1. Проблема людини в філософії Сократа.

2. Погляди Сократа на суспільство, державу й закони.

3. Філософська система Платона. Вчення про ідеї та ідеальний світ.

4. Ідеальна держава Платона.

5. Погляди Платона на державу й право в діалозі «Закони».

 

Діяльність софістів у Афінах значною мірою вплинула на Сократа (близько 470 – 399) – учителя Платона. Щоправда, вважається, що цей мислитель протиставляв себе представникам цієї школи. Сократ не писав ніяких творів, а проповідував усно на вулицях й площах Афін. У нього було чимало учнів. Несправедливо звинувачений у тому, що вводить нових богів, а його діяльність становить загрозу для моральності юнаків, Сократ був засуджений в Афінах до смертної кари. І хоча в нього була можливість втекти, він вирішив підкоритися закону й прийняв смерть, випивши отруту.

Відтворити істинні погляди Сократа дуже складно. Джерелами для нас тут є деякі ранні твори Платона («Апологія», «Критон» та інші); окремі твори Ксенофанта, який змалював образ Сократа в «Спогадах» та «Апології», а також твір Аристотеля «Метафізика», де подані короткі, але цілком достовірні свідчення про його вчення. Неканонічний образ Сократа представлений у комедії Арістофана «Хмари», де цей мислитель постає в образі софіста.

Судячи з цих творів, можна прийти до висновку, що в центрі уваги Сократа знаходилася людина і можливості її самопізнання. Сократ, прогулюючись вулицями й площами Афін, вступав у дискусії з різними людьми, щоб за допомогою вміло поставлених питань викликати в них «нароження істини». Цей метод, перейнятий ще у софістів, все таки отримав назву «сократичного методу» (або майєвтики, тобто повивального мистецтва). Сократ вважав, що в кожній людині, точніше в її душі, є істинне знання. Завдання ж філософа допомогти людині розродитися цими істинними знаннями.

Формою філософствування Сократа був діалог – своєрідна п'єса, де він виконував роль Філософа. У своїх діалогах мислитель намагався з'ясувати такі питання:

1. Яке знання є істинне?

2. Яким чином можна отримати знання?

3. Чому це знання є істинне?

Процес пізнання Сократ трактував як процес перетворення уявлень в поняття. Уявлення, на його думку, мають конкретний характер. Вони постійно змінюються. Поняття ж, навпаки, мають загальний характер, служать для позначення сутності речей і тому не підлягають змінам. Поняття виступають як мета пізнання. Важливу роль тут відіграє метод, з допомогою якого ця мета досягається. Таким методом є «епагогія» (тепер ми це іменуємо індукцією). Цей метод полягав не в дослідженні фактів, а у виявленні загального як основи уявлень.

Завдяки Сократу виникло два методологічні підходи в філософії.

Перший – дослідницький, який передбачав правильну постановку питань без необхідної впевненості в можливості знайти правильні відповіді. Сам Сократ ніби твердив, що знає те, що нічого не знає. Але таке незнання, на думку мислителя, робило його мудрішим інших людей, які не знали, що не знають нічого. Тому для нього на першому плані стояв пошук істини.

Другий методологічний підхід – діалектичний, заснований на принципі питання й відповіді. Діалектикою в стародавній Греції називали мистецтво вести дискусію. У діалектичному методологічному підході найважливішим є те, що питання ведуть не стільки до відповідей, скільки до постановки нових питань.

Відповідаючи на питання, що таке людина, Сократ вважав, що людина – це її душа, яка й відрізняє її від інших істот. Під душею ж філософ розумів наш розум, мисленну активність і морально орієнтовану поведінку.

Сократ також намагався інтелектуалізувати й раціоналізувати етику. За його переконанням, якщо людині відома істина, то вона буде поступати у відповідності з цією істиною. Справжнє знання тісно пов'язане з добром. Зло ж, навпаки, породжується незнанням. Звідси можна було зробити висновок, що доброчесність тотожна знанню. Й, відповідно, людина, яка пізнала добро, стає доброю.

Що стосується поглядів Сократа на суспільство, то можна вважати, що він був прихильником та ідеологом афінської аристократії. Серед його учнів були політики, які належали до противників демократії та прагнули встановити в Афінах правління аристократів (Алківіад, Ксенофонт). Зрештою, захисником та ідеологом аристократії став Платон – найвідоміший учень Сократа.

Сократ високо цінував традиційні соціуми, які спиралися на землеробство й військову справу. Землеробство ж він протиставив ремеслу й торгівлі, які, на його думку, руйнують порядок і погано впливають на людські душі.

Вважається, що Сократу належить класифікація держав. Він виділяв монархію, тиранію, аристократію, плутократію й демократію. Правильною й, відповідно, моральною моральною формою правління мислитель вважав лише аристократію. Останню він характеризує як владу невеликої кількості освічених та моральних людей.

Сократ вважав, що саме чесноти людини повинні визначати можливість виконання нею державних функцій. А не призначати людину на державну посаду шляхом жеребкування, як це практикували в Афінах у період правління демократів. У своїх бесідах мислитель вказував, що керманича на кораблі, теслю або музиканта не можна обирати за жеребом, а лише за здібностями й знаннями. Відповідно, це також стосується зайняття державних посад.

Із діалогів Сократа також випливало, що в основі соціального життя й порядку лежать божественні закони – неписані розпорядження й заборони. І вони мають космічне походження.

А мораль і закони держави повинні відповідати вищій справедливості, що визначається Логосом. Справедливість же – не лише критерій законності. Вона тотожна їй. Що законно, те й справедливо – стверджував Сократ.

На його думку, існують два типи основ моралі й права – об’єктивні й суб’єктивні. Об’єктивні, тобто божественні, космічні за походженням, мають не відносний, а абсолютний характер. Натомість суб’єктивні основи – це знання. Тільки та людина, яка знає, що таке справедливість, може бути справедливою.

Головним продовжувачем Сократа варто вважати Платона (428/7-348/7 рр. до н.е.) – одного з найвидатніших філософів стародавньої Греції. Народився він у впливовій аристократичній сім'ї в Афінах. У юнацькі роки, як зазначалося вище, став учнем Сократа. Очевидно, це йому було потрібно для того, аби зробити політичну кар'єру. Однак несправедливе засудження Сократа до смертної кари призвело до розчарування Платона в практичній політиці Афін.

Він виїздить з цього міста, живе спочатку в Мегарі, звідси подається до Єгипту й Кірени, потім опиняється на Сіцілії в місті Сіракузи, куди його запросив тиран Діонісій І. Тут Платон спробував реалізувати свій політичний ідеал. Однак ця спроба закінчилася для нього невдало. З боку тирана він так і не знайшов порозуміння. Більше того, Діонісій І продав Платона в рабство.

Завдяки друзям, які викупили його, він повернувся в Афіни, де заснував свою школу, що отримала назву Академія. Вона користувалася великою популярністю і притягувала до себе чимало молодих людей.

Однак Платон так і не задовільнився роллю вчителя філософії. Він ще два рази виїздив до Сіракуз, щоб утілити там свій проект ідеальної держави. І кожного разу це для нього закінчувалося безуспішно. У 360 р. Платон повернувся в Афіни і уже не розлучався з Академією до своєї смерті. Саме вона виявилася його найбільш вдалим проектом. Ця школа, незважаючи на певні свої видозміни, проіснувала аж до 529 р. н. е., демонструючи живучість і популярність платонізму.

Якщо твори філософів докласичного періоду до нас або не дійшли, або дійшли у формі невеликих уривків, то цього не скажеш про Платона. Зберіглося 36 його творів, написаних у формі діалогів. Інше питання, чи всі ці твори автентичні, тобто чи належать вони Платону.

На основі цих діалогів ми можемо загалом реконструювати погляди мислителя. Правда, тут є певні труднощі. Треба враховувати, що ці твори писалися протягом значного періоду часу, коли погляди філософа частково видозмінювалися. Також треба мати на увазі й те, що Платон у своїх діалогах не завжди чітко висловлювався. Все це й створює труднощі для відтворення його поглядів.

Хоча в особі Платона маємо цілком оригінального філософа, все таки він спирався на досягнення своїх попередників.

Так, зокрема, чимало він почерпнув у піфагорійців, з вченням яких познайомився під час перебування в південній Італії. Від них Платон взяв віру в бессмертя душі, містицизм, а також математичні уявлення. Не даремно мислитель розглядав математику як своєрідний вступ до філософії.

Від елеатів Платон запозичив уявлення про те, що справжня реальність вічна, позачасова й незмінна. Від Геракліта – переконаність у тому, що в фізичному світі немає нічого постійного.

І звичайно, на Платона великий вплив справив Сократ, який зорієнтував свого учня на етичні проблеми й на пошук смислу життя в світі. І Сократ, і Платон вважали, що в пізнанні недостатньо обмежуватися думкою-гадкою. Необхідно прагнути до знання. Думка (сумнівне знання) нічого не варта, якщо вона не перетворена розумом у знання.

Ведучи мову про можливості людського пізнання, Платон висунув тезу, що воно є лише пригадуванням того, що людина вже знала з самого початку, а не засвоєння чогось нового. Так, у діалозі «Менон» Платон зображує Сократа, який допомагає хлопчику-рабу вирішувати складну математичну задачу. Хлопчик ніколи не навчався математиці, тим не менше йому вдається справитися з поставленим завданням. Це виявилося можливим, тому що хлопчик уже спочатку знав відповідь, хоча й не здогадувався, що знає. «Адже те знання, яке зараз є в цього раба, – розмірковував Сократ, – він або коли-небудь набув, або завжди мав. Якщо це знання завжди в нього було, значить, він завжди був знаючим. А якщо він його коли-небудь набув, то аж ніяк не в нинішньому житті. Адже, здається, ніхто не навчав його геометрії».

Дискутуючи з софістами, які абсолютизували чуттєве пізнання, Платон вважав, що при безперервній змінюваності світу неможливо покладатися на чуттєве його сприйняття. Однак все -таки повинно існувати джерело справжніх (незмінних) знань. Таким джерелом є ідеї, які першопочатково існують у свідомості людей.

Платон розділяв світ на реальне і видиме (єдине й множинне). Ми прагнемо до знань, але найчастіше досягаємо лише думки-гадки. У більшості випадків, як це показує Платон у своєму діалозі «Держава», те, що ми називаємо знаннями, це лише приватна думка: те, що одному видається прекрасним, іншому може видатися потворним; те, що одному видається справедливим, іншому може видаватися несправедливим.

Думка-гадка виникає із почуттів. Дві людини можуть мати дві різні думки, наприклад, про твори мистецтва. У силу цього, об'єкти матеріального світу характеризуються вкрай суперечливо: на них існують різні точки зору. Істинне судження про них неможливе.

Платон твердив, що той, хто споглядає прекрасні речі, лише задовольняється думкою про них. А той, хто вглядається в Прекрасне як таке, може досягнути істинного знання. Такі люди і є філософами.

Отже, Платон вважав, що існує нестабільний, змінний світ, який ми сприймаємо своїми органами чуття. Це – світ думок. Але існує й інший світ, який знаходиться за межами нашого чуттєвого сприйняття і пізнається лише розумом.

Для позначення суті речей, які знаходяться за межами існуючого світу, Платон використовував слово ідея (в перекладі з грецької мови це слово означало першообраз). Мислитель вів мову про «ідею Краси», «ідею Добра», «ідею Справедливості» і т. ін. Ідеї, на думку Платона, мають цілком реальне буття. Вони існують незалежно від зовнішнього світу і незалежно від людської свідомості. Ідеї є універсальними. Так, наприклад, на землі можуть бути прекрасні речі – картини або ж квіти, але всі ці прекрасні речі лише частковий вияв універсальної ідеї Прекрасного.

Вивчення математики, пропорцій та гармонії наштовхнуло Платона на думку про те, що всі універсальні ідеї повинні бути взаємозв'язані. Вищою із всіх ідей є ідея Блага. «…саме від неї всі ті речі, які є добрими, справедливими і тому подібні, отримують свою цінність, – писав Платон. – Благо, таким чином, є метою будь-якого пошуку, предмет, на який спрямовані наші розмірковування…».

Справжнє (філософське) пізнання веде до відкриття ідеї Блага, і тому заняття філософією роблять нас кращими. Саме Благо, як твердив Платон у «Державі», є «величнішою із тих речей, яким ми повинні навчитися».

Платон у теорії ідей спробував класифікувати об'єкти матеріального світу. Наприклад, слово «собака» означає четвероногу тварину, яка гавкає, вкрита шерстю, не є кішкою, конем і т. д. Однак собаки неоднакові. Вони розрізняються за розміром, кольором та породою. І все ж у всіх собак є дещо спільне, що можна визначити як «собачність». Ця «собачність» і дозволяє з першого ж погляду вбачати в будь-якій собаці собаку. Як у світі є ідея Прекрасного чи ідея Справедливості, так само, вважав Платон, існує ідея Собаки. Ця «ідеальна Собака» і є єдиною дійсно існуючою собакою. Всі інші собаки в світі – лише частковий прояв цієї Собаки.

Сутність теорії ідей образно представлена в алегорії печери (діалог «Держава»). Устами Сократа Платон описує людей, які знаходяться в печері й сковані один з одним ланцюгами. Їхні обличчя повернуті до задньої стінки печери, вони не бачать ні входу в печеру, ні сонячного світла. Перед печерою розпалений вогонь. Інші люди проходять повз вхід до печери. Ті, що сидять у печері, бачать лише їхні тіні і чують голоси. Вони нічого не можуть знати про те, що відбувається поза печерою. За істину ці люди будуть приймати коливання тіней на стінках печери. Але уявімо собі, що одного в'язня випустили на свободу. Спочатку він осліпне від сонячного проміння, але потім почне звикати й пізнавати речі такими, якими вони є насправді.

Для досягнення істинного знання, вважав Платон, необхідно відректися від світу почуттів і, звернувшись до допомоги розуму, шукати й знаходити ідеї, чи універсалії, у власному розумі. Осягнення цих ідей веде до набуття істинного знання і, в кінцевому рахунку, до набуття Вищого Блага.

Лише світ ідей, вважав Платон, може бути пізнаним. А змінний, невловимий фізичний світ пізнати неможливо. Тому він не може служити об'єктом філософських роздумів.

Теорія ідей визначала підхід до філософських проблем, які цікавили Платона. Зокрема, це досить чітко проглядається в його вченні про людську особистість.

Відповідно поглядам Платона, людська особистість є частиною фізичного світу, оскільки володіє тілом, що забезпечує їй чуттєве сприйняття. Але водночас особа наділена нематеріальним розумом, який дозволяє їй осягати вічні істини, що лежать за межами цього світу. Особа має також спрямовуючу силу – душу. Її Платон уподібнював візнику колісниці, який керує запряженими двома кіньми: розуму й тіла. Розум прагне піднестися до вищого світу ідей та зрозуміти їх; тіло ж прагне опуститися в фізичний, чуттєвий світ.

Людська душа перебуває між цими двома силами. Вона намагається керувати ними, але виявляється в полоні у тіла. Люди не є вільними, якщо їхня діяльність сконцентрована на фізичних потребах.

Загалом із вчення Платона випливало, що душа й тіло – два різні феномени. Душа безсмертна, а її перебування в тілі носить тимчасовий характер. Тому вона, фактично, протиставлялася тілу.

У платонівському діалозі «Тімей» зустрічаємо таке трактування проблеми перевтілення душ. Першопочатково душі знаходяться на зірках, де вони споглядають велич Космосу. Потім їх посилають у земний світ, щоб оживити його. Це – не кара за падіння, а вияв божественного облаштування світу. Подальша доля кожної душі обумовлена її розумовими й моральними якостями. При першому народженні всі душі стають чоловіками. При настуних, у залежності від того, як вони себе поводили, душі втілюються в жінок, птахів, тварин, риб тощо. І так вони постійно міняються місцями, піддаючись перетворенням у залежності від їхньої мудрості чи нерозумності. При такій мандрівці душ кожне наступне життя розглядається як відплата, покарання чи нагорода за життя попереднє. Правда, душа може звільнитися від цих пут і скерувати життя людини як у сфері фізичній, так і інтелектуальній. Й лише після закінчення тілесного існування душа піднімається у вічнийй світ ідей.

Як світова душа, вважав Платон, «розлита» по всьому Космосу, так і людська душа «розтікається» по тілу. У «Тімеї» проводиться думка, що верхня, розумна частина душі розміщена в голові. Тут зосереджені начала розмірковувань, вибору й оцінки. Трохи нижче, в грудях, розташовується вольове начало душі, а пристрасне – в ділянці серця. Чуттєве ж начало знаходится в нижній частині живота. Сенс буття людини, на думку Платона, залежить від того, хто переможе: розумне начало зі своїм вольовим союзником чи, навпаки, начало чуттєве, нерозумне, призв’язане до тіла.

У діалозі «Федр» Платон навіть виділяє низку ступенів душ у відповідності до рівня досконалості й достоїнства. Серед них дев'ять ступенів душ людських – мудреця, царя, практичного діяча, лікаря тіл, віщуна, поета й художника, ремісника, софіста, тирана. Нижче цих душ стоять душі тварин.

Платон, виступаючи апологетом розумного начала в людині, протиставляє його нерозумному і переносить таке протиставлення на суспільні проблеми.

Вчення про ідеї та душу значною мірою визначило погляди Платона на організацію людського соціуму, які знайшли відображення в діалозі «Держава». Варто відзначити, що саме Платон вперше в античній Греції поставив питання, яким чином можна вдосконалити людське суспільство. Це питання не турбувало представників докласичної філософії, котрі переважно займалися проблемами Космосу. Щодо софістів та Сократа, то їх цікавила передусім конкретна людина, а не суспільство загалом.

«Політичне походження писемних творів Платона, – пише Гельмут Кун, – визначає горизонт, в якому є змога відкрити величний предмет дослідження – поліс. Цей предмет шириться між двома полюсами. З одного боку, держава виявляється рятунком роду людського, щасливим містом, що збудоване рукою людини за допомогою божественного талану. З іншого боку – вона виявляє себе почасти як пригноблювана спокуса, силі корупції якої ніхто не може протистояти, хіба що божественна поміч прийде йому на допомогу, почасти як щось цілковито вбивче: невинний може уникнути її лише втечею. Його політичне протистояння веде до мучеництва. В такому разі жертва зіпсованої держави засвідчує своєю смертю приховану істину держави»[1]

Для Платона суспільство було збільшеною копія особистості. Оскільки, на його думку, ефективно функціонуюча особистість – це людина, в якій гармонійно поєднані три начала (розумне, котре мало би панувати, вольове та чуттєве), так і в ідеальному суспільстві ці начала повинні поєднуватися.

Платон пропонував свій проект ідеальної держави. На його думку, в ній мають співіснувати три суспільні стани, кожен із яких відповідав би розумному, вольовому й чуттєвому началам.

На чолі держави повинні стояти правителі-філософи, в яких би переважало розумне начало. Ці люди зобов’язані прагнути істини, вміти піднятися над змінною речевістю світу, бути незворушними. Філософи не просто мають розмірковувати й пізнавати сутність речей. Платон вів мову про практичну, діяльну філософію – вміння робити те, що велить розум. Тому філософи повинні здійснювати повноцінне, розумне управління державою, уникаючи дріб’язковості. Платон писав: «Людство не побачить кращих днів до тих пір, поки група… послідовників філософії не отримає політичну владу чи поки ті, хто має політичний контроль, …не стануть філософами».

Другим суспільним класом у ідеальній державі Платона є воїни, в яких переважає вольове начало. Їхнє завдання – захищати свою державу. Це важлива функція, що забезпечує існування державного організму. Військова ж справа трактується як вміння розумно воювати і завдяки розуму перемагати ворога. Тому воїни є наближеними до філософів. Судячи з «Держави» Платона, кожен філософ-правитель має певний час бути воїном. І лише виявивши мудрість, кмітливість під час воєнних дій, може стати правителем.

Третім, найнижчим суспільним станом є ремісники чи робітники, в яких домінує начало чуттєве. Вони суттєво відрізняються від філософів та воїнів. Для них головне в житті – отримувати чуттєві насолоди. Тому їхня функція – забезпечити себе, а також правителів-філософів і воїнів їжею, питвом та різними життєвими благами.

Як поєднання трьох чеснот (мудрості, мужності й помірності) дає четверту, вищу чесноту – справедливість, так і поєднання трьох суспільних станів у державі дає справедливий суспільний устрій.

Велике значення в ідеальній державі Платон надавав освіті й вихованню. Її громадяни, щоб розвивати душу, мають отримати хоча б елементарну освіту, до якої мислитель відносив оволодіння грамотою, навчання співу та грі на кифарі й фізичне виховання. Найкращі за своїми здібностями мають далі вивчати арифметику, геометрію, астрономію, музику, а також навчатися військовому мистецтву. Завершенням освіти є діалектика, власне філософія, що підводить майбутніх правителів до розуміння першооснов (істинного блага, яке є єдиним для кожної істоти, держави й Космосу загалом). Вивчення цього мистецтвом дозволить їм справитися з тими завданнями, які стоять перед управлінцями, законодавцями й суддями.

Поряд з цими корисними для людей і держави мистецтвами, Платон вважав, що існують мистецтва шкідливі, про які писав у діалозі «Горгій». До них він відносив кулінарне й косметичне мистецтва, а також софістику й риторику.

Ідеальна держава для Платона є продовженням ідеального Космосу. У цій державі людина не повинна жити для себе, як це маємо в софістів. Вона повинна існувати для держави й загального блага. Це природна й водночас визначена вищою божественною силою форма співжиття, необхідна для функціонування та удосконалення людської цивілізації.

Правосуддя в Платонівській державі має базуватися на природному праві. Це – ідеальне право. Воно є, радше, можливістю, а не дійсністю. У реальному житті його немає. Але це не значить, що воно не існує. Ідеальне право – це сукупність вихідних імперативів, які відповідають вищому призначенню людського існування.

У реальності ж існує «живе право», або право позитивне. Однак між ними має існувати причинний зв’язок, що не повинен рватися й не шкодити державам і народам. Позитивне ж право – це «тінь» ідеального права.

Справедливі закони, вважав Платон, базуються на розумі. Вони встановлюються заради держави, а не заради певної групи людей, яка захопила владу.

Справедливість, згідно поглядів Платона, допускає певну рівність, «належну міру». Філософ говорить про два види рівності – геометричну й арифметичну. Пізніше ці міркування отримали розвиток у Аристотеля.

Люди ідеальної держави, на думку Платона, повинні увірувати в «чудовий міф» про те, що Бог, творячи їх, примішав золото до правителів, срібло – до військових, а бронзу – до робітників.

Правда, не треба думати, що приналежність до вказаних соціальних класів визначається походженням. Люди до класу воїнів, а тим більше правителів попадають у результаті строгого відбору й системи виховання. До того ж і воїни, й правителі не повинні були мати ні сімей, ні приватної власності.

Платон прийшов до висновку, що «справедливість полягає в тому, що кожен займається своєю справою без втручання в справи інших». Інакше кажучи, справедливість – це гармонія складових частин суспільства.

Учення Платона про ідеї, людину, ідеальну державу мало багато критиків і в минулому, і навіть сьогодні. Але воно завжди мало й має числених прихильників. Окремі погляди Платона не перестають викликати дискусії в наші дні, що, зокрема, свідчить про силу філософії платонізму.

«Чого ж досягне Платонова держава?» – задавав таке питання англійський філософ Бертран Рассел. І давав наступну відповідь: «Вона досягне успіху у війнах проти держав, більш менш рівних їй за численістю населення, і забезпечить достаток якійсь невеликій кількості людей. Через свою закостенілість вона майже напевне не витворить ніякої науки чи мистецтва – у цьому аспекті, як і в інших вона буде схожа на Спарту. Попри всі гарні слова, буде досягнене тільки вміння воювати та сите життя». Рассел вбачав великий вплив Спарти, державного устрою цього полісу на формування суспільно-політичних поглядів Платона.

Відомий філософ-позитивіст Карл Поппер вважав, що ідеальна держава Платона– це модель «закритого», тоталітарного суспільства. Подібна думка є достатньо поширеною.

Проте не варто демонізувати Платона, вбачаючи в його особі ледь чи не предтечу тоталітарного комунізму. Насправді все це видається простішим. Слід пам’ятати, що Платон належав до мислителів консервативного спрямування. Тому свій суспільний ідеал шукав у минулому. Звісно, певним зразком для нього міг стати консервативний устрій Спарти. Проте корені трьохчленного поділу ідеальної держави Платона варто шукати глибше. Дослідження показують, що подібна модель витворилася ще в стародавніх індоєвропейців (десь орієнтовно в ІV тис. до н. е.). Їхнє суспільство поділялося на жерців, військову аристократію та общинників (пастухів, землеробів). Цей поділ, правда, в дещо трансформованому вигляді, був реалізований у давньоіндійському, арійському суспільстві. Існував він і в індоєвропейських племен, що проживали на території сучасної України, а потім мігрували на Балкани, в т. ч. у Грецію.

Як вважають дослідники, в давньоукраїнському суспільстві тривалий час зберігався вказаний трьохчленний поділ, що знайшло відображення (правда, у видозміненому вигляді) в деяких колядках. У одній із них співається:

«Ой перший город – славний наш Київ,

А другий город – славний Чернігів,

А третій город – славний наш Лоїв.

Що Київ славен – та все церквами,

Чернігів славен – все козаками,

А Лоїв славен – торгом-купцями.

Ходити в Київ – богу молитись,

А в Чернігів – воюватися,

Ой а в Лоїв – торгуватися».

Платон використав цю стародавню суспільну модель, пристосувавши й трансформувавши її у відповідності з новими умовами. Основним моментом, який відрізняє його концепцію державного управляння від традиційної моделі, заміна жерців, служителів культу філософами. Це демонструє ще один момент переходу давньогрецької суспільної думки від міфу до логосу. Якщо жерці були носіями міфічної інформації, яка не потребувала раціонального оформлення, то філософи мали б звертатися до розуму, обгрунтовувати ті чи інші положення й, зрештою, виходячи з раціональних засад, здійснювати керівництво державою.

До питань державного устрою й управління Платон звертався не лише в творі «Держава». Ці питання він також розглядає в діалозі «Політик». Тут він виділяє форми держави. Вважає, що деякі з них засновані на законі. Це – монархія, аристократія й демократія. Їхньою протилежністю є держави, в яких управління здійснюється всупереч існуючим законам і звичаям. До них мислитель відносить тиранію, олігархію та збочену демократію. Правда, всі ці форми держави (як «правильні», так і «неправильні») є відступами від ідеальної держави, в якій править одноосібно політик-філософ, керуючись істинними знаннями.

У «Політику» Платона також можна знайти консервативну утопію. Ідеальну державу мислитель ладний був бачити в минулому, «за часів Кроноса», коли людьми управляло божество за допомогою духів. Тоді не було конфліктів, війн. А люди мали можливість філософствувати.

Однак «часи Кроноса» – далеке минуле. Тепер маємо «часи Зевса» й інші реалії. Ці реалії Платон намагався осмислити в останньому своєму діалозі під назвою «Закони», де він викладає дещо інші погляди на державний організм, аніж у діалозі «Держава». У «Законах» розглянуто типи державного устрою, які були відомі грекам. Це передусім грецькі держави Атики, Спарти, Кріту і т. д. Веде мову він і про Перську державу. У цьому творі мислитель намагається продумати закони, які б забезпечили державний благоустрій.

Законодавець, вважає Платон, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах потрібно закріпити шанування богів, героїв та батьків. Законодавець має належно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності (душу, здоров’я, красу) й нижчі (матеріальні цінності). Він повинен мати три мети: аби держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла розумом.

Платон вважав, що правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користується. Тексти таких законів повинні відрізнятися ясністю, чіткістю та стислістю. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж предмету. Закони мають бути непорушні. Будь-які нововведення ним не сприймаються і вважаються недопустимими.

Мислитель проголошує верховенство права в правильній державі. Всі виборні державні органи й правителі повинні діяти у відповідності із законом. Платон застерігав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Там само, де закон – владика над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги».

Та все ж філософ вважав, що в державі є люди, які стоять над законом. Це мудреці з т. зв. «нічних зборів», які причетні до божественної істини. Не допускав Плато верховенства і над релігійною мораллю.

У «Законах» філософ не пропонує модель ідеальної держави. Він творить модель держави оптимальної, яка б забезпечувала благоустрій людей. Це може бути аристократична республіка або аристократична монархія.

Кількісно це має бути невелика держава. Її населення має становити 5040 громадян, які поділяються на чотири стани в залежності від майнового цензу. Всі стани мають мати право мати власність, гроші, створювати сім’ї. У цій державі має бути складна система управління та сильний контроль за поведінкою громадян. У необхідних випадках на них можна здійснювати фізичний вплив.

Якщо в «Державі» нічого не говориться про рабство, то в державі, яка змальовується в «Законах», воно допускається. Допускаються тут також деякі вільності. Так, у «Державі» маємо різко критичне ставлення до поетів. Їм у ідеальній державі місця немає. Натомість у «Законах» допускається, що поети, митці можуть жити в державі – при умові, що коритимуться владі. А осердям суспільного життя є свята з культовими дійствами і співами.

Також Платон у «Законах» пропонує систему виховання, починаючи з дитячого віку. Передбачає ця система й покарання. Загалом її мета створити «одномірне суспільство», в якому не вітається індивідуальна ініціатива.

Незважаючи на утопічність державних проектів Платона, вони мали помітний вплив на європейську політичну, правову й педагогічну думку. Ідеї мислителя про державіне життя так чи інакше використовувалися як його безпосередні наступники, наприклад Аристотель, так і багато мислителів Античності, Середньовіччя і навіть Нового часу.

 

Рекомендована література

Антология мировой философии: В 4- х т. – М., 1969. – Т.І, ч.1.

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 2001.

Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965.

Асмус В.Ф. Платон. – М., 1969.

Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

Виндельбанд В. История древней философии. - К., 1995.

Виндельбанд В. Платон. – К., 1993.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1986.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Кессиди Ф.Х. Сократ. – М., 1988.

Класики політичноїдумки. Від Платона до Макса Вебера. – К., 2002.

Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

Мемардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1997.

Нерсесянц В.С. Сократ. – М., 1977.

Платон. Государство. Законы. Политик. – М., 1998.

Пролеев С.В. История античной философии. – М.-К., 2001.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. - СПб., 1994. – Т.1.

Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. – К., 1997.

Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1977. – Т.1.

Філософія права: Навч. посібн. – К., 2002.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Кн.1. Філософія Стародавнього світу. - К., 1992.

 

[1] Кун Г. Платон // Класики політичної думки. Від Платона до Макса Вебера. – К., 2002. – С. 15.