1.Життя й творчість Аристотеля.

2.Заперечення ідей Платона. Вчення Аристотеля про причини речей.

3.Аристотелівське вчення про буття.

4.Вчення про душу.

5.Логіка Аристотеля.

6.Погляди Аристотеля на державу.

7.Учення Аристотеля про право.

 

Аристотель (384-322 рр. до н.е.), поряд із Платоном, вважається одним із найбільш видатних філософів стародавньої Греції. Багато дослідників дотримуються думки, що в особі Аристотеля антична філософія досягнула своєї вершини.

Народився він у місті Стагірі на кордоні з Македонією. У молоді роки жив при дворі македонських царів у місті Пеллі, де його батько працював придворним лікарем. У віці 18 років Аристотель опинився в Афінах у Академії, де перебував близько 20 років – аж до смерті Платона. Тут він мав змогу добре засвоїти філософські погляди цього мислителя.

Після смерті свого вчителя Аристотель у 347 р. до н.е. покидає Академію, живе в різних грецьких містах, викладаючи філософію, Очевидно, саме тоді в нього викристалізувалися власні філософські погляди.

Із 343/2 р. до н.е. починається новий етап у житті філософа. Він опиняється при дворі македонського царя Філіпа, який доручає йому виховання свого наступника Олександра – майбутнього завойовника величезних територій в Азії.

Нарешті в 335/4 р. до н.е. Аристотель повернувся в Афіни. Тут він неподалік храму Аполлона Лікейського організував свою школу, яка отримала назву Ліцей.

У 323 р. до н.е. помер Олександр Македонський. Ця подія викликала сильну антимакедонську реакцію в Афінах. Аристотель був звинувачений в «безбожництві» і змушений був тікати в Халкіду, де він через кілька місяців помер.

Після своєї смерті Аристотель залишив великий філософсько-літературний спадок. Це були трактати, де мислитель викладав погляди на ті чи інші проблеми. Їх поділяють на декілька груп:

1. Логічні трактати, сукупність яких дістала назву «Органон». До них належать «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітика перша і друга», «Топіка», «Про софістичні спростування».

2. Трактати про природу і рух – «Фізика», «Про походження й знищення», «Про небо», «Про небесні явища», «Метерологіка».

3. Біологічні трактати – «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про пересування тварин», «Про походження тварин».

4. Власне філософські твори – «Метафізика», яка складається з 14 книг.

5. Твори психологічного характеру – «Про душу», «Малі праці по природознавству».

6. Етичні твори – «Нікомахова етика», «Велика етика», «Евдемова етика».

7. Соціально-політичні твори – «Політика».

8. Роботи про мистецтво, поезію й риторику – «Поетика», «Риторика».

Навіть поверховий погляд на твори Арістотеля показує, що маємо справу не лише з філософом, а й вченим-енциклопедистом.

Хоча Аристотель перебував під значним впливом Платона, все ж варто відзначити, що він критично переосмислив погляди свого вчителя. Зокрема, це стосується теорії ідей, яку Аристотель повністю заперечував. У питаннях пізнання він виходив із наступних положень:

1. Знання – це сприйняття.

2. Світ природи – це і є реальний світ.

3. Сприйняття і чуттєвий досвід – основа наукового знання.

Отже, на відміну від Платона, який вважав реальним світом ідеальний світ ідей, то для Аристотеля реальний світ – це світ матеріальний.

Існуючі речі в цьому світі, на думку Аристотеля, мають чотири причини:

1. Причина формальна. Речі, власне, стають речами лише тоді, коли матерія набуває відповідного оформлення. Аристотелівську форму можна розглядати як переосмислення Платонівської ідеї, яка фактично є найдосконалішою формою речей.

2. Причина матеріальна. Всі речі складаються з неоформленої, пасивної матерії.

3. Причина діюча. Мається на увазі те, що будь-яка річ виникає в результаті дії якихось уже існуючих речей. У даному випадку Арістотель прийшов до думки про існування «нерухомого Першодвигуна», який з часом почав ототожнюватися християнами з Богом.

4. Причина фінальна. Тут малося на увазі те, що будь-яка річ створюється й функціонує для певної мети.

Таке розуміння причин речей було своєрідним відображенням ремісничих практик. Прослідкуємо, яким чином ремісник-гончар виготовляє посуд. Цей гончар постає в ролі причини діючої, оскільки саме завдяки його діяльності створюються горщики. Для цього він використовує глину (неоформлену матерію), яка є причиною матеріальною. Однак глина не стане горщиком, поки гончар не надасть їй відповідної форми. Тут якраз маємо причину формальну. Нарешті, гончар виготовляє горщик з певною метою, наприклад, для продажу, чи для використання в своєму господарстві.

Досить розробленим у Аристотеля є поняття буття, яке свого часу в філософію ввели елеати. На думку філософа, буття має не одне, а багато смислів. Все, що не є чистим нічим, входить у сферу буття – як те, що пізнається чуттями, так і розумом.

Аристотель запропонував своєрідну схему, яка зібрала всі можливі смисли буття, групуючи їх за чотирма позиціями:

1. Буття як категорії, котрі є вищими родами буття. Їх десять – субстанція (сутність), якість, кількість, відношення, дія, почуття, місце, час, розміщення, стан. Автономне ж існування має лише перша категорія – субстанція. Всі інші засновані на ній.

2. Буття як потенція і акт. Мається на увазі те, що певні речі, явища буття можуть існувати в потенції, актуальними вони стають лише в результаті певної дії, розвитку. Наприклад, зерно – це рослина в потенції, зерно актуалізується, коли воно виростає, стає повноцінною рослиною.

3. Буття акциденцій – це буття випадкове й непередбачуване, тип буття, який не пов'язаний з іншим буттям суттєвим чином.

4. Буття як істина – це тип буття, який належить людському інтелекту. Останній розглядає речі як відповідні реальності, або як не відповідаючі їй. Небуття як обман, неправда існує тоді, коли розум поєднує з реальністю непоєднуване, а роз'єднує те, що не роз'єднується.

Учення Аристотеля про буття, чотири першоначала отримало назву метафізика. Цей термін з'явився випадково. Вважається, що в І ст. н.е., коли була здійснена систематизація творів Аристотеля Андроніком Родоським, цей автор не знав, як називається твір, в якому йшлося про проблеми буття. А оскільки цей твір ішов відразу після твору «Фізика», то Андронік назвав його «Метафізикою», тобто «після фізики».

Метафізичні погляди Аристотеля набули великої популярності в епоху Середньовіччя. Вони використовувалися схоластами, неосхоластами, а пізніше неотомістами. Хоча й не бракувало мислителів, які скептично ставилися до метафізики Аристотеля. Так, наприклад, Бертран Рассел не без іронії писав: «Арістотелева метафізика – це, грубо говорячи, погляди Платона, розбавлені здоровим глуздом. Вона важка, бо Платона й здоровий глузд змішати нелегко. Коли пробуєш зрозуміти Аристотеля, то часом думаєш, ніби він виражає банальні погляди людини, необізнаної з філософією, а часом – ніби він викладає платонізм за допомогою нового лексикону».

Виходячи із своїх метафізичних поглядів, Аристотель помітно переосмислив розуміння душі, подане Платоном. В його розумінні душа – це форма живих істот. При цьому вона не мислиться як щось вічне й існуюче окремо від тіла. Навпаки, це те, що дає тілу життя.

Відповідно Аристотелю, душу мають і дуб, і страус, і мавпа, й людина. Поняття душа в нього не тотожне поняттю розум. Інша річ, що душі рослин, тварин і людини якісно різняться. Душа це щось таке, що змушує тіло функціонувати.

Оригінальним вкладом Аристотеля в філософію й європейську культуру загалом була його логіка. Правда, зміст сучасного слова «логіка» не співпадає з його античним аналогом. Сам Аристотель вживав термін «аналітика» (від грецького аналисіс – розв'язання). Під ним він розумів метод, з допомогою якого ми від певних засновків приходимо до висновків.

Найважливішим зі створеного Аристотелем у логіці – вчення про силогізми. Силогізм – це доведення, що складається з трьох частин: більшого засновку, меншого засновку й висновку. Силогізми бувають кілька різних типів.

Ось один із найбільш відомих типів:

Всі люди смертні (більший засновок).

Сократ – людина (менший засновок).

Отже, Сократ смертний (висновок).

Аристотель та його послідовники гадали, що будь-який умовивід, здійснений за допомогою дедукції (виведення окремого положення із загальних), коли його сформулювати точно, силогістичний. Отже, встановивши всі слушні види силогізмів і викладаючи будь-яке доведення в силогістичній формі, можна уникнути помилок у висновках.

Ця система поклала початок формальній логіці, яка відіграла помітну роль у розвитку європейської науки.

Певне місце в філософії Аристотеля займала т. зв. практична філософія, куди він передусім відносив етику й політику.

Думки Аристотеля в питаннях моралі загалом збігалися із загальнопоширеними в його часи поглядами.

Добро, вчив він, це щастя, яке полягає в діяльності душі. Аристотель вважав, що Платон мав рацію, поділяючи душу на дві частини – одну розумну, а другу – нерозумну. Нерозумна частина в свою чергу поділяється на рослинну (така є навіть у рослинах) і бажаючу (така є в тварин). Бажаюча частина до певної міри може бути розумною, коли добро, якого вона прагне, таке, що його схвалює розум. Це істотне для визначення чесноти, бо розум, за Аристотелем, чисто споглядальний і без допомоги бажання не може призвести ні до якої практичної діяльності.

На думку Аристотеля, є два види чеснот – інтелектуальні й моральні, відповідно до двох частин душі. Інтелектуальні чесноти – результат навчання, моральні – звички. Обов'язок законодавця – робити з громадян добрих людей, прищеплюючі добрі звички. Ми стаємо справедливими, чинячи справедливі вчинки, і те саме стосується інших чеснот. Змушені набувати добрих звичок, ми врешті дійдемо до того, що будемо знаходити втіху в добрих ділах.

У питаннях етики Аристотель дотримується т. зв. теорії золотої середини. Суть її полягала в тому, що кожна чеснота – це щось середнє між двома крайнощами, які обидві є вадами. Це він доводить у результаті дослідження різних чеснот. Відвага, на його думку, щось середнє між боягузством і зухвальством, щедрість – між марнотратністю й скнарістю, здорова гордість – між марнолюбством і приниженістю, дотепність – між блазнюванням і понурістю, скромність – між несміливістю й безсоромністю.

Серед чеснот на одне із перших місць Аристотель поставив дружбу. При чому він розрізняв різні відмінності дружби, зокрема дружбу між рівними і нерівними. У свою чергу дружбу як між одними, так і другими він ділив на дружбу заради користі, заради спільного добра й заради приємності.

Питання етики в Аристотеля були тісно пов'язані з питаннями суспільно-політичними. Річ у тім, що в містах-державах стародавньої Греції не було визначеної межі між життям приватним і публічним.

У своєму відомому творі «Політика» Аристотель називає людину «політичною твариною», котра є схильною як до творчої, конструктивної діяльності, так і деструктивної. Мету ж людської діяльності він вбачав не в пошуках насолод, а в доброчесній та законослухняній діяльності.

Аристотель у питаннях суспільних, у т. ч. правових, намагався виходити з існуючих реалій, притаманних грецьким містам-державам. Обов'язковою формою організації суспільного життя є держава, вважав цей мислитель. Вона виникає й існує заради задоволення людських потреб.

«…будь-яка держава, – пише філософ, – являє собою певною мірою спілкування, а будь-яке спілкування організовується заради якогось блага…, очевидно, всі спілкування прагнуть того чи іншого блага, причому більше інших і до найвищого з усіх благ прагне те спілкування, яке є найважливішим з усіх і вміщує в себе всю решту спілкувань»[1].

Аристотель, на відміну від свого учителя Платона, не займався проектуванням ідеальної держави. Він та його учні здійснили велетенську роботу, проаналізувавши політичні устрої міст-держав стародавньої Греції. Філософ піддав критиці погляди Платона на ідеальну державу. Зокрема, вважав, що спільність майна, жінок і дітей приведе до знищення держави. Аристотель був переконаним захисником прав індивіда, приватної власності й моногамної сім’ї. Також він вважав, що в державі повинно існувати рабство. Оскільки існують люди, котрі за натурою є рабами – вони мають фізичну силу, але не мають розвинутого розуму.

Початковим результатом соціального життя Аристотель вважав утворення сім’ї. Потреба у взаємообміні привела до спілкування сімей та поселень. У результаті цього виникла держава. Остання створюється не для того, щоб жити взагалі, а щоб жити щасливо.

Аристотель вів мову про взаємозв’язок держави, яку він ототожнював із суспільством, та особистістю. Вважав, що той, хто хоче створити досконалих громадян, має створити досконалу державу. А досконала держава, відповідно, має складатися із досконалих громадян.

Суспільство, власне, громадян держави Аристотель поділяв на три групи – багаті, люди середнього достатку й бідняки. На його думку, бідні та багаті є в державі елементами, діаметрально протилежними один одному. Від того, яка соціальна група переважає, залежить форма державного устрою.

Форми державного устрою Аристотель, слідуючи за Платоном, поділив на «правильні», в яких можновладці мають на меті загальну користь, та «неправильні», де правителі керуються лише особистою вигодою. Водночас він поділяв держави по кількості правителів – один правитель, правління багатої меншості й правління бідної більшості. У результаті вийшло три «правильні» форми правління (монархія, аристократія, політія) і  три «неправильні» (тиранія, олігархія і демократія).

Під монархією (одновладдям) Аристотель розумів таку форму правління, коли уся верховна влада належить спадковому або виборному монарху. Аристократія – це «влада кращих». При ній верховна влада належить родовій знаті, привілейованому стану. Таких людей небагато. Нарешті, третя правильна форма – політія. Це правління більшості в інтересах загальної користі.

Політію мислитель вважав найкращою формою державного устрою. Це – «середня» форма держави. На думку Аристотеля, найкращий устрій має та держава, де переважає середній елемент. У ній урівноважуються крайнощі, які визначаються багатими й бідними. Власне, такою є політія, в якій у моралі завдяки «середнякам» панує помірність, у майні – середній достаток.

Такий підхід став поширеним у європейській політичній думці. Звідси, зокрема, ідея «середнього класу», яка дожила до наших часів.

Під тиранією, яку Аристотель вважав однією з найгірших форм державного устрою, розумілося правління однієї особи, котрій вдалося захопити владу. Олігархія ж – це коли влада належить невеликій групі багатих людей. А демократія, коли бідняки, що становлять основну масу населення, утримують владу в своїх руках. Серед «неправильних» форм державного устрою Аристотель найбільше симпатизував демократії.

Філософ вважав, що «правильні» держави здатні вироджуватися в «неправильні». Так, монархія може трансформуватися в тиранію, аристократія – в олігархію, політія – в демократію. До того ж демократія може перетворитися в охлократію – «владу натовпу».

Головним у державі є громадянин, який виконує владні функції, служить у війську, є суддею, жрецем. Але ні одному громадянину не можна дозволяти надмірно збільшувати свою силу. Аристотель радив спостерігати за правлячими особами, аби вони не перетворювали державні посади в джерело особистого збагачення.

У міркуваннях Аристотеля, як і Платона, тісно пов’язані правова й етична проблематика. Аристотель дотримувався думки, що благо держави й стан правопорядку залежить від моральних якостей її громадян. Також мислитель вважав, що відступ від права означає відхід від цивілізованих форм правління до деспотичного насилля. У такій ситуації відбувається «виродження» закону, який перетворюється в засіб деспотизму.

Орієнтуючись на вчення Платона, Аристотель веде мову про два види справедливості – справедливість, що розподіляє, і справедливість, що зрівнює. Перша припускає розподіл усього, що можна розподілити між членами соціуму. Тут можливе рівне й нерівне наділення людей благами. Другий вид справедливості існує в сфері обміну. Застосовується вона і в сфері цивільно-правових угод, відшкодування шкоди, злочину й покарання.

Справедливе трактується Аристотелем як рівномірне. Останнє ж визначається як середина між надлишком та нестачею.

Аристотель був апологетом рабовласницького ладу. Існування рабів для нього – нормальний стан речей. Тому ведучи мову про політичну справедливість, він вважає, що вона можлива лише між вільними й рівними людьми.

Філософ веде мову про право. Для нього це право поліса чи право політичне. Ось як він дає йому визначення: «Що стосується політичного права, то воно частково природне, частково умовне. Природне право те, що скрізь має однакове значення і не залежить від його визнання чи невизнання». Умовне – це волею встановлене право[2]. До нього філософ відносить установлення закону і загальних угод. При цьому веде мову про писаний і неписаний закон. Під останнім він розумів правові звичаї (звичаєве право).

Природне право є адекватним політичній природі людини, відображає уявлення про політичну справедливість у людських стосунках. Щодо умовного права, то воно має відповідати природному праву.

Загалом політичні й правові погляди Аристотеля не відзначалися помітною оригінальністю. Філософ чимало запозичив у свого вчителя Платона, а також намагався в даному випадку якомога адекватніше відобразити існуючий стан речей у тогочасному античному суспільстві. Та все ж ці погляди справили помітний вплив на розвиток політичної й правової думки як в античному суспільстві, так і в країнах Європи в період Середньовіччя й Нового часу.

Рекомендована література

 

Антология мировой философии: В 4- х т. – М., 1969. – Т.І, ч.1.

Арістотель. Нікомахова етика. – К., 2002.

Арістотель. Поілітика. – К., 2000.

Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – М., 1975-1983.

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 2001.

Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965.

Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

Виндельбанд В. История древней философии. – К., 1995.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Класики політичноїдумки. Від Платона до Макса Вебера. – К., 2002.

Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

Мемардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1997.

Пролеев С.В. История античной философии. – М.-К., 2001.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., 1994. – Т.1.

Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. – К., 1997.

Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1977. – Т.1.

Філософія права: Навч. посібн. – К., 2002.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Кн.1. Філософія Стародавнього світу. - К., 1992.

 


[1] Аристотель. Сочинения: В 4-х т. – М., 1983. – Т. 4. – С. 376.

[2] Там само.. – С.15.