1. Поняття філософії.

2. Трансформація змісту поняття «філософія» в європейській культурі.

3. Становлення філософських традицій. «Осьовий час».

4. Комунікативні революції й розвиток філософії.

5. Основні філософські традиції та їхня специфіка.

6. Напрямки (школи) у філософських традиціях.

 

Термін філософія з’явився в Стародавній Греції. Вперше слово філософствувати зустрічаємо в Геродота. Проте, відповідно легендарній традиції, вважається, ніби першим його почав уживати Піфагор. Правда, дехто цю першість віддає Геракліту. Та як би не було, це поняття почало вживатися у V-ІV ст. до н.е.

Це слово (якщо давати йому буквальний переклад із давньогрецької мови) означає любов до мудрості, любомудріє. Воно набуло поширення не лише в європейських культурах, а й культурах тих народів, які мають відношення до античного спадку. Наприклад, вказаний термін функціонує в арабській культурі.

Початковий смисл цього терміну був такий. Мовляв, існує незалежна від людини всеохоплююча, «вища» мудрість (софія). Це – першопринципи, які лежать в основі всього сущого, вічні та незмінні. Повністю пізнати цю мудрість неможливо. Але можна прагнути наблизитися до неї, любити її. Це й роблять філософи, що відчувають потяг до мудрості. Платон, який чи не першим почав широко вживати термін філософія, розумів під нею набуття мудрості. А платонізм, як відомо, був одним із магістральних напрямків європейської філософії. Звідси спрямованість європейської культури на «нескінчений процес пізнання».

Тобто в європейській культурі філософія трактувалася як постійний процес пізнання мудрості (чи то Бога, чи то законів світу). Така «настирливість» у пізнанні, яка була започаткована ще давньогрецькими філософами, зробила європейську культуру й, відповідно, європейський світ динамічними у пізнанні й освоєнні дійсності. У такій налаштованості на пізнання й варто шукати причини вражаючих досягнень європейської цивілізації, яка протягом останніх віків упевнено утримує світове лідерство.

Однак саме така налаштованість на пізнання, яка передбачала розділення мудрості й людини, неможливість їхнього злиття, породжувала дискомфорт у духовному світі європейця. Європейська людина відчувала себе «відчудженою» від мудрості. Й тому в європейській філософській традиції ми постійно зустрічаємося з фактами прориву окремих мислителів за межі «любові до мудрості», намаганні «злитися» з мудрістю. Звідси різноманітні містичні вчення, які, однак, навіть набувши популярності, в кінцевому рахунку відкидалися в європейській філософії.

При бажанні можна навести чимало прикладів змагання між філософією, як «раціоналістичною» любов’ю до мудрості, та «антифілософією», містикою, яка шукала злиття з мудрістю.

Такого роздвоєння (принаймні, чіткого) ми не бачимо в інших філософських традиціях – індійській та китайській. Показово, що в цих традиціях для позначення сфери духовного життя, яку ми іменуємо філософією, вживаються терміни, що за своїм значенням значно відрізняються від аналогічного європейського поняття.

У європейській філософській традиції вища мудрість трактувалася як в «ідеалістичному», так і «матеріалістичному» планах. «Ідеалісти», зокрема релігійно налаштовані мислителі, вважали, що вона знаходиться поза видимим (феноменальним) світом явищ, які ми сприймаємо своїми відчуттями. Це, наприклад, світ ідей Платона, Єдине неоплатоніків чи то Бог християн. «Матеріалісти» ж, навпаки, схильні вважати, що мудрість дається шляхом пізнання видимого світу, його законів.

Проте як би не різнилися між собою філософи в плані пізнання вищої мудрості, характерним для них є те, що вони прагнуть раціонального (тобто базованого на людському розумі) пізнання. Цим філософія відрізняється від деяких інших форм людської рефлексії – міфології, релігії, мистецтва, котрі, як і вона, теж намагаються дати цілісне осмислення світу, однак далеко не завжди «користуються розумом», вдаючись до інтуїції, того, що «підказує серце».

У європейській культурі поняття філософія в різні часи отримувало різне трактування. Платон визначав філософію як пізнання сущого, яке можемо осягнути лише з допомогою розуму. Аристотель – як дослідження причин і сутності речей. У період Античності під філософією переважно розуміли сукупність раціонально здобутої інформації, корисної для людини. Таке розуміння, наприклад, зустрічаємо в елліністичного історика античної філософії Діогена Лаерція. Тобто філософія ототожнювалася з наукою.

Інше розуміння філософії зустрічаємо в ранньохристиянській літературі, а також у деяких писемних пам’ятках Середньовіччя. Під нею розумілася «язичницька мудрість», ворожа християнству. У цьому сенсі філософія сприймалася як єресь, заблудження. Саме таке розуміння демонстрував ранньохристиянський апологет Тертулліан. «Філософи і єретики, – писав він, – розмірковують про одні і ті самі предмети, плутаючи себе одними й тими ж питаннями. Звідки зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла?» Проте ці розмірковування не є істинними. Істина поза філософією. «Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?» – запитував Тертулліан.

Однак з часом у християнстві відбулася реабілітація філософської мудрості. Так, на Заході Європи помітну роль у цій реабілітації відіграв трактат Северина Боеція «Розрада від філософії», який став поширеною книгою у монастирських бібліотеках. На Сході, у Візантійській імперії, християнські теоретики (отці церкви) зверталися до античної філософської лектури й з часом почали визначати філософію як богопізнання, богоуподібнення та любов до Бога. Наприклад, у такому дусі трактував філософію Іоанн Дамаскін: «Філософія є пізнання сущого як сущого, тобто пізнання природи сущого. А ще: філософія є пізнання божого і людського, тобто видимого й невидимого. Далі, філософія є турбота про смерть – як довільну, так і природну. Оскільки… смерть подвійна: по-перше, природна, тобто відокремлення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо дійсне життя і прагнемо до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богу. Уподібнюємося ми ж Богу через мудрість, тобто істинне пізнання блага, і через справедливість, яка є воздаянням кожному потрібного, і через смирення, яке є вище справедливості, коли ми робимо добро тим, хто ображає нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, тому що філософія є початок будь-якого мистецтва, і через нею бувають винайдені будь-які мистецтва і будь-які науки. Далі, філософія є любов до мудрості; але справжня Премудрість – це Бог, і тому любов до Бога – істинна філософія».

У середньовічній мусульманській (арабо-перській) культурі, яка прийняла та адаптувала елементи культури античності, під філософією переважно розуміли давньогрецьку філософську традицію, передусім аристотелізм. Останній, не без впливу арабів-мусульман, утвердився в латинській Західній Європі і став основою для схоластичної філософії. При цьому велика увага приділялася аристотелівській логіці та вченню про суще (метафізиці). Така філософія, на думку одного з найбільших авторитетів схоластики Томи Аквінського, мала би стати «службовою дисципліною теології». Її завдання – наблизити істини одкровення до розуміння людини, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них. Тому в західноєвропейських університетах та інших навчальних закладах вищого типу в епоху Середньовіччя й ранньомодерні часи філософія викладалася як «вступ» до теології.

Схоластика, хоча й зазнавала певних модифікацій, залишалася домінуючою на Заході філософією, починаючи від ХІІІ століття й закінчуючи століттям ХVIII. Правда, як альтернатива їй, у ХV-ХVІ ст. з’являється ренесансна філософія, що апелювала до традицій Античності й претендувала на представлення «всезагального знання», незалежного від теології. Зрештою в європейській культурі в раньомодерні часи відбулося поступове відокремлення філософії від богослів’я. Європа ніби повернулася до античних часів і почала розуміти під філософією науку взагалі. Наприклад, відомий англійський природодослідник Ісак Ньютон свою основну працю назвав «Математичні принципи натуральної філософії» (1687). У західних університетах утвердилася традиція присвоювати звання «доктора філософії» спеціалістам з будь-якої галузі знання. Правда, з часом розуміння поняття філософії звужується. У ХІХ ст. вона існувала на рівні університетському як самостійна й самодостатня дисципліна. Домінуючою в той час у Європі стає німецька класична філософія, передусім гегельянство. Її представники, якщо відкинути нюанси, вбачали в філософії своєрідну «наднауку», котра має на меті розглядати універсальні закономірності. У такому ж дусі трактував філософію марксизм, який став одним із відгалужень-продовжень німецької філософської класики.

У кінці ХІХ і особливо у ХХ ст. в Європі та Північній Америці наступив час філософського плюралізму. З’явилися різні «філософії», котрі, як правило, зосереджуючись на розгляді специфічних проблем – методології та специфіки наукових досліджень (позитивізм), проблемах віри в контексті реалій модерної епохи (неотомізм, російська релігійна філософія), питаннях мови (неопозитивізм), проблемах вияву людського Я (ніцшеанство, екзистенціалізм, психоаналіз) тощо. Відбулася також галузева диференціація філософії. Філософи почали з’ясовувати найзагальніші засади певних наук. З’явилися філософії фізики, біології, історії, економіки і т.д. і т.п. Логічним виявом цього плюралізму є постмодернізм, представники якого вважають, що будь-яке знання є ціннісно наповненим, а всі системи цінностей повинні розглядатися як рівноправні. У такій ситуації немає підстав вести мову про якусь домінуючу лінію й, відповідно, єдине розуміння філософії.

Як у давні часи, так і в часи новітні філософські теорії справляли вплив на теорії в різних сферах знань. Зокрема, це стосується права. Ще в докласичний період у античній філософії мислителі розмірковували про закон (у широкому розумінні), справедливість, порядок і т. д. Класики античної філософії, Платон і Аристотель, запропонували правові вчення, тісно пов’язані з політикою. Ці вчення справили помітний вплив на розвиток права в Європі як у період Античності, так і в часи Середньовіччя й Відродження. Мали вони вплив і на арабську культуру. У Новий час філософи розробляють правові теорії. Виокремлюється така галузь, як філософія права. Наприклад, свою філософію права запропонував один із чільних представників німецької класичної філософії Георг Гегель.

Той факт, що філософія в різні часи і в різних культурах трактувалася по-різному, необхідно враховувати при вивченні історії філософії. Якщо при її дослідженні братимемо якийсь «еталон» і крізь його призму розглядатимемо процеси, то ризикуємо отримати спотворену картину. Дослідник, розглядаючи той чи інший етап філософського розвитку, мусить виходити з того, як тоді сприймалася й трактувалася філософія. Наприклад, автор не бачить сенсу заперечувати існування філософської думки в Київській Русі, як це робить Дмитро Чижевський, на тій підставі, що вона не відповідала західноєвропейським стандартам. Важливо, що в культурі Київській Русі функціонувало поняття філософія, а в тогочасних писемних пам’ятках окремі діячі репрезентувалися як філософи – церковний діяч Климент Смолятич, волинський князь Володимир Василькович.

При розгляді філософських процесів варто мати на увазі і те, що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами.

Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина, і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке місце в ньому людини і т. п.), не може дати «точну» відповідь. Тому Кант жартома називав історію філософії історією фальшивомонетників. Мовляв, з’являється якийсь філософ і пропонує свою «істинну монету»-філософію. Але через якийсь час приходить його наступник з іншою «істиною».

Оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання. У інших спільнотах чи в інший час це вже не «істина», а «фальшива монета».

Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т. п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.

З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвиненість філософії – своєрідний показник розвитку народу.

Як уже зазначалося, термін філософія з’явився орієнтовно в V-IV ст. до н.е. Зрозуміло, поява терміну засвідчує, що це явище вже існувало і навіть набуло певного розвитку.

Проблема виникнення філософії була поставлена ще в стародавні часи. Згадуваний античний історик філософії Діоген Лаерцій у своїй книзі «Про життя, вчення та вислови знаменитих філософів» писав: «Заняття філософією, як дехто вважає, почалися вперше у варварів: а саме у персів були їхні маги, у вавілонців і ассірійців – халдеї, у індійців – гімнософісти, у кельтів і галів – так звані друїди і семнофеї…» Дехто ж віддає тут пальму першості єгиптянам і єгиптяни, пише цей автор. І вони запевняють, ніби зачинателем філософії, яка зберігілася жрецями й пророками, був Гефест, син Нілу. При чому філософські погляди стародавніх єгиптян у інтерпретації Діогена Лаерція нагадували погляди перших грецьких філософів: «Єгиптяни в своїй філософії розмірковували про богів та справедливість. Вони вважали, що початком всього є речовина, із нього виділяються чотири стихії, в результаті чого з’являються різноманітні живі істоти». Дуже цікавими є й таке свідчення Діогена Лаерція: «Ті, хто приписує відкриття філософії варварам, вказують ще на фракійця Орфея, називаючи його філософом, до того ж найдавнішим»[1]. Звісно, Діоген не погоджувався з такою думкою. Однак орфізм як «чужорідна», «варварська» течія в давньогрецькій культурі існував протягом багатьох віків. Окремі ідеї орфіків запозичили піфагорейці, Платон і неоплатоніки. Дехто говорить про вплив офізму на християнство.

Однак, вважав Діоген Лаерція, подібні думки є неправильні: «І все ж це велика помилка – приписувати варварам відкриття еллінів: адже не лише філософи, але й увесь рід людей бере початок від еллінів»[2].

Фактично в особі цього античного історика філософії маємо одного із перших «євроцентристів», котрі вважали, що таке культурне явище, як філософія, є явищем виключно європейським і породжене стародавніми греками. Багато хто дотримується подібних поглядів і в наші часи. «Філософія… – пишуть сучасні італійські автори Дж. Реале і Д. Антисері, – признається вченим породженням еллінського генія. Дійсно, якщо іншим компонентам грецької культури можна знайти аналоги в інших народів Сходу, які досягли високого рівня цивілізації раніше греків (вірування й релігійні культи, ремесла різної природи, технічні можливості різноманітного використання, політичні інститути, воєнні організації і т. п.), то, щодо філософії, ми не знаходимо нічого відповідного чи навіть просто подібного»[3]. Схожі думки висловлював відомий англійський філософ ХХ ст. Бертран Рассел, який писав, що філософія – це унікальний елемент європейської (західної) культури: «В усій історії людства нема нічого дивнішого й нез’ясованішого, як раптове постання цивілізації в Греції. Багато складників цивілізації вже цілі тисячоліття існувало в Єгипті й у Месопотамії й поширилося звідти в довколишні країни. Але деяких елементів бракувало, поки їх не внесли греки. Те, що вони досягли в мистецтві й літературі, відоме будь кому, але те, що вони створили в чисто інтелектуальній царині, ще винятковіше. Вони створили математику, науку взагалі й філософію; вони перші почали писати історію, а не просто літописи; вони вільно обговорювали природу й мету свого життя, не бувши скованими кайданами традиційної ортодоксії. Все це було настільки дивовижне, що до зовсім недавніх часів люди задовольнялися зчудованим спогляданням та містичними балачками про еллінський геній»[4]. До речі, приблизно так само міркував і Діоген Лаерцій, який говорив про певні здобутки варварів у пізнанні світу. Однак це, на його думку, все таки не було філософією.

І все ж представлені міркування поділяються далеко не всіма. У літературі, яка стосується історії філософії Стародавнього світу, часто можна знайти думку, що, окрім Греції, філософія існувала також у Китаї, Індії, а окремі її елементи в єгиптян, жителів Месопотамії, персів тощо.

У цьому сенсі варто навести міркування видатного німецького філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса, який вважав, що поява філософії в античній Греції, так само, як і в інших регіонах Земної кулі, була пов’язана з великим духовним переворотом в історії в середині І тисячоліття до н. е.

Хоча ми маємо обмежене коло достовірних джерел про той час, все ж можемо твердити, що саме тоді зароджується філософія як принципово новий тоді спосіб осмислення світу. Ясперс назвав той період «осьовим часом». Це поняття ввійшло як у історію, так і культурологію й зараз часто використовується в європейській гуманітаристиці.

«У той час, – писав Ясперс, – відбувається багато незвичайного. У Китаї жили тоді Конфуцій та Лао-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії, мислили Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи й велика кількість інших. У Індії виникли Упанішади, жив Будда, в філософії – в Індії, як і в Китаї, – були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й нігілізму; в Ірані Заратустра учив про світ, де йде боротьба добра зі злом, в Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Єремія та Другоісайя; в Греції – це часи Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда та Архімеда. Все, що було пов’язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом кількох століть у Китаї, Індії та Заході незалежно одне від одного»[5].

Незважаючи на певні історичні «натяжки» та спрощення окремих явищ, з Ясперсом можна погодитися. Справді, починаючи з середини І тис. до н.е. в житті цивілізованих народів відбуваються великі культурні зміни. Саме тоді зароджуються й починають розвиватися три великі філософські традиції – європейська, індійська та китайська. У найбільш розвинутих народів-лідерів на зміну міфології, яка визначала світогляд людей і «просто» та «зрозуміло» пояснювала світ, приходила філософія, що намагалася більш адекватно й раціонально осмислювати навколишню дійсність.

«Все це, – далі писав Ясперс, – відбувалося шляхом рефлексії. Свідомість усвідомлювала свідомість, мислення робило своїм суб’єктом мислення… В цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні…»[6]

Ясперс не намагався пояснити той «містичний» факт, чому великий духовний переворот у житті цивілізованих народів та, відповідно, виникнення основних філософських традицій відбулося майже одночасно. Хоча враховуючи специфіку та обмеженість історичних джерел, ця одночасність видається доволі відносною.

Філософ однак пробував з’ясувати, в чому ж була суть духовної ситуації цього «осьового часу». «Нове, що виникло в ту епоху в трьох згаданих культурах, – писав він, – зводилось до того, що людина усвідомлює буття загалом, саму себе й свої межі. Перед нею відкривається жах світу й власна безпомічність. Стоячи перед прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення та спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі, пізнає абсолютність в глибинах самосвідомості і в ясності трансцендетного світу»[7].

Ясперс тонко вловив дух тодішньої епохи. Людина, що почала звільнятися від міфічних уявлень, які просто й зрозуміло пояснювали світ і регламентували життя, тепер (саме в результаті цього звільнення!) виявилася безпомічною. Уже не рід, громада, а вона сама мусила протистояти оточуючому світу, який виявився для неї чужим і ворожим. І їй треба було дати нове пояснення світу.

Та все ж чому виникає філософія, точніше філософії? І чому вони виникають майже одночасно і незалежно одна від одної в трьох різних місцях?

Можна знаходити різні причини цього явища. Наприклад, вести мову про зміни в сфері виробничих, суспільних відносин. Так, щодо античної Греції, то автори вказують на значні соціально-економічні трансформації, що відбулися тут в VІІ-VІ ст. до н.е. Із країни загалом аграрної вона перетворилася в центр ремісничої індустрії та комерції. Правда, це перетворення різними авторами трактується по-різному. Якщо одні вказують на позитивні моменти – розквіт ремесел, міст, торгівлі, зростання свободи людини, то інші, навпаки, акцентують уваги на моментах негативних – похмурому фоні соціальної картини, поневоленні бідних багатими. При чому й одні, і другі по-своєму праві. Ці явища були двома боками однієї медалі: свобода й процвітання одних йшли поряд із пригніченням та стражданнями для інших. Життя переставало бути стабільним, регламентованим. Щастя чи нещастя людини залежало тепер і від діянь та вмінь її самої, а ще часто від випадку, везіння, долі. У дечому подібні явища, пов’язані із руйнуванням існуючих протягом віків традицій, соціальної стабільності, спостерігалися в той час у Індії, Китаї та інших куточках земної кулі.

Однак це небагато пояснює. У попередні віки відбувалися зміни не менш кардинальні, наприклад, «неолітична революція», початок виготовлення металевих знарядь праці й зброї, формування класових відносин. Але ці зміни не призвели до руйнування міфології та виникнення філософії. Очевидно, не варто безпосередньо узалежнювати складні духовні явища від факторів економіко-соціального характеру.

Привертає увагу те, що філософія виникає в народів, які мали відносно розвинуту писемність й «авторитетні» тексти. Наприклад, у греків це були поеми Гомера, у індійців – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, епічна поема «Махабхарата», у китайців – П’ятикнижжя. До речі, філософи в культурах зазначених народів часто зверталися до цих фактично міфологічних текстів, які ставали для них джерелом філософствування.

Філософія (особливо на початковому етапі) постає як своєрідне продовження міфології. Самі ж філософи не цурались використовувати міфологічні образи й сюжети. Хоча це використання часто зводилося до творення своєї, оригінальної міфології.

До речі, Гомер у «Іліаді» й «Одіссеї» теж творить свою міфологію. Правда, його міфологія далеко не автентична, скоріше штучна. Власне, це навіть не міфологія, а міфологізація цілком реальних історичних подій.

І все ж при всій «неміфологічності» своєї міфології Гомер ще залишається в руслі міфологічної традиції. Його твори – своєрідна «правда», яка не піддається сумніву. При чому ця «правда» не записується, а передається з уст в уста, що свідчить про високий (власне міфологічний) авторитет цієї правди.

Треба враховувати, що міфологія – явище дописемної культури. Міф передається усно, а тому для ефективного його функціонування треба, щоб він не сприймався критично. Коли ж виникають якісь сумніви в «правильності» міфу, він ризикує не бути переданим.

Звісно, «раціональні» положення, тобто виведені від розуму, а, отже, такі, що можуть піддаватися критиці, існували і в дописемних суспільствах. Але вони не могли зберігатися. Сумнівні знання, думка-гадка, не запам’ятовувалися й не передавалися. Передавалося лише «правдиве», «безсумнівне». Через це Гомер змушений був надавати своїй історичній оповіді міфологічної форми.

Є підстави твердити, що поява філософії пов’язана з т. зв. другою комунікативною революцією, коли поряд із усним спілкуванням почало використовуватися спілкування писемне. Тут автор солідарний із представниками Торонтської школи, зокрема Гарольдом Іннісом та Маршалом Маклюгеном, в тому, що особливості цивілізацій визначаються особливостями комунікації. Наприклад, Інніс вважав, що в Стародавній Греції традиції широкого словесного спілкування , а також легке в засвоєнні алфавітне письмо призвели до втрати духовенством монополії на освіту й навчання, відповідно, місце священнослужителів зайняли філософи. А Маклюген дотримувався думки, що читання текстів (передусім об’ємних) налаштовує людину на раціоналізацію та цілісне осмислення світу.

Справді, нова (писемна) техніка внесла зміни в людське мислення. Тепер воно живилося не лише міфологічними образами, які найбільш адекватно передавалися через усне спілкування, а й думками-гадками, котрі були продуктом розуму. Ці думки, з якими не обов’язково погоджувалася більшість (на відміну від думок традиційних, освячених міфологією), тепер можна було зафіксувати й зберегти. У інший час чи в іншому місці вони могли бути відновлені і набути популярності. Лише в писемній культурі почали з’являтися «ідеї, що випереджають час».

Завдяки писемності людські думки стали предметом постійного обговорення й інтерпретації. Однак інтерпретувати варто було не будь-яку, а лише мудру думку. Таку, власне, й намагалися дати філософи.

Звичайно, тут дехто може заперечити: мовляв, були досить відомі філософи, які за своє життя не написали ні стрічки. Наприклад, Сократ. Однак Сократ залишився в філософії значною мірою завдяки діалогам Платона. Якби їх не було, а також деяких інших творів учнів цього афінського мудреця, то щоб ми знали про його філософські погляди. Як, наприклад, що ми знаємо про філософські погляди Амонія, який навчав усно філософії в Олесандрії і якого дехто вважає «батьком неоплатонізму»[8]. На жаль, Амонію не поталанило так, як Сократу. Його учні не зафіксували на папері думок свого вчителя. Хоча ці думки, ймовірно, знайшли відображення в «Еннеадах» Плотіна.

У певному сенсі філософію варто розглядати як комунікативне явище, розвиток і специфіка якого значною мірою залежить від того, які використовуються засоби спілкування. Наприклад, помітні відмінності між європейською та китайською філософіями обумовлені тим, що тут існують відмінності між писемними системами китайців та європейців. Наприклад, європейцям з допомогою алфавітної писемності було відносно легко вибудовувати ланцюги логічних доказів. Тому важливим елементом європейської філософії (і загалом європейської науки) стала логіка. У китайській філософії цього немає. І далеко не останньою причиною є те, що специфіка китайської мови, а особливо ієрогліфічна писемність не налаштовані на розвиток логічної аргументації. Зате з допомогою цієї мови та писемності дуже добре виражати комплексні ідеї та їхні взаємозв’язки. Відповідно, при читанні китайських філософських текстів іноді складається враження, що маємо справу із зібранням мудрих думок, які раціонально не обґрунтовуються.

Розвиток писемної комунікації, різноманітних комунікативних практик певним чином і визначав розвиток філософії. Так, європейська філософія виникла й довгий час розвивалася в середовищі греків, які проживали в полісах-державах, де існувала потреба в інтенсивному спілкуванні. Греки здійснили прорив у галузі писемного спілкування. Вони почали широко використовувати ефективне алфавітне письмо, запозичивши його в фінікійців. Тому не дивно, що деякі давньогрецькі філософи були фінікійського походження.

У період Середньовіччя філософія почала розвиватися в Західній Європі. Це було пов’язано з розвитком міст та появою такого цікавого елемента міської культури, як університет. Саме міське університетське середовище забезпечувало відносно інтенсивну інтелектуальну комунікацію, яка переважно базувалася на писемній культурі.

Розвиток західноєвропейських культур і, відповідно, філософської думки в період пізнього Середньовіччя й Нового часу (ХV-XVIII ст.) обумовлювалися третьою комунікативною революцією, коли з’явилося книгодрукування – перший засіб масової комунікації. Книгодрукування створило портативну книгу, яку люди могли читати наодинці ізольовано від інших. Стала можливою особиста точка зору.

Завдячуючи друкованій книзі філософські ідеї могли широко презентуватися, обговорюватися. Почала цінуватися оригінальність. Все це разом узяте призвело до «прориву» у філософствуванні. Стала можливою філософія, яка не залежала від теологів й існувала поза межами університету. Тому чимало видатних новочасних мислителів (Френсіс Бекон, Бенедикт Спіноза, Рене Декарт, представники французького Просвітництва та ін.) не належали до університетських викладачів, а були «вільними» філософами. Зрештою, книгодрукування вело до секуляризації філософії.

Запізніле прилучення Індії та Китаю до нових комунікативних практик стало однією з причин сповільненого розвитку індійської та китайської філософських традицій. Вони ніби законсервувалися й залишались на рівні епохи Середньовіччя.

Важливим фактором для розвитку філософії були не лише соціально-економічні, політичні, зрештою комунікативні чинники. Філософія може існувати й розвиватися лише в середовищі, де існує можливість відносно вільної інтелектуальної дискусії, боротьби-змагання. Це є важливим стимулом філософського пошуку.

У античній Греції таким середовищем були міста-держави з демократичним устроєм. Політичні дискусії, що велися в них, у кінцевому рахунку призвели до появи філософських шкіл, однією з функції яких і була підготовка умілих політичних ораторів. У Візантії періоду перших семи вселенських соборів християн релігійно-філософські дискусії відбувалися серед богословів, іноді виходячи на широкий загал і породжуючи конфлікти суспільно-політичного характеру. У середньовічній Західній Європі філософія переважно розвивалася в університетському середовищі, де спеціально культивувалися дискусії. Університет й донині в Європі та Америці залишається важливим місцем філософствування.

Щодо Русі (України), то тут філософія культивувалася при резиденціях освічених князів-меценатів. Такими були, наприклад, двори волинських можновладців Ізяслава Мстиславовича, Володимира Васильковича та Василя-Костянтина Острозького. Однак такі середовища, як правило, не давали широких можливостей для розвитку філософії, а їхня діяльність часто залежала від конкретного мецената, його доброї волі.

Як уже зазначалося, існують три великі філософські традиції (європейська, індійська та китайська), котрі різняться між собою. Саме слово традиція в перекладі з латинської мови означає передача (досвіду, ідей, звичаїв, норм). Філософська традиція – це, власне, передача комплексу базових філософських ідей як у часовому, так і етнічно-територіальних вимірах.

Образно філософську традицію можна уявити у формі дерева. Хоча, звісно, цей образ дещо примітивізує реальну ситуацію.

Філософська традиція має «розгалужений корінь». Як правило, на початковому етапі свого становлення вона концентрує і синтезує різні ідейні течії. Наприклад, європейська традиція, що зародилася й розвинулася в греків, ввібрала в себе не лише їхню предфілософію (систематизовані й раціоналізовані давньогрецькі міфи), але також деякі культурні надбання єгиптян, народів Месопотамії, фракійців тощо.

Друга частина філософської традиції – «стовбур». Це – синтез надбань, що йдуть від «розгалуженого кореня». На етапі цього синтезу здійснюється формування базових філософських ідей, до яких постійно звертаються представники цієї традиції. Наприклад, у європейській традиції бачимо звернення до творів Платона і Аристотеля, використання термінології, запропонованої цими філософами. У китайській традиції – звернення до текстів, авторство яких приписується Кун Фу-цзи та Лао-цзи. У індійській – до канонічних текстів ведійських і неведійських шкіл.

Розвиток великих філософських традицій можна представити як змагання конкуруючих ліній: у європейській – платонізму й аристотелізму; у китайській – конфуціанства й даосизму; у індійській – ведійських та неведійських учень.

Нарешті, третя частина – «крона». На певному етапі відбувається «розгалуження» філософської традиції, виділяються «гілки» (тобто окремі філософські традиції в межах великої), які починають самостійно розвиватися. Потім на цих «гілках» з’являються свої «відгалуження». Між «гілками» існують складні взаємозв’язки – частково їх можна трактувати як співробітництво, частково – як конкуренцію. Одні «гілки», в силу різних обставин, розвиваються краще, навіть можуть «пригнічувати» інших. А інші «всихають», перестати розвиватися.

Так, розпад відносно єдиної грецької філософської традиції почався ще в елліністичний період. У часи Середньовіччя відбулося «розгалуження» європейської філософської традиції на візантійську, арабо-перську, православно-слов’янську, вірменську, грузинську, західноєвропейську («латинську»), а також на єврейську. Щоправда, ведучи мову про ці традиції, треба мати на увазі умовність цих назв і термінологічну невизначеність. Наприклад, щодо філософської думки, котра функціонувала на землях Арабського халіфату в період Середньовіччя, то для її означення використовуються різні поняття – арабська, мусульманська, арабо-перська філософія, філософія мусульманського Сходу тощо. Термін православно-слов’янська ввів сам автор для означення філософської думки, яка існувала в європейських народів, котрі прийняли православ’я й використовували старослов’янську мову як мову міжкультурної, в т. ч. філософської, комунікації. До складу цих народів входили не лише народи слов’янські, а й деякі романські етноси (румуни, молдавани). Єврейська ж філософія довгий час функціонувала як автономна складова філософії Арабського халіфату.

У період Нового часу, коли відбувалося становлення й розвиток модерних націй, починають формуватися національні філософії. І зараз філософію, її історію ми переважно сприймаємо через національні виміри.

Хоча у зв’язку з глобалізаційними процесами, розвитком принципово нових комунікативних технологій, які змінюють уявлення про час і простір, фрагментизують і деформують текст, цілком імовірним стає виникнення нових форм філософствування. Очевидно, вираженням цих тенденцій став постмодернізм, для якого притаманні культ неясностей, помилок, прогалин; фрагментарність, принцип монтажу, «деканонізація» тощо. Наш час, вважає Маклюген, це час подолання бар’єрів, відмови від старих категорій, час постійних пошуків. Схоже, в майбутньому філософія набуде незвичних, з точки зору дня сьогоднішнього, форм.

Загалом картина філософського розвитку є складною. Звісно, ми можемо простежити певні закономірності в історії як великих, так і «малих» філософських традицій. Але варто мати на увазі, що розвиток кожної з них має особливості, на нього впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Кожна філософська традиція виробляє «своє обличчя» і прямолінійно порівнювати її з іншими традиціями не варто.

До речі, сам термін «філософія» функціонує лише в європейській та арабській культурах. Етимологічно подібного терміну немає ні в Індії, ні в Китаї. Однак це не означає, що там немає філософії, як це твердять деякі європейські автори. У індійській та китайській культурах справді відсутня філософія, якщо виходити з класичного європейського розуміння. Проте в них є сфери знань, котрі подібні до європейської філософії. Правда, вони, як уже говорилося, іменуються інакше, тим самим відображаючи інакшість цих філософських традицій.

У Індії використовувався термін «даршана», що буквально означає бачення. При цьому мається на увазі бачення внутрішнє. Таке розуміння філософії орієнтувало на самозаглиблення. Ця філософія – не динамічне прагнення до мудрості, в якому на першому місці знаходиться розум, а осягнення її в результаті споглядання, де головну роль відіграє чуття, інтуїція. Людина може внутрішнім зором «побачити» мудрість. Шлях до цього – глибоке самозосередження, медитація.

Показовою є легенда про Сіддхартху Гаутаму – засновника буддизму. Він став носієм істини для інших людей у результаті просвітлення в Банареському саду, де йому відкрилися чотири благородні істини. Правда, до цього просвітлення він пройшов великий шлях духовних шукань.

У Китаї для означення філософії немає чітко визначеного поняття. Тут використовувався терміни «цзи», іноді «сюе». Під останнім словом, котре перекладається як вчення, розумілися не лише доктрини філософського характеру, туди відносилися й вчення релігійного типу. В Індії, як і в Китаї, релігія й філософія не розмежовуються, як це бачимо в традиції європейській. Хоча коли ми звернемося до античної філософії, там теж такого розмежування не було. Філософські школи того часу переважно функціонували як релігійно-філософські союзи.

Щодо ієрогліфа «цзи», то його знаходимо в іменах видатних китайських мислителів – Лао-цзи, Кун Фу-цзи і т. д. Сам термін має подвійне значення. З одного боку, цзи – мудрець, з іншого, – дитина. Тут відразу пригадується прислів’я: мовляв, вустами дитини глаголить істина. У певному сенсі, це дійсно так. Сучасні дослідження показали, що в дітей (орієнтовно до 8 років) добре розвинутим є передчуття. У більшості дорослих воно зникає. Саме завдяки цьому діти іноді видаються дорослим у своїх діях та словах «геніальними». Китайська ж філософія зорієнтована на «чуттєве» осягнення дійсності. Це і знайшло відображення в терміні «цзи».

З точки зору китайців, мудрість дана окремим людям, які володіють вродженими знаннями. Інші повинні засвоювати ці знання шляхом навчання. Звідси така велика повага до освіти в китайській культурі. У цьому контексті варто осмислювати використання такого терміну, як «сюе». Останній, як говорилося, буквально означає вчення, знання. Під ним переважно розуміли тлумачення та коментарі до класичних філософських праць. Дехто з дослідників схильний перекладати термін «сюе» як філософія. Але це не шукання мудрості, а лише канонізована (визнана, узаконена) мудрість, яку треба вивчати. Поняття «сюе», радше, відповідає європейському терміну схоластика.

Загалом характеризуючи основні філософські традиції, можна виділити такі основні моменти, притаманні їм:

1. Поширення на великих територіях, де між етносами існують культурні взаємозв’язки й формується (хай навіть дуже аморфна) культурна єдність.

2. Специфічне розуміння мудрості (філософія, даршана, цзи), яке визначає підхід до основних філософських проблем.

3. Існування авторитетних текстів (для європейської традиції – твори Платона, Аристотеля, частково Біблія й Коран; для індійської – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, Махабхарата, Тіпітака, інші важливі буддійські тексти; для китайської т. зв. П’ятикнижжя, «Лунь-юй», «Дао де цзин»). Вказані тексти визначають специфіку підходів, інтерпретацій, а також філософської мови (термінології).

4. Особлива термінологія, яка стає важливим комунікаційним засобом для мислителів, котрі діють в межах філософської традиції. Завдяки цій термінології вони можуть досягати порозуміння. Для європейської традиції важливими філософськими термінами є ідея (ідеальне), матерія (матеріальне), Бог (абсолют), першооснова (архе, атом), буття, форма, рух, простір, час, закон тощо. Центральними термінами індійської традиції можна вважати такі поняття, як брахман, атман, ахімса, дхарма, карма, мокша, сансара. Важливими поняттями китайської філософської традиції є дао, де, тянь, і, лі, ці, інь-ян і т. п.

5. Акцентація уваги на певних філософських проблемах, яким віддається перевага. Наприклад, у європейській філософській традиції на перші місця виходять проблеми пізнання й питання можливості перетворення світу на основі «достовірних знань». Звідси т. зв. «основне питання філософії», яке має гносеологічний характер. Сумнівно, що це «основне питання» може мати якесь особливе значення в межах чи то індійської, чи китайської традиції. Індійська філософська традиція загалом зорієнтована на питання внутрішнього самозаглиблення людини, досягнення нею «спокою», гармонії зі «всім світом». Китайська традиція теж акцентує увагу на проблемах гармонії людини та оточуючої дійсності. При цьому велика увага приділяється соціальній, політичній, а також правовій проблематиці. Китайські мислителі передусім переймалися проблемою досягнення оптимальних взаємовідносин між особою і суспільством (конфуціанство, моїзм, школа фа-цзя) або питаннями гармонії між особою та навколишнім середовищем, переважно природою (даосизм, школа інь-ян).

У межах філософських традицій виникають напрямки (школи), які мають відносну самостійність. Послуговуючись загальноприйнятою філософською термінологією та звертаючись до актуальних проблем, притаманних традиції, вони здійснюють їхню селекцію та дають специфічну інтерпретацію. Деякі школи набувають міжчасового й інтернаціонального характеру. Показовим є буддизм. Виникнувши в межах індійської традиції, він став не лише однією із неведичних шкіл Індії, але також посприяв поширенню цієї традиції в східноазійському регіоні. Більше того, зазнавши трансформації, буддизм перетворився у потужну течію в межах китайської традиції. Якщо звернутися до традиції європейської, то тут інтернаціональний та міжчасовий характер отримали платонізм, аристотелізм, епікурейство та деякі інші напрямки.

Для філософських напрямків (шкіл) притаманні наступні особливості:

1. Існування «батька» чи «батьків-засновників» напрямку, що визначають коло основних філософських проблем та спосіб їхньої інтерпретації. Їх наслідують (щоправда, з певними відхиленнями) мислителі, які, власне, належать до цієї школи.

2. Засновник чи засновники залишають після себе «канонічні тексти», до яких постійно звертаються їхні адепти.

3. Представники філософського напрямку можуть бути творцями специфічної термінології. Але ця термінологія ніби є «розчиненою» в термінології, що є прийнятою в межах філософської традиції.

4. На рівні напрямку (школи) філософія набуває найбільш вираженого суб'єктивізму. У певному розумінні тут суб'єктом філософії стає особа мислителя. У творах філософів, окрім об'єктивних моментів, досить часто знаходять відображення суб'єктивні риси.

Історія філософії – це переважно історія філософських напрямків у межах філософської традиції. Як уже говорилося, філософія в різних регіонах зароджується майже синхронно в період т. зв. «осьового часу» (середина І тисячоліття до н.е.). Саме тоді виникають філософські школи, які започатковують європейську, індійську та китайську традиції. Виробляється також відповідна термінологія.

Як правило, інтенсивний процес розвитку філософії в стародавніх народів тривав орієнтовно з VI по III ст. до н.е. У зазначений період у межах філософських традицій формуються класичні школи. Для європейської традиції – це платонізм та арістотелізм, для індійської – ведичні школи, а також локаята, джайнізм та буддизм, для китайської – конфуціанство і даосизм.

Після цього наступає тривалий період систематизації та осмислення спадку філософської класики. Для Європи – це елліністичний період, для Індії – період філософських сутр, для Китаю – часи імперії Хань, коли відбулося відновлення філософських текстів, передусім конфуціанських, а саме конфуціанство отримало статус державної ідеології.

Такий період систематизації та осмислення необхідний був для того, щоб створити фундамент, на основі якого могла б виникнути нова філософія. Хронологічні межі його в різних філософських традиціях не є однаковими. Вказаний період і є в певному сенсі завершенням філософії Стародавнього світу. Для Європи символічною датою завершення історії античної філософії став 529 рік – рік закриття імператором Юстиніаном Платонівської Академії в Афінах. Для Індії – це час завершення періоду філософських сутр (орієнтовно ІІІ-ІV ст.). Для Китаю, де були сильні традиції старовини, встановити такі межі дуже проблематично. Тим не менше, можна говорити, що після припинення правління династії Хань (220 р. н.е.) в культурному житті Китаю відбуваються помітні зрушення: доходить до свого логічного завершення «бюрократизація» конфуціанства, трансформується даосизм, перетворюючись у «народну віру», з'являється буддизм. Це дає підстави твердити, що в ІІІ-ІV ст. завершився розвиток давньокитайської філософської думки.

Подальший розвиток філософських традицій мав свою специфіку і, відповідно, свою хронологію. Наступним етапом у їхньому розвитку можна вважати етап епохи Середньовіччя.

Про специфічну середньовічну філософію, певно, можна вести мову, розглядаючи передусім європейську філософську традицію. В Європі її повноцінний розвиток тривав близько 1000 років. Рассел вважає умовними хронологічними межами середньо­вічної європейської філософії 400 і 1400 роки. На його думку, вона зароджується ще в період Античності. До її ранніх представників цілком правомірно віднести Отців Церкви. Однак до Августина Блаженного (354-430), з точки зору Рассела, ця філософія ніби знаходилася в інкубаційному стані і ще не могла змагатися з елліністичними філософськими школами, передусім стоїками й неоплатоніками[9].

У ХV ст., власне в період епохи Відродження, та й у пізніші часи середньовічна філософія не зникає, вона продовжує існувати у формі неосхоластики. Але це була філософія, яка себе вже вичерпала й не давала нічого нового.

Специфічною рисою цієї філософії був її релігійний характер. Переважно вона існувала у формі теології (богослов’я), чим суттєво відрізнялася як від античної, так і новочасної європейської філософії.

Не можна сказати, щоб античні філософи ігнорували теологічну проблематику. Наприклад, Аристотель приділяв їй чимало уваги. Але теологія, вчення про Бога чи богів, виводилося мислителями античних часів із філософських постулатів. Сама ж теологія здебільшого розглядалася як частина філософії.

Середньовічна ж філософії виходила з того, що вищі істини є не результатом філософських пошуків, а дані в Откровенні Божому. Тому завдання філософії була підготовка людини до сприйняття й розуміння цих вищих істин. Інакше кажучи, вона розглядалася як пропедевтика до теології.

У епоху ж Нового часу, коли в Європі відбувалися інтенсивні секуляризаційні процеси, філософія «відокремилась» від теології. Вона почала розглядатися як світська дисципліна (навіть тоді, коли зачіпала релігійні питання). Теологія ж, у противагу їй, трактувалася як дисципліна чисто релігійна, що мала на меті обґрунто­вувати церковну ідеологію та практику.

Середньовічну європейську філософію часто трактують дуже вузько – передусім як західноєвропейську філософію, що існувала в межах католицької теології, і навіть ще вужче – як філософію схоластичну. Однак західноєвропейська середньовічна філософія не зводилася до схоластики, хоча остання відігравала тут домінуючу роль. Наприклад, одним із напрямків західноєвропейської середньовічної філософії була містика. До того ж західноєвропейська філософія – не єдина ланка в межах європейської середньовічної філософської традиції.

До європейської середньовічної філософії маємо всі підстави віднести візантійську філософію, корені якої сягають ще східної патристики і яка наприкінці свого розвитку стала помітним стимулом для західноєвропейської філософії епохи Відродження. Та й протягом усього Середньовіччя візантійська філософська думка так чи інакше впливала на західноєвропейську філософію. Більше того, можна сказати, що західно­європейська філософія Середньовіччя – це запізніле (іноді навіть на кілька століть) повторення ідей, процесів та явищ, які характеризували візантійську філософію.

На жаль, автори синтетичних праць з історії середньовічної філософії свідомо чи несвідомо ігнорують філософію візантійську. Чи випадково це? Далеко, ні. Тут явно спрацьовує західноєвроцентризм, намагання показати, що і в період Середньовіччя західноєвропейська філософія була «найкращою». Хоча елементарний порівняльний аналіз візантійської та середньовічної європейської філософії розвіює цей міф. Тут треба шукати корені нелюбові чи, точніше, неуваги західноєвропейських авторів до філософської думки Візантії, котра, якщо вести мову про середньовічний контекст, була провідною для розвитку європейської філософської традиції.

Візантійська філософія мала велике значення не лише для розвитку філософської думки Західної Європи. Одним із її відгалужень стала середньовічна філософія народів Закавказзя (вірмен та грузинів). Саме із Візантії прийшов сюди християнський неоплатонізм, що отримав тут помітний розвиток. На жаль, несприятливі історичні обставини не дозволили вірменам та грузинам повноцінно розвинути започатковані в них філософські традиції.

Ще одним відгалуженням візантійської філософії стала філософія в слов’янських країнах, де утвердилося християнство східного обряду (православ’я). Так, у Болгарії в Х ст. були перекладені церковно­слов’янською мовою з грецької деякі релі­гійно-філософські тексти, що прийшли із Візантії. Започаткована в Болгарії філософська традиція знайшла продовження в Київській Русі та Сербії. Тому є підстави вести мову про специфічну православно-слов’янську філософію епохи Середньовіччя, представники якої використовували філософські тексти на церковнослов’янській мові.

До європейської середньовічної філософії варто зарахувати й арабо-перську філософію. Ця філософія сформувалася в Арабському халіфаті. Велику роль в її становленні й розвитку відіграла давньогрецька філософська думка, що прийшла на арабський Схід при певному посередництві візантійських земель. Філософія, що формувалася в Арабському халіфаті, ввібрала в себе також низку елементів перської філософської думки, яка так і не змогла оформитися в окрему традицію. Чимало видатних мислителів Арабського халіфату були за походженням персами чи представниками інших іраномовних етносів. При написанні своїх творів вони використовували не лише арабську, а й перську мову (фарсі).

У контексті філософської традиції, що сформувалася в Арабському халіфаті, розвинулася окрема середньовічна єврейська філософія, найбільш яскравим представником якої вважається Мойсей Маймонід.

Філософія арабських, перських та єврейських мислителів справила певний вплив на західноєвропейську філософську думку, особливо в ХІІІ ст.

Європейська середньовічна філософія відштовхувалася від  напрацювань античної філософії. Щоправда, вона лише вибірково засвоїла античний спадок. При чому це засвоєння визначалося не лише релігійно-ідеологічними міркуваннями, а й збереженістю філософських текстів. Найбільш шанованими в середньовічні часи стали твори Платона й Аристотеля.

У Візантії, на Закавказзі, в православно-слов’янському світі, а також на «латинському» Заході освоєння античного філософського спадку часто здійснювалося в опосередкованій формі. Філософська античність і на християнському Сході, й на Заході була осмислена й інтерпретована Отцями Церкви, що жили в останні віки існування античної філософії.

На Отців Церкви помітний вплив справив неоплатонізм, який розвинувся за їхніх часів. Наприклад, одним із найбільш шанованих авторів як на християнському Сході, так і на Заході був Псевдо-Діонісій Ареопагіт, твори якого написані в неоплатонічному дусі. Інтенсивне ж вивчення оригінальних текстів античних авторів і в Візантії, й на Заході розпочалося пізніше. Наприклад, в Західній Європі вивчення творів Аристотеля започатковане було у ХІІІ ст. І сталося це не без впливу арабських мислителів.

Однією із специфічних рис арабо-перської філософії полягала в тому, що вона зверталася до античної філософії не через посередників, а, як правило, опиралася на автентичні твори давньогрецьких авторів. Річ у тім, що першопочатковий етап формування арабської культури здійснювався в Сирії, де дуже шанованим автором був Аристотель. Не випадково «батько візантійської схоластики» Іоанн Дамаскін, для якого притаманна була проаристотелівська орієнтація, народився і жив у Сирії. Аристотеліками були найвидатніші арабо-перські філософи ібн-Сіна, ібн-Рушд та інші.

Проте, як відзначалося вище, середньовічна європейська філософія – це філософія релігійна. І тому важливим для її гілок (візантійської, православно-слов’янської, вірменської, грузинської, арабо-перської, західноєвропейської) була не лише спільна текстуально-філософська основа, а й основа релігійна.

На перший погляд говорити про цю основу проблематично. Так, у Візантії, Грузії, деяких слов’янських країнах утвердилося православ’я, у Вірменії – монофізітство, в Західній Європі – католицизм, в арабському світі домінувало мусульманство, а також толерувався іудаїзм.

І все ж між цими релігіями було чимало спільного. Всі вони належали до т.з. «авраамістичних» релігій, витоки яких значною мірою сягають старозавітного іудаїзму. Щодо православ’я й католицизму, то формальний поділ на ці напрямки християнства відбувся в 1054 р. Та й навіть після цього розколу між ними залишалося дуже багато спільного.

Дещо складніша справа із мусульманством. Ця релігія виникає й формується в 20-50-их рр. VІІ ст. н.е. Її ідейною основою був як іудаїзм, так і християнство. Не дивно, що мусульмани шанують Авраама, Іосифа, Мойсея, Ісуса Христа як пророків. Окремі «єретичні» течії християнства, наприклад, несторіанство, вплинули на становлення мусульманства. Якщо відкинути доктринальні моменти, то між мусульманством і християнством простежується низка релігійно-культурних паралелей. І ті, й інші приймають старозавітну іудейську традицію. І християни, й мусульмани мають Священне Писання, яке вважається послане Богом. Правда, для перших таким є Біблія, для других – Коран. Однак ці священні книги мають спільні моменти. І християни, й мусульмани є монотеїстами. Вони визнають існування раю, пекла, Сатани (Шайтана), від якого йде всіляке зло. Є в них культи святих угодників, святих місць тощо.

Вищесказане дає підстави говорити про відносно єдину релігійну основу для візантійської, православно-слов’янської, вірменської, грузинської, арабо-перської та західноєвропейської філософії. На цій основі відбулося переосмислення європейської філософської традиції, сформованої ще в античні часи. Завдяки цьому європейська середньовічна філософія отримала низку оригінальних рис.

Як уже відзначалося, середньовічні філософи виходили з того, що необхідні істини дані людям. Вони є в Священному Писанні, а також у творах видатних філософів, передусім Аристотеля. Відкриття нових істин – заняття безперспективне. Воно може стосуватися хіба обмеженої сфери реальності – природних речей, але ні в якому разі не високих істин.

Тому основне завдання філософа – не висунення оригінальних ідей, а збирання й систематизація думок. Звідси схоластичність («школярство») середньовічної філософії. При чому ця схоластичність була притаманна і візантійській, і православно-слов’янській, і вірменській, і грузинській, і арабо-перській і особливо західноєвропейській філософії.

Популярними жанрами філософських творів у епоху Середньовіч­чя стають не діалоги чи трактати, що характерним було для античності, а коментарі до авторитетних філософських творів та т. зв. сумми, тобто збірники, в яких концентрувалася мудрість попередників.

Все це робило середньовічну філософію, на перший погляд, нецікавою й неоригінальною. Але така думка не зовсім справедлива. Оригінальність її варто шукати в «технічному плані», у виробленні способів пошуку та обґрунтування вже «відкритої істини». Тому середньовічні філософи зробили чимало для розвитку логіки, зокрема, для формування в європейських народів логічної культури. Це склало хорошу основу для подальшого розвитку філософії в період Нового часу, а також для розвитку наукових знань.

Варто відзначити ще одну особливість середньовічного філософствування. Автор оригінального філософського чи то теологічного твору мислив себе, як правило, лише в образі «прозорливого читача», що не претендує на відкриття нового, а лише викладає вже встановлену істину, яку йому вдалося виявити при читанні книг природи або письмових текстів, авторитет яких закріплений традицією. Водночас транслятори текстів (вони ж і читачі) вільно поводилися з «авторським правом» творців твору, трансформуючи тексти відповідно до свого розуміння позачасової істини. Тому порівняння різних списків одного й того ж перекладеного чи переписаного твору дозволяє виявити значний відбиток творчого начала переписувача, який, по суті, завжди є співавтором тексту, що перекладається чи переписується». Показовим у цьому плані є те, що автор Галицько-Волинського літопису називає філософом князя Володимира Васильковича. Хоча останній не був ні перекладачем, ні автором оригінальних філософ­ських творів. Однак філософом його іменували через те, що він читав книги і переписував їх.

Однією з найбільших проблем середньовічної європейської філософії стала проблема співвідношення віри та розуму, яка була закладена в самій її основі. З одного боку, ця філософія поєднувала релігійні ідеї, що не треба було доводити (віра), з іншого, ідеї античних філософів, які доводилися з допомогою логічних аргументів (розум).

Також варто враховувати, що середньовічна філософська культура – це передусім культура книжна. Принаймні, вона набагато «книжніша», ніж філософія античності. Середньовічний філософ мало нагадував старогрецьких мислителів, які схильні були викладати свої погляди не лише письмово, а й спонтанно, часто в живій бесіді. «Сократичних» філософів, які навчали на площах, в кращому випадку у спеціальних для цього місцях, стародавні Греція та Рим знали предостатньо.

Джерелом античної філософії було «натхнення» мислителя, просіяне через сито раціональності. Правда, сам мислитель вважав таким джерелом власний розум. Віра в могутність цього розуму й визначала віру філософа. Віра і розум для античних мислителів становили собою щось органічно цілісне. Ці дві речі не протиставлялися один одному, як це ми маємо в епоху Середньовіччя.

Джерелом для середньовічного філософа була передусім книга: чи то Священне Писання – Біблія, Коран, чи то авторитетні тексти – твори Отців Церкви, Платона, Аристотеля. Хоча вказані твори сприймалися на віру, але уже сама робота з книгою, співставлення книг, їхнє осмислення орієнтували на раціональне сприйняття.

Проблема співвідношення віри і розуму в епоху Середньовіччя знаходила різні варіанти вирішення.

Конформістський варіант. Розум повинен слугувати вірі. Якщо ж він не узгоджується з вірою, то тим гірше для нього – він помиляється. Такий варіант чи не найкраще влаштовував консервативно орієнтоване духовенство.

У межах такого варіанту існував варіант більш м’якіший, відповідно до якого повинна існувати гармонія між вірою та розумом. Зокрема, на таких «гармонійних» позиціях стояв один із стовпів середньовічної схоластики Тома Аквінський. Останній вважав, що низка істин віри та розуму співпадають. Ті ж істини віри, які не співпадають із розумом, стоять вище нього (supra rationem). Насправді така «гармонія віри і розуму» була ні чим іншим, як «м’яким» підпорядкуванням розуму вірі. Тому не випадково Тома Аквінський вважав, що філософія, оперта на розум, повинна бути служницею теології.

Компромісний варіант. Чи не найкраще вираження він знайшов у «теорії двоїстої істини». Тобто існують божественні істини, які дані нам у Откровенні, й існують філософські істини, які виводяться розумом на основі спостережень за навколишньою реальністю. Ці істини можуть співпадати, а можуть і не співпадати, адже їхні джерела є різні. Теорія «двоїстої істини» зародилася в середовищі арабо-перських філософів, а потім набула поширення серед західноєвропейських мислителів.

«Раціоналістичний» варіант. Віра повинна бути розумною, ґрунтуватися на людському розумі. Такий підхід простежувався вже в часи пізнього Середньовіччя, зокрема в період Реформації. Першими, хто спробував обґрунтувати необхідність підпорядкування віри розуму, були ідеологи радикальної реформаційної течії соцініанства. Один із їхніх теоретиків Андрій Вишоватий навіть написав працю під назвою «Релігія, відповідна людському розуму». Ідея розумної релігії набула поширення серед представників Просвітництва. Її навіть спробували реалізувати французькі революціонери кінця ХVІІІ ст.

Свій варіант вирішення проблеми співвідношення віри та розуму пропонували містики. Вони виходили з того, що вищі ідеї людина осягає шляхом містичного досвіду. Такий досвід ігнорував розум. Але він також ігнорував і офіційну віру, джерелом якої було Священне Писання. Містика набула поширення у Візантії та православно-слов’янському світі (ісихасти), Арабському халіфаті й особливо в Персії (суфїї), Західній Європі (Мейстер Екхарт, Яків Бьоме).

Новочасна філософія по-своєму розрубала Гордіїв вузол проблеми співвідношення віри та розуму. Вона просто відокремила віру від розуму, а деякі її представники, наприклад, просвіт­ники матеріалістичного спрямування, марксисти проголосили релігійну віру шкідливим заблудженням. Тут можна пригадати хоча б міркування Карла Маркса, що релігія – опіум народу.

Західноєвропейська середньовічна філософія добігає свого завершення в ХІV-ХVІ ст. – в часи Відродження та Реформації. З одного боку, філософська думка як Відродження, так і Реформації – це заперечення схоластичної філософії. Але це заперечення, яке виросло саме із традицій середньовічної філософської думки. Філософія Відродження – це «повернення на вищому рівні» до філософії неоплатонізму, дітища пізньої Античності й раннього Середньовіччя. Щодо філософії Реформації, то це теж «повернення на вищому рівні» до традицій раннього християнства. Використовуючи Гегелівську тріаду, можна сказати, що філософія Відродження та Реформації – це заперечення схоластики. І саме ця філософія логічно завершила розвиток філософської думки європейського Середньовіччя.

Але якщо із європейською філософською традицією ми загалом розібралися й можемо твердити, що в період Середньовіччя (орієнтовно ІV-V – ХІV-ХVІ ст.) вона мала свою специфіку та свою логіку розвитку, то ще залишається питання, а чи було своє Середньовіччя в розвитку інших філософських традицій – індійської та китайської.

Питання це має не хронологічний, а типологічний характер. Зрозуміло, Індія та Китай і пов’язані з ними в культурному плані країни в зазначений період мали свою історію філософської думки. Однак чи мала ця історія типологічно подібні риси, що характеризували європейську філософію?

На це питання варто дати, радше, відповідь позитивну, ніж негативну.

Якщо візьмемо Індію, то побачимо, що тут на початку нашої ери відбулися важливі культурні зміни. Зокрема, значного поширення набуває буддизм. У північноіндійському Кушанському царстві за правління Канішки він стає державною релігією.

Водночас відбувається «демократизація» буддизму. Цьому сприяв ІV собор адептів цієї релігії, який відбувся на рубежі І-ІІ ст. н.е. На ньому остаточно оформилося розмежування на Хінаяну та Махаяну. Представники останньої визнали, що благочестя й подаяння мирянина можуть помітно наблизити його до нірвани. Тим самим був зроблений важливий крок у перетворенні елітарної релігійної філософії раннього буддизму (Хінаяни), зорієнтованої на чернецтво, у зрозуміле та близьке для простолюду релігійне вчення.

У Махаяні будди та бодхисатви перетворилися в об’єкт поклоніння. Вони набули свій кононізований образ, зокрема, в доволі поширеній храмовій скульптурі.

Ці зміни не могли пройти повз буддизм Хінаяни. Так, представники цієї течії запозичили в махаяністів скульптурну іконографію. Вона певним чином допомагала наблизити Хінаяну до простолюду.

У зазначений період буддизм перетворюється в світову релігію і виходить за межі Індії. Уже на рубежі нашої ери його центр переміщається в Шрі-Ланку (Цейлон), а звідти буддизм поступово поширюється на території Південно-Східної Азії. У результаті цього відбулася індуїзація місцевих культур. А в деяких державах зазначеного регіону буддизм Хінаяни набуває статусу державної релігії.

Щодо буддизму Махаяни, то він поширюється на північ від Індії – у Китаї, Кореї, Японії, Тібеті, Центральній та Середній Азії. Тут він адаптувався до місцевих умов, частково витворивши оригінальні релігійно-філософські традиції (як це ми бачимо в ламаїзмі), частково трансформувавшись у контексті китайської культурної традиції.

У межах буддизму в період, який ми іменуємо Середньовіччям, існувала своя філософська думка. Але, по-перше, це все таки була релігійна філософія. Її можна назвати своєрідною буддійською теологією. Хоча сам термін теологія європейського походження і не зовсім пасує для характеристики специфіки буддійської ідеології. По-друге, буддійську релігійну філософію періоду Середньовіччя все таки складно назвати оригінальною. Вона переважно використовувала надбання класичної давнини (як буддійської, так і небуддійської, що ми, зокрема, чітко простежуємо в Китаї, Кореї та Японії). Оригінальність буддійської філософської думки епохи Середньовіччя переважно виявлялася в способах інтерпретації центральних проблем буддизму, а також адаптації цих проблем до місцевих культурних умов.

Не менш цікаві зміни відбулися з традиційними релігійними віруваннями Індії (брахманізмом). У результаті суперництва буддизму й брахманізму на початку нашої ери фактично виникла нова релігія, відома під назвою індуїзму. Останній став синтезом релігійно-філософських пошуків, що здійснювалися протягом останніх століть. У багатьох доктринальних моментах він був близький до буддизму. Основна відмінність, яка розмежовувала ці релігії, це ставлення до кастового устрою. Якщо буддизм ігнорував поділ на касти, то індуїзм приймав його.

У межах індуїзму, що був досить аморфною системою, продовжили свій розвиток ведичні філософські школи, формування яких тривало до початку нашої ери.

Орієнтовно в ІІІ-ІV ст. н.е., як уже зазначалося, завершується період створення філософських сутр – висловлювань, афоризмів, які ніби були підсумком розвитку давньоіндійської філософії. Подальший розвиток цієї філософії здійснювався у формі бхаш’я – коментуючої літератури до сутр. Ця література не відзначалася особливою оригінальністю і функціонувала в контексті індуїстської релігійної традиції. Бхаш’ю можна трактувати як індійську середньовічну філософію, котра зберігалася аж до ХІХ ст.

На початку нашої ери відбулися також помітні зміни в культурному житті Китаю. У 220 р., як уже говорилося, припинила своє існування династія Хань, за часів якої відбулося відродження конфуціанства. Оновлене конфуціанство, ввібравши в себе окремі ідеї школи фа-цзя (законників), стало офіційною ідеологією Китаю, фактично набувши релігійного статусу. Людина, яка хотіла зайняти чиновницьку посаду, мусила добре освоїти конфуціанські книги і скласти по них іспит. Виникнувши ще в епоху Хань, ця екзаменаційна система остаточно оформилась за часів династії Тан (VІІ-Х ст.). Закономірно, що конфуціанська традиція відзначалася консерватизмом і в її межах важко було виявити оригінальність. Вона, як правило, зводилась до вивчення й коментування конфуціанських текстів.

Щоправда, в період династії Сун (960-1279) конфуціанство зазнало впливів даосизму, буддизму та філософії інь-ян. Витворився новий варіант конфуціанства – більш синтетичний, ніж попередній. Показово, що його провідним ідеологом став філософ Чжу Сі (1130-1200), який спочатку був адептом буддизму. Т. зв. неоконфуціанство проіснувало як офіційна ідеологія Китаю аж до встановлення тут комуністичного режиму.

Цікавих змін у період Середньовіччя в Китаї зазнав даосизм. У кінці існування династії Хань він з елітарного вчення перетворився в ідеологію пригноблених мас. Саме даоси стали організаторами повстання «жовтих пов’язок» (184 р. н.е.). У ІІІ ст. у гірських прикордонних районах Китаю вони створили свою теократичну державу, яка проіснувала до 1949 р. Таким чином даосизм перетворився в релігію з добре організованою структурою.

Даосизм, звісно, зберігав філософські набутки своїх засновників. Однак, канонізувавши їхні погляди, він не міг дати щось принципово нове.

На початку нашої ери в Китаї з’являється буддизм. Уже в ІІ ст. н.е. тут існували буддійські громади махаяністського спрямування. Особливо посилилося це віровчення в ІІІ-VІ ст. в період Південної та Північної династій, у час криз та міжусобної боротьби.

Правда, тут буддизм зазнав сильної китаїзації. Уже в ІV ст. деякі китайські теоретики буддизму вчили, що Будда є втіленням Дао, водночас акцентуючи увагу на моральних нормах, що, своєю чергою, зближувало їх із конфуціанцями.

Буддизм зумів пристосуватися до соціальної структури Китаю, до запитів традиційного китайського суспільства. Зокрема, це пристосування виражалося в тому, що з’явився його елітарний варіант і варіант, розрахований на низи. Останній навіть сприймався як своєрідний різновид буддизму.

Трансформація буддизму на китайському грунті завершилася у VІ-VІІ ст. н.е. і знайшла вияв у створенні чань-буддизму. Останній помітно відійшов від традиційного буддизму, відкинувши багато його норм і принципів. Чань-буддизм був буддизмом не за змістом, а за формою. Він прийняв традиційні цінності, ідеї китайського суспільства.

Запозичивши в класичних буддистів організацію монастирського життя, китайські буддисти в період нестабільності епохи Південної та Північної династій стали хранителями цих цінностей. Тут мимоволі напрошується паралель із західноєвропейським раннім Середньовіччям, де християнські монастирі стали чи не єдиними осередками, де зберігалися залишки культурних надбань Античності.

У китайському суспільстві, яке ми можемо назвати середньовічним, поступово утвердився релігійний синкретизм. Відбулося зближення, а то й поєднання таких релігійно-філософських систем, як конфуціанство, даосизм та буддизм. У межах цих систем і функціонувала в період Середньовіччя китайська філософська думка. Оригінальніість її виражалася не стільки в створенні нових ідей, скільки в комбінації ідей традиційних.

У період Середньовіччя китайська філософська традиція територіально розширює свої межі. Зокрема, вона проникає в Корею та Японію. Середньовічна думка цих країн зверталася до релігійно-філософських текстів, які шанувалися в Китаї. Це були переважно тексти конфуціанські, буддійські й частково даоські. Як і в Китаї, релігійно-філософська думка Кореї та Японії намагалася принесені ззовні ідеї адаптувати до місцевих традицій. Причому значення останніх було досить таки помітним, особливо це стосувалося Японії.

Китайська філософська традиція, яку ми можемо назвати середньовічною, тривала порівняно довше, ніж це ми маємо в Європі. Фактично вона зберігалася як в Китаї, так і в Кореї та Японії аж до ХІХ ст.

Незважаючи на значні відмінності, які спостерігалися в розвитку європейської, індійської та китайської філософських традицій, починаючи з перших віків нашої ери й завершуючи ХVІ-ХVІІІ ст., все таки можна говорити й про деякі спільні моменти.

По-перше, в регіонах, де набули поширення ці традиції, утвердилися нові релігійні системи, важливим елементом яких стали філософські погляди. Для носіїв європейської традиції такими релігіями були християнство та іслам, для носіїв індійської – реформований махаяністами буддизм та індуїзм, для носіїв китайської – реформовані конфуціанство, даосизм та пристосований до китайських умов буддизм.

По-друге, вказані релігійні системи, з одного боку, в умовах середньовічної нестабільності сприяли збереженню (хай навіть дещо редукованого та трансформованого) спадку стародавніх часів, з іншого, вони намагалися утримувати цей спадок у певних канонічних межах.

По-третє, ця канонізація філософського спадку старовини орієнтувала мислителів не на продукування оригінальних ідей, а на засвоєння та інтерпретацію класичних текстів. Власне, оригінальність філософів того часу варто шукати у способах інтерпретації, у вмінні поєднувати «непоєднувані» ідеї. Так, у європейській традиції здійснювалося поєднування платонізму, арістотелізму, з одного боку, та християнства й ісламу, з іншого, у індійській – ідей буддизму й брахманізму, у китайській – конфуціанства, даосизму та буддизму.

По-четверте, оригінальні філософські ідеї в зазначений період знаходили свій вияв часто не в творах професійних філософів, а обхідним шляхом, у творах художньо-літературних.

По-п’яте, завдяки новим релігійним системам, для яких характерна була активна місіонерська діяльність, європейська, індійська та китайська філософські традиції розширилися територіально. Ці традиції прийняли «нові» народи, адаптувавши їх до своїх умов. У результаті цього відбулося «розгалуження» філософських традицій.

По-шосте, вихід філософських традицій за межі відносно вузьких культурно-етнічних спільнот і включення в сферу цих традицій «нових» народів, поставило проблему перекладів класичних філософських текстів на інші мови. Тому специфічним видом філософствування в період середньовіччя було освоєння й переклад представниками «нових» народів філософської класики, вироблення специфічної філософської термінології на своїй рідній мові.

По-сьоме, поєднання філософської класики з ідеями оформлених у середньовічний період релігійних систем, а також культурним спадком «нових» народів призвело до творення якісно іншої філософії, яка в багатьох моментах відрізнялася від філософії стародавніх часів.

У XVII ст. в західноєвропейській історії настав період Нового часу. Як правило, відлік цього періоду розпочинають з часів англійської революції. Для Захїдної Європи – це був час великих географічних відкриттів і пов’язаних із ними не менш великих колоніальних завоювань, які дозволили західним європейцям збагатитися, зайняти позицію лідера в світі. Це був час інтенсивного розвитку ринкових (буржуазних) відносин, а також розвитку науки й техніки. Зрештою, це був час, коли в Західній Європі відбулися значні зміни в сфері комунікації (третя комунікативна революція). Тоді з’явилася друкована книга, за нею – друкована газета. У результаті цього можливості для поширення інформації, обміну думок значно розширилися.

Це помітно вплинуло на західноєвропейську («латинську») філософську традицію як одну з «відгалужень» великої європейської традиції. Вона зуміла вийти на якісно новий рівень, переосмисливши традиційні ідеї й запропонувавши нові. Цю тенденцію простежуємо вже в часи Відродження, але на повну силу вона дала про себе знати в Новий час.

Ще в період Середньовіччя в філософії Західної Європи став домінуючим аристотелізм, для якого притаманною була орієнтація на пізнання «зовнішнього» світу, який людина сприймає своїми відчуттями. Аристотелізм сприяв становленню новочасної європейської науки, яка мала практичну спрямованість; науки, яка виходила із засади, що знання – це сила, яке дозволяє людині змінювати навколишню дійсність у відповідності зі своїми потребами. Важливою проблемою новочасної західноєвропейської філософії стає проблема методу пізнання.

Однією з головних ознак вказаної філософії можна назвати її просвітницький характер. Власне, наука й філософія мали набути значного поширення, щоб допомогти людям покращити своє життя.

Якщо на початках Нового часу можемо вести мову про відносно єдину західноєвропейську філософську традицію, представники якої переважно використовували латинську мову, то у XVIII й особливо в ХІХ ст. ситуація змінюється. На її базі з’являються розвинуті національні філософські традиції. Передусім це стосується англійської, французької, іспанської й особливо німецької. До того ж ці національні традиції здійснюють експансію. Французьке філософське просвітництво у XVIII – на початку ХІХ ст. перетворюється в своєрідну інтелектуальну моду в Європі. Поширеною в той час була й англійська філософія. До того ж вона набуває поширення в Північній Америці, справляє вплив на інтелектуальне життя в англійських колоніях. Німецька класична філософія стає етелоном для багатьох європейських народів у ХІХ ст. (стосується це й України). Іспанська філософська думка справляє вплив на культурне життя в Латинській Америці. Загалом можемо констатувати, що філософські традиції «латинської» Західної Європи, трансформовані в національні філософські традиції (французьку, німецьку, англійську та іспанську), у період Нового часу зайняли лідерські позиції.

Щодо індійської та китайської філософської традицій, то вони в період Нового часу помітно відстали від європейської, точніше західноєвропейської. Це було обумовлено низкою причин – не лише економічною й технічною відсталістю Індії й Китаю від Європи. А й тим, що тут культурне життя виявилося занадто консервативним, мало відкритим для нових тенденцій. Помітне відставання Індії й Китаю спостерігалося в сфері комунікації. Нові практики спілкування, покликані до життя третьою комунікативною революцією, приживалися тут повільно. Приблизно те саме можемо сказати про країни мусульманського світу, де спостерігалася стагнація ісламської філософії.

Певні зміни в філософській думці Індії, Китаю, а також ісламського світу розпочалися в основному в ХІХ ст. І сталося це не без впливу західноєвропейської культури, в т. ч. філософії. Ці зміни можна трактувати як «запізнілі» Ренесанс і Просвітництво. З одного боку, в індійській, китайській та ісламській традиціях бачимо тенденцію модернізації філософії, навіть її «вестернізації» під впливом Заходу. З другого боку, маємо відхід від консервативної філософії Середньовіччя і намагання актуалізувати деякі «забуті» нею ідеї старовини, пристосувавши їх до нових умов.

Четверта комунікативна революція, викликана появою електронних засобів комунікації, як уже говорилося, веде також до помітних змін у філософствуванні. І стосується це різних філософських традицій. Які це будуть зміни, якою постане новітня філософія, можна лише гадати. Адже четверта комунікативна революція ще, схоже, не завершилась.

Рекомендована література

Гіляров О.М. Значення філософії // Ткачук М. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – К., 1997. – С.147-151.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Мак-Люен М. Галактика Гутенберґа. Становлення людини друкованої книги. – К., 2011.

Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991.

Innis H. Empire and Communication. – Oxford, 1950.



[1] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986. – С. 55.

[2] Там само.

[3] Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб, 1994. – С. 3.

[4] Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. – С. 16.

[5] Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – С. 32.

[6] Там само.

[7] Там само.

[8] Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – С. 241.

[9] Рассел Б. Історія західної філософії. – С. 262.