8.1. Третя комунікативна революція та її вплив на розвиток української культури й філософії

    У ХV-ХVІ ст. в країнах Західної й почасти Центральної Європи відбуваються помітні зміни як у плані соціальному, економічному, політичному, так і культурному. Ці зміни (особливо культурні) були пов’язані з т.зв. третьою комунікативною революцією, зумовленою винайденням книгодрукування.
    
Книгодрукування започаткувало масову комунікацію, зробило можливим більш інтенсивний обмін інформацією. Це не могло не вплинути на розвиток філософії.  У період Середньовіччя бачимо намагання зберегти філософський спадок, забезпечити йому часову трансляцію. Не випадково в Західній Європі професійна філософія в той час існувала у формі схоластики (шкільної філософії).
 

   
Друкована книга ситуацію суттєво змінює. Завдяки їй проблема збереження культурних, зокрема, філософських надбань, перестає бути актуальною. Більше починає цінуватися нова оригінальна думка. Саме попит на оригінальність стимулює розвиток філософії. У зазначений період з’являються нетрадиційні, позауніверситетські осередки філософствування. Такими стають гуртки гуманістів, товариства вчених, створювані при дворах великих магнатів. Часто ці товариства іменувалися академіями (тим самим проводилася паралель із Академією Платона). Зрештою, ефективним стає позаінституційне філософствування, коли мислителі отримали можливість з допомогою друкарського верстата широко презентувати свої думки.
    
Друкована книга вела до руйнування великих трансетнічних культурних спільнот, існування яких забезпечувала відповідна конфесія (католицька, православна церкви, іслам тощо). Натомість почали формуватися національні спільноти, символічний світ яких значною мірою творило друковане слово. «Друковані мови», зазначав Б.Андерсон, «заклали підґрунтя національної свідомості». Вони «створили єдиний простір взаємообміну й комунікації, нижче від латини, але вище розмовних діалектів».  Щодо православно-слов’янського простору, то тут приблизно таку саму роль, як латина, виконувала старослов’янська мова. Б.Андерсон також зазначав, що «друкарство надало мові нової стабільності, яка, в кінцевому підсумку, допомогла вибудувати  центральний для суб’єктивної ідеї нації образ її стародавності», а також воно створило «мови-при-владі», які різнилися від давніших  адміністративних мов [1].
    
Новочасна західноєвропейська філософія, яка почала формуватися в ХVІ-ХVІІ ст. поступово відходила від латини і все частіше зверталася до національних мов. Вироблялася філософська термінологія цими мовами, в сфері зацікавлень філософів опинялися проблеми їхніх націй. Таку філософію варто трактувати як національну. Як і друкарство, котре було зорієнтоване не лише на відтворення традиційних текстів, а й на створення нового, оригінального, так само новочасна філософія орієнтувалася на виражену новизну.

Процеси, пов’язані з третьою комунікативною революцією, прийшли в Україну з певним запізненням.  Кириличне книгодрукування з’являється ( в Кракові, Цетіньє та Празі) лише в кінці ХV – на початку ХVІ ст. Першими відомими кириличними виданнями були краківські друки Швайпольта Фіоля початку 90-их рр. ХV ст. – Часослов, Осьмогласник (Октоїх), Тріодь Пісна й Тріводь Цвітна. Усі ці книги використовувалися в православному богослужінні. Існує думка, що дані друки замовили клірики православної Перемишлянської єпархії. У 1494-1496 рр. працювала кирилична друкарня в Чорногорії, в місті Цетіньє. Можливо, вона перенесла свою діяльність на Волощину. У 1517-1519 рр. в Празі виходець із білоруських земель Ф.Скорина надрукував Псалтир і 22 біблійні книги. Потім продовжив свою видавничу  діяльність у Вільно. Деякі дослідники припускають, що Ф.Скорина мав намір видавати книги в Україні, зокрема, в Кременці. Наскільки ця гіпотеза відповідає дійсності, судити важко. Однак саме на українських землях у той час з’явилося чимало Скориненських видань, а також рукописних текстів перекладів біблійних книг [2].

Систематичним друкарство стає в Україні, Львові та Острозі,  а також на білоруських землях, у Вільно, у кінці ХVІ ст. й на початку ХVІІ ст. У Львові друкарство започаткував Іван Федоров (Федорович) у 1574 р. Правда, потім він переніс свою діяльність на Волинь, у Острог, де, ймовірно, з 1578 р. почала працювати друкарня. У ній було надруковано чимало літератури різноманітного змісту, серед них – знаменита Острозька Біблія (1581). Щодо Львова, то тут книгодрукування стало систематичним починаючи з 90-их рр. XVI ст. під опікую Львівського братства. Саме тоді й з’являються можливості для розвитку оригінальної української філософської думки.
    
У зазначений період, коли Україна вступила в період третьої комунікативної революції, православно-слов’янська культура й філософія перебували в кризовому стані. Показовими в цьому плані можна вважати міркування Петра Скарги у відомій книзі «Про єдність Церкви Божої під єдиним пастирем...» (1577), де він говорить, що греки «обдурили» слов’ян, не давши їм своєї мови. Мовляв, ця мова непридатна для «високої» культури, власне теологічних студій і тому немає богословських праць, писаних цією мовою [3]. Незважаючи на всю тенденційну полемічність цих міркувань, їх не варто просто відкидати. Дійсно, в зазначений період православно-слов’янська культура, в кращому випадку, репродукувала те, що вже було створене раніше, й вона явно поступалася культурі латинського Заходу.

Такий стан православно-слов’янської культури й філософії обумовлювався низкою чинників, про які вже частково велася мова. Православні слов’яни в той час не мали сильних державних утворень, де би існували культурні осередки, в межах яких могла розвиватися філософська думка. Також ударом для православно-слов’янської культури, як зазначалося, було падіння Візантії. Адже ця культура ніби була прив’язана пуповиною до високої візантійської культури, звідки для себе черпала живильні соки. Тепер це джерело почало всихати і православно-слов’янський світ втратив культурну підживку.

В принципі, новим зовнішнім джерелом могла би виступити культура латинського Заходу, яка в ХV і особливо в ХVІ ст., використовуючи досягнення третьої комунікативної революції, почала здійснювати активне проникнення на православний Схід. Експансія західної культури (у різноманітних виявах – ренесансних, реформаційних, контрреформаційних), про що вже йшлося, сприймалася далеко не всіма православними. Часто трактувалася ними як щось чуже, котре руйнує їхнє рідне, традиційне. Дійсно, культура Заходу, не будучи адаптованою до місцевих умов, вела до руйнації православно-слов’янської культури та філософії. Ця загроза усвідомлювалася і передусім знайшла відображення в творах представників консервативного крила українських діячів того часу (Герасима Смотрицького, Іоана Вишенського, Ісакія Борисовича та інших).

Іншою тенденцією стала поступова адаптація західної культури до умов православно-слов’янського світу. На перших порах вона здійснювалася в Острозькій академії, міщанських братствах, а потім отримала продовження в Києво-Могилянській академії. Хоча сам процес адаптації не був простим – йшло змагання тенденцій прозахідних і консервативних. У таких непростих умовах на базі руйнованої православно-слов’янської традиції, під впливом культури Заходу, а також поступового проникнення до високої культури «культури низів» йшло формування української філософської традиції. Одним із перших осередків, де ці тенденції виявили себе, стала Острозька академія.  

8.2. Острозький та Дерманський культурні осередки

На жаль, у силу різних обставин, документів, які стосуються діяльності Острозької академії, збереглося вкрай мало. Але навіть те, що дійшло до нас, свідчить про велике значення цього закладу як у розвитку української культури кінця ХVІ ст., так і в розвитку української філософської думки того періоду. Вірогідною датою заснування Острозької академії вважається 1576 р. [4]. З самого початку вона існувала в комплексі з друкарнею. Подібний комплекс передбачав не лише функціонування початкової освіти, а й середньої і навіть вищої. Викладачі школи редагували й готували до друку певні видання. Водночас друкарня видавала необхідні для навчання книги, в т.ч. й азбуки.

У Острозькій Азбуці 1578 р. вказано, що князь Василь-Костянтин Острозький вибрав мужів, які зналися на божественному писанні, володіли грецькою, латинською та руською мовами і приставив їх викладати в школі. «Мужі, що знаються в божественному писанні» – це богословии, люди, які мали б знатися на філософії. Приставлені до «дитячого училища», вони могли забезпечувати освіту вищого типу. Аналіз текстів Острозької Біблії дає підстави допустити, що не лише вчителі, а й учні згадуваної школи в Острозі були залучені до перекладу біблійних тестів. А це теж свідчить про існування в ній якщо не повністю сформованої системи вищого навчання, то принаймні певних її елементів. Про те, що в кінці 70-их рр. ХVІ ст. школу в Острозі вважали не просто початковим, а вищим навчальним закладом, свідчить заповіт княгині Гальшки Острозької від 16 березня 1579 року. Саме в ньому даний навчальний заклад був названий академією [5].

Починаючи з 80-их рр. згадки про Острозьку школу як навчальний заклад вищого типу зустрічаються в різних документах. Єзуїт Антоніо Поссевіно, який був посланий римською курією на Схід Європи для вивчення релігійних проблем, у 1581 р. писав, що «деякі князі, як, наприклад, в Острозі і Слуцьку, мають друкарні і школи, в яких підтримується схизма» [6]. У даному випадку однозначно вказувалося, що в Острозі існувала школа, яка готувала ревних прихильників православ’я (до того ж, судячи з усього, достатньо кваліфікованих). Згадуючи навчальний заклад у цьому місті, православні схильні були іменувати його школою та академією, а католики (й, можливо, протестанти) переважно колегіумом, ліцеєм і гімназією.

Острозьку школу «тримовною гімназією» (Trilingue Gymnasium Ostrogianum) називав Симон Пекалід у поемі «Про Острозьку війну». У цьому творі автор, зокрема, зазначав, що «славу античних часів» Острогу принесли «вільні науки». Отже, в цій «тримовній гімназії» відбувалося вивчення т.зв. семи вільних наук – граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики. Ці дисципліни в Західній Європі розглядалися як своєрідний вступ до вищої освіти, зокрема, до вивчення філософії. Хоча С.Пекалід не розшифровує, які три мови вивчалися в Острозькій гімназії, тим не менше не важко здогадатися, що це були латинська, грецька й старослов’янська мови. Поет розглядає Острог як осередок, де процвітає культура й наука:
«Славиться бібліотека – достойний плід спільної праці,
Біблія світ тут побачила, швидко зростає видання
Інших книжок в Острозі, Аполлон-Феб Гринейський радіє:
Він же Тенед залишив, став байдужим йому острів Делос,
Ось він і лук, і кіфару, і теж сагайдак стрілоносний –
Все забирає в Острог, побажали ж так музи священні».

Ще в одному місці С.Пекалід прославляє Острог як осередок культури і називає місцеву школу «ліцеєм», де відбувається викладання вільних мистецтв [7].

Ведучи мову про «тримовну гімназію», автор акцентував увагу на «незвичний» розвиток культури в Острозі. З контексту випливало, що Острог випереджав інші культурні осередки (принаймні в східноєвропейському регіоні). Приблизно в такому ж плані, як і С.Пекалід, характеризували школу в Острозі автори деяких православних полемічних творів. Зокрема, в «Пересторозі», яка з’явилася близько 1605 р., є згадка, що грек Никифор їздив у Острог для викладання «вільних наук». Отже, це ще раз підтверджує, що в Острозькій академії здійснювалося викладання семи вільних мистецтв. У цьому ж творі високо оцінюється культурно-освітня діяльність В.-К. Острозького на користь православної церкви. Мовляв, він збудував тут школу, заклав друкарню, обдарував їх маєтностями, старався, щоб константинопольський патріарх до Острога прислав учителів [8]. Автор «Перестороги» описує, як відбувалося становлення Острозької академії (хоча й не вживає в даному випадку такого терміну). Говорить про заснування в Острозі школи, шпиталю й друкарні, котрі існували в комплексі й були наділені фундацією від князя. Акцентується увага також на тому, що В.-К. Острозького намагався запрошувати в Острог учених богословів із Греції і що тут розвивалися «словенські та грецькі науки». Така ж висока оцінка острозькому культурному осередку дається в «Палінодії» (1619-1622) Захарії Копистенського. У цьому полемічному творі сказано, що в Острозі знаходилися оратори рівні Демосфенові та Сафонові й інші любомудрці. Знаходилися тут і доктори, що володіли грецькою, слов’янською та латинською мовами, математики й астрологи, зокрема, Ян Лятос [9].

Період розквіту академії припав на 80-90 рр. XVI ст. У перші роки XVII ст. було намагання перенести Острозький культурний осередок до Дермані, де знаходився один із найбагатших православних монастирів Волині, патронованих князями Острозькими [10]. Монас¬тир мав значну бібліотеку, а також зв’язки з православним Сходом.

Перетворення монастиря у значний культурно-освітній осередок відноситься до 1602 р., коли він був переданий ченцям під «общєє житиє» з тим, щоб до нього приймались «способнєйшиє до наук» для навчання «письма словєнського, грєцького і латинського». Реорганізацію монастиря займався Ісакій Борискович, який підтримував зв’язки зі східними патріархами й Афоном. Згідно з новим статутом, до монастиря приймались не лише ченці, котрі визнавали правила «общего жития», а й ті, що «ся зышли до науки». Сюди перебралися православні культурні діячі з Острога, зокрема, Даміан Наливайко, а також була перенесена друкарня, якою він керував. У реорга¬нізації Дерман¬ського монастиря значна роль належала випуск¬нику Острозької академії Іову Княгиницькому, запро¬шеному в Дермань І.Борисковичем. Саме цей діяч переклав і відредагував тексти для надруко¬ваного в Дермані «Октоїха» (1604). Ще один представник Дерманського осередку був відомий своєю західною вченістю та схильністю до філософствування («сущий от града Острога муж в еллинском диалекте искусный, в Енетиях (Венеція) и Патавиях (Падуя) любомудрствующий») – ієромонах Кипріян, учасник  Бере¬стейського православного собору 1596 р. У 1599 р. в монастирі було по-новому перекладено Кипріяном збірник філософських афоризмів «Бджола». Йому також приписують переклад «Синтагматікона» митрополита Філадельфійського Гавриїла (1603), «Бесід Іоанна Златоустого та євангеліє від Іоанна»(1605) і «Бесід Іоана Златоустого на чотирнадцять послань Апос¬то¬ла Павла» (надрук. 1623 в Києві).

З 1605 діяль¬ність Дерманського осередку занепадає, а він сам (у першу чергу друкарня) повертається до Острога. Більшість його діячів роз’їхались по Україні і продовжували свою культурну діяльність.

Щодо Острозької академії, то вона теж переживала не найкращі часи. Її занепад пов'язаний з діяльністю дочки князя Олександра Острозького, Анною Алоїзою Ходкевич, завдяки якій у 1623 р. почала діяти в Острозі єзуїтська місія. У «Острозькому літописці» сказано, що Анна Алоїза напустила в місто єзуїтів. І вже через них багато злого сотворила православним [11]. Знаходячись у місті, власником якого була ревна прихильниця католицизму, Острозька академія не мала перспектив для свого розвитку. Це розуміли сучасники. Так, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, який навчався в Острозькій академії, у своєму передсмертному заповіті в 1622 р. не захотів пожертвувати на неї якісь кошти. Хоча зробив пожертви на користь Київського Богоявленського братства, його школи й монастиря, а також на школу Львівського братства. Остаточним ударом для академії стали події 1636 р. Під час пасхи того року Анна Алоїза спровокувала повстання православних острозьких міщан. Його жорстоко придушили, а в місті були ліквідовані православні інституції і введена унія. Острозька академія, яка до того й так зазнавала переслідувань, імовірно, саме тоді перестала функціонувати. Фундуш, призначений на на її потреби, згодом, у 1640 р., перейшов до єзуїтського колегіуму.

За період діяльності із стін Острозької академії вийшло кількасот випускнимків. Звісно, з точки зору дня сьогоднішнього, це небагато. Але в тогочасних умовах ці люди творили «критичну масу», яка забезпечила якісний прорив у тогочасній українській культурі, а також частково і в інших слов’янських культурах. До випускників Острозької академії належав згадуваний видатний козацький гетьман П.Конашевич-Сагайдачний, що відіграв важливу роль у перемозі об’єднаних польсько-українських військ у Хотинській битві, яка врятувала Річ Посполиту від турецької експансії. Також завдяки цьому гетьману вдалося відновити православну ієрархію в Україні та Білорусії і тим самим зберегти на цих землях православ’я. До відомих випускників академії належав Мелетій Смотрицький, автор резонансних полемічних творів, серед яких передусім варто виділити «Тренос» і «Апологію». Також йому належить «Граматика…» старослов’янської мови, яка неодноразово перевидавалася й справила величезний вплив на розвиток філологічної науки в слов’янських народів у ХVІІ-ХVІІІ ст. Випускники Острозької академії виступили засновниками чернечих обителей, які стали важливими осередками релігійного життя в Україні (Межигірського монастиря і Скиту Манявського), відіграли важливу роль у відродженні Києво-Печерської лаври, створені тут релігійно-культурного осередку, а також у становленні Київського братства, Києво-братської школи, зрештою, Києво-Могилянської академії. Також Острозька академія, її викладачі й випускники підтримували зв’язки з православними братствами – передусім Львівським, Віленським, Київським та Луцьким, що стали осередками українського просвітництва та протидії католицькій експансії.

8.3. Острозька Біблія та її значення для становлення української філософської традиції

Інтелектуали Острозької академії в першу чергу працювали над тим, щоб  виробити конкурентноздатну богословловську й філософську культуру, яка б могла протистояти західній експансії. Вони намагалися максимально використати потенціал візантійської та давньоруської традицій, обережно адаптуючи елементи культури Заходу. В Острозькій академії (хай і не безпроблемно) творився синтез культур Сходу й Заходу, синтез, на основі якого мала б постати оригінальна культурна традиція. Виявом цієї тенденції стала Острозька Біблія [12], укладена при допомозі викладачів й, очевидно, частково студентів Острозької академії.

Будучи надрукованою на початку 80-их рр. ХVІ ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представники неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких книжників. Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що збереглося чимало примірників цього видання. До нашого часу дійшло понад 300 примірників, які знаходяться в музеях, бібліотеках, архівах не лише України, але й також Росії, Білорусії, Польщі, Литви, Румунії, Ватікану, Греції, Сербії, Угорщини, Чехії, Естонії, Голландії, Болгарії, Франції, Великобританії, США, Канади, Австрії, Німеччини, Фінляндії, Узбекистану, Киргизії тощо. Це дає підстави припускати, що наклад видання становив 3-4 тис. примірників.

Дослідники сходяться на думці, що активна робота по підготовці Острозької Біблії розпочалася у середині 70-их рр. ХVІ ст. У 1575 чи 1576 рр., як уже зазначалося, виник гурток вчених, котрі працювали над підготовкою до друку цього видання. Робота над Біблією було складною справою. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредагувати їх. До появи Острозької Біблії в православних слов’ян не було повного тексту Святого Письма Старого й Нового Завіту.

Чи не найголовнішою проблемою, яка постала перед редакторами, було питання, який текст взяти за основу для Острозької Біблії. Про це, зокрема, йдеться в першій передмові до даного видання, написаній від імені князя В.-К. Острозького. Там говориться про те, що не було знайдено ні однієї книги Біблії, куди б входили всі книги Старого Завіту, перекладені старослов’янською мовою. Редактори Острозької Біблії зробили велетенську роботу, здійснивши порівняльний аналіз різноманітних біблійних текстів. Навіть у Західній Європі, де філологічна наука була достатньо розвинутою, до подібної роботи лише приступали. Хто редагував Острозьку Біблію, на жаль, ми не маємо достатньо інформації. Висловлювані міркування з цього привиду переважно мають гіпотетичний характер. Імовірно, ця робота здійснювалася під керівництвом Герасима Смотрицького. Саме він виступає автором прозової та віршованої передмов до Біблії. Також можна припустити, що Г.Смотрицький є автором вірша-присвяти на герб князів Острозьких, яким, власне, й відкривається Біблія. Деякі дослідники вважають, що йому належить авторство передмови, написаної від імені В.-К. Острозького. Важливу роль в укладенні Острозької Біблії відіграв також друкар Іван Федорович (Федоров). Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Нового Завіту. Із післямови випливало, що І.Федорович не просто виконував технічну роботу, друкуючи Біблію, а й переймався тим, щоб не було помилок у книзі. Отже, здійснював редагування тексту.

Хоча Острозьку Біблію до друку готували різні фахівці (знавці сакральних мов та біблійних текстів, учені-філологи, майстри друкарської справи), все таки головну роль у її появі відіграв В.-К. Острозький. Саме він зумів зібрати вчених редакторів, запросив до себе друкаря І.Федоровича. За його вказівкою збиралися біблійні тексти з різних країн. Зрештою, він виділив великі кошти для роботи над Біблією і для її друкування. Мотиви видання книги (принаймні частково) були пояснені в передмові до Біблії, написаній від його імені. Князь говорив, що відважився на видання Святого Письма, сподіваючись на милосердя Боже, знаючи, як нелегко людям спастися. Для В.-К. Острозького видання Біблії було передусім богоугодною справою. Водночас князь звертав увагу на справи земні, власне, на міжконфесійну боротьбу, що точилася в той час на українських землях, ведучи мову про переслідування «Христової Церкви», тобто православ’я. Зазначені мотиви, зрозуміло, подані в передмові з суб’єктивної позиції. Хоча можна не сумніватися, що мотиви особистого спасіння, яке князь сподівався отримати завдяки здійсненню богоугодних справ, у т.ч. й друку Біблії, а також намагання зміцнити позиції православної церкви, покровителем якої в Речі Посполитій він офіційно вважався, стояли на першому місці. Певну роль міг у цій справі міг відіграти й «магнатський гонор». Князю важливо було зробити таку справу, завдяки якій про нього б заговорили, зріс його престиж та й завдяки якій він би залишив про себе пам’ять нащадкам. Про це (хай навіть дещо завуальовано) також йдеться в передмові.

З погляду дня сьогоднішнього, видання Острозької Біблії не мало відношенн до філософствування. Насправді, це не так. Як зазначалося, ще в часи Київської Русі виробився погляд, що філософствування – це інтерпретація біблійних текстів. Тому збереглися примірники Острозької Біблії з помітками-маргіналіями. Вони свідчать про спроби українських книжників осмислити Священне писання, вписати його фрагменти в контекст сьогодення.

Значний інтерес у цьому плані становлять записи на полях примірника Острозької Біблії, що зберігається в Харківській науковій бібліотеці ім. В.Г.Короленка. Цей примірник належав трьом різним власникам, кожен із яких залишив у ньому записи релігійного, а також полемічного характеру. Найбільш цікаві записи відносяться до 20-их рр. 17 ст. [13] Анонімний автор цих записок отримав у науковій літературі умовну назву «волинського вільнодумця». Йому також приписували авторство записів на полях рукописної книги «Бесіди Іоана Златоустого на послання апостола Павла до корінфян», яка довгий час зберігалася в бібліотеці Крехівського монастиря [14]. Для «волинського вільнодумця» притаманний був яскраво виражений антиклерикалізм. Виступаючи проти католиків та уніатів, він засуджував також православних священнослужителів, оскільки вони «байок лише учать людей, не вчать правди божої, а лише людських вимислів», наклали на селян важку панщину, незвиклі податки і т. ін. [15] Також «волинський вільнодумець» негативно ставився до обрядового благочестя. Зі скепсисом  говорив про поклоніння іконам, культ святих, виступав за невтручання церкви в державні справи [16].

У передмові до Біблії, написаній Г.Смотрицьким, йдеться про те, як треба трактувати її. Священне писання, вважав автор, варто досліджувати «неземними очима». Лише тоді можна врятуватися від «бушування противних вітрів єретичного хитрування», обману, гордості, діянь антихриста.  «…відкрий очі духовні твого серця, і відкинь марнословство і горді роздуми – це земське, душевне і бісівське, що не сходить згори. Але думаючи про горішнє, зрозумій господні слова, що не просто Він наказує читати, але й досліджувати; а дослідивши, зберігати, що можна помістити, вміщати, а те, що не можна помістити, з вірою церкві представляти; а вона не має звичаю помилятися. Бо читання письма забиває, а духовне дослідження оживляє. Думаючи по інакшому, численні впали в оману і стали на дорогу погибелі» [17].

Отже, Г.Смотрицький закликав не просто читати біблійний текст, а заглиблюватися в його зміст, відкривати «духовні очі серця», тобто спиратися на глибинне інтуїтивне сприйняття. При бажанні в цьому можна побачити «філософію серця». Правда, вважає Г.Смотрицький, духовне дослідження має межі й повинне узгоджуватися з церковним розумінням.

З одного, боку, Острозька Біблія була відповіддю на закиди П.Скарґи, що старослов’янською мовою неможливо богословствувати (а, отже, й філософствувати). Видавці Острозької Біблії створили філософсько-філологічну концепцію, сутність якої полягала в звеличенні старослов’янської мови як основи «чистоти» православної віри. Старослов’янська мова розглядалася острозькими книжниками як духовне начало, що єднало всіх православних слов’ян, як хранитель багатовікового загальнослов’янського культурного спадку й, нарешті, як засіб комунікації в усьому православно-слов’янському ареалі [18]. Давши повний корпус біблійних книг старослов’янською мовою (реально створивши слов’янський біблійний канон), острозькі книжники продемонстрували, що існує база для богословствування цією мовою. Звідси стають також зрозумілими намагання українських полемістів кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. подати старослов’янську мову як «божественну». Наприклад, це чітко простежується в І.Вишенського. Також у цьому контексті варто осмислювати появу різноманітних азбук, граматик, словників цієї мови, вершиною яких стала «Граматика» М.Смотрицького.

Острозька Біблія кодифікували оновлений українцями варіант старослов’янської мови, який набув поширення в православному слов’янському світі. Власне, мова Острозької Біблії це вже не мова Кирила й Мефодія. Це була українізована старослов’янська мова. Видання Острозької Біблії стимулювало формування на цій мові релігійної, богословської термінології й розвиток богословської думки. З іншого боку, Острозька Біблія стала певною адаптацією західних традицій на українському ґрунті. І справа не лише в тому, що для її випуску скористалися технікою книгодрукування, яка прийшла з Заходу. При її укладенні використовувалися як старослов’янські й грецькі тексти, що відповідало духу давньоруських і візантійських традицій, так і тексти, що прийшли із Заходу – чеські біблійні переклади (фактично пропротестантського характеру), Вульгата, що була канонічним старозавітним текстом для католиків, можливо, також і протестантські польськомовні переклади. Острозька Біблія стала своєрідною прелюдією для появи вкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. полемічної православної літератури, написаної тогочасною українською книжною мовою. Ця література, здебільшого, створювалася викладачами, учнями Острозької академії або авторами, наближеними до їхнього середовища.

8.4. Філософська та богословська думка в Острозькій академії

Створення Острозької академії й пов’язане з цим видання Острозької Біблії, в певному сенсі, стало відповіддю української еліти на культурні виклики католицького й протестантського Заходу. Як зазначалося, в Острозькій академії (хай і не безпроблемно) творився синтез культур Сходу й Заходу, синтез, на основі якого мала б постати оригінальна культурна традиція.

Вказану тенденцію можна прослідкувати у працях острозьких письменників. На початковому етапі вони переважно виступали традиціоналістами, які апелювали до ранньохристиянських, візантійських та давньоруських джерел.

Як відомо, першою друкованою книгою Острозького культурного осередку вважається Азбука 1578 р. До неї додавалася пам’ятка давньоболгарської писемності «Сказання, як склав святий Кирило Філософ азбуку слов’янською мовою та переклав книги з мови грецької на слов’янську». Вказаний твір мав на меті підкреслити думку про сакральність слов’янської мови. З часом, як вказувалося, ця думка стає поширеною серед українських книжників. Також її можна вважати відповіддю на тезу П.Скарги про культурну неповноцінність мови слов’ян. Вміщене у Азбуці «Сказання…» орієнтувало на позитивне ставлення до філософії. Адже в творі святий Кирило іменується філософом. Як і в період Київської Русі, тут під філософією розумілася релігійна мудрість.

Правда, таке розуміння швидко зникає. Йому на зміну приходить розуміння філософії в західному схоластичному дусі. В Україні філософію почали сприймати як «латинську науку», що прийшла із Заходу й використовувалася католиками для захисту свого віровчення. Зрештою, так воно й було. У західній схоластичній традиції існувало чітке розмежування «чистої» філософії й теології. Філософія трактувалася передусім як логічні знання, необхідні для захисту католицької доктрини. Зі зрозумілих причин така філософія не могла бути прийнятою острозькими книжниками. Звідси їхня «антифілософська спрямованість». Особливо вона простежується в І.Вишенського, який закликає відкинути Аристотеля, інших філософів, а звертатися до біблійних і богослужбових текстів. Таку «антифілософську спрямованість» маємо також у «Пересторозі», виникнення якої частково пов’язане з Острогом, інших творах, навіть у «Треносі» М.Смотрицького.

Острозькі книжники апелювали до творів неоплатонічного характеру, що цілком відповідало давньоруській культурній традиції. Г.Смотрицький у «Ключі царства небесного» (1587) закликав прислухатися до «світильників великих» і «стовпів церковних, учителів грецьких» Василія Великого, Григорія Богослова, Іоана Златоустого, Афанасія, Кирила, Йоана Дамаскіна та інших, підкреслюючи, що саме від грецьких богословів увесь світ має мудрість, без якої Рим нічого не знає [19]. Широко використовував твори візантійських отців церкви і твори  ранньохристиянських авторів Василь Суразький у «Книжиці в шести розділах» (1588, опублікований у 1598). Це був перший у православній українській полеміці трактат, що зачіпав широке коло дискутованих з католиками богословських питань – про сходження Святого Духа, про примат Римського папи, про вживання прісного й квашеного хліба в таїнстві євхаристії, про целібат пресвітерів та дияконів, а також про чистилище.

Острозькі книжники підготували до друку й видали фундаментальні твори візантійських богословів – «Книгу про піст» Василя Великого (1595), збірник проповідей Іоана Златоустого «Маргарит» (1596). Останній автор користувався помітною популярністю. У 1605 р. Кипріян переклав «Бесіди на Євангеліє від Іоана Златоустого», а в 1612 р. «Бесіди на 14 посланій апостола Павла» цього ж автора (даний твір видрукував у Києво-Печерській лаврі Захарія Копистенський на початку 20-их рр. ХVІІ ст.). Звернення до візантійської богословської спадщини простежується в творах Даміана Наливайка. У виданій ним книзі «Ліки на оспалий умисл чоловічий» (1607) використовувалися «Слова» І.Златоуста і «Тестамент… Василя, царя грецького… до свого сина… Лева Філософа». Також при укладенні своїх «Лекцій слов’янських…» (видані перед 1627 р.) цей автор звертався до патристичної літератури.

Окрім отців церкви й ранньохристиянських авторів, на острозьких книжників справив помітний вплив ісихазм. Елементи цього містичного вчення помітні в І.Вишенського, інших представників консервативного крила в українській суспільній думці кінця ХVІ – початку ХVІІ ст. Про зацікавленість ісихазмом свідчить поява в Острозі перекладу Кипріяна «Бесід та житія преподобного та богоносного отця нашого Макарія Єгипетського… про розумне мовчання чи про божественне бачення…» (1610). У практичному плані ісихастське вчення знаходило вияв у створенні представниками «острозького кола» відомих монастирських обителей – Скиту Манявського, Межигірського монастиря, в оновленні І.Борисовичем Дерманського монастиря.

Однак незважаючи на консервативні моменти, йшов поступовий процес адаптації острозькими книжниками західної філософської традиції на українському грунті. Показовим у цьому плані можна вважати переклад Кипріаном трактату Гавриїла Севера «Синтагматіон…» (1603) [20]. Даний твір використовував філософські методи й логічні побудови латинської теології. Адаптації культурних надбань Заходу на українському грунті сприяло й те, що при дворі В.-К. Острозького панувала культурна й релігійна толерантність і діяли представники різних традицій. В Острозькій академії працював запрошений із Краківського університету католик Ян Лятош, якого, до речі, називали й філософом. В Острозі, як уже говорилося, жив С.Пекалід – автор ренесансного типу. На замовлення В.-К. Острозького з’явився твір «Апокрисис…» (1698 або 1699 рр.), в якому простежується протестантські моменти. У кінцевому рахунку все це вело до того, що українські книжники засвоювали ідеї ренесансного гуманізму й Реформації. У цьому сенсі цікава творчість вихованця Острозької академії М.Смотрицького, особливо його «Тренос…» [21] Незважаючи на консервативні моменти, присутні в цьому творі, його автор, поряд із візантійськими авторами, намагався використовувати праці західних теологів. Хоча про «Тренос…» писалося багато, однак головна увага зверталася на його перший розділ, котрий високо цінувався через свої художньо-літературні достоїнства. Інші ж частини, що мали переважно теологічний характер, належним чином не досліджувалися. Проте богословська частина «Треноса…» цікава з багатьох причин. З одного боку, тут бачимо певні спроби адаптувати деякі надбання західної культури на українському грунті. З другого, перекласти здобутки східної теології на одну з мов західного богословствування (польську). Зрештою, в Україні визріла думка про необхідність прийняття філософії античності, яку використовували католицькі теологи. Теоретичне обґрунтування її здійснив З.Копистенський у «Палінодії…», де писав, що Аристотель, інші філософи, яких використовують латиняни, це філософи грецькі. Тому їх можуть і повинні прийняти православні [22].

Очевидно, філософія як окрема дисципліна не викладалася в Острозькій академії. Принаймні про це немає ніяких відомостей. Тим більше в умовах тогочасної конфесійно-ідейної боротьби це видається малоймовірним. Однак деякі філософські ідеї (переважно християнських неоплатоніків) були присутні в творах острозьких письменників-полемістів. Також у творах острозьких книжників, зокрема Г. і М. Смотрицьких, простежується цікаве намагання «підняти» народну українську мудрість, народне світосприйняття і світовідчуття до рівня філософської рефлексії. На жаль, тенденції синтезу різних культур у теологічній та філософській сферах у Острозі так і не отримали свого логічного завершення. Подальший розвиток цієї тенденції відбувався в Києві, куди перенесли свою діяльність чимало вихованців Острозької академії.

8.5. Братський рух та його роль у розвитку філософської думки

У кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в українських та білоруських містах при православних створюються братські організації. Братства виникали як традиційні інституції мирян, що мали на меті допомогти утримувати православні храми. На початковій стадії вони переважно об’єднували міщан. Найдавнішим братством вважається Львівське Успенське, яке заявило про себе в другій половині 80-их рр. ХVІ ст. У той час українських православних міщан почали активно витісняти міщани-католики. Хоча ця боротьба мала в своїй основі економічні чинники, пов’язані з посиленням конкуренції в умовах активізації торгівлі, все таки вона велася під релігійними гаслами, часто виражалася в протистоянні православних і католиків. Особливо ця боротьба загострилася в середині 80-их рр., після введення в католицькій церкві нового Григоріанського календаря.

Братства, як правило, не зводили свою діяльність до діяльності релігійної. Вони здійснювали представництво українських православних міщан на сеймах, відстоювали їх політичні, культурні й майнові інтереси, вписували протести до міських книг тощо. Більше того, намагалися впливати на українське суспільне життя, захищали вільності українців, їхнє право на торгівлю, ремісничу діяльність, посідання державних посад і т. ін. Братчики мали власний суд, спільну скарбницю, власність, утримували школи, бібліотеки, друкарні, шпиталі. За власним розсудом, часто ігноруючи церковну владу, обирали проповідників та священнослужителів, наймали вчителів, друкарів. Тобто намагалися стали автономними структурами в православній церкві, що ставало причиною їхніх конфліктів з ієрархами. Відомі конфлікти львівських братчиків з єпископом Гедеоном Балабаном, який навіть чинив насильство над ними, відлучав від церкви братських лідерів [23].

«…в житті українського міщанства, – писав М.Грушевський, – братський рух як з одного боку мав характер національної оборони від чужих замахів, так з другого мав тенденцію до утворення правлячого українського осередка» [24]. За зразком Львівського братства, яке підтримувало тісні зв’язки з Острольким осередком, були створені братські організації в Рогатині, Галичі, Любліні, Замості, Бресті, Києві, Луцьку, інших українських містах, а також на теренах Білорусії.

Умовно можна виділити два етапи розвитку братського руху в Україні. Перший – до Берестейської унії 1596 р., другий – після неї. На першому етапі провідна роль належала Львівському братству. Тоді до братських організацій переважно входили представники міщанства.

Після Берестейської унії виникає необхідність єдності всіх антиуніатських сил для боротьби з католицькою експансією. За таких умов формується новий тип братств, які об’єднували поряд з міщанами також представників православного духівництва, української шляхти й козацтва. Такими братствами стали Київське та Луцьке.

Фундацію Київського братства відносять до 1615 р. У тогочасному Києві міщанство було слабке, погано організоване. У братстві воно відігравало другорядну роль. Інтерес до заснування братства виявили православні шляхтичі. Вони виступили не лише співзасновниками цієї організації, а й надали їй значну матеріальну підтримку (мається на увазі фундушевий запис на користь братства Гальшки Гулевичівни). Окрім шляхти, інтерес до цієї справи виявило православне духовенство, яке відмовилося приймати унію. Значна його частина зосереджувалася в Києво-Печерській лаврі. Але чи не найголовнішу роль у даному випадку відіграло запорізьке козацтво. Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, «записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати у всіх братських справах у ролі його членів, коротко – зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах» [25].

У певному сенсі Київське братство та його школу можна вважати продовжувачем традицій Острозької академії. Адже П.Конашевич-Сагайдачний, який відіграв важливу роль у його становленні, був вихованцем цього навчального закладу. Серед викладачів Київської братської школи було чимало випускників академії Острозької, зокрема, відомий М.Смотрицький.

Київське братство стало інституцією, яка в своїй діяльності значною мірою виражала інтереси козаків. Не випадково саме ректору школи Київського братства Касіяну Саковичу належали «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного» (1622). Це був один з перших творів в українській літературі, в якому проводилась думка, що козаки є продовжувачами традицій Київської Русі як оборонці християнства й свого рідного краю.

Паралельно з Київським в 1517 р. організовується братство Луцьке. Сюди не сягали козацькі впливи, тому його соціальне обличчя було дещо іншим. Воно фактично компенсувало втрату на Волині Острозького культурного осередку, який почав занепадати на початку ХVІІ ст.

Провідну роль у заснуванні братства відіграли представники волинської родової аристократії. Хоча його діяльність забезпечували луцькі міщани, котрим братчики-шляхтичі передали низку своїх повноважень. Частину братчиків становили духовні особи, на яких покладалися культурно-релігійні функції [26]. М.Грушевський розглядав Луцьке братство як «організаційний центр тутешньої української шляхти і міщанства» [27].

Дослідники неодноразово звертали увагу на реформаційні моменти в діяльності братських організацій. Правда, ця «реформаційність» мала свою специфіку, нерідко поєднуючись із православним консерватизмом. Зрештою, і західні реформатори апелювали до традицій (передовсім ранньохристиянської). Хоча братчики не дійшли до ідеї «порятунку особистою вірою», вони, подібно протестантам, акцентували увагу на внутрішній релігійності, віддаючи їй перевагу перед зовнішньою благочестивістю. «Якщо про церкву тілесну маємо старатися, – говорилося в «Постанові про спільножительстві в Луцькому братства», – тоді про внутрішню, духовну набагато більше» [28].

Замість «порятунку особистою вірою» братські теоретики висунули ідею про колективну відповідальність духівництва і мирян у справі «спасіння». У згадуваному документі Луцького братства вказувалося: «Як члени двоїстого тіла церкви Христової, а ні світські без духовних, а ні духовні без світських у справі спасіння людського досконало й достатньо бути не можуть, і для того в єдність любові й рівність поваги вступили ми» [29]. Отже, щоб «спастися», мирянам священнослужителі так потрібні, як і священнослужителям – миряни. Ця ідея орієнтувала світських людей на активну участь у церковному житті подібно до протестантської ідеї «порятунку особистою вірою».

Як уже зазначалося, братчики виявляли самостійність у церковно-організаційних справах, навіть намагалися поставити під свій контроль духівництво. У Луцькому братстві, наприклад, встановився звичай обирати ігумена братського монастиря. Діяльність братчиків не обмежувалася церковно-організаційними питаннями, вона поширювалася на релігійно-ідеологічну сферу церковного життя. Представники братського руху виступали за те, щоб миряни могли інтерпретувати Біблію й богословські твори, використовуючи Священне Писання для обґрунтування своїх соціальних і політичних вимог. І в часи Київської Русі, і в той час це сприймалося як філософствування.

У середовищі братчиків існував інтерес до філософії. Про це свідчить «Інвентарний опис бібліотеки Львівського братства» від 1601 р. Зрозуміло, серед книг переважали біблійні та богослужбові тексти. Однак були й філософські твори, зокрема, Аристотелівський «Органон» грецькою мовою. Серед латинських книг зустрічаємо твори Плутарха, Цицерона. Були в бібліотеці й інші тексти філософського характеру [30].  

Свідчень про систематичне навчання в братських школах філософії ми не маємо. Однак статути братських шкіл показують, що їхні учні мали змогу засвоювати елементарні філософські знання. У «Порядку школьному» (1586) Львівського братства записано: «Повинен буде дидаскал учити і на письмі… подавати від граматики, риторики, діалектики і від інших зовнішніх поетів, і від Євангелія, від книг апостольських» [31]. Відповідно, в школі, поряд з традиційним навчанням за біблійними книгами, вивчалися сім вільних мистецтв. Оволодіваючи риторичним мистецтвом, учні знайомилися з азами античного філософствування. Щодо діалектики, то під нею в той час розумілася логіка Аристотеля. Не випадково в бібліотеці львівських братчиків, як зазначалося, знаходився «Органон» цього автора. Зрештою, логіку учні могли вивчати за перекладеними книгами, наприклад, за «Діалектикою» Іоана Дамаскіна.

Те, що учні братських шкіл вивчали філософію за перекладними текстами, говорить «Порядок школьний» Луцького братства (1624). Після вивчення трьох мов (грецької, старослов’янської та «простої» руської мови), говорить цей документ, учні мають приступити до вивчення вищих дисциплін – діалектики й риторики. Спеціально зазначається, що ці «науки по слов’янськи перекладені; руською мовою написано діалектику і риторику та інші філософські твори, належні до школи» [32].  

Отже, незважаючи на обмежені матеріальні можливості, брак кадрів, у братських школах спостерігалося намагання плекати філософську культуру, знайомити учнів з азами логіки. Це можна вважати помітним кроком до професійного філософствування, яке з часом утвердилося в Києво-Могилянській академії.

8.6. Традиціоналістський напрямок

У кінці ХVI – на початку XVII ст., коли відбувалося становлення української філософії, йшло змагання двох тенденцій. Одна з них мала консервативний характер, відверто апелювала до традиції, візантійського та давньоруського спадку, не приймала «новин». Інша тенденція, не заперечуючи традиційних цінностей, зверталася до культурних набутків Заходу. Звісно, чітко розмежувати ці тенденції в діяльності окремих культурних діячів складно. Навіть «чисті» консерватори, як, наприклад, І.Вишенський, мусили звертатися до «зовнішньої» мудрості. І навпаки, «поступовці», використовуючи ренесансні чи реформаційні ідеї, демонстрували консерватизм.

Традиціоналістський напрямок був представлений в Острозькому та Дерманському осередках, в монастирському середовищі, а також частково в середовищі братчиків. Одним із предтеч консервативного чи традиціоналістського напрямку в українській та білоруській релігійно-філософській думці зазначеного періоду варто вважати Артемія [33] – російського публіциста й церковного діяча, пред¬став¬ни¬кବ релігійної течії «нестяжательства». Зазнавши переслідувань з боку верхівки Російської православної церкви, він у середині 50-их рр. ХVІ ст. емігрував з Московії до Великого князівства Литовського. Жив у білоруському місті Слуцьку, при дворі князя Юрія Слуць¬кого, який намагався створити в себе релігійно-культурний осередок. У білоруський період свого¬ жит¬тя виступав активним захисником пра¬во¬сла¬в’я¬ й борцем проти реформаційних впливів.¬ Збе¬рег¬лося 16 послань Артемія, із яких 11 належать до цього періоду. Можливо, підтримував зв’язки з Острозьким культурним осередком.¬ Його ідеї були співзвучні поглядам Г. Смотрицького, В. Суразького, І. Вишенського та інших пра¬вославних традиціо¬на¬лістів, по¬в’язаних із Острогом. У деяких спис¬¬ках творів Артемія зазначено: «Книга¬ Артемія¬ старца острожского пос¬ланіє его к Симону Будному» [34]. Якщо це не помилка пе¬ре¬пи¬сувачів, то є підстави вважати, що Артемій певний час жив у Острозі й, можливо, був причетний до становлення Острозької академії й підготовки Ост¬розької Біблії.

Ще одним російським емігрантом, який мав причетність до становлення традиціоналістського напрямку в українській релігійно-філософській думці кінця XVI – початку XVII ст., вважається Андрій Курбський (1528-1583) [35]. Він був видатним російським полководцем, наближеним до царя Івана Грозного. У 1564 р., остерігаючись репресій, утік з Московії до Великого князівства Литовського. Поступивши тут на службу, отримав чимало земельних володінь, зокрема, Ковельську волость. Вважається, що в розташованому¬ поблизу міста Ковеля селі Миляновичах А.Курбський організував літературно-перекладацький гурток (кінець 1560-х років – 1583 рр.) з переважаючим світським складом співробітників, науково-філологічною програмою. Князь залучив до нього росіян-емігрантів, місцевих волинських діячів, знавців латинської та грецької мов; ченців, священиків. Осередок мав виразно православне спрямування. Його перекладацька діяльність зумовлювалась, насамперед, потребами поточної антипротестанської, меншою мірою, антикатолицької ідеологічної боротьби на східних землях Речі Посполитої. З цією метою підбирались для опрацювання відповідні твори Іоана Златоуста (більшість з яких були об’єднані в збірник «Новий Маргарит») Іоана Дамаскіна, Василія Великого, Григорія Богослова, можливо, Симеона Метафраста. Велике суспільне значення мали відкриті послання князя. Окрім богословських та полемічних питань, вони містили конкретні поради в справі ведення православної пропаганди та агітації. Ці листи пізніше були сформовані у т.зв. «Збірник Курбського». Їхні адресати – шляхтичі, міщани, ченці. Серед них був і князь В.-К. Острозький.
    
Та все ж існують сумніви щодо релігійно-культурної діяльності А.Курбського, а також Миляновицького гуртка. На нашу думку, це міф, витворений російською історіографією [36]. Американський дослідник Едвард Кінан вважає, що твори, в тому числі листи, приписувані А. Курбському, йому не належали. Тим більше, що А.Курбський, як свідчать деякі факти, не вмів писати. На думку Е.Кінана, чимало «творів А.Курбського» насправді належали українському книжнику Андрію Ярославському. Власне, таким іменем вони часто підписані [37].
    
Не вдаючися в дискусію щодо авторства «творів А.Курбського», зазначимо, що поява більшості з них відноситься до останніх десятиліть ХVІ ст. І ці твори засвідчили існування потужної консервативної тенденції в українській релігійно-філософській думці.

Власне, одним із перших яскравих представників українського традиціоналізму варто вважати Василя Суразького [38], якого деякі дослідники ототожнюють із Василем Андрійовичем Малюшицьким (хоча це не більше, ніж гіпотеза). Власне, про самого В.Суразького ми нічого не знаємо, окрім того, що він був автором «Книжиці в 6-ти розділах» (у літературі часто цей твір іменується «Про єдину істинну православну віру» від назви першого представленого в ній трактату). Книга була написана у 1588 р., проте надрукували її приблизно через десять років, коли з особливою силою розгорілася полеміка між прихильниками й противниками унії.

Сам текст твору і згадки про його автора дають підстави вважати, що В.Суразький належав до діячів Острозької академії. В острозькому середовищі цей твір був достатньо відомий, переписувався, зрештою, його надрукували в Острозькій друкарні. Високу оцінку йому дав І.Вишенський.

Власне, «Книжиця…» В.Суразького це перший у православній українській полеміці твір, що зачіпав широке коло дискутованих з католиками та протестантами богословських питань. Твір складався з шести розділів, до складу яких ввійшло 7 трактатів: «Про єдину істинну православну віру», «Про сходження всесвятого і животворящого духа», «Про першість римську», «Про опрісноки», «Про примінення святкових днів», «Про святі храми», «Про образи, іменовані іконами». У першому трактаті автор, обгрунтовуючи істинність православної віри, переважно звертався до Старого й Нового заповітів. У другому розглядався догмат про сходження святого духу, який викликав найбільші догматичні суперечки між католиками й православними. При цьому В.Суразький часто використовував твори Максима Грека. Водночас полемізував зі П.Скарґою та Б.Гербестом. У третьому трактаті, де заперечувалася першість римського папи серед ієрархів християнства, були зроблені значні вставки. Це – «Послання Варлаама Калав¬рійського до Франциш¬ка, учителя римської церкви, про першість папи» (очевид¬но XIV ст.) та «Скорочене сказання від літописця, сиріч – від кройніки, про латинян, які відсту¬пили від православних патріархів…». У четвертому трактаті обговорювалися обрядові питання, які були предметом дискусії між православними й католиками. П’ятий трактат присвячувався визначенню дат святкування церковних свят. Це питання стало особливо гострим після проведення в римо-католицькій церкві календарної реформи. Останні два трактати, очевидно, були спрямовані проти протестантів, котрі заперечували святість храмів та ікон. У творі (і це цілком закономірно) широко використовувалася східна патристична література.

В.Суразький, як і більшість українських консерваторів того часу, знаходився під впливом творчості Псевдо-Діонісія Ареопагіта. У відповідності з цим він характеризував Бога як щось надчуттєве, невидиме, що існує вічно саме по собі, нерухоме, нескінчене і неосмислюване. Його не можна пізнати розумом, виразити в слові. Божественне неможливо порівняти ні з чим. Посилаючись на Іоана Дамаскіна, письменник відстоював учення про єдину іпостась божества, тим самим протиставляючи такий підхід поглядам протестантів-антитринітаріїв і частково католиків.

Щодо людської природи, то В.Суразький поділяв її на зовнішню й внутрішню, тілесну і духовну. Духовна природа, у свою чергу, поділяється на три частини – ум, здатний пізнавати закладену в людині божественну істину; розмисл, завдячуючи якому пізнається світ зовнішній; і душа, яка узгоджує ум та розмисл. У розмислі виражена сутність «зовнішньої людини», в умі, навпаки, – «внутрішньої». Пізнання «внутрішньої людини», як і істин у Святому Письмі, можливе лише в результаті містичного осяяння, а тому не потребує «зовнішнього розуму», яким є, наприклад, західна схоластична теологія. У даному випадку погляди В.Суразького були близькими до ісихазму. Щоправда, відкидаючи схоластичну ученість, він був не проти засвоєння окремих елементів західноєвропейської культурної спадщини, зокрема, необхідних для полемічної вправності.

В.Суразький був сучасником І.Вишенського. Судячи з усього, вони знали один одного й навіть підтримували дружні стосунки. Щодо Іоана Вишенського, то його представляють, як одну з провідних фігур українського полемічного письменства зазначеного періоду, що, насправді, не зовсім відповідає дійсності. Він не належав до авторів, які користувалися популярністю за життя. Його ім’я не фігурує в друкованих полемічних творах кінця XVI – початку XVII ст. На нього майже не посилалися ні православні, ні католицькі й уніатські полемісти. У знаному уніатському трактаті «Совіта віна» («Подвійна вина»), виданого у Вільні 1621 р., перераховуються імена найбільш відомих українських авторів того часу. Серед них ім’я І.Вишенського не фігурує. Не потрапив він і до числа «нових докторів церкви східної», про яких веде мову З.Копистенський у своїй «Палінодії» (1619-1622). Не згадує І.Вишенського й М.Смотрицький у «Апології» (1628), де піддавалися критиці найбільш відомі православні полемісти. Ні один твір цього письменника не викликав такого резонансу, щоб стати предметом дискусії.

Коло читачів писань І.Вишенського за його часів не було великим. Лише один його твір, «Послання до князя К.Острозького» (1598), побачив світ у друкарні. Переважно твори цього автора переписувалися від руки. Є підстави стверджувати, що це був маргінальний письменник, відомий переважно в колі православних традиціоналістів. По своєму закономірним є те, що твори І.Вишенського, не маючи помітного поширення в Україні, користувалися популярністю серед російських старообрядців. Ті їх не лише переписували, а й видавали.

Маргінальність І.Вишенського мала низку причин. Це, зокрема, крайній консерватизм його творів, до того ж поєднаний із християнським егалітаризмом, що не особливо імпонувало освіченій публіці, яка переважно походила зі шляхетського середовища. Це також і форма творів І.Вишенського. У полеміці кінця ХVI – початку XVII ст. насамперед цінувалося широке богословське обґрунтування, оперте на відповідні церковні авторитети. Твори ж І.Вишенського за формою мало нагадували богословські трактати, а радше – публіцистичні статті і памфлети. Вони не зовсім вкладалися в межі правил тогочасної полемічної літератури. І коли ми іменуємо І.Вишенського письменником-полемістом, то варто враховувати, що це не був «класичний» полеміст тогочасної доби. Зрештою, причиною маргінальності І.Вишенського був стиль його життя. Адже творчий період письменника переважно пройшов на Афоні без інтенсивних контактів з діячами української культури. Сам же І.Вишенський не прагнув брати активну участь у тогочасному українському життя.

Вперше серйозно на цього письменника звернули увагу в 1848 р., коли в Києві та Москві з’явилися публікації, де фігурувало ім’я І.Вишенського. Ним зацікавилися такі українські дослідники, як М.Костомаров та П.Куліш. Останній навіть називав І.Вишенського «афонським апостолом». З 60-70-х рр. ХІХ ст. починається захоплення творчістю І.Вишенського. Про нього пишуть дослідники різних ідеологічних орієнтацій, українці та росіяни – О.Пипін, С.Лєбєдєв, архієпископ чернігівський Філарет, В.Завітневич, М.Сумцов, О.Огоновський, І.Житецький. До його творчості звертається І.Франко, який виступав активним популяризатором письменника-полеміста, а у 1895 р. видав монографію «Іван Вишенський та його твори». На це дослідження написав ґрунтовну рецензію Агатангел Кримський, яку опублікував у журналі «Киевская старина». Вказану рецензію під назвою «Иоанн Вышенский и его сочинения» варто розглядати як окрему розвідку, що не поступається повноцінному монографічному дослідженню. Велику увагу Вишенському приділив М.Грушевський у своїй «Історії української літератури». У ХХ ст. про І.Вишенського писали літературознавці В.Перетц, М.Возняк, О.Білецький, С.Цимбалюк, Т.Скирда, П.Загайко, Ф.Шолом, С.Пінчук, В.Микитась, Л.Махновець, Д.Наливайко, В.Колосова, П.Яременко, а також дослідники філософської думки в Україні, А.Пашук, І.Паславський, Я.Стратій та інші.

Ні один український автор кінця ХVI – початку XVII ст., окрім І.Вишенського, не дочекався такого багаторазового перевидання своїх творів у наш час. Він також є єдиним автором того часу, твори якого перекладені на сучасну українську мову [39]. Вишенський навіть став героєм художніх творів І.Франка, В.Шевчука та інших письменників.

Закономірно виникає питання: чому І.Вишенський, маргінальний письменник кінця ХVI – початку ХVIІ ст., пізніше стає визнаним класиком української літератури, відсунувши на задній план відомих полемістів, наприклад, М.Смотрицького? Частково цей феномен пояснив А.Кримський. Він вважав, що в другій половині ХІХ ст. чимало українських авторів народницького спрямування побачили в особі І.Вишенського свого предтечу. В їхній уяві той виступав як захисник простолюду, як людина демократичної орієнтації. Проте, окрім цієї, так би мовити, соціальної причини популярності І.Вишенського, була й причина естетична. ХVI – ХVIІ ст. висувало перед письменниками інші вимоги, ніж епоха модерного часу (ХІХ-ХХ ст.). Наприклад, популярний на рубежі ХVI-ХVIІ ст. «Апокрисис» Христофора Філалета у ХІХ ст. виявився твором нецікавим (так вважав принаймні Іван Франко). І.Вишенський був більшим «суб’єктивістом», ніж його ровесники, що бралися за перо. Саме завдяки цьому «суб’єктивізму» ним зацікавилися не лише дослідники, а й відносно широке коло читачів. Творчість цього письменника виявилася співзвучною нашій епосі.

Про самого Іоана Вишенського ми знаємо небагато [40]. Не відомо коли й де він народився. Не відоме його хрестильне ім’я. Ймення Іоан він узяв, ставши ченцем. У молоді роки жив на Волині, зокрема в Луцьку, бував і в інших місцях. Про це свідчать його твори. І.Франко припускав, що Вишенський належав до слуг князя В.-К.Острозького. Дане припущення видається цілком вірогідним. Судячи з творів письменника, він знав не лише волинські реалії, а й людей, наближених до князя. Зрештою, І.Вишенський сам знаходився в колі знайомців цього можновладця. Відповідно, міг він належати до кола інтелектуалів Острозької академії. У кінці 80-х чи на початку 90-х рр. XVI ст. І.Вишенський прийняв чернечий постриг і опинився на Афоні. Там міг познайомитися з ісихастським вченням та практиками його адептів. Різко негативно поставився до Берестейської унії, що цілком узгоджувалося з позицією «політичних ісихастів». Саме тоді взявся за перо і написав низку антиуніатських послань. Останні поширювалися в Україні, а їхній автор здобував деяку популярність. У 1604 р. Вишенський повернувся в Україну. Можливо, це повернення було пов’язане з діяльністю Дерманського осередку, який очолив Ісакій Борискович. Останній добре знав І.Вишенського і, намагаючись зібрати в Дермані кращих представників православних інтелектуалів, міг його закликати сюди. Однак у 1604 р. цей осередок переживав занепад і І.Вишенському не було тут що робити. На деякий час він опиняється у Львові, де його намагалися залучити до активної антиуніатської боротьби братчики. Проте письменника, адепта ісихазму, відкрита боротьба не влаштовувала. Він волів йти в «пустиню», монастир.

Про свою дискусію з братчиками, зокрема з їхнім лідером Юрієм Рогатинцем, про те, чи краще проповідувати в місті, чи йти в «пустиню» й самому спасатися, І.Вишенський веде мову в листі до стариці Домнікії. Зокрема, пише: «А коли каже пан Юрко, що пустиня тільки себе спасає, а не інших – по тому слові пізнаю, що пан Юрко забавляє тільки і втішає свій розум на вправності мови, а власного розмислу та істинного знання в писанні не досягає і відати не може; власне, ніби на посміх про спасіння каже, вістячи: «в пустині себе спасає», ніби це так само легко, як їсти пироги, з ложа вставши, – так і в пустині спасатися. А того не відає пан Юрко, що святі ставлять чин спасіння себе понад усі чудотворства і то не тільки в звабному, неспокійному й багатомовному місті, але і в самій пустині, будучи в не смутній пам’яті й відлученні від світу» [41].

Зрештою, Вишенський покидає Україну і знову опиняється на Афоні. У «Совітованії о благочесті», яке, імовірно, було написане І.Борисковичем на початку 20-х рр. XVII ст., І.Вишенського разом з Кипріяном, відомим перекладачем-грецистом, пов’язаного з Острозькою академією та Дерманським монастирем, пропонувалося повернути в Україну. Однак цього не сталося й письменник, схоже, закінчив своє життя на Афоні.

Те, що І.Вишенський знаходився під сильним впливом ісихазму, не викликає сумнівів. У творі «Позорище мислинне» він, наприклад, згадує Григорія Синаїта. У «Зачапці мудрого з латинником» говорить не лише про цього ідеолога ісихазму, а й про його «Подвижную книжку». Остання служила своєрідним посібником для пустельницького життя. Посилаючись на цей твір, І.Вишенський говорить про Ісусову молитву. Письменник закликає читати твори східних отців церкви, Григорія Богослова, Василя Великого, власне тих авторів, на яких орієнтувалися ісихасти [42].

І.Вишенський, услід за Григорієм Паламою, вважає містичне споглядання шляхом до єднання з Богом. Не заперечуючи можливості пізнання матеріального світу, письменник вказує на обмеженість людського розуму, на відносність істини, до якої він приходить. Головною метою для нього було осягнення божественної істини шляхом містичного екстазу, що є вершиною мудрості і блага. Людський розум і містичне осяяння, під час якого людина зливається з божеством, власне раціональне та містично-інтуїтивне, співвідносяться в поглядах Вишенського як нижчий та вищий ступені пізнання.

При таких підходах реальний, видимий світ не мав для письменника цінності. Більше того, він сприймається ним як «царство диявола» (щось подібне зустрічаємо в богумілів). Це бачимо в першій главі «Книжки» під назвою «Викриття диявола-світодержця…»: «Від найперших і до найостанніших, від тих, що звуться духовними, до простих, од влади до підручних – всі полюбили те видиво, блискіт і барвистість краси мого мирського царства, яку я Христові на горі оголив і показав. І всі з теперішнього віку до того мого царства розум, думку, любов сердечну і всю тілесну міць прив’язали, приліпили й прикували так міцно, що їх тільки від любові мого царства може відлучити Богом послана смерть, а більше нічого» [43]. Зустрічаються й інші місця в творах І.Вишенського, де він емоційно говорить про пропащість світу. Ось, наприклад, одне з них: «Засмерділися все від гною світолюбства! Образ божий огноїли ви. Немає цілого місця від гріховної недуги – все струп, все рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все хворість, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все тінь, все пара, все дим, все суєта, все марнота, все привиддя – а сущого нічого нема! Ніде плястра прикласти, щоб зцілити якусь частину. Все смертоносний гріх, все смердить пеклом, адом і вічною геєною!» [44].

Закономірно, для І.Вишенського «зовнішнє»знання про видимий світ нічого не варте. Тому філософія не має цінності. Радше, для нього це – антицінність. Письменник, звертаючись до свого земляка, православного русина, пише: «Чи не ліпше тобі вивчати Часословець, Псалтир, Октоїх, Апостол і Євангеліє з іншими церковними книгами й бути простим боговгодником і вічне життя дістати, аніж осягнути Аристотеля і Платона і, називаючись у цьому житті мудрим філософом, зійти в геєну?» [45]. Закликає шукати не «хитростей сплетеномовних складів еллінської науки, але слід єства правди, в ній-бо заховано вічне життя…» [46].

Його не влаштовує навчання, де увага приділяється філософії, зокрема поглядам Платона й Аристотеля: «Замість євангельської проповіді, апостольської науки, закону святих, установлення цноти й доброчесності  християнського сумління тепер мають у дворах Христа-бога поганські учителі, Аристотелі та Платони, й інші подібні їм машкарники й комедійними» [47]. І.Вишенський навіть пропонує свою систему навчання, де не залишається місця для філософії: «…після граматики замість брехливої діалектики, яка вчить перетворювати з білого в чорне, а з чорного в біле, хай учаться богомолебного і праведнословного Часословця; замість хитромудрих силогізмів і велемовної риторики хай по тому вчать боговгодно-молебний Псалтир; замість світської філософії, що примушує розумну думку в повітрі тулятися, хай по тому вчать плачливий і смиренномудрий «Охтаїк», а по-нашому догмати церковного благочестя – Осьмогласник» [48]. Якщо розібратися, то така система навчання існувала при православних церквах, де дітей навчали вчителі-дяки. У тодішньому українському суспільстві це сприймалося як початкова освіта. Водночас, як зазначалося, в той час в Україні спостерігалися спроби створити школи середнього і навіть вищого типу, в яких би філософії відводилося певне місце.  

«Антифілософічність» І.Вишенського та багатьох інших українських авторів того часу обумовлювалася передусім особливостями міжконфесійної боротьби, зокрема експансією католицизму. У кінці ж ХVІ ст. в Україні філософію почали сприймати як «латинську науку», що прийшла із Заходу й використовувалася католиками для захисту свого віровчення. У певному сенсі, так воно й було. У західній схоластичній традиції відбулося чітке розмежування «чистої» філософії й теології. Філософія трактувалася передусім як логічні знання, необхідні для захисту католицької доктрини, тобто філософія вважалася служницею католицької теології. Зі зрозумілих причин така філософія не могла бути прийнятою І.Вишенським та православними консерваторами. Звідси і їхня «антифілософська спрямованість».

Не даремно І.Вишенський відмежовується і від «латинської науки», і від філософії: «А про себе я й сам свідчення вам даю, що граматичного дроб’язку я не вивчав, риторичних іграшок не бачив, нічого філософського високозаносного не чув. Мій-бо вчитель – простак, але від усіх мудріший, котрий і без книжних людей упремудряє…; мій учитель той, хто простотою висміює філософію…» [49]. Справжня мудрість, на думку І.Вишенського, дається в смиренні (таке собі «смиренномудріє»): «…сила духа перебуває не у вибагливості зовнішнього мовлення і філософського осягнення, але дарується вірою смиренномудрості – той, хто наслідує і пильно дотримується заповідей від тієї ж Христової благодаті, знає й розуміє корисне й спасительне» [50]. Істинним учителем має бути Христос, він дав людям образ, приклад для наслідування. І хто його наслідує, той отримає життя вічне. Власне, в цьому й виражається найвища мудрість: «…Христос дав тим, котрі хочуть перемагати світ, тільки образ, показав, і навчив, і сам собою з’явив…, і вчинив так для того, щоб людська самовладність досвіду набиралася, очищалася й відшліфовувалася для вічного життя у тій спокусі, боротьбі й випробуванні віку цього теперішнього» [51]. У цьому навіть можна побачити своєрідну «реформаційність» І.Вишенського. Адже він, як і реформатори, апелював до «християнської простоти», власне, первісного християнства. Як і деякі реформатори, особливо лівого крила, акцентував увагу на простоті й бідності Христа. Однак певна схожість поглядів І.Вишенського з цими та деякими іншими поглядами західноєвропейських реформаторів, наприклад, заклик письменника-полеміста вибирати священнослужителів, має, радше, формальний, зовнішній характер. Реально «реформаційність» І.Вишенського мала інші завдання, ніж реформаційність протестантів. Останні намагалися змінити католицьку церкву, зробити її більш адекватною умовам ранньомодерних часів. Щодо І.Вишенського, то метою його «реформаційності» було законсервувати православну церкву в умовах західної, передусім католицької й частково протестантської, експансії, не допустити в ній якихось «західних новин».

У «Книжці» І.Вишенського є невеликий спеціальний розділ із промовистою назвою «Загадка філософам латинським, лядським і тим, що вслід за ними погналися до звабних ласощів, білобородим руським дитинчатам». Починається цей розділ (глава) таким риторичним питанням: «Скажіть мені, о премудрі, які знаєте вправності та мистецтва граматичні, діалектичні, риторичні та філософські, у який спосіб Христос відкрив розум розуміти писання простакам, котрі його наслідували?» І.Вишенський дає таку пораду своїм землякам: «…покиньте бігати вслід за латиною і за вченням їхнім, бо, втомившись трудом зваби, невір’ям, напевне таки поздихаєте, як і всі вони!» [52]. А в посланні до стариці Домнікії зустрічаємо ще такі слова: «Придивися, пані, як наділяють… чорнилом хитрості (а не словами святого духа) виховані шкільні казнодії, які, вхопивши собі спосіб латинської єресі, зараз у школах говорять, проповідують і вчать, а чистого й безпристрасного життя не хочуть…». Мовляв, такі вихованці «…не вміють-бо в церкві ані читати, ані співати, тільки стоять, як і найпростіші… З такої науки і заживання в той хитрий спосіб латинських наук я не бачу користі: ні попа, ні диякона, ані іншого священичого чина служителя не знають, тільки оті риторичні байки…» [53].

При бажанні можна навести чимало інших подібних цитат. Письменник відкидав філософське знання і протиставляв йому «православну простоту», тобто некритичне, догматичне використання традиційної релігійної лектури, пристосованої для богослужбових потреб. Це була своєрідна втеча від сучасних тенденцій, від світу, який поступово вступав у епоху просвітництва. В одному із послань Львівському братству полеміст сформулював цю позицію доволі точно (хоча й дещо наївно): «…хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте в православній вірі» [54].

Така позиція ніби допомагала зберегтися православ’ю, законсервувавши його і не допускаючи ніяких нових. Насправді ж, це була дорога в нікуди. Вона мала на меті перетворити православну церкву, принаймні на теренах України, в таку собі «хату з краю», яка рано чи пізно, завдячуючи своїй ізольованості, просто б «завалилася», а фактично перетворилася б у маргінальну структуру, як це сталося зі старообрядцями – шанувальниками І.Вишенського. У цьому сенсі вести мову про перспективність поглядів цього автора не доводиться.

Недалекоглядність демонстрував І.Вишенський і в питанні формування народної, по суті національної, свідомості. Варто відзначити, що в ранньомодерні часи почався процес становлення новочасних націй. Звісно,  це був непростий процес – мав він і свої припливи, і відпливи. І.Вишенський як правдивий консерватор «не бачив» цього процесу, власне, не хотів бачити. Його «антинаціональна» позиція знайшла яскраве вираження у згадуваному послаії до стариці Домнікії. У цьому творі письменник намагався виправдати себе в конфлікті з Львівським братством. Він, як уже говорилося, не захотів лишатися в Львові й проповідувати тут, хоча його закликали, зокрема, один з лідерів братства Юрко Рогатинець, це зробити й тим самим захищати «народну справу». «А що каже пан Юрко про моє повернення, – з образою писав І.Вишенський, – ніби коли не повернуся, багато хто сумніватиметься, осуджуватиме, наклепи чинитиме і у відчай упадатиме, а причина, каже, – народне сподівання. Ці слова – справжнісінька байка і відповіді недостойні, бо я з народом заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався. Про що каже пан Юрко, не знаю. Чому мене чекають? Може, позичив що у кого і маю віддати борг? Не знаю іншого, хіба пана Красовського, який прихистив мене, страннього, і дещо дав на прожиток, його і пана Миколая знаю, а інших з народу не знаю нікого. Що за привід – народні страсті і якого народу, не можу зрозуміти» [55].

Звісно, в особі І.Вишенського можна бачити послідовну людину, «полум’яного борця проти унії та католицизму» (так принаймні його характеризують деякі автори). Хоча, до слова сказати, ця «полум’яна боротьба» здійснювалася далеко за межами України, де автору дражливих послань нічого не загрожувало. Загалом вести мову про якусь «прогресивність» чи конструктивність поглядів І.Вишенського не доводиться. Тому, на нашу думку, з нього не варто робити «великого письменника», а тим більше «великого мислителя», затіняючи ним плеяду інших українських діячів, які були його сучасниками.  

Традиціоналізм І.Вишенського, базований у плані релігійно-філософському на візантійському ісихазмі, мав не лише послідовників, а й практичне втілення. У даному випадку показовою є діяльність Іова (у миру – Івана) Княгиницького (? – 1621) – соратника й друга І.Вишенського. Народився він у м.Тисмяниці на Галичині. У молоді роки опинився в Острозі, де навчався в академії. Прийняв чернецтво і деякий час перебував на Афоні. Коли був зорганізований релігійно-культурнийй осередок у Дермані, деякий час працював там, готуючи до друку Октоїх. Після занепаду Дерманського осередку подався на Прикарпаття, де заснував Скит Манявський, який став чи не найголовнішим осередком православного традиціоналізму в цьому регіоні. І.Вишенський відвідав даний монастир. А потім, повернувшись на Афон, писав І.Княгиницькому, що бажає знову бачити й відвідати його. У цьому ж листі є такі слова: «…дай мені звістку, чи і тобі є потреба боротися з плоттю, пристрастями та повітряними піднебесними злобними духами, проти яких і в нас брань велика» [56]. Ці слова можна сприймати в тому сенсі, що І.Княгиницький, як і І.Вишенський, належав до аскетів та містиків й негативно сприймав навколишню реальність. Це також підтверджує житіє І.Княгиницького, написане Ігнатієм з Любарова [57].

До нас дійшов лист І.Княгиницького від 23 серпня 1619 р. до Кирила Транквіліона-Ставровецького, в якому давався критичний аналіз твору «Дзеркало богослів’я» цього автора. Твір К.Транквіліона-Ставровецького (про це буде  йти далі)  відзначався відходом від традиціоналізму, зверненням до античної філософії, що І.Княгиницьким сприймалося негативно. Тому він закликав свого адресата строго дотримуватися вчення східних отців церкви Василія  Великого, Іоана Златоустого та Григорія Богослова. Авторитетом для І.Княгиницького є «отці і вчителі, які перші прийшли в пустиню і в скитах у безмов’ї спасалися й просвіщалися» [58]. Власне, такі особливості поглядів І.Княгиницького і привели його до ідеї «втечі від світу», що  в практичній площині знайшло свій вияв у організації монастиря з суворими аскетичними порядками.

До діячів, тісно пов’язаних з І.Вишенським та І.Княгиницьким, належав Ісакій Борискович (? – 1643) [59]. Вважаєтьсяч, що в молоді роки він став послушником Києво-Печерського монастиря. Після Берестейської унії 1596 р.  львівський єпископ Гедеон Балабан, що став на чолі православної церкви України й Білорусії як патріарший екзарх, послав І.Борисковича до східних патріархів за інструкціями, матеріалами й директивами. Через нього Г.Балабан передав олександрійському патріархові Мелетію Пігасу нове видання книги П.Скарги «Про єдність костелу божого…» (1590). Патріарх послав через Ісакія цю книгу на Афон, маючи надію, що там її розбере й оцінить І.Вишенський. Побував І.Борискович також у інших східних патріархів.

Повернувшись на батьківщину, став ігуменом Дерманського монастиря, намагаючись перетворити його в потужний релігійно-культурний осередок. У 1614 р. поїхав на Схід і, повернувшись у 1617 р., почав ігуменствувати у Чернчицькому монастирі біля Луцька. Там виступив одним із засновників Луцького Хрестиовоздвиженського братства. У 1620 р. І.Борисковича єрусалимський патріарх Теофан (Феофан) висвятив єпископом луцьким та острозьким. Правда, не маючи змоги зайняти єпископську кафедру, оскільки вона знаходилася в руках уніатів, І.Борискович жив у Степанському монастирі, а потім – у Київському Михайлівському монастирі при митрополиті Іову Борецькому. За дорученням останнього їздив у Москву до царя Михайла Федоровича та патріарха Філарета, де пропонував прийняти Україну й Білорусію в склад Московської держави. Правда, важко сказати, наскільки подібні наміри православних ієрархів були серйозними. Не виключено, що посольство І.Борисковича було елементом складної політичної гри, яку вели ці ієрархи, добиваючись підтвердження своїх прав у короля Речі Посполитої.

На нашу думку, саме І.Борискович є автором «Совітованія о благочесті» – твору, вписаного в збірник Луцького братства десь на початку 20-их рр. ХVII ст. Принаймні аналіз твору дає підстави вважати, що його писала людина, яка належала до ієрархів Теофанового свячення або була близькою до них. Ця людина мала практику чернечого життя на Афоні. Зокрема, автор знав таких афонітів, як І.Вишенський та Кіпріан. Останній, як відомо, працював із І.Борисковичем у Дерманському осередку. А про зв’язки І.Борисковича й І.Вишенського мова велася вище.

«Совітованіє…» – своєрідний програмовий твір, у якому йдеться, як здійснити направу православної церкви в Україні [60]. На початку твору йде осудження єпископів, які пішли на унію з католиками. При цьому визначаються причини їхнього вчинку. Цікаво, що на перше місце серед цих причин ставиться нерозумність (глупство). Далі йдуть – церковна неосвіченість (незнання тайн віри й благочестія), аморальність, прагнення наживи. Відповідно, пропонується на єпископські кафедри ставити людей, які добре знають канони православної церкви, дотримуються їх і ведуть високоморальний спосіб життя. При цьому наголошується, що вони мають бути розумними й вченими.

Незважаючи на традиціоналізм автора «Совітованія…», критику іновірців (католиків та протестантів), все таки його позиція не була насільки жорсткою, як у І.Вишенського чи І.Княгиницького. Принаймні із контексту твору не видно, що автор сприймає світ, як зло, від якого треба втікати в пустиню. Для нього світ, радше, арена змагань між правдивою вірою та відступами від неї, єресями. І щоб виграти цю боротьбу, необхідно вдосконалюватися – не лише в плані індивідуальному, а й колективному. Тому автор пропонує низку кроків організаційного та просвітницького характеру – постійно проводити синоди духовних осіб, писати полемічні твори і видавати їх, фундувати школи й братства, виголошувати в церквах проповіді тощо. Таке просвітництво формально ніби й не заперечувалося крайніми традиціоналістами типу І.Вишенського, але воно ігнорувало «втечу від світу», концентрувало увагу на проблемах життя.

До кола І.Борисковича входив один із чільних острозьких діячів Даміан (Дем’ян) Наливайко (? – 1627) [61], брат відомого військово-політичного діяча Семерія Наливайка. Освіту він здобув у Острозькій академії. Можливо, там також викладав. Був особою наближеною до князя В.-К.Острозького, священиком у Острозі. Про нього говорили як про людину, що твердо захищала православну церкву.

Д.Наливайко належав до чільних діячів Дерманського релігійно-культурного осередку, керував Дерманською, а потім Острозькою друкарнями, підготував до друку низку видань – «Лямент дому князів Острозьких над зійшлим з цього світу яснесвітлим князем Олександром Костянтиновичем, князем Острозьким, воєводою волинським» (1603), Октоїх (Дермань, 1603-1604), «Лист Мелетія, святійшого патріарха Александрійського до велебного єпископа Іпатія Потія» (Дермань, 1605), «Требник» (Острог, 1606), «Ліки на оспалий умисел чоловічий, а особливо на затверділі серця людські, зведені світом або якимись гріхами» (Острог, 1607), «Часослов, тобто Послідування служби запреданням церковним» (Острог, 1612). Він також є укладачем рукописного збірника «Лекції словенські Златоустого від бесід євангельських, від ієрея Наливайка вибрані». Всі ці книги були лектурою, на яку орієнтувалися традиціоналісти. Серед них бачимо богослужбові видання, твори полемічного й повчального характеру.

У вказані видання Д.Наливайко включав свої оригінальні поетичні тексти, також йому приписують поетичний твір «Лямент дому князів Острозьких…» Зі змісту цих віршів можна зробити висновок, що автор дотримувався традиціоналістської орієнтації, виступав адептом православ’я. В.Шевчук назвав Д.Наливайка «співцем роду». Дійсно, в його віршах «концепт роду» є пріоритетним. Власне, в цьому теж варто вбачати вияв традиціоналізму. Адже родова свідомість притаманна була епосі Середньовіччя. А в ранньомодерні часи поступово на зміну такій свідомості йшла свідомість національна.

Цікаві філософські рефлексії зустрічаємо в «Ліках на оспалий умисел чоловічий…» Зазначений твір – це переклад українською книжною мовою двох проповідей Іоана Златоуста про каяття. До них доданий заповіт візантійського імператора Василя своєму сину Льву Філософу. У цьому ж творі вміщені оригінальні вірші Д.Наливайка філософського характеру, зокрема «Прохання чительникове про час» [62]. Це одна з перших поетичних філософських медитацій, писаних українською книжною мовою. Час даний людині «у скупу вагу», читаємо тут. Він уподібнюється кораблю, який швидко пливе, однак люди, що перебувають у ньому, ніби залишаються на одному місці. Людський вік надто короткий. Тому часом потрібно дорожити, а не «в потім відкладати». Людина не знає, коли помре. Ці міркування певним чином перегукуються з поглядами відомого римського філософа-стоїка Сенеки. Д.Наливайко закликає зробити все належне в цьому світі.

Інші поезії збірки «Ліки на оспалий умисел чоловічий…» теж мають філософські аспекти. Наприклад, у вірші «До тих, хто доброго сумління» мова йде про людську совість. Сумління (чи то совість) «за провину терзає і зразу життя поправляє». Воно, вважає поет, є письмом неписаним, завдяки якому людина читає свої справи і має судити саму себе. Коли ж людина сумлінням не керується, то впадає в гріх і тоді «нічим не врятує себе».

Як уже говорилося, Д.Наливайка варто вважати «співцем роду». У його творах звучить проблема спадковості й утримання в роді добрих традицій. Проглядається такий ланцюг міркувань: рід живе у часі; в часі живе й продовжується вчинене добро, «добрі діла»; сторожем добротворення є сумління.

Ще одним представником Дерманського осередку й людиною, наближеною до І.Борисковича, був уже згадуваний книжник Кипріан, відомий передусім своїми перекладами з грецької мови. Походив він, очевидно, з Острожчини. У списку перекладу трактату Гаври¬їла Севера «Синтагматікон…», здій¬с¬¬неного Кипріаном, вказано прізвисько перекладача “Розьвяніцкий”. Це може бути потрактовано в тому сенсі, що він походив з села Розваж, що неподалік Острога. У передмові З.Копистенського до «Бесід на 14 послань апостола Павла» Іоана Златоуста, виданих у друкарні Києво-Печерського монастиря 2 квітня 1623 року, про Кипріана сказано, що він «суща от града Острога» (тобто народився чи жив там) і «любомудрствовавша» «вь Єнетіихь же и Патавиї», себто у Венеції й Падуї вчився філософії, пізнавав мудрість. Також у цій передмові відзначено, що добре знав грецьку мову [63].

Перед тим, як продовжити студії за кордоном, Кипріан мусив отримати певні знання на батьківщині. Можливо, освіту здобував у Острозькій академії, де міг навчитися греки, а потім вдосконалювати свої знання в Італії, оскільки там існували значні осередки грецистики. Наступний епізод у житті Кипріана був пов’язаний, власне, з Дерманським монастирем. Кипріан стає одним із діяльних членів культурно-освітнього осередку, що виник у цій обителі.

Тут він здійснив низку важливих перекладів з грецької мови. Першим дерманським перекладом Кипріана вважається переклад збірки «Пчола», який був завершений 29 березня 1599 року. Як уже говорилося, існували переклади «Пчоли» з часів Київської Русі, однак Кипріан їх проігнорував. Переклад здійснив, імовірно, з грецького видання 1546 р., опублікованого Конрадом Гесснером у Цюріху.

Наступний переклад, що теж гіпотетично пов’язується з іменем Кипріана, є згадуваний вище трактат «Синтагматікон, або про святі сім таїнств церковних…». Грецький оригінал цього твору¬ належав Гавриїлу Северу, філадельфійському митрополиту з кафедрою у Венеції.¬ Написаний він був у останній чверті ХVІ ст., а надрукований у Венеції в 1600 р. Враховуючи «венеціанський епізод» у біографії Кипріана, стає зрозумілим його інтерес до цього твору.

«Синтагматікон…» репрезентував нове явище в тогочасній грецькій богословській думці – т.зв. релігійний гуманізм, представники якого намагалися, захищаючи православне віровчення, звертатися до логічних побудов латинської теології. У «Синтагматіконі…» широко використовувалися не лише біблійні тексти, а й твори східних отців церкви, візантійських богословів й постанови церковних соборів. Перекладений Кипріаном «Синтагматікон…» справив помітний вплив на розвиток української богословської думки, зокрема, це виявилося в творах Петра Могили, Тарасія Земки, Сильвестра Косова та інших.

У лютому 1605 р. Кипріан завершив переклад «Бесід на Євангеліє від Іоана», автором яких був Іоан Златоуст. Цей текст раніше перекладався старослов’янською мовою Силуяном, учнем Максима Грека. Однак у Силуянівському перекладі були деякі пропуски. Кипріан же переклав твір в повному обсязі. Дещо пізніше здійснив переклад іншого Златоустового твору «Бесіди на 14 послань апостола Павла», що був надрукований у Києво-Печерській лаврі. У передмові до цього друку наводяться певні біографічні свідчення про Кипріана. Зокрема, говориться про його перебування на Афоні.

Певно, до таких же «м’яких консерваторів» варто віднести й ігумена Дубнівського Хрестовоздвиженського монастиря Віталія [64]. Його згадує З.Копистенський у своїй «Палінодії» серед найбільших «учителів та  любомудрців» православної церкви на Русі за останні часи. У Дубно Віталій уклав збірник прозових і поетичних текстів під назвою «Діоптра, або Дзеркало і вираз життя людського на тому світі…». До складу «Діоптри…» входила передмова, тексти преважно моралізаторського характеру, перекладені з грецької та латинської мов, а також оригінальні вірші автора, які вставлялися в прозовий текст.

У «Діоптрі…» часто звучить ідея неприйняття світу, як і у І.Вишенського. Ось, наприклад:
«Світ цей правильно зветься, повір,
В божественнім писанні: лицемір!
Позверх красу нам скрізь з’являє,
В собі ж марноту сокриває» [65].    
«Хочеш, брате  мій, спасіння?
Кидай світ, не бійсь гоніння» [66].

Часто Віталій веде мову про смерть, розглядаючи земне життя як підготовку до життя потойбічного.

Однак, незважаючи на такий консерватизм, письменник вважав, що необхідно засвоювати нові знання, в т.ч. й, очевидно, від конфесійних противників. На цьому грунті в нього навіть виник конфлікт з І.Вишенським. Останній у згадуваному «Посланні стариці Домнікії» писав: «Я не ганю граматичного вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і так кажуть: «Оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє». Таке, знаю, перш за все пан Віталій, волинський казнодія, кидав» [67]. Очевидно, «освітня програма» Віталія, яка, до речі, включала й активне проповідництво, викликала певне несприйняття з боку І.Вишенського.

Поява релігійно-освітнього діяча такого рівня, як Віталій, у Дубно не є випадковою. Це місто було однією з резиденцій князя В.-К.Острозького. Тутзнаходилося кілька монастирів. Вважається, що в Дубенському Хрестовоздвиженському монастирі під покровительством князя В.-К.Острозького ігуменствував Іов Желізо, один із найбільш знаних православних традиціоналістів того часу, який стояв біля витоків організації знаменитого Почаївського монастиря.

У своїх поученнях, котрі дійшли до нас, Іов загалом демонструє консервативні погляди. Для нього цьогосвітнє життя немає якоїсь цінності. «Бо димом, – пише він, – є людське це життя, якийсь пар і попіл, і прах. На короткий час з’являється чоловік і швидко помирає. Де нині минула слава? Де золото і срібло, яке не може допомогти нам? Де зброя та гарно прикрашені коні? Воістину, немає в цьому житті нічого гарного й хорошого…» [68]

Та все ж Іова важко назвати людиною, відстороненою від світу. Якщо відкинути «благочестиво-легендарні» моменти в розповідях про нього й проаналізувати його реальні діяння, підтверджені документами, то побачимо в особі цього діяча ефективного «релігійного менеджера», який зумів знайти необхідні матеріальні ресурси для розбудови Почаївської обителі, а також оборонити її від протестантів. За ігуменства Іова в цьому монастирі побачила світ книга Кирила Транквіліона-Ставровецького «Дзеркало богослів’я» (1618). Даний твір дещо виходив за межі православної релігійної думки. Не дивно, що даний твір знайшов критиків серед православних консерваторів (наприклад, І.Княгиницького, про що йшла мова вище). Все це, власне, дає підстави вважати, що Іов, демонструючи на словах консерватизм і традиціоналізм, все ж, радше, належав до «м’яких консерваторів».

Близьким до такого типу консерваторів був ще один монастирський і церковний діяч Ісайя Копинський (? – 1640) [69]. Народився він у шляхетській сім’ї на Підляшші в с.Копин (нині територія Польщі). Де здобував освіту, не відомо. Однак дослідники припускають, що він міг навчатися в Острозькій академії. Стояв біля витоків створення Київського братства, був ігуменом Межигірського монастиря на Київщині. Став організатором монастирів у задніпровських володіннях князів Вишневецьких: Густинського Прилуцького, Мгарського Лубенського й Підгірського Ладинського. У 1620 р. єрусалимський патріарх Теофан висвятив його єпископом Перемиським. Проте реально він цю кафедру не зайняв. Таким же номінальним він був єпископом смоленським та чернігівським з 1628 р. У 1631 р. його при підтримці козацтва обрали київським митрополитом. Однак Петро Могила, спираючись на підтримку влади, зумів усунути І.Копинського з цього становища. Тривалий час ішла боротьба між ним та П.Могилою за митрополичу кафедру, в якій переможцем виявився останній.

І.Копинський відомий і як релігійний письменник консервативного спрямування. В його особі правомірно вбачати продовжувача традицій В.Суразького, І.Вишенського, І.Княгиницького. До нас дійшов твір цього автора під назвою «Алфавіт духовний» (або «Листвиця»). Взірцем для його написання був твір відомого монаха-аскета Іоана Синаїта «Листвиця».

Звісно, важко говорити про якусь оригінальність поглядів І.Копинського. Для нього авторитетами виступали східні отці церкви, сам же він намагався відстоювати погляди, близькі до ісихазму. Вів мову про зовнішню й внутрішню людину. Зовнішня пов’язана з тілом, внутрішня – з умом, що поєднує її з Богом. Відповідно, пізнанню Бога має передувати самопізнання. Останнє, в свою чергу, неможливе без пізнання зовнішнього світу, створеного Богом для людини. Дехто з дослідників (М.Костомаров, М.Возняк) навіть вважав, що І.Копинський був прихильником «позитивної науки». Звісно, в цьому було деяке перебільшення. Власне, вести мову про «позитивну науку» в той час в Україні дуже проблематично. Однак те, що І.Копинський звертав увагу на зовнішнє знання, це вже був відхід від консервативних позицій і певне намагання рухатися до «позитивної науки», що, зокрема, знайшло вияв у Л.Зизанія, К.Транквіліона-Ставровецького та К.Саковича.

М.Грушевський характеризував І.Копинського, як прихильника «афонського містицизму». «Тільки, – справедливо зазначав він, – Ісайя не витримує на верхах афонської «теорії», він, очевидно, складом свого інтелекту не теоретик, не абстрактний мислитель. Він і не полеміст, не перебієць, як Вишенський. Він проповідник моральної «практики», в тому містичному розумінні – певного морального мінімуму, який, виходячи з життєвої суєти, не відбігає від неї далеко, не відгороджується від неї непрохідними мурами, а вважає потрібним з монастирської келії держати руку на пульсі світського життя, нести йому моральну поміч, підтримувати якнайвище його моральний рівень. Почавши від постулату «умного ділання» (теорії) як засобу до осягнення блаженного об’єднання з Богом (ісихії), Ісайя далі спадає до чистої «практики», даючи поради…» [70]. Історик вказував на велику популярність «Алфавіту духовного». Цей твір переписувався, видавався. М.Грушевський намагався дошукатися причин такої популярності. Зокрема, зазначав: «Аскетичної системі авторові не вдалося зложити, але елементарна приступність і популярність цих його поучень забезпечувала їм симпатії масового читача… Причину цієї популярності можна добачити також у загальних тонах цих поучень.  Автор не витримує понурого, безрадісного аскетизму, він вагається між запереченням життя, вимогами неустанного пам’ятання про смерть, оплакування своїх гріхів, пробування в неустанному смутку і т.д. і – «радуванням в Господі», християнським оптимізмом і безжурністю» [71]. Дійсно, в «Алфавіті духовному», поряд із суворими аскетичними порадами, можемо знайти міркування, що Бог милосердний  і  готовий  відпустити кожній людині гріхи,  якщо та покається.

І.Копинський є автором ще кількох творів. Однак говорити, що ці твори мають відношення до філософствування, проблематично. Серед них найбільш відомий лист до Яреми Вишневецького (1631), в якому він картає цього князя за відступ від православної віри. У даному творі звернута увага на те, що до православної церкви на Русі належали представники соціальної еліти і що це зовсім не «хлопська віра», як дехто вважає.

Одним із яскравих представників православного консерватизму першої половини XVII ст. був Афанасій Филипович (бл. 1597 – 1648). Його традиційно вважають представником білоруського письменства. Дійсно, діяльність А.Филиповича частково пов’язана з білоруськими землями. Однак Афанасій народився на Берестейщині – українській етнічній території, яка зараз, правда, знаходиться в складі Білорусії. Значна частина його життя пов’язана з Брестом та Берестейщиною. Його «школою» чернечого життя став Межигірський монастир – один із головних осередків православного традиціоналізму на Київщині. Основний свій твір, «Діаріуш», А.Филипович написав, перебуваючи в Києво-Печерському монастирі. Загалом його діяльність цілком вписується в контекст релігійно-філософської думки України ранньомодерного періоду.

У молоді роки А.Филипович опинився при дворі канцлера литовського Лева Сапеги. Там він опинився в коловороті великої політики. З того часу політичне життя «не відпускало» А.Филиповича. Хоча, схоже, він намагався його уникнути, ставши православним ченцем. Перебував у згадуваному Межигірському монастирі, Святодухському у Вільні, Дубойському біля Пінська, а після нього – в Купятицькому монастирі коло Кобрина. Звідси в 1637 р. відправився до Москви за милостинею, «ялмужною».

А.Филипович опиняється в таборі православних консерваторів типу І.Копинського, які орієнтувалися на Москву. Це чітко простежується в його «Історії подорожі до Москви», яка ввійшла в його «Діаріуш». У ній ідеться про те, що Купятицька Матір Божа наказала А.Филиповичу податися до столиці Росії. Саме ж Московське царство він зображує як захисника й надію православних. Говорить, що на південному кордоні Російської держави зосередилося багато українських козаків, які хочуть перейти під руку царя. Як відомо, подібні еміграційні настрої були характерні й для І.Копистенського. У «Історії подорожі…» Афанасій закликає московського царя стати на захист православних України й Білорусії, «звитяжити неприятелів наших», що фактично було закликом до його втручання в справи Речі Посполитої.

Подорож до Москви підняла авторитет А.Филиповича в очах православних традиціоналістів. У 1640 р. він стає ігуменом братського Симеонівського монастиря в Бресті, включається в активне політичне життя, бере участь у сеймах, виголошує з сеймової трибуни свій твір «Супліка», закликаючи короля Владислава скасувати унію. Такий радикалізм не сподобався владі. Очевидно, не без її тиску київський митрополит Петро Могила викликає Афанасія на церковний суд. Потім А.Филипович опиняється в ув’язненні в справі свого колишнього вихованця Яна Луби. Перебуваючи у варшавській в’язниці, він пише низку творів – «Новини», короткий трактат «Фундамент непорядків у Римській церкві», «Третя супліка», «Підготовка до суду», «Побожна порада», де дає практичні поради королю, нарис «З семи дарів Святого Духу» та невеликий богословський твір «Про фундамент церковний».

Найбільш відомим твором А.Филиповича став «Діаріуш» («Щоденник»), написаний у 1644 р., коли письменника митрополит П.Могила ув’язнив в Києво-Печерському монастирі. Даний твір є багатоплановим і його, власне, не можна вважати діаріушем.

У ньому об’єднані подорожні записки автора, його спогади, щоденникові записи, автобіографічні нариси про пережите, легенди й містичні видіння. До речі, А.Филипович твердо вірив у різні чудеса, божественні знаки, що передбачають майбутнє. І текст «Діаріуша», і деякі дії автора свідчать про його порушену психіку. Є в «Діаруші» також послання й листи, викривальні промови, конспективні начерки деяких статей, трактати богословського характеру і навіть вірші. Твір пронизує ідея антиуніатської боротьби. У ньому зустрічається гостра критика світських та духовних можновладців з наївною вірою в благородство польського короля, щира проповідь «розумної міри» в громадському житті, що поєднувалася з войовничими погрозами наближення «божого суду» й рішучими закликами до відкритої боротьби.

Крайній православний консерватизм А.Филиповича, зрозуміло, аж ніяк не влаштовував ні світські урядові кола, ні офіційну православну ієрархію. П.Могила не випускав Афанасія з монастирського ув’язнення аж до своєї смерті в 1647 р. Вийшовши на волю, письменник знову кинувся у вир боротьби. 1 липня 1648 р. його схопили й обвинуватили в зв’язках з Богданом Хмельницьким, а 5 вересня розстріляли в селі Гершановичі неподалік Бреста. Так трагічно закінчилося життя цього публіциста-консерватора, якого В.Шевчук влучно назвав «лицарем абсурду» [72]. Для А.Филиповича, як і для його соратників, притаманним було різке неприйняття унії, відмова від будь-яких компромісів із католиками й уніатами, дотримання «чистоти» православ’я, а в плані політичному – орієнтація на «єдиновірну» Москву. По-своєму символічно, що А.Филипович загинув як мученик за справу Б.Хмельницького. Власне, такі як він православні консерватори і готували Хмельниччину в плані ідеологічному. Тому логічним її завершенням стало приєднання українських земель до «єдиновірної» Московії.

8.7. Помірковано-поступовий напрямок

Поряд із напрямком традиціоналістським, уже в Острозькому осередку та братському середовищі окреслюється коло діячів, які ладні були сприймати (хай навіть обережно) культурні здобутки Заходу. Такими можна вважати і князя В.-К. Острозького, і  керівників Львівського братства Юрія та Івана Рогатинців. Вони намагалися співпрацювати з традиціоналістами. Адже в умовах експансії католицизму й протестантизму на українські землі важливим чинником етнічно-конфесійної самооборони ставала апеляція до традиції, її шанування. Тому схильні до західних запозичень поступовці були переважно стриманими, не вдавалися до радикальних поглядів та дій. Попри те, все ж траплялися непорозуміння між ними й традиціоналістами – наприклад, відомий конфлікт між І.Вишенським та Ю.Рогатинцем.

Відносно чітка демаркація між традиціоналістами й поміркованими поступовцями намітилася в 20-30-их рр. XVII ст. Спочатку це виявилося у відході деяких поступовців від православ’я і приєднання їх до уніатського табору (К.Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький та ін.). Особливо резонансною стала дискусія навколо «Апології» М.Смотрицького. Вона ніби розвела традиціоналістів та поступовців по різних, конфесійно маркованих сторонах барикад. Трохи пізніше ця демаркація пройшла уже в самому православному таборі, коли розгорілася боротьба між П.Могилою та І.Копинським й, відповідно, їхніми прихильниками.

Однак укінці XVI ст. традиціоналісти й помірковані поступовці знаходилися разом. Важливим чинником, що об’єднав їх, стала проблема унії, про яку буде далі вестися мова.

Одним із перших представників помірковано-поступового напрямку варто вважати Герасима Смотрицького (? – 1594) [73]. Походив він із «священницької інтелігенції». Його батько, Данило, будучи дяком у Смотричі на Поділлі, займався переписуванням книг. Відомо, що він переписав для якогось отця Василія «Пасії» (розповіді про Страсті Христові). Очевидно, Г.Смотрицький здобув домашню освіту при батькові Данилові, бо в передмові до Острозької Біблії говорить, що «училища не бачив». Проте був одним з найосвіченіших людей свого часу. Судячи з усього, окрім старослов’янської, володів також грецькою та латинською мовами. У книзі «Оборона верифікації» (Вільно, 1621) його син Мелетій зазначав, що Г.Смотрицький народився і тривалий час жив на Поділлі, мав тут маєтності й був писарем у Кам’янці-Подільському.

У той час це місто було не лише важливим політико-адміністративним центром, а й значним культурним осередком. У ньому виріс і сформувався талановитий письменник Ісайя Кам’янчанин. Останній ще в 1561 р. прибув до Москви, сподіваючись придбати деякі книги, в т.ч. й повний текст Біблії старослов’янською мовою [74]. Можливо, Ісайя сподівався їх видати. Чи не варто в його особі вбачати предтечу Г.Смотрицького? Не виключено, що ці книжники могли спілкуватися й виношували ідею видати повний текст Біблії старослов’янською мовою.

Близько 1576 р. Г.Смотрицький на запрошення князя В.-К. Острозького переїхав на Волинь. Цей факт підтверджується згадкою в літературі про надрукований у Львові «Апостол» 1576 р., де в кінці книги був вписаний «Королівський привілей за підписом князя В.-К. Острозького та справою підскарбія Герасима Даниловича». Отже, Г.Смотрицький займав при князівському дворі впливову посаду підскарбія, тобто фінансового керівника маєтностей роду Острозьких. Згодом (або одночасно) він стає викладачем і першим ректором Острозької академії. Крім того, бере активну участь у діяльності Острозької друкарні, стає одним з редакторів тексту Острозької Біблії, пише до неї передмови.

Перед 1587 р. Г.Смотрицький написав віршований полемічний твір, присвятивши його київському¬ мит¬рополитові Онисифорові Дівочці. На жаль, па¬м’ятка не збереглася. Можливо, це частина анонімного т.зв. віршованого полемічного комплексу 80-90-х рр. ХVІ ст., спрямованого проти католиків та протестантів, зокрема, антитринітаріїв [75]. Ідейно і стилістично вони подібні до віршованих передмов до Острозької Біблії.

Г.Смотрицький, як і його батько, також займався переписуванням книг. До нас дійшов збірник традиційних давньоруських текстів, переписаних ним (зараз зберігається в Національній бібліотеці України ім.В.Вернадського). Також він є автором двох невеликих полемічних творів «Ключ царства небесного» й «Календар римський новий», написаних у 1587 р. і об’єднаних у одну збірку.

Загалом автор демонстрував консервативну позицію. Це виражалося не лише в його орієнтації на патристичну літературу. Він не приймає тих новин, які йдуть із Заходу, критикує католиків і протестантів. Вважає, що питання віри – це компетенція тих, кого «свята церква установила, законно утвердила й неодмінно підтримує», тобто компетенція переважно духовних осіб. Г.Смотрицький категорично проти того, щоби цими питаннями займалися світські люди, а особливо жінки: «А що тепер світ такий: ради питаються, а інші й відміняються у нові та перемінні віри, а про справи на погіршення, хоча старі, хоча нові, не дбають» [76].

І «Ключ царства небесного», і «Календар римський новий» – твори, спрямовані проти католиків. До речі, другий твір був полемічною відповіддю на книгу єзуїта Бенедикста Гербеста «Висновки віри римського костелу…» (1686). З позицій консерватизму Г.Смотрицький захищає православ’я й критикує католицизм. Зокрема, не приймає нового календаря, запровадженого католиками. Взагалі в той час питання календарної реформи стояло дуже гостро й серйозно «розвело» православних та католиків. Адже в результаті цієї реформи католицькі й православні свята перестали співпадати. А в той час і для католиків, і для православних обрядова сторона релігійності стояла на передньому плані. Тому, закономірно, виникли різі непорозуміння і навіть кофлікти між католиками й православними. Іноді вони мали соціальний характер, адже католиками в Україні часто були представники елітарних верств, у той час, як православні нерідко представляли соціальні низи. Були намагання католицьких можновладців нав’язати новокалендарний порядок святкувань релігійних свят для православних, що з боку останніх викликало опір. На всі ці моменти і звертав Г.Смотрицький увагу в творі «Календар римський новий».

Однак незважаючи на консерватизм, у Г.Смотрицького зустрічаємо чимало новаторських моментів. Наприклад, у передмові до «Ключа царства небесного», яка присвячена князеві Олександрові Острозькому, в особі якого багато хто бачив продовжувача православних традицій дому Острозьких, зустрічаємо посилання на античного автора Плутарха, що можна вважати виявом ренесансного впливу.

У іншій пепредмові до цього ж твору «До народів руських…» зустрічаємо приховану дискусію з ісихастами щодо мовчання. Г.Смотрицький пише: «Чи годиться вам те собі так довго носити з мовчанням, на ваш розсуд кладеться. Адже мовчання у слушному часі буває пошановане за мудрість з пожитком, а в іншому часі також за глупство і зі шкодою» [77]. Як відомо, представники консервативного ісихазму відстоювали практику мовчання, певного дистанціювання від справ світу. У цьому плані прикладом може слугувати молодший сучасник Г.Смотрицького І.Вишенський. Щодо Г.Смотрицького, то він, як бачимо, був проти широкого застосування такої практики і вважав, що з католиками (та й протестантами) варто вести шириоку дискусію. Така «дискусійна», а не «мовчальна» налаштованість сприяла розвитку філософствування.

У передмові, присвяченій О.Острозькому, є один   дивний фрагмент, який, здавалось би, зовсім не вкладається в християнське світорозуміння, а звертається до родової свідомості й, напевно, має автохтонні язичницькі корені. Наведемо цей фрагмент повністю в перекладі сучасною українською мовою:

«Мало не всі речі, створені відпочатку світа за предивним улаштуванням їхнього Творця, мусять переходити одні за другими та й гинути. Одні в одному крузі року, інші в кількох, ще інші в кількох десятках аж до ста й далі. Але єство їхнє чи натура не гине, бо подібне минулому виростає й одне від другого народжується.

Також і народ людський, якому всі ті речі підручні й подані, – високолітні птахи, глибоплавні риби, швидкобіжні звірі і все інше під ноги йому підкорено, а відтак кожне з них також міниться, тільки не мусить гинути у виді; коротко чи довго побувши в світі, повертаються до спільної своєї матері, а на їхні місця інші приходять.

І так у тому воля Божа діється і діятиметься аж до скінчення світу.

Одначе лишень вірні та добродільні через смерть з дочасного на вічне переходять, а інші  знову-таки ніби не вмирають, бо мудрець так написав: «Хто народив дітей, не помирає», – коли собі подібного залишає від сімені та церкви своїм наступником, тобто дідичем по собі. І тільки благословенство та ласку на світі у Бога і Творця свого беруть ті, у батьківщині та добрах яких не дідичить чужак…» [78].

Які можна зробити висновки із цих слів?

По-перше, Г.Смотрицький ігнорує лінійну концепцію розвитку історії, яка утвердилася в християнстві. Його модель, радше, нагадує циклічну. Все в цьому світі має свій початок і кінець, постійно повторюючись у своєму розвитку. При цьому єство (натура) речей не гине, а є «вічною».

По-друге, Г.Смотрицький представляє іншу концепцію безсмертя, ніж та, яка існувала в християнстві. Принаймі він не говорить про безсмертя душі, а веде мову про «безсмертя в роді».  Тобто безсмертним є той, хто залишає після себе «від сімені» нащадків. Правда, ці нащадки мали не лише одідичити його «сім’я», а й приналежність до конфесійної спільноти – церкви.

Однак ця конфесійна прив’язаність видається дещо штучною. Вона була викликана тодішніми суспільно-релегійними реаліями. У кінці XVI ст. серед української соціальної верхівки спостерігалася тенденція «зміни віри». Торкнулося вона й дому Острозьких. Князь В.-К. Острозький, покровитель Г.Смотрицького, одружився на католичці Софії Тарнавській. Його дочки (певно, охрещені як католички) вийшли заміж за протестантів. Двоє синів, Іван (Януш) та Костянтин перейшли із православ’я на католицизм. Єдиний, хто зберігав православне віровизнання серед дітей В.-К. Острозького, був його син Олександр, якому, власне, й присвячувався згаданий твір «Ключ царства небесного».

Нарешті, по-третє, родова свідомість трансформується в своєрідний «територіальний патріотизм». (До речі, в ХХ ст. в Україні ми мали теоретика «територіального патріотизму» В.Липинського). Рід, так випливає з міркувань Г.Смотрицького, має свою землю, батьківщину і свої «добра». Це й забезпечує існування роду. Тому рід має берегти свою батьківщину й не допускати, щоб  у ній «дідичив чужак».

Власне, дещо подібний «концепт роду» (правда, менш розроблений і без помітного трансформування в «територіальний патріотизм») зустрічаємо в Д.Наливайка, про що велася мова вище.

Виникає питання, де шукати корені такого світосприйняття, демонстрованого Г.Смотрицьким. Звісно, дещо схожі погляди (особливо щодо циклічності розвитку) можемо знайти в античній філоссофській думці, наприклад, у Аристотеля. Однак видається, що тут було дещо інше джерело. Корені цих ідей варто шукати в народних автохтонних поглядах, які існували тоді в Україні і, певно, вели свій початок ще з прадавніх індоєвропейських часів. Це не лише ідея циклічності розвитку, а й ідея «безсмерття роду». Правда, рід у даному випадку обростає «цивілізаційними додатками» – територією, власністю («добрами») і релігійною організацією (церквою).

Варто відзначити, що Г.Смотрицький намагався в творі «Календар римський новий» використовувати фольклорні джерела. Він спробував підняти «народну мудрість» на рівень філософствування. Те саме намагався робити його син Мелетій, особливо у відомому творі «Тренос».

Ще одним яскравим поступовцем, який вів боротьбу з католиками й прихильниками унії, був Стефан Зизаній (? – 1600). Походив він з міщанського середовища. Де здобув освіту, не відомо. Та судячи з його творів, непогано орієнтувався в досягненнях тогочасної європейської науки  й культури. Тому міг навчатися в університетах Центральної чи Західної Європи. У кінці 80-их – на початку 90-их рр. XVI ст. працював учителем у школі Львівського братства. У 1591 р. київський митрополит Михайло Рогоза дозволив йому проповідувати в церквах [79]. Проповіді С.Зизанія мали відверто антикатолицький характер. Польський полеміст Щасний Жебровський так характеризував їх у своїй брошурі «Кукіль» (1595): «Дивуюся тобі, любий Зизанію, що ти, будучи тим, ким є, зважуєшся на такі великі речі. З небом і з землею воюєш, ані Богу, ані людям не вибачаєш. Святих з неба виганяєш. Чортів до пекла не пускаєш. В Христа, творця нашого, не віриш. Духа святого клянеш, не визнаючи, що він походить від Отця і Сина. Не додасть тобі того, що на зверхників своїх так духовних, як і світських, з мовами поганими виступаєш. Короля, володаря нашого, негарно в проповідях своїх згадуєш. Митрополита лаєш. Латинників проклинаєш. Русь до бунту й до незгоди під’юджуєш і, коротше кажучи, виконуєш обов’язки диявола на землі. Що можуть посвідчити, хто слуха твої проповіді» [80]. Схоже, С.Зизаній не обмежувався критикою католиків та влади Речі Посполитої, а й критикував вище православне духовенство. Останнє видається цілком імовірним, оскільки львівські братчики на початку 90-их рр. XVІ ст. гостро конфліктували зі своїм єпископом Г.Балабаном. С.Зизаній через переслідування з боку цього владики змушений був покинути Львів та перебратися до Вільна. Однак його діяльність і в цьому місті не сподобалася церковній ієрархії. Своєю грамотою від 30 вересня 1595 р. митрополит київський М.Рогоза не лише заборонив С.Зизанію проповідувати, а й відлучив його від церкви. Серед різноманітних звинувачень проповідника було й те, що він «не по першому преданню церкви, а своїм домислам народ христоіменний учить» [81].

Перебуваючи у Вільні, С.Зизаній у 1595 р. видав «Катехізис». На жаль, цей твір не дійшов до нас. Украй суб’єктивні та тенденційні відгуки про нього маємо в згадуваній брошурі Щ.Жебровського, який звертав увагу на невідповідність тез С.Зизанія католицькій догматиці. «Катехізис» засвідчив цікаву тенденцію систематизувати, а, можливо, й доповнити догматичні положення православ’я. Це бачимо в діяльності брата С.Зизанія, Лаврентія, який теж написав «Катехізис». Вказаний твір Лаврентія, до речі, викликав неприйняття з боку російських ортодоксів. Свій «Катехізис» уклали митрополит П.Могила та його соратники.

У 1596 р., якраз у рік Берестейської унії, С.Зизаній у Вільно видав твір «Казання св. Кирила, патріарха єрусалимського, про антихриста і його знамення», який можна вважати відповіддю на твір Іпатія Потія «Унія, або виклад головних положень щодо поєднання греків з костелом римським» (1595). Формально письменник ніби передавав думки церковного авторитета. Насправді книга виглядає як розширена проповідь, де автор вільно поводиться з думками св. Кирила, вставляючи різноманітні міркування, матеріали від себе.

У тлумаченні важливих християнських догматів мислитель широко використовував раціоналістичний метод, по-суті віддаючи перевагу розуму над вірою. Це видно в питанні трактування ним тринітарного вчення. Основоположною тезою С.Зизанія в тлумаченні даної проблеми є твердження про рівноправність усіх трьох іпостасей – Бога-отця, Бога-сина і Святого Духа. Виходячи з такого неортодоксального розуміння Трійці, мислитель робив єретичний висновок, що Христос не є заступником людей перед Богом. На його думку, для Христа є великим пониженням називати його «ходатаєм», «заступником» перед Господом, оскільки він сам має досить божественної влади [82]. Подібні погляди були притаманні т.зв. тридеїстам – представникам однієї з течій антитринітаризму другої половини XVI ст.

У богословській формі С.Зизаній намагався вирішувати гострі соціально-політичні проблеми, які хвилювали його сучасників. У «Казаньї…» мислитель висунув на передній план антитезу Христос-Антихрист. Христос «прийшов убого, покірно, не славно, і дому свого тут, на землі, не маючи. Він здійснив це, «щоб всі покірні, убогі і світом зневажені добровільно й безпечно до нього приступили й з ним спілкування мати могли». Убогому Христу протиставляється багатий Антихрист, під яким С.Зизаній розумів римського папу. Його слуги «горді, вивищені, багаті, славні» [83]. Отже, символи Христа й Антихриста ставали соціально забарвленими. Мислитель закликав до боротьби з соціальною несправедливістю, головним носієм якої вважав католицьку церкву. З подібною інтерпретацією антитези Христос-Антихрист зустрічаємося в творі «Протиставлення фальшивого Христа і правдивого, народженого від Марії» (Альба Юлія, 1568), який належав одному з провідних ідеологів тридеїзму Юрію Бландраті [84].

Ведучи боротьбу з католицизмом, С.Зизаній критикував один із догматів – догмат про чистилище. Важливим моментом цієї критики було те, що вона спрямовувалася не лише проти католицького догмату, а й проти православного вчення про т.зв. окремий суд, який нібито відбувається одразу по смерті людини. У «Катехізисі» С.Зизаній писав: «Ми відкидаємо хибні твердження тих, котрі говорять, що ніби суд відбувається вже тепер і що нібито душі грішників зразу по смерті терплять муки, а душі праведників насолоджуються благом; це суперечить св. Письму і самому розумові» [85]. Як бачимо, в даному випадку знову відбувалася апеляція до розуму.

З позицій здорового глузду С.Зизаній трактував також співвідношення душі й тіла. Всупереч традиційним християнським уявленням про те, що душа в момент смерті віддаляється від тіла й дістає нове, загробне життя, він учив, що душа не може існувати окремо від тіла: «Немає… душі без тіла скоро по смерті» [86]. Подібних поглядів дотримувався такий ідеолог антитринітаризму, як Григорій Павло із Бжезіни, у своєму творі «Про справжню смерть, воскресіння з мертвих і життя вічне» [87].

С.Зизаній пропагував прогресивні погляди того часу. Відстоював ідею множинності світів, яку в XVI ст. висунув Джордано Бруно. У «Казаньї…» читаємо наступне: «…Вся земля, на якій живемо, як єдина точка серед неба, а таких є багато, небеса ж небесні ще більшу мають лічбу». Оскільки існує багато планет, подібних до Землі, ж стільки існує людських суспільств: «…відповідно кількості місць усіх, так само й багато мешканців треба уявити» [88].

Як і антитринітарії, С.Зизаній боровся за свободу совісті, вимагав відокремлення духовної влади від світської, церкви від держави: «Щоб духовні справами світськими в державах не займалися, не сміли вести війни, а також не лише до єресі-відщепенства, а й до щирої віри через ґвалт й війну людей не притягали». Мислитель вважав, що лише словом і власним прикладом можна переконувати людей; навіть найменше насилля над совістю не допустиме: «Якщо хтось хоче йти за мною, нехай стримає самого себе, візьме хрест і слідує за мною; нехай краще за віру вмре, ніж когось іншого до неї примусить» [89].

Близьким до С.Зизанія був його брат Лаврентій (? – 1634) – письменник, освітній і церковний діяч [90]. Судячи з усього, в молоді роки він міг бути пов’язаним із Львівським братством. На початку 1592 р. Лаврентій перебрався до Берестя, а звідти у 1595 р. – до Вільна. Активно співпрацював з друкарнею Віленського братства, зокрема у випуску підручників «Граматики словенської» (1596); оригінальної «Азбуки» (1596, разом із братом Стефаном). Ймовірно, він підготував «Катехізис» (1600) та «Книгу о вірі» (близько 1596 р.). Упродовж 1597-1600 рр. навчав у Боркулабові коло Мінська сина князя Богдана Соло¬мирецького «по руску грамоте і по кгрецку».

У вересні 1600 р. повернувся в Галичину, спочатку у м. Львів, а згодом переб¬рався до м. Ярослава, де стає домашнім учителем дітей князя Олександра Остро¬зького. Після смерті останнього (12.12.1602 р.) його дружина Анна Костчан¬ка позбавила Л.Зизанія цієї посади. Вже в документах за 1606 р. він значиться як «Лаврен¬тій Зизаній Туста¬нови-цький Ярославський». Його нове прізвище, ймовірно, походить від села Тустановичі (що біля Дрогобича).

У 1612 р. Л.Зизаній став священиком соборної церкви в м. Корці (тепер Рівнен¬щина), в маєтку князя Іоакима Корецького. На заповіті Катерини Корецької, виданому в Корці 29 серпня 1618 року, підписався як «отець Лаврентій Зизаній-Тустановський, протопоп корецький». Перебуваючи¬ тут, брав участь у підготовці до випуску книг Києво-Печерської друкарні. Десь у 1619 р. прибув до Києва, звідти у травні 1626 р. вирушив до Москви, аби видати свій Катехизис, і жив тут до лютого 1627 року. Видання Катехизиса не було здійснене; наклад книги майже весь спалили. Щодо Катехізису відбулася трьохденна полеміка (18-20 лютого 1627 р.) між Л.Зизанієм та московськими богословами Іллею й Григорієм Анісімовими під наглядом боярина Івана Борисовича Черкаського й думного дяка Федора Ліхачова. Власне, це була полеміка між представниками двох культур. Її письмово зафіксували й вона поширювалася в числених списках у Московському царстві. Завдячуючи ним погляди Л.Зизанія стали відомими серед освічених людей Московії.

Після¬ московського диспуту Л.Зизаній повернувся до Києва, де у 1628 р. був учасником київського собору у справі М.Смот¬ри¬ць¬кого. Пізніше повернувся до Корця. На початку 1634 р. був ще живий. Автор літописних заміток Кирило Іванович із Замостя відзначив, що Л.Зизаній «умер в Корцу, зкориговавши Біблію з грецкого до Даниила».

Одна з головних ідей, яка пронизує творчість цього автора, – ідея освіти, котра не мислиться без освоєння філософських знань. Показовою в цьому плані є передмова до «Граматики» Л.Зизанія. Автор зазначає: «Є дві мети будь-якої науки про письмо, як пишуть філософи: знати, що потрібне, і відповідати, тобто не досить того, щоб потрібну річ лише знати, а й треба її й іншим розповідати». Далі він веде мову про граматику як про першу науку з семи вільних наук. «…вона, – зазначає він, – є ключем розуміння, відкриваючи й оминаючи всякі сумніви, а прикрашаючи й роблячи світлим людський розум, через неї риторика й поетика разом з чесною філософією і через природне богослів’я пов’язується» [91]. Як бачимо, мислитель однозначно позитивно ставився як до філософії, так і до того комплексу наук, які були притаманні європейському Заходу.

Для поглядів Л.Зизанія притаманний був своєрідний «антропологізм». Він вважав, що людина – велика загадка божого творіння. Цим самим він викликав незадоволення з боку ортодоксів, які дотримувалися традиційного для Середньовіччя погляду на людину.

У творах Л.Зизанія знайшла відображення тема співвідносності віри й добрих справ. Всупереч традиціоналістам, завзятим прихильникам простоти, він вважав, що без добрих справ віра нічого не вартує. Не підтримана добрими вчинками, віра втрачає сенс, а то й навіть перетворюється в безвір’я. У цьому плані погляди Л.Зизанія зближувалися з поглядами протестантів, зокрема соцініан. Останні навіть вважали, що не так важливо, яку віру сповідує людина, головне – щоб вона жила за євангельськими правилами й чинила добрі справи.

Звертався мислитель й до питання сутності земного життя й ставлення християнина до смерті. Закликав не захоплюватися принадами цього світу, а частіше думати про смерть. Учив, що роздуми про неї прниносять користь для душі; вони – надійна пересторога від численних гріхів. Загалом такий підхід орієнтував людину на максимальну самореалізацію у період земного життя, а це певним чином відповідало новому, ранньомодерному світосприйняттю. Не дивно, що тема «пам’ятай про смерть» стає однією з центральних у бароковій культурі.

У богословських питаннях Л.Зизаній теж демонстрував відхід від традиційних поглядів. Це йому неодноразово закидали під час згадуваного диспуту над його Катехізисом. До того ж мислитель намагався поєднати віру й знання, довести, що релігійні догмати не суперечать розуму. У Катехізисі він навіть намагався подати відомості про нові дослідження в галузі природознавства: «…про круги небесні і про планети, і про знаки Зодіака, і про затемнення Сонця, про грім і про блискавку, і про розтріскування, і про зіткнення, і про Перуна, й про комети, і про інші зірки…» [92]

До дещо іншого типу помірковано-прпогресивних діячів належав автор, що сховався під псевдонімом Христофора Філалета (Правдолюбця). Про цю людину не можемо сказати чогось певного. Поширеною в літературі є думка, що під цим іменем приховувався протестант Мартин Броневський (бл.1568-1624) [93]. Починаючи з 1598 р. він діяв на численних шляхетських сеймиках за наказом В.-К. Острозького. Ніби на його замовлення і під безпосереднім наглядом князя написав великий полемічний твір «Апокрисис», який став відповіддю на роботу П.Скарги «Брестський собор та його оборона» (1597). Перше видання «Апокрисиса» вийшло польською мовою в 1597 р. (імовірно, в краківській друкарні антитринітарія-видавця С.Стернацького). Протягом 1598-1599 рр. твір переклали і надрукували в Острозі староукраїнською мовою. Це був найбільш фундаментальний полемічний твір проти унії, що вийшов з православного табору в той час.

Структурно «Апокрисис» складається з чотирьох частин. У першій наводяться офіційні документи, що стосуються проведення унії. Друга присвячена доведенню законності Брестського антиуніатського собору 1596 р., керівником якого фактично виступав В.-К. Остро¬зький. При цьому автор не відкидає думки про можливість унії всього православ’я з католицизмом. Як відомо, на позиціях «універсальної унії» стояв В.-К. Остро¬зький. У третій частині автор, звертаючись до фактів з історії перших століть християнства, спростовує твердження П.Скар¬ґи про безаль¬¬терна¬тивність єдино¬владдя римського папи як божого намісника. Тут він демонструє високу ерудицію, використовуючи праці істориків церкви, документи церковних соборів, переписку ієрархів і т.п. У четвертій частині зосереджується увага на проблемах відносин «руського народу» й «грецької церкви», яка перебуває під владою турків. Аналізуючи тогочасну ситуацію в Україні та Білорусі, автор «Апокрисису» застерігає, що нетолерантна політика, порушення прав «руського народу», зокрема, права на сповідання «своєї» релігії, може призвести не лише до конфліктів, а й до громадянської війни, в результаті чого Річ Посполита опиниться беззахисною перед зовнішніми ворогами. В «Апокрисисі» звучить традиційна на той час тема захисту земель Речі Посполити, передусім України, від татар і турків. Звертаючись до всього шляхетського стану держави, автор говорить: «Стережіться того, щоб тією дірою, яка нам у правах діючих чиниться, усі вашим милостям свободи не вислизнули» [94].

Головну увагу автор «Апокрисиса» зосередив не на теологічних питаннях, а на питаннях політичних і правових. Зокрема, доводив, що рішення Берестейського уніатського собору є порушенням прав «руського народу», тобто православної української й білоруської шляхти. Вважав, що світська влада має обмежуватися державним законом, а відносини між правителем і підданими грунтуватися на суспільному договорі як на добровільній згоді, законі божому і природному праві.

Важливим моментом твору є захист релігійної толеранції. Не випадково «Апокрисис» присвячений впливовому польському політику Янушу Замойському, в особі якого українські шляхтичі бачили не лише захисника шляхетських вільностей, а й людину, яка сприяла «руській справі».

Поява «Апокрисису» викликала розголос і гостру реакцію з боку прихильників унії, зокрема І.Потія, який написав «Антиризис…» (1600) – полемічну відповідь на даний твір. Для православних же полемістів ця праця служила джерелом, звідки вони брали інформацію та аргументи для відстоювання своєї антиуніатської позиції [95].

Близьким до Христофора Філалета можна вважати анонімного письменника, котрий вів полеміку з І. Потієм і який відомий під псевдонімом Клірика Острозького [96]. Його перу належать: 1) надрукована в Острозі 1598 р. відповідь І. Потію; 2) відповідь тому ж І. Потію 1599 р., яка відома лише в рукописах. Більшість дослідників дотримується думки, що автор цих творів змушений був приховувати своє справжнє ім’я, боячись переслідувань з боку прихильників унії. Правда, в той час анонімність була поширеним у літературі явищем. До того ж Клірик Острозький, відповідаючи І. Потію від імені князя В.-К. Острозького й висловлюючи позицію цього можновладця та його оточення, мав би взяти «узагальнюючий» пседонім.

Існують різномамнітні гіпотези що¬до того, хто ховався під іменем Клірик Острозький. Називають І. Борецького, Г. Дорофейовича, К. Лукаріса, В. Суразького, острозького протопопа Ігнатія, молодого М. Смотрицького. Існує також думка, що псевдо Клірика Острозького використовувала група авторів. І. Потій, котрий непогано був поінформований про те, що робилося в оточенні князя В.-К. Острозького, називав Клірика Острозького учнем Острозької академії. М. Смотрицький писав, що Д. Наливайко розповів йому про обставини випуску першої відповіді Клірика І. Потієві. Судячи з цієї інформації, твір жваво обговорювався в колі книжників при дворі князя В.-К. Острозького. Як уже говорилося, існування інтелектуальних осередків при князівських дворах було поширеним явищем на українських землях у часи Середньовіччя.

Найбільш відомий твір Клірика – це друкований «Отпис на лист... Ипатия володи¬мєрского и бєрєстєйского єпископа… до… кн. Костєнтина Острозского воєводы Києвского… в року 1598 писаний». Вказане точне місце написання – «у школі кгрецкой Остро¬зской». Приводом для написання твору послужив лист І. Потія (1598), до В.-К. Острозького, де простежувалася спроба схилити його до унії. Головна увага Клірика звернена на унію та її наслідки. Він підкреслив, що її результатом стала не згода між церквами і конфесіями, а поглиблення ворожнечі – між братами, між паном та селянином. Подібні міркування, як уже зазначалося, зустрічаються в Г.Смотрицького в його «Календарі римському новому».

Клірик Острозький звертав увагу на поведінку та моральне обличчя ініціаторів й прибічників унії. При цьому наголосив не на зраді своїх єдиновірців, а на облудності, нечесності дій щодо Риму. Так, у його висвітленні, ієрархи, котрі стали ініціатори унії, зламали клятву; обманули папу, не виконавши даного йому слова; присягали за всіх православних, не маючи на те повно¬важень; вели переговори від імені православ¬них, використовуючи підроблені листи («про які нам і не снилося») [97]. Cаме звернення до морального аспекту стало одним із найважливіших моментів у полеміці православних з уніатами.

До помірковано-поступового напрямку варто віднести твори, в яких акцентувалася увага на необхідності релігійного просвітництва. Власне, прихильниками такого просвітництва були й традиціоналісти, навіть крайній консерватор І.Вишенський. Інша річ, що традиціоналісти розуміли просвітництво дуже вузько, намагалися обмежитись лише церковною лектурою.

Виявом релігійно-просвітницьких тенденцій в Україні можна вважати появу перекладів біблійних текстів розмовною українською мовою. Вони призначалися не стільки для богослужбового використання, скільки для читання й навчання. У середині ХVI ст. з’являється низка таких перекладів. Деякі з них були наслідуванням видань Ф.Скорини [98].  

Найвідомішим перекладом біблійних книг українською мовою середини ХVI ст. є Пересопницьке євангеліє, переписане в 1556-1561 рр. на землях Південної Волині (спочатку в селі Двірець неподалік Ізяслава, а потім в селі Пересопниця біля Клевані та Рівного). До створення цієї пам’ятки писемності приклалися представники українських аристократичних родів Заславських та Чорторийських [99]. У 1581 р. в селі Хорошів (неподілік Острога) шляхтич Валентин Негалевський переклав розмовною українською мовою євангельські тексти, використовуючи польськомовний переклад Євангелій протестанта Мартина Чеховіца. У передмові В.Негалевський вказував на просвітницьку мету свого перекладу. Зокрема, зазначав, що перекладв євангельські книги не з власної волі, але за намовою побожних людей, які люблять слово боже, але не вміють читати по-польськи і «по-словенськи» [100].

Приблизно в той самий час зявляється друковане Євангеліє Василя Тяпинського, перекладене руською мовою. У літературі поширеним стало твердження, що В.Тяпинський був білорусом і протестантом. Насправді, однозначних документальних підтверджень цього твердження немає. Проте, як би там не було і ким би не був В.Тяпинський, його видання цілком вписується в ту релігійно-просвітницьку тенденцію, що була притаманна й тодішній Україні, й Білорусії. У передмові до Євангелія перекладач демонструє любов до свого народу, а також прихильність до освіти. «Рад покажу мою віру, котору маю, а звлаща народу своєму руському», – такими словами починається передмова. Далі В.Тяпинський гордиться тим, що він русин, вказує на заслуги слов’янства в минулому. Високо оцінюючи розум, ученість, мудрість і заслуги предків, він з жалем констатує деградацію сучасного йому руського суспільства, зокрема, грубість і релігійну нерозвиненість народу. Причину цього явища бачить у занедбанні освіти серед русинів. Акцентує увагу на тому, що серед князів, великих панів багато невчених дітей, мужів та жінок, які навіть зневажають свою мову. Та найгірше, на думку В.Тяпинського, що духовні особи не вчаться свого письма.

Він закликає православних панів вплинути на митрополита, єпископів та духовенство, щоб ті не займалися здобуванням «хлібів духовних», а щоб самі навчалися й сприяли розвитку освіти. В.Тяпинський пропонує позасновувати школи, котрі б утримувалися на засоби від маєтків, які предки панів надали духовенству «не на марнотратства, не на строй и што такого, але для наук» [101]. Варто відзначити, що подібна програма реалізовувалася у володіннях князя В.-К. Острозького.

Пам’ятником просвітницької думки варто вважати й згадуваний «Духовний заповіт» (1577) Василя Загоровського. Його автор, будучи православним шляхтичем, пропонував своєрідну освітню програму для своїх дітей, що включала моменти як традиційної православної науки, так і науки західної. З семи років діти мали навчатися в «добре вченого й цнотливого дяка», який їх приводив би до «руської науки та Письма Святого». Потім до дітей мали приставити «статечного бакалавра, який би їх міг добре навчити науки латинського письма». А вже після цього їх мали віддати на навчання до єзїтської колегії [102].

У руслі цієї просвітницької тенденції варто осмислювати появу анонімного твору «Пересторога» [103], написаного в перші роки ХVІІ ст. Зберігся він у єдиному повному списку, знайденому в архівним матеріалах Львівського Ставропігійного братства. Саме «львівське походження» було причиною того, що «Пересторогу» трактували як пам’ятку Львівського братства. Насправді, «Пересторога» в тому варіанті, який дійшов до нас, є еклетичним твором. Вона складається з двох частин. Перша частина в основному оповідає про діяльність В.-К. Острозького, передусім на релігійно-культурній ниві, а також про перипетії боротьби православних традиціоналістів із уніатами і роль у ній князя. Її аналіз дає підстаи вважати, що з’явилася ця частина твору в Острозі. Друга частина «Перестороги» – переважно розлога проповідь якогось львівського братчика на захист православного благочестя. І хоча ці частини в плані ідейному мають спільні моменти, однак і жанрово, й стилістично вони помітно різняться між собою. Якщо перша частина – своєрідна повість, не позбавлена художньо-літературних красот, то друга – ораторська проза.

Для нас помітний інтерес представляє перша частина. Вона не лише подає опис подій, які розгорталися навколо укладення Брестської унї і незадовго після неї. У цьому творі дається теоретичне обгрунтування релігійно-культурної діяльності В.-К. Острозького. У цьому сенсі «Пересторога» є своєрідним «програмовим» твором, який, не виключено, з’явився в оточенні князя.  

З самого початку автор веде мову про деградацію тогочасного українського суспільства. Звертається до історії, розповідає про занепад Київської держави ХІ століття. Головну причину цього бачить у відсутності ос¬віти, в тому, що «великі ревнителі», тобто давньоруські князі, після прийняття християнства тільки монастирі і церкви будували, маєтностями їх наділили, а того, що «було найпотрібніше, посполитих шкіл не фундували». Відсутність освіти породила «поганську грубість», через яку руські князі почали воювати між собою. Із цих міжусобиць скористались сусіди (угорці, поляки, литовці), які захопили українські землі. «І так, – говориться в «Пересторозі», – це вельми зашкодило Руській державі, що не могли шкіл та наук посполитих розширяти і їх не фундовано, бо коли б науку мали, тоді б через невідомість та глупство своє не прийшли б до такої погибелі. Читаючи хроніки польські, знайдеш щодо того достатньо, як поляки Руські держави пообсідали, поприятелившись із ними і дочок своїх за русинів віддавши, через них свої оздобні звичаї й науку вкорінили. Так само й русь, з’єднавшись із ними, позаздрила їхнім звичаям, їхній мові та наукам і, не маючи власних наук, до наук римських своїх дітей почали віддавати, котрі з науками й віру перейняли. І так науками своїми все руське панство до римської віри привели, аж нащадки князів руських з віри православної на римську вихрестилися й назвиська та імена собі собі повідміняли, ніби ніколи не бували нащадками благочестивих прародителів своїх» [104]. У даному випадку якраз маємо своєрідне історіософське осмислення українських реалій з позицій ідеології раннього просвітництва.

Зрозуміло, автор «Перестороги» вороже ставиться до наук, що йдуть із Заходу. Адже вони ведуть до відходу руських панів від своєї віри, а також свого народу. Однак зорієнтованість на інтенсивний розвиток власних наук, намагання зробити їх конкурентними наукам західним, без сумніву, було явищем позитивним. У творі, зокрема, дається висока оцінка освітній діяльності князя В.-К. Острозького, а також міщан-братчиків, які своїм коштом закладали школи.

Отже, розглядаючи діяльність Острозького релігійно-культурного центру, а також міщанських братств, їхнє місце в розвитку філософської думки України, можемо констатувати, що саме тут намітилася тенденція відходу від православно-слов’янської філософської традиції й формування в цих середовищах новочасної філософської думки, яка мала можливість трансформуватися в національну філософію. Однак цей процес, у силу різних причин, відбувався сповільненими темпами. Достатньо сильним було угрупування традиціоналістів, які апелювали до східних отців церкви й не приймали ніяких новин із Заходу. Однак їхні підходи не мали перспективи. Більш перспективним був помірковано-прогресивний підхід, представники якого, загалом спираючись православно-слов’янську традицію, не проти були використати «західну науку», взявши від неї окремі елементи. Водночас у представників цього підходу бачимо намагання звертатися до українського фольклору, народних традицій, а також давати осмислення важливих українських проблем.

Примітки

1.    Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К., 2001. – С.65-66.
2.    Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С.87-104.
3.    Русская историческая библиотека. – Санкт-Петербург, 1882. – Т.7. – С.482-490.
4.    Про Острозьку академію див.: Азбука Ивана Федорова 1578 / факс. изд. подг. Е.Л.Немировским. – М., 1983; Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження / Вид. друге - К., 1971; Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (Х - початок ХУІІ ст.). Збірник документів і матеріалів. – К., 1988; Голубев С. Археологические заметки, о памятниках старины, находящихся в некоторых местностях Волынской епархии // Труды Киевской духовной академии. – 1876. – Т.1; Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским (вторая половина ХУІ - первая половина ХУІІ в.). – К., 1987; Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579, 16 березня / Підгот. Л.Демченко // Острозька данина: дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Вип.1; Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів, 1989; Ковальський М.П. Острозька «Азбука» – невідома книга Івана Федорова // Пам’ятки України. – 1970. – №1; Ковальський М.П. Етюди з історії Острога. Нариси. – Острог, 1998; Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – К., 1990; Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (ХУІ - перша половина ХУІІ ст.). Збірник документів - К.: Наук. думка, 1975; Поссевино А. Исторические сочинения о России ХУІ в. – М., 1983; Потій І. Відповідь Клірику Острозькому // Українські гумансти епохи Відродження. Антологія. – К., 1995; Яковенко Н. Цікавий документ // Жовтень. – 1985. – №2; Яковенко Н. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХУІ-ХУІІ ст. – К., 2002; Acta kościola farnego ostrogskiego // Rocznik wołyński. – Równe, 1934. – T.3. – S.210; Barycz H. Polacy na studiach w Rzymie w epoce Odrodzenia (1440-1600). – Kraków, 1938; Kardaszewicz S. Dzieje dawniejsze miasta Ostroga. – Kraków, 1913; Kempa T. Konstanty Wasyl Ostrogski (ok. 1524/1525-1608). Wojewoda Kijowski i marszałek ziemi Wołyńskiej. – Toruń, 1997; Monumenta Poloniae Vaticana. – Cracoviae, 1938. – T.6; Relacje nuncijuszów apostolskich I innych osób o Polsce od roku 1548-1690. – T.1. – Berlin-Poznań, 1864; Wielewicki J. Dziennik spraw domu zakonnego oo jezuitów u sw.Barbary w Krakowie // Scriptores rerum Polonicarum. – Kraków, 1899. – T.17.
5.    Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579, 16 березня / Підгот. Л.Демченко // Острозька данина: дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Вип.1. – С.110-111.
6.    Поссевино А. Исторические сочинения о России ХУІ в. – М., 1983. - С.39.
7.    Пекалід С. Про Острозьку війну під П’яткою проти низових // Слово многоцінне. – К., 2006. – Кн.1. – С.297-298, 308.
8.    Пересторога // Українська література ХVІІ ст. – К., 1987. – С.37.
9.    Копистенский З. Палинодия // Русская историческая библиотека. - СПб., 1878. – Т.ІУ. – С.1136.
10.    Про Дерманський культурний осередок див.: Копержин¬ський К. Острозька друкарня в Острозі та Дермані після Берестейської унії (1596), її видання та діячі // Бібліологічні вісті. – 1924. – Ч. 13. – С. 75-82; Мыцько И.З. Дерманский культурно-просветительный центр и его участие в идеологической борьбе на Украине (70-е годы XVI – 30-е годы XVII в.) // Федоровские чтения, 1978. – М., 1981. – С. 47-56; Мицько. Острозька слов’яно-греко-латинська кадемія. –К., 1990. – С. 37-38, 63-64; Фотинский О. Очерк из истории быта монастырских крестьян на Волыни в XVII-XVIII вв. // Тр. общества исследователей Волыни. – Житомир, 1910.- Т. 3. – С. 1-46.
11.    Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. - К., 1971. - С.135.
12.    Про Острозьку Біблію див.: Бойко М. Острозька Біблія – королева українських книг. – Блумінгтон, Індіана. – 1981; Бондар Н.П. Примірники острозької Біблії у фондах НБУВ // Український археографічний щорічник. Нова сер. – Вип. 8-9. – К. – Нью-Йорк, 2004; Бондар Н. Унікальний примірник Острозької Біблії 1581 р. з фондів НБУВ // Волинська книга: історія, дослідження, колекціонування. Наук. збірник. – Вип.1. – Острог, 2005; Врадий А.А. Первопечатные книги Ивана Федорова (“Острожская библия” 1581 года) и «Грамматика» М.Г.Смотрицкого // Ученые записки Узбекского научно-исследовательского института педагогических наук. – 1975. – Вып. 26; Врадий А.А. Морфологическая характеристика имен существительных в «Острожской библии» 1581 г. печати Ивана Федорова и «Грамматика» М.Смотрицкого // Сборник научных трудов Ташкентского педагогического института. – 1976. – Т.166; Горский А., Невоструев К. Описание славянских рукописей Московской синодальной библиотеки. Отдел первый. Священное писание. – М., 1855; Гусєва А.А. Издания кирриловского шрифта второй половины ХУЫ в.: Св. каталог. – Кн.1. – М., 2003; Жукалюк М., Степовик Д. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою. – К., 2003; Зернова А.С. Начало книгопечатания в Москве и на Украине. – М., 1947; Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів: Вища школа, 1975 (друге видання1983 р.); Исаевич. Преемники; Исаевич Я.Д. Новое об Иване Федорове // Вопросы истории. – 1979. – №9; Исаевич Я.Д. Новый документ об Иване Федорове // Федоровские чтения, 1978 – М., 1981; Ковалів В.-Й. «Острозька Біблія» очима католика // Наукові записки / Острозька академія. – Острог, 1999; Ковальський М.П. Джерела про початковий етап друкарства на Україні (Діяльність першодрукаря Івана Федорова в 70-их – на початку 80-их рр. ХVІ ст.). – Дніпропетровськ, 1972; Ковальський М.П. Біблія Острозька // Джерелознавство історії України. Довідник. – К., 1998; Ковальський М. 400-річчя Острозької Біблії на форумі Федорознавців у Львові і Острозі 1981 р. // Наукові записки / Острозька академія. – Острог, 1999. – Т.2, ч.2; Кралюк П. Контекст передмов до Острозької Біблії // Науковізаписки / Острозька академія. Острог, 2000. – Т.3; Кралюк П. Острозька Біблія як форпост православно-слов’янського світу // Відомості митрополії УАПЦ у діяснорі й єпархії у Великій Британії. – Лондон, 2004. – Ч1; Кралюк П. Острозька Біблія: текст і контекст // Визвольний шлях. – 2006. – Кн.10; Кралюк П.М. Острозька біблія в дослідженнях М.Грушевського, І.Франка та І.Огієнка // Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. Науковий збірник. – Кам’янець-Подільський, 2006. – Вип.ІІІ; Кралюк П.М., Турконяк Р., Пасічник І.Д. Острозька Біблія в контексті української та європейських культур. – Острог, 2006; Кралюк П. Попередники Острозької Біблії // Історія музейництва та пам’ятникоохоронної справи в Острозі і на Волині. – Острог, 2006; Кушнір М. Острозька Біблія 1581 року в науковій спадщині Івана Огієнка // Наукові записка / Острозька Академія. – Острог, 1999. – Т.2, ч.2; Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія; Немировский Е.Л. Начало книгопечатания на Украине: Иван Федоров. – М., 1974; Немировский Е.Л. Читатель изданий Ивана Федорова: Опит анализа владельческих записей // Федоровские чтения. 1976. – М., 1978; Немировский Е.Л. Острожская Библия // Федоровские чтения. 2005. – М., 2005; Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994; Митрополит Іларіон (Огієнко І.) Князь Костянтин Острозький. – Без м/в: М.П. «Світязь», 1992; Огієнко І. Українська церква. Нариси з історії Української православної церкви. – К., 1993; Острозька Біблія: Вступи, гравюри, дослідження / Опрацював та приготовив до друку єрмнх. Архимандрит др. Рафаїл (Роман Торконяк). – Львів, 2005; Острозька давнина: Дослідження і матеріали. – Львів, 1995. – Ч.1; Рафальский Г. Главный источник Острожской Библии // Волынские епархиальные ведомости. – 1901. – Часть неофициальная. – №42. – С.15-25; №43. – С.75-84; Франко І. Причинок до студій над Острозькою біблією // Франко І. Зібрання творів: У п’ятидесяти томах. – К., 1982. – Т.37; Цуркан Р.К. Славянский перевод Библии. – М., 1999; Чистович И.А. История перевода Библии на русский язык. – М., 1999.
13.    Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХVІ – першій третині ХVІІ ст. – К., 1984. –С.61.
14.    Мицько І.З. Ідеологічна боротьба на Україні в ХVІІ ст. і формування та склад бібліотек // Бібліографічна інформація і сучасність. – К., 1981. – С.109.
15.    Фотинский О.А. Волынский религиозный вольнеодумец ХУІІ ст. // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – К., 1905. – Кн.18, вып.ІІІ-ІV. – С.80.
16.    Там само. – С.81, 85, 87, 88.
17.    Острозька Біблія: вступи, гравюри, дослідження. – Львів, 2005. – С.15.
18.    Колосова В.П. К вопросу о втором южнославянском влиянии на Украине и в Белоруссии. Философско-филологическая концепция острожского кружка // Славянские культуры и мировой культурный процесс: Материалы мждународной научной конференции ЮНЕСКО. – Минск, 1985. – С.98.
19.    Смотрицький Г. Ключ царства небесного. – Житомир, 2005.
20.    Див.: Ясіновський А. Зі спостережень над українським перекладом «Синтагматіона про сім святих тайн» Гавриїла Севера // Християнство й українська мова. – Львів, 2000. – С.130-136; його ж. Внесок Острозького культурного осередку в розвиток української богословської думки (кінець ХУІ – початок ХУІІ століть) // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. – Число 3. – Львів, 2001. – С.217-227.
21.    Про М.Смотрицького див.: Кортокий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Мн., 1987; Кралюк П. Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця ХУІ – початку ХУІІ ст. – Острог, 2007; Прокошина Е.С. Мелетий Смотрицкий. – Мн., 1966; Яременко П.К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. – К., 1986.
22.    Копыстенский З. Палинодия // Русская историческая библиотека. – С.-Петербург, 1878. – Т.4. – С.904.
23.    Про це більш детальніше див.: Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988. – С.17-24.
24.    Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т. V, кн. 2. – С.35.
25.    Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т.VІ. – С.30-31.
26.    Склад Луцького Хрестовоздвиженського братства відображений у його Пом’янику, який дійшов до нашого часу. Див.: Пом’яник. Волинське крайове Братство святого Апостола Андрія Первозванного (Луцьке Хрестовоздвиженське). Від року Божого 1618-го і далі. – Луцьк, 2000.
27.    Грушевський М. Історія української літератури. – Т.VІ. – С.301.
28.    Памятники, издаваемые Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1898. – Т.1. – С.39.
29.    Памятники, издаваемые Киевской комиссией для разбора древних актов. – Т.1. – С.36.
30.    Пам’ятки братських шкіл на Україні. – С.30-33.
31.    Там само. – С.40.
32.    Там само. – С.45.
33.    Про Артемія див.: Послания старца Артемия. – С.-Пе¬тер¬бург, 1878. – Т. 4; Будовиц И. У. Рус¬ская публицистика ХVІ в. – Москва-Ле¬нинград, 1947. – С. 262-270; Вилинский С. Г. Послания старца Артемия (ХVІ века). – Одесса, 1906; Зимин А. И.¬ Пресветов и его современники. – Моск¬ва, 1958. – С. 153-168; Клибанов А. И. Реформационные движения в России в ХІV – 1-й половине ХVІ в. – Москва, 1960; Немировский Е. Иван Федоров в Белоруссии. – Москва, 1979. – С. 65; Мицько І. Острозька... академія. – С. 82; Казакова Н.А. Артемий //  Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Ленинград, 1988. – Вып. 2. – Ч. 1. – С. 71-73.
34.    Ви¬линский С. Г. Послания старца¬ Артемия (ХVІ века). – С. 289.
35.    Про А.Курбського див.: Андреев В. Очерк деятельности князя Курбского на защиту православия в Литве и на Волыни. – Москва, 1873; Бартошевич Ю. Князь Курб¬ский на Волыни //  Истор. вестник. – 1881. – № 9. – С. 65-68; Волынь. Исторические судьбы юго-западного края. – С.-Петербург, 1888. – С. 63, 110, 120, 122; Гладкий А. И., Цеханович А. А. Курбский Андрей Михайлович //  Словарь книжников и книжности Древней Руси (вторая половина ХІV – ХVІ ст.) / отв. Ред. Д.С. Лихачев. – Ленинград, 1988. – Ч.1. – С. 494-503; Иванишев В.Д. Жизнь князя Курбского в Литве и на Волыни. – Киев, 1849. – Т. 1-2; Скрынников Р.Г. Переписка Грозного з Курбским: Парадоксы Эдварда Кинана. – Ленинград, 1973; Шумаков С. Акты Литовской метрики о князе Курбском и его потомках //  Книговедение. – 1994. – № 7-8. – С. 17-20; Auerbach I. Andrej Mi¬chailowic Kurbskij. – München, 1985; Keenan E. The Kurbskii-Groznei Apokrypha. – Cambridge, 1971.
36.    Про це більш детальніше див.: Кралюк П.М. Переписка князів Андрія Курбського та Костянтина Острозького: міф чи реальність //  Острозький¬ краєзнавчий збірник. – Острог, 2007. – С. 3-8.
37.    Кінан Е. Російські історичні міфи. – Київ, 2001. – С.223-245.
38.    Про В.Суразького див.: Атаманенко В. Василь Суразький // Острозькі просвітники ХVІ-ХХ ст. – Острог, 2000. – С.98-107; Копержинський К. Український письменник ХУІ ст.. Василь Суразький. – К., 1926; Мыцко И.З. Украинский писатель-полемист Василий Суражский – сподвижник Ивана Федорова // Федоровские чтения-1979. – М., 1982.
39.    Вишенський І. Твори / з книжної української мови перекл.. В.Шевчук. – К., 1986.
40.    Про Іоана Вишенського див.: Житецкий И.П. Литературная деятельность Иоанна Вышенского // Киевская старина. – 1990. – №:6; Загайко П.К. Українські письменники-полемісти  кінця ХУІ – початку ХУІІ ст. у боротьбі проти Ватікану й унії. – К., 1957; Кралюк П. Вишенський і Волинь. – Луцьк, 1996; Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів, 1990; Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы ХУІ-ХУІІ вв. – Ленинград, 1926; Сумцов Н.Ф. Иоанн Вышенский // Киевская старина. – 1885. – №4; Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібрання творів: У п’ятидесяти томах. – К., 1981. – Т.30; Щурат В. До біографії і писань Івана з Вишні // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1909. – Кн. І; Яременко П.К. Іван Вишенський. – К., 1982.
41.    Вишенський І. Твори / з книжної української мови перекл.. В.Шевчук. – C.176.
42.    Там само. – С.225.
43.    Там само. – С.24.
44.    Там само. – С.61.
45.    Там само. – С.35.
46.    Там само. – С.22.
47.    Там само. – С.58.
48.    Там само. – С.185.
49.    Там само. – C.22.
50.    Там само. – С.181.
51.    Там само. – С.23.
52.    Там само. – С.136.
53.    Там само. – С.172.
54.    Там само. – С.215.
55.    Там само. – С.178-179.
56.    Там само. – С.217.
57.    Житіє Іова… // Зоря Галицька яко Альбум на год 1860. – Львів, 1860. – С.225-251.
58.    Письмо основателя Скитской обители схимонаха Іова // Голубев С.Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. – К., 1883. – Т.1. – С.218-234.
59. Про І.Борисковича див.: Исаевич Я. Д. Новые ма¬те¬риалы об украинс¬ких¬¬ и белоруских печатниках первой половины XVII в. //  Книга. Исследования и материалы. – Мосꬬ¬ва, 1977. – Сб. 34. – С. 149-154; Крବлюк П.М.¬ Луцьке Хрестовоздвиженське брат¬ство. – Луцьк, 1996. – С. 25-28; 43-44; Його ж. «Сові¬тованіє о благочесті»: контекст, ідеї, автор //  Філологічні сту¬дії. – Луцьк, 1997. – Вип. 2. – С. 81-87; Мыць¬ко И. З. Дерманский культур¬но-просветитель¬ный центр и его участие в идеоло¬гической борьбе на Ук¬раине (70-е годы XVI в. – 30-е годы XVII в.) //  Федоровские чтения. – 1978. – Москва, 1981. – С. 50.
60.Совітованіє о благочестіи // Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988. – С.328-334.
61. Про Д.Наливайка див.: Грушев¬ський М. С. Історія української літератури – К., 1995. – Т. 5. – Кн. 2. – С. 188-193; Исаевич Я. Д. Ост¬рожская типография и ее роль в межславянских культурных связях (послефе¬до¬ровский период) //  Федоровские чтения. – 1978. – Москва, 1981. – С. 39, 44; Шевчук В. Муза роксоланська. Українська література ХVI-XVIII ст. – Кн. перша. – К., 2004. – С.216-220.
62. У перекладі сучасною українською мовою див. цей твір: Антологія української поезії. – К., 1984. – Т.1. – С.92.
63. Про Кипріана див.: Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – С.94-95.  
64. Там само. – С.86; Шевчук В. Шевчук В. Муза роксоланська. Українська література ХVI-XVIII ст. – Кн. перша. – К., 2004. – С.221-223.
65. Слово многоцінне. – К., 2006. – Кн.1. – С.461.
66. Там само. – С.464.
67. Вишенський І. Твори / з книжної української мови перекл.. В.Шевчук. – С. 173.
68. Житие и поучення преподобнаго и богоносного отца нашого Иова, игумена и чудотворца почаевского. – Почаев: изд-во Почаевской лавры (без года издания). – С.50.
69. Мицько І.З. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – С.96.
70. Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т.УІ. – С.541.
71. Там само. – С. 542.
72. Про Афанасія Филиповича та його твори див.: Гісторыя беларускай літаратуры. Старажытный перыяд. – Мінск, 1998. – С.244-253; Шевчук В. Муза роксоланська. Українська література ХVI-XVIII ст. – Кн. перша. – С.367-372.
73. Про Г.Смотрицького див.: Гринчишин Д. Українська рукописна пам’ятка ХVІ ст. «Страждання Христа» (мовні особливості пам’ятки) // Записки наукового товариства ім. Шевченка. Праці філологічної секції. – Львів, 2000. – Т.239. – С. 414-445; Колосова В. П. Идеологические предпосылки деятельности Острожского кружка (Герасим Смотрицкий как редактор-полемист) // Федоровские чтения, 1981. – Москва, 1985. – С. 84-90; Микитась В. Л. Українська література XIV – XVI ст. – Київ, 1988. – С. 212; Мицько І. Острозька слов’яно-греко-латинська академія. – С. 111-113; Пасічник І. Д. Герасим Смотрицький // Осрозькі просвітники XVI-XX ст. – С. 44-55; Diplic G. Antapologia. – S.І., 1632. – S.623; Susza J. Saulus et Paulus. – Romae, 1666. – P. 15-16.
74. Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1992. – Кн.1. – С.392-393.
75. Див.: Вірші супроти протестантів із Києво-Михайлівського рукописного збірника 80-90-х років ХVІ століття // Слово многоцінне. – Кн.1. – С.384-387.
76. Слово многоцінне. – Кн.1. – С.341.
77. Там само. – С. 343.
78. Там само. – С. 339-340.
79. Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988. – С.24-25.
80. Там само. – С.27.
81. Там само. – С.28-29.
82. Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. – Львів, 1906. – Т.5 – С.15-18, 186-187.
83. Там само. – С.42-43.
84. Literatura arianska w Polsce XVI wieku. – Warszawa, 1959. – S.219, 256-257.
85. Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. – Т.5. – С.276-281.
86. Там само. – С.51.
87. Польские мыслители эпохи Возрождения. – М., 1960. – С.129-131.
88. Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. – Т.5 – С.157.
89. Там само. – С.92.
90. Про Лаврентія Зизанія див.: Ботвинник М. Лаврентий Зизаний.¬ – Минск, 1973; Возняк М. Причинки до студій над писаннями Лаврентія Зизанія //  Записки Наукового Товариства імені Шевченка. – 1908. – Т. 83. – С. 31-88; Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів, 1887. – С. 147-148, 181-184.
91. Історія української філософії. Хрестоматія. – Львів, 2004. – С.143.
92. Там само. – С.147.
93. Про М.Броневського див.: Грушев¬ський М. Історія української літератури. - К., 1995. – Т. V. – Ч. 2. – С. 173-180; Кулаковський П. Броневський Мартин // Острозька академія ХVІ-ХVІІ ст. Енциклопедичне видання. – Острог, 1997. – С.27; Скабаланович Н. Об «Апокрисисе». – СПб., 1873; Яременко П. Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокри¬сис». – Львів, 1964; Яременко П. К. Хто був автором «Апокри¬сиса»? // Наук. зап. Львівськ. пед. ін-ту. – Т. ХІІІ. – С. 3-22; Byliński J. Marcin Broniewski – trybun szlachty wielkopolskiej z czasów Zygmunda III. – Wrocław, 1994; Chodynicki K. Broniewski Marcin // Polski Słownik Biograficzny. – Kraków, 1936. – T. 2. – S. 462-464; Łukasze¬wicz J. O kościołach braci czeskich w dawniej Wielkiej¬polsce. – Poznаń, 1835.- S. 174-186; Tretiak J. Skarga і Filalet // Przegląd Powszechny. – 1912. – T. 113. – S. 136-148; Wojtyska H. Broniewski Marcin, błędnie Broński Krzysztof // Encyklopedia katolicka. – Lublin, 1989. – T. 2.- S. 1089.
94. Русская историческая библиотека. – СПб., 1882. – Т.VІІ. – С.1798.
95. Див. видання «Апокрисиса»: «Апокрисис» Христофора Филалета в переводе на современный русский язык. – К., 1870; «Апокри¬сисъ». Сочиненіе Христофора Филалета // Русская историческая біблиотека. – С.-Петербург., 1882. – Т. 7; Broniewski M. Apokrisis abo odpowiedź na książki o synodzie brzeskim 1596. – Wrocław; Warszawa; Kraków, 1994/
96. Про Клірика Острозького див.: Квасюк Л. В. «Клірик» Острозький // Острозькі просвітники ХVІ-ХХ ст. – Острог, 2000. – С.123-130; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. – Львів, 1910. – С. 49-59; Яременко П.К. Спроба розкриття псевдоніма Клирика Острозького // Наук. зап. Львів. держ. педін-ту. – 1960. – Т. 16; Яременко П. К. Памфлети Клірика Острозького – українського письме¬нника-полеміста кінця XVI віку //  Питання літератури. Наукові записки (Дрогобич пед. Ін-ту). Серія літературо¬знавча. – Дрогобич, 1962. – Вип. 7. – С. 117-179.
97. Відпис на листа в Бозі превелебного отця Іпатія… //  Слово многоцінне. – Київ, 2006. – Т. 1. – С. 432-459.
98. Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1992. – Кн. перша. – С.291-294.
99. Про Пересопницьке євангеліє див.: Грузинский С. Пересопницкое евангелие как памятник искусства эпохи Возрождения и Южной России в ХVI в. // Искусство. – К., 1910. - №1. – С.1-53; Житецкий П. Описание Пересопницкой рукописи ХVI в. с приложением текста Евангелия от Луки, выдержек издругих евангелистов и 4-х страниц снимков. – К., 1876; Огієнко І. Українська Пересопницька Євангелія 1556 р. – Тарнів, 1921; Чепіга І.П. Національна святиня // Київська старовина. – 1992. – №4. – С.6-11; Чепіга І.П. Пересопницьке Євангеліє. Історія відкриття пам’ятки // Бібліотечний вісник. – 1997. - №1. – С.38-39.
100. Возняк М. Історія української літератури. – Кн. перша. – С.291-294.
101. Там само. – С.306-307.
102. Слово многоцінне. – Кн. 1. – С.221-222.
103. Про «Пересторогу» див.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. – Львів, 1954; Мицько І. Авторство «Перестороги» в світлі українсько-білоруських взаємин //  Прогресивна суспільно-політична думка в боротьбі проти феодальної реакції та католицько-уніатської експансії на Україні: Тези конференції. – Львів, 1988. – С. 133-135; Науменко Ф. І. Педагог-гуманіст і просвітитель І. М. Борецький (лекції з історії педагогіки для студентів університету). – Львів, 1963. – С. 3-70; Яременко П. К. «Пересторога» – український антиуніатський памфлет початку ХVІІ ст. – Київ, 1963.


Питання для самоконтролю

1.    Яким чином вплинула третя комунікативна революція на розвиток філософської думки на українських землях?
2.    Яку роль відіграла Острозька академія в розвитку філософської культури України?
3.    Яке значення мала Острозька Біблія для філософствування в Україні в ранньомодерний період?
4.    Які тенденції характеризували розвиток філософської думки в Острозькій академії?
5.    Яка роль міщанських братств для розвитку філософської культури в Україні?
6.    Які основні моменти характеризують традиціоналістський напрямок в українській філософії кінця ХVI – першої половини XVII ст.? Назвіть найбільш яскравих представників цього напрямку.
7.    Що було характерним для помірковано-поступовго напрямку в українській філософії кінця ХVI – першої половини XVII ст.?

Рекомендована література

Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К., 2001.
Возняк М. Історія української літератури. – Львів, 1992. – Кн.1.
Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т. V, кн. 2.
Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1995. – Т.VІ.
Дзюба Е.Н. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с русским и белорусским (вторая половина ХУІ - первая половина ХVІІ в.). – К., 1987.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002.
Кралюк П.М., Турконяк Р., Пасічник І.Д. Острозька Біблія в контексті української та європейських культур. – Острог, 2006.
Мицько. Острозька слов’яно-греко-латинська кадемія. –К., 1990.
Острозька академія ХVІ-ХVІІ ст. Енциклопедичне видання. – Острог, 1997.
Острозькі просвітники ХVІ-ХХ ст. – Острог, 2000.
Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988.

Решту лекцій шукайте у розділі "Матеріали до курсів" у підрозділі "4 курс - Історія української філософії"