім років князь Володимир Святославович прийняв християнство і наказав знищити зображення язичницьких богів, що стояли біля «двора теремного». Репресії проти язичників, носіїв їхньої ідеології (волхвів) не дали нашим предкам можливості витворити автохтонну філософію на основі своєї мудрості, власних світоглядних уявлень, перейти від міфу до логосу.

Проте це не значить, що ідейно-культурні надбання праукранців зникли безслідно. Вони продовжили своє життя, але в деформованій формі. Окремі язичницькі ідеї, погляди, а особливо ритуальні практики інтегрувалися в християнство Київської Русі, надаючи йому певну специфіку [47], а язичницькі легенди, що ввійшли до «Повісті минулих літ», стали важливим елементом нашого культурного світу.

Примітки

1.    Див.: Філософія: Підручник / За ред. Горбача Н.Я.. – Львів, 1997. – С.81-89; Приповідки або українська народна філософія. – Едмонтон, 1998; Історія української філософії. – К., 2008. – С.55-71.
2.    Про архаїчне мислення див.: Кликс Ф. Пробуждающееся мышление. История развития человеческого интеллекта. – К., 1985.
3.    Див.: Давидюк В. Кроковеє колесо. – К., 2002. – С.5-17; його ж. Концепції і рецепції. – Луцьк, 2007. – С.4-44.
4.    Відомою є концепція «дологічного» мислення французького вченого Л.Леві-Брюля, який представив її у працях «Мислительні функції в первісних суспільствах» (1922), «Первісне мислення» (1935).
5.    Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.
6.    Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянская мифология // Мифы народов мира: Энциклопедия. – М., 1988. – Т.2. – С.450-456.
7.    Історія філософії України. – К., 1994.– С.22-41.
8.    Історія релігії в Україні: В 10-ти т. – К., 1996. – Т.1.
9.    Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України. – К., 2000.
10.    Войтович В. Українська міфологія. – К., 2002.
11.    Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – К.-Тернопіль, 2000. – С.96-97.
12.    Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1988. – С.62.
13.    Там само. – С.48.
14.    Там само. – С.48-51.
15.    Костомаров Н.И. Собрание починений: В 21 т. – С.-Петербург, 1905. – Кн. 8. – Т. 21. – С.618-619.
16.    Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – С.149.
17.    Москаленко М. Фольклорний алфавіт давньоруського космосу // Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – С.6-46.
18.    Автор використав приповідки,зібрані В.Плав’юком і опубліковані у виданні «Приповідки або українська народна філософія». (Едмонтон, 1998).
19.    Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – С.56.
20.    Кифишин А. Древнее святилище «Каменная Могила»: опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ – ІІІ тысячелетий до н.э. – К., 2001.
21.    Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К., 2002. – С.36.
22.    Денисюк І. Давня писемність на Поліссі за фольклорно-етнографічними даними // Поліська дома. Фольклорно-діалектологічний збірник. – Луцьк, 1991. – Вип. 1. – С.7.
23.    Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – С.23-26.
24.    Про цей загадковий напис див.: Денисюк І. Давня писемність на Поліссі за фольклорно-етнографічними даними. – С.9.
25.    Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К., 2001.
26.    Див.: Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К., 2002.
27.    Там само. – С.121-123.
28.    Аничков Е.В. Язычество и древняя Русь. – С.-Петербург, 1914; Огієнко І. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1994.
29.    Послання оріян хозарам. – К., 1996.
30.    Історію віднайдення «Велесової книги» та її дослідження див.: Яценко Б. «Велесова книга» –  пам’ятка ІХ ст. // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 1. – С.34-58; Тимошик М. Історія видавничої справи. – К., 2003. – С.59-61.
31.    Жуковская А.П. Поддельная докирилическая рукопись // Вопросы языкознания. – 1960. - №2; Жуковская А.П., Филин Ф.П. «Влесова книга». Почему же не Велесова? (об одной подделке) // Русская речь. – 1980. - №4; Буганов В. И. , Жуковская А.П., Рыбаков Б.А. Мнимая «древнейшая летопись» // Вопросы истории. – 1977. – №6.
32.    Велесова книга / Упорядкування, переклад, вступна стаття, довідк. матеріал Б.Яценка. – К., 1995.
33.    Яценко Б. «Велесова книга» –  пам’ятка ІХ ст. – С.56-57.
34.    Там само. – С.42.
35.    Цит. за: Войтович В. Українська міфологія. – С.393.
36.    Толочко П.П. Давньоруські літописи і літописці. – К., 2005. – С.85-89.
37.    Літопис руський. – К., 1989. – С.2.
38.    Там само. – С.5-6.
39.    Там само. – С.8.
40.    Там само.
41.    Там само. – С.10-11.
42.    Там само. – С.12.
43.    Там само.
44.    Там само. – С.35-36.
45.    Там само. – С.47.
46.    Там само. – С.109.
47.    Про це див.: Саган О. Національні прояви православ’я: український аспект. – К., 2001.

Рекомендована література

Брайчевський М. Походження слов’янської писемності. – К., 2002.
Велесова книга / Упорядкування, переклад, вступна стаття, довідк. матеріал Б.Яценка. – К., 1995.
Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. – К., 1988.
Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянская мифология // Мифы народов мира: Энциклопедия. – М., 1988. – Т.2. – С.450-456.
Історія української філософії. – К., 2008.
Попович М.В. Мировоззрение древних славян. – К., 1985.
Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – К.-Тернопіль, 2000.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості архаїчного мислення?
2. Що ми розуміємо під поняттям «предфілософія»?
3. Яка роль предфілософії в становленні філософських знань?
4. Які елементи філософствування правомірно виділити в давньоукраїнському фольклорі?
5. Які тексти варто вважати предфілософськими в українській культурі?
6. Чому вступну частину до «Повісті минулих літ» слід віднести до предфілософських текстів? Які філософські ідеї можемо знайти в цьому творі?
7. Чому предфілософія, яка існувала в давньоукраїнській культурі, не змогла стати підґрунтям для оригінальної філософії?

Решту лекцій шукайте у розділі "Матеріали до курсів" у підрозділі "4 курс - Історія української філософії"
 

Share |