1.Погляди на світ і наукові знання в Стародавньому Єгипті.

2.Вплив культури Стародавнього Єгипту на філософську думку античної Греції.

3.Культура Стародавньої Месопотамії.

4.Закони Хаммурапі. Уявлення про право.

5.Питання про справедливість у месопотамській літературі.

 

Хоча європейська філософська традиція зароджується й формується в Стародавній Греції, однак, як уже говорилося, до її генезису мала причетність наукова та предфілософська думка народів, що жили по сусідству з греками. У першу чергу це стосується єгиптян, у меншій мірі – народів Месопотамії.

Єгиптяни створили одну з самих давніх й водночас самих блискучих цивілізацій Стародавнього світу. Її початки сягають рубежу IV-ІІІ тис. до н.е., а кінець припадає на 525 р. до н.е., коли Єгипет був загарбаний персами. Пам'ятки цієї цивілізації, зокрема грандіозні піраміди, величні храми, вражали й продовжують вражати уяву людей.

Відомі досягнення єгиптян як у сфері чисто технічній, так і науковій. Зокрема, найбільша давньоєгипетська піраміда Хеопса має висоту 146 метрів. Вона складена з двох з половиною мільйонів вапнякових та гранітних блоків вагою від 2,5 до 54 тонн. Ця, як і інші піраміди, точно орієнтована за сторонами світу[1]. Зрозуміло, побудувати таку споруду без відповідних наукових знань та технічних навиків було неможливо, так само як споруджувати великі храмові комплекси або створювати систему іригації в басейні річки Ніл.

Передусім варто відзначити відносно добре розвинуті математичні знання стародавніх єгиптян і, зокрема, таку їхню галузь, як геометрію. Єгиптяни вирішували складні математичні задачі, використовуючи дроби. У геометрії вони вміли вираховувати площу зрізаної піраміди й відношення кола до діаметру.

Помітні були їхні досягнення й у галузі астрономії. Єгиптяни визначили екліптику – видимий шлях Сонця на фоні сузір та поділили його на 12 частин, що утворили Зодіак. Протягом півтори тисяч років давньоєгипетські астрономи зафіксували 373 сонячних і 832 місячних затемнень. Це дозволило помітити періодичність затемнень та навчитися їх передбачати[2].

Завдяки астрономічним дослідженням єгиптяни створили доволі точний календар. Для виміру менших відрізків часу вони використовували водні й сонячні годинники. Загалом варто відзначити, що в них почуття часу було добре розвинуте. Завдяки цьому ми на основі нечисленних документальних свідчень можемо встановити відносно точну хронологію єгипетської історії.

Певні досягнення були в єгиптян і в галузі медицини та біології. Без цих знань була б неможлива муміфікація трупів, що набула поширення в Стародавньому Єгипті. Також розвитку набули тут і географічні знання, без яких єгиптяни не могли б займатися мореплавством та здійснювати експедиції у віддалені країни.

Й хоча наукові знання єгиптян часто поєднувалися з міфологічними уявленнями, все ж у них простежується тенденція раціоналістичного осмислення світу.

Своєрідний «раціоналізм» прослідковується й в розвитку міфологічно-релігійних уявлень єгиптян. Вони набували все більшої систематизації. З'явилися навіть «техніки» досягнення потойбічного блаженства, що знайшло, зокрема, вияв у «Книзі мертвих». Чи не найвищим виявом «релігійного раціоналізму» стала реформа Ехнатона (ХІV ст. до н. е.), яка мала на меті ввести монотеїзм.

Наукові знання в Єгипті тісно поєднувалися з релігійними уявленнями. Стосується це й соціальних уявлень. Єгиптяни розглядали фараона, правителя своєї держави, як одне з божеств. Відповідно, влада фараона і його законодавча діяльність сприймалися як частина божественного порядку. Порушити його означало порушити божественні закони світоустрою й приректи себе на загибель.

Наукові знання, а також певна "раціоналізація" міфологічно-релігійних уявлень створювали в Єгипті культурне підгрунтя для становлення філософії. Цьому сприяв і розвиток давньоєгипетської писемності. У єгипетському суспільстві уміння писати цінувалося надзвичайно високо. Так, у вірші «Прославлення писарів» читаємо наступне: «Написане в книзі будує будинки й піраміди в серцях тих, хто повторює імена писарів, щоб на устах була істина. Людина зникає, її тіло стає прахом, всі близькі її зникають із землі, але писання змушує згадувати його устами тих, хто передає це в уста інших. Книга потрібніше побудованого дому, краще гробниць на Заході, краще розкішного палацу, краще пам'ятника в храмі»[3]. Цей гімн книзі свідчить, що, принаймні, на рівні давньоєгипетських інтелектуалів та суспільної еліти було розуміння надзвичайної важливості писемності. Професія писаря вважалася однією з найпочесніших. Жили писарі в достатку, але перед ними, відповідно, ставилися високі вимоги. Для їхньої підготовки існували школи, на основі яких і сформувалася система елітарної освіти.

Щоправда, давньоєгипетська писемність довгий час залишалася ієрогліфічною й була малопридатною для вираження доказів із допомогою аргументів.

Чи існувала в стародавньому Єгипті філософія? Сучасні дослідники схильні відповідати скоріше ні, аніж так. Справді, не зберіглося писемних джерел, які б однозначно засвідчили існування такого явища в давньоєгипетському суспільстві. Однак треба мати на увазі, що значна частина писемних пам'яток стародавнього Єгипту не зберіглася до нашого часу.

До речі, твори давньогрецьких філософів докласичного періоду теж не дійшли до нас. Тим не менше, ніхто не заперечує існування давньогрецької докласичної філософії. А судять про неї на основі творів філософів класичного й елліністичного періодів.

То що заважає нам так само вчинити щодо стародавніх єгиптян? Адже збереглися певні свідчення, зокрема давньогрецьких авторів, які дають підстави твердити: початки філософії в Стародавньому Єгипті все-таки були. Біда лише в тому, що дослідники, засліплені «блиском еллінського генія», не хочуть цього помічати, забуваючи, що той самий геній, принаймні на початку, чимало запозичив саме в єгиптян.

Показово, навіть Діоген Лаерцій, при всій його неприязні до культури варварів, мусив констатувати: «Єгиптяни в своїй філософії розмірковували про богів і про справедливість. Вони твердили, що початком усього є речовина, із нього виділяються чотири стихії і на завершення з'являються різноманітні живі істоти… Вони вважають, що світ кулеподібний, що він народжується й вмирає; що зірки складаються із вогню і вогонь цей, зменшуючись, дає життя всьому, що є на землі; що затемнення місяця бувають тому, що місяць попадає в тінь землі; що душа переживає своє тіло й переселяється в інші; що дощ виникає із перетвореного повітря…»[4].

Принаймні, чимало греків у стародавні часи не сумнівалися, що в єгиптян була своя філософія. Ймовірно, єгиптяни поставили питання про першооснову всіх речей, – власне питання, із якого почалася давньогрецька філософія. Єгиптяни вважали, що такою першоосновою є вода. У 17 главі «Книги мертвих» читаємо: «Хто великий бог, що сам прийшов у буття? Він – вода, він – Нут, батько богів». Ще більш чітко ця думка звучить у написі на стіні одного із залів храму в Карнаці, де сказано, що з прохолодної води виникли всі речі і що саме вона їх створила.

Природно, що думка про воду як першооснову всіх речей зароджується саме в Єгипті. Тут, в умовах пустельної місцевості, людина особливо відчувала значення води для свого існування. Та й сама давньоєгипетська цивілізація виникла й сформувалася в басейні річки Ніл.

Із вищенаведених свідчень Діогена Лаерція випливало: єгиптяни, вважаючи першоосновою всього воду, водночас дотримувалися думки, що з неї вийшли чотири стихії. До них, як правило, відносили саму воду, землю, повітря й вогонь. Учення про чотири стихії набуло поширення в багатьох культурах стародавнього світу. Воно, зокрема, давало можливість мислителям пояснювати різноманітність, що існує в природі.

Також, судячи зі свідчень Діогена Лаерція, деякі єгипетські мудреці намагалися розглядати як першооснову всіх речей вогонь. При цьому, на їхню думку, вогонь визначав існування небесних світил, а охолоджуючись, давав життя на землі.

У цих, здавалось би наївних поглядах на першооснову, було чимало раціонального. Адже дійсно без води неможливе життя на землі, неможливий ріст рослин, існування тварин та й самої людини, організми яких більш ніж на половину складаються з води. Так само неможливе існування життя на землі без «небесного вогню» (сонячної радіації). В цьому сенсі воду й вогонь дійсно можна вважати своєрідними першоосновами.

Подібні ідеї давньоєгипетських мудреців справили чималий вплив на старогрецьких філософів докласичного періоду. Багато хто з них побував у Єгипті і саме звідти запозичив свої ідеї.

У єгиптян також зустрічаємо твори, в яких було намагання з позиції раціоналізму осмислити сенс життя людини. Тут варто враховувати, що в них були сильно розвинуті уявлення про життя після смерті. Сенс існування на землі часто бачився ними в підготовці до життя потойбічного. Саме з цією метою здійснювалося будівництво пірамід, гробниць, робилася муміфікація трупів тощо. Можливо, в єгиптян також виробилося уявлення про переселення душ, про що говорить Діоген Лаерцій.

І все ж з'являються твори, в яких на перше місце ставляться земні радощі, а ідея потойбічного життя піддається сумніву. До них варто віднести «Пісню арфіста», появу якої відносять до кінця ІІІ тис. до н. е. і яка, судячи з усього, викликала дискусію серед єгипетських інтелектуалів.У ній, зокрема, є такі слова:

«…Йди за серцем своїм, поки ти живий,

Поклади мирро на свою голову,

Одягнися в тонкі тканини,

Змащуйся чудовими… мазями,

Примножуй ще більше свої насолоди,

Не дай свому серцю сердитися,

Слідуй бажанню його та благу твоєму,

Здійснюй свої діла на землі, згідно повелінь твого серця…»[1].

Дещо подібні міркування в цьому плані зустрічаємо в творі «Розмова розчарованого із своєю душею», в якому теж висловлюється сумнів у можливості  потойбічного існування й звучить заклик: «Проводь весело день, забудь про смуток».

Схожий підхід зустрічаємо у книзі «Екклезіаст», що ввійшла до складу Старого Завіту, а також у деяких давньогрецьких філософів, зокрема Епікура.

Очевидно, багато з того, що зробили  давньоєгипетські мислителі, так  і не дійшло до нашого часу. Але деякі їхні ідеї перейняли стародавні греки, часто видаючи їх за свої. У стародавніх єгиптян навчалися такі стовпи грецької філософії, як Фалес, котрого, власне, вважають першим давньогрецьким філософом, Піфагор – відомий не лише як творець оригінальної філософської системи, але і як математик, і нарешті Платон, якого по праву вважають чи не найвидатнішим мислителем античної Еллади.

У Єгипті могла сформуватися своя оригінальна філософська традиція. Однак у вирішальний для цього період «осьового часу» країна опинився під владою персів. Вона так і не змогла відновити свою незалежність, перетворившись у іграшку в руках іноземних завойовників.

У таких умовах не йшлося про розвиток чогось оригінального в культурній сфері. Завдання, яке постало перед єгипетськими інтелектуалами, полягало в тому, щоб зберегти існуючі набутки. Це, власне, й визначило консерватизм та стагнацію давньоєгипетської культури. В її середовищі не могла розвинутися філософія, яка часто потребувала оригінальних, нетрадиційних підходів.

Приклад Єгипту підтверджує думку, що філософія – це «розкіш», яку мають далеко не всі народи. Справжня, оригінальна філософія є творінням вільного духу. Народи, що опиняються під п'ятою іноземного завойовника, як правило, позбавлені цієї «розкоші».

Ще однією блискучою цивілізацією Стародавнього світу була цивілізація народів Месопотамії. Тут, у межиріччі Тігру та Єфрату, уже в кінці ІV - на початку ІІІ тис. до н.е. виникають перші державні утворення. Протягом майже трьохтисячолітньої історії в Межиріччі виникали й зникали різні держави, існували різноетнічні культури – шумерська, аккадська, аморейська, ассірійська та інші, які тим не менше пов'язувала спільна культурна традиція.

Однією з важливих ознак цих культур стало використання клинописної писемності. Тут, як і в Єгипті, носіями елітарної культури часто ставали писарі. До нас дійшли численні клинописні таблички із різноманітними текстами – діловими документами, законодавчими актами, записами історичного характеру, медичними рецептами, математичними задачами, мовними словниками, іншими науковими записами, а також гімни богам, міфи, літературні твори тощо. Лише в бібліотец ассирійського царя Ашшурбаніпала в Ніневії знаходилося близько 30 тисяч табличок. Саме завдяки цій бібліотеці ми маємо багато інформації про історію й культуру стародавньої Месопотамії. Показово, що правління Ашшурбаніпала, яке припало на VII ст. до н. е., майже співпало з «осьовим часом». Згадана бібліотека засвідчила, що жителі Месопотамії мали значні досягнення в сфері наукових знань.

Звісно, вони дотримувалися релігійних поглядів, вважаючи, що порядок і закони у світі визначені богами. Стосувалося це також правничої сфери. Саме з Месопотамії до нас дійшов один з найдавніших писаних збірників законів вавілонського царя Хаммурапі. Створений він був близько 1752-1752 р. до н. е.

Цей збірник був вирізьблений на діоритовому стовпі. Причому там же був зроблений барельєф, на якому божество (очевидно, бог Шамаш) зображено разом з Хаммурапі. У преамбулі до законів говориться, що Хаммурапі поставлений верховним божеством Енлілем. Йдеться також про покровительство над ним інших божеств,  зокрема Шамаша і Мардука.

Однак із тексту законів випливає, що це не божественні закони, а творіння самого царя Хаммурапі, який посвящає їх божествам. Оскільки ж влада царя була сакралізованою, а закони присвячувалися вищим силам, то тим самим вони трактувалися як сакральні.

Деякі клинописні тексти, що дійшли до нас із Месопотамії, маємо підстави вважати предфілософськими. У них простежується не лише бажання систематизувати міфи (показовою в цьому плані є поема «Енума еліш…»), а й осмислити людське існування. Це стосується т. зв. літератури премудростей. Туди входять повчання, настанови, збірки прислів'їв, вчених діалогів та дидактичних поем. Окремі тексти літератури премудростей – запис фольклору, інші ж виникли як авторські писемні твори.

Мислителі Месопотамії приділяли чимало уваги питанням смерті та сенсу людського життя. Виходячи з традиційних релігійних уявлень, які зображували потойбічне життя безрадісним, вони вважали, що людина повинна звертати основну увагу на своє земне існування. Звідси, ймовірно, походила ідея прижиттєвого воздаяння: покарання грішників та нагорода праведників повинні були здійснюватися ще за їхнього життя[6].

Однак життєві реалії були такими, що дотримання релігійних та соціально-етичних норм далеко не завжди винагороджувалося, а відступ від них і злочинна поведінка каралися. В архаїчному суспільстві ситуація була іншою. При тотальному контролі за поведінкою людини в межах первісної громади відступ від норм обов'язково карався. У ранньокласових суспільствах, незважаючи на намагання зберегти цей контроль, все ж з'явилася можливість для вільної (чи то свавільної) поведінки. Однак, така поведінка часто сприймалася як злочин. При цьому цей злочин не обов'язково закінчувався карою. Щасливчикам вдавалося її уникнути й вони часто жили краще, ніж добропорядні люди. Це не могло не сприйматися як кричуща несправедливість.

Осмислення цього явища і знайшло своє відображення в низці дидактичних поем Стародавньої Месопотамії. Їхні автори, розмірковуючи в контексті традиційних релігійних уявлень, приходили до висновку: якщо на землі твориться несправедливість і вона не карається, то це замисел богів. Однак проста людина зрозуміти цей замисел не може. У написі Гудеа (ХХІІ ст. до н.е.) зустрічається розгорнутий епітет, який пізніше неодноразово вживався, коли мова заходила про неможливість пізнати волю божу – «владика, чиє серце, як небо, далеке»[7].

Вказані розмірковування й погляди знайшли відображення в таких поемах – «Владику мудрості хочу прославити…» («Невинний страдник»), т. зв. «Вавілонська теодицея» й «Розмова пана зі своїм рабом».

У першій із названих поем мова ведеться від імені вельможі Шубші-мешре-Шаккана, який запевняє, що завжди шанував богів, але, тим не менше, покараний, як останній грішник:

«Як той, що молитвою не славить бога,

В трапези час не шанує богиню,

Не падає ниць, не б'є поклони,

Чиї уста забули молитви,

Хто не шанував священних днів божих,

Хто зневажав шановні обряди,

В пошані та страсі не вів свою паству…

А також безпечно забув свого пана,

Бездумно святою клятвою клявся –

Отак, я є кинутий на поталу.

А я же постійно був у молитвах!

Молитва для мене закон, а жертва є звичай…

Прославить царя – для мене блаженство,

А пісні святі – це моя насолода!..

Я славив царя, рівняв його з богом,

Навчав простолюд шанувати створителя».

Як бачимо, у цьому творі проблеми суспільні, в т. ч. й правничі, тісно пов’язані з проблемами релігійними. Шанувати бога – це водночас шанувати властителя, царя. Відповідно, дотримуватися існуючих в суспільстві правил, законів означає виконувати божественну волю.

Однак далі герой поеми починає розмірковувати про неможливість пізнати божу волю:

«Воістину, думав, богам це є любо!

Але що є миле тобі, чи вгодне це богу?

Чи краще для бога є те, що для тебе противно?

Хто ж волю богів осягнути зуміє»[8].

Герой поеми детально перераховує свої страждання, готуючись померти. Однак у останній момент до нього з'являється вісники бога Мардука, які рятують невинного страдника від різних бід та хвороб.

Багато в чому поема «Владику мудрості хочу прославити…» перекликається з відомою «Книгою Іова», яка ввійшла до Старого Завіту Біблії. Іов, так само як герой згадуваної поеми, веде праведне життя. Через це він має достаток, велику й щасливу родину. Сатана пропонує Богові випробувати Іова, говорячи що його благочестивість обумовлені саме багатством. Якщо Бог відбере це в Іова, то його праведності настане край.

Починається серія випробувань. Іов втрачає своє багатство, дітей, зрештою його починає мучити важка хвороба. Але як би не було важко, він не дозволяє собі проклинати Бога. Щоправда, його мучить питання: за що звалилися всі ці біди, адже він не винен.

Стійкість у вірі рятує Іова. Бог йому повертає багатство, у нього народжуються діти. Він ще довго живе й помирає «наситившись днями».

Говорячи про «Книгу Іова», варто мати на увазі, що, як і багато інших текстів Старого Завіту, цей твір виник під впливом літератури Месопотамії. Завдяки Біблії європейські народи змогли пізнати ті проблеми, які хвилювали людей древнього Межиріччя. І серед цих проблем далеко не останнім було філософське питання про «безневинне страждання».

Поема-діалог «Вавілонська теодицея», створена в ХІ ст. до н.е. вавілонським жерцем Есагіл-кіні-уббібом, теж порушує це питання. Але осмислює його не стільки в особистісному, скільки в широкому суспільному контексті:

«Щастить отим, хто не шукає бога,

А хто моливсь богині, занепали…

В шанобі дука, хоч пізнав убивство,

В зневазі той, хто не чинив злодіянь.

Звеличують того, для кого правда – погань,

Гонимий праведник за шану волі бога.

Шкатулу злодія наповнює все злото,

А в бідного останній харч забрали.

Міцніє сильний, хто з гріхом у дружбі,

Слабкого ж гублять, немічного топчуть».

Чому ж така несправедливість панує в світі? Автор тут дає песимістичну відповідь: нам не пізнати божественну волю, «серце бога далеко»[9].

Сильні мотиви песимізму звучать і в діалогічному творі «Розмова пана зі своїм рабом» (орієнтовно Х ст. до н. е.). Тут знатний можновладець, що попав у немилість до царя, радиться зі своїм рабом. У ході цієї розмови демонструється зневіра в усіх цінностях – у земних радощах та насолодах, у потрібності добрих справ. Перед лицем вічності все це не має значення:

«Піднімись та пройдися по давніх руїнах,

Глянь на черепи простолюддя та знаті:

Хто з них злочинець, а хто благодійник?»[10].

Людина не може нічого кардинально змінити в своєму житті. Не може вона й добитися милості від бога, вдаючись до жертвоприношень. «Чи навчиш, як собаку, свого бога ходить за тобою?» – не без іронії запитує раб свого пана[11].

Подібні настрої знайшли своє відображення і у відомій старозавітній книзі «Екклезіаст», яка, судячи з усього, теж ввібрала в себе  елементи  месопотамської мудрості. Автор цього твору говорить, що все марнота марнот і задає питання: «Яка користь людині з усіх її праць, над чим працює вона під сонцем?» Як і в «Розмові пана зі своїм рабом», в «Екклезіасті» після відповідних розмірковувань робиться висновок: «Я дізнався, що блага людині нема, крім як їсти, і пити, і благо в житті чинити, та як коли хто і їсть, і п'є, і благо чинить у праці, то це – божий дар».

Мотив марноти людського існування звучить і в найбільш визначній пам'ятці месопотамської літератури – «Поемі про Гільгамеша», остаточна версія якої склалася десь на початку І тис. до н. е.

Герой цієї поеми – правитель шумерського міста Урука. Він відзначається своєвіллям. Щоб смирити його, богиня Аруру створює Гільгамешу суперника – богатиря Енкіду. Той живе в степу серед тварин, черпаючи наснагу в зв'язку із природою. Гільгамеш посилає до Енкіду повію, яка зваблює його. Звірі відвертаються від богатиря й він частково втрачає свою силу. Далі відбувається поєдинок двох героїв. Але ні один із них не стає переможцем. І ось тоді вони знаходять спільну мову, між ними встановлюється міцна дружба. Гільгамеш та Енкіду здійснюють чимало подвигів.

Однак Енкіду по волі богів помирає. Смерть друга настільки вразила Гільгамеша, що той тікає в пустелю. Усвідомлюючи свою смертність, він здійснює подорож до Ут-напишті, який володіє таємницею безсмертя. Той говорить, що отримав безсмертя із рук богів. Але для Гільгамеша боги цього не зроблять. Жінка Ут-напишті, жаліючи богатиря, вмовляє чоловіка щось подарувати йому на прощання. І той відкриває йому таємницю квітки вічної молодості. Гільгамеш з великими зусиллями дістає цю квітку, але не встигає нею скористатися. Коли він купався, квітку вкрала змія, яка, скинувши шкіру, відразу помолодшала.

Засмучений невдачею Гільгамеш повертається в Урук і знаходить втіху, любуючись спорудженням навколо свого міста захисної стіни. Але це скоріше самозаспокоєння. Як тут не пригадати гетівського Фауста, який у кінці свого життя теж знаходить втіху в праці на благо людей. Хоча ця праця не більше, ніж ілюзія.

У «Поемі про Гільгамеша» є чимало ідей філософського характеру. Це, зокрема, ідея конфлікту природи й цивілізації. На прикладі Енкіду демонструється, що поки людина перебуває в зв'язках з природою, то володіє великою силою. Якщо ж вона прилучається до цивілізації зі всіма її вадами (у даному випадку символом цих вад виступає повія), то ця сила піддається руйнуванню.

Також тут проводиться думка, що справжня чоловіча дружба народжується через конфлікт рівних. Якби Гільгамеш та Енкіду не вступили в боротьбу, вони б так і не подружилися.

Однак основна проблема поеми – це проблема життя і смерті. Смертність тут усвідомлювалася як трагедія. Варто зазначити, що подібне усвідомлення не було притаманне для людей, що керувалися міфологічним світоглядом. Вони своє «безсмертя» бачили в роді, котрий трактувався як вічний. У поемі поставлене питання, чи може людина в умовах цивілізованого (а не родового!) суспільства досягнути безсмертя? І в чому його суть? Дехто з інтерпретаторів поеми твердить, ніби в Гільгамеша зароджується думка, що безсмертя людини в її справах, творчості[12]. Але це, радше, намагання видати бажане за дійсне. В поемі сказано, що «лише боги з Сонцем вічно існують, а люди – то лічені їхні роки» А щодо людських діянь, то це лише «вітер»[13].

Як бачимо, предфілософська думка народів Месопотамії, принаймні, на свому завершальному етапі, характеризувалася глибоким внутрішнім песимізмом. Цей песимізм, віра в те, що людські діяння – марнота марнот, ніби засвідчили старіння, вичерпність месопотамської цивілізації. Тому Межиріччя відносно легко в 539 р. до н.е. завойовують войовничі та енергійні перси. Отже, в «осьовий час» інтелектуалам цього краю, так само, як і інтелектуалам  Єгипту, було не до філософії.

І все ж предфілософія Месопотамії не була для європейців «терра інкогніта». Принаймні, «Книга Іова» та «Екклезіаст», в яких вона знайшла своє відображення, завдяки Біблії були їм добре відомі.

 

Рекомендована література

Вайнберг И.П. Человек в культуре Ближнего Востока. – М., 1986.

Геродот. Історії в дев'яти книгах. - К., 1993.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Клочков И.С. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. – М., 1983.

Крамер С. История начинается в Шумере. – М., 1991.

Культура Древнего Египта. – М., 1976.

Лирика Древнего Египта. – М., 1965.

Матье М.Э. Избранные труды по мифологии и идеологии Древнего Египта. – М., 1996.

Оппенхейм А.Л. Древняя Месопотамия (Портрет погибшей цивилизации). – М., 1980.

Поэзия и проза Древнего Востока. – М., 1973.

Свободомыслие и атеизм в древности, Средние века и в эпоху Возрождения. - М., 1986.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. - М., 1981.

Я открою тебе сокровенное слово. Литературы Вавилонии и Ассирии. - М., 1981.

 


[1] Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981. – С. 97.

[2] Там само. – С. 98-99.

[3] Лирика Древнего Египта. – М., 1965. – С. 84, 85, 86.

[4] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – С. 57.

[5] Поэзия и проза Древнего Востока. – М., 1973. – С. 100-101.

[6] Свободомыслие и атеизм в древности, Средние века и эпоху Возрождения. – М., 1986. – С. 53.

[7] Там само. – С. 53.

[8] Я открою тебе сокровенное слово. Литература Вавилонии и Ассирии. – М., 1981. – С. 218.

[9] Там само. – С. 237, 240, 241.

[10] Там само. – С. 208.

[11] Там само. – С. 207.

[12] Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. – С. 96.

[13] Я открою тебе сокровенное слово. Литература Вавилонии и Ассирии. – С. 136.