1. Особливості філософської думки епохи еллінізму.

2. Філософські погляди Епікура.

3. Епікурейське вчення про «суспільний договір».

4. Учення стоїків про достойне життя людини.

5. Критичне ставлення кініків до суспільних установлень і законів.

6. Філософія скептиків.

7. Неоплатонізм – головна течія елліністичної філософії.

 

Завоювання Олександра Македонського, здійсненні в 334-323 рр. до н.е. в Азії та Африці, призвели до глобальних соціально-політичних змін у Стародавньому світі. Виникла велетенська імперія, яка простягнулася від Греції й Єгипту на Заході аж до Індії на Сході. І хоча вона відразу розпалася після смерті свого засновника, традиції, закладені Олександром, продовжували зберігатися на цій території протягом віків.

Це не могло не вплинути на культуру і не позначитися на зміні світоглядних орієнтирів як греків, так і народів, що ввійшли до складу цієї імперії.

Під час походів Олександра Македонського відбулося помітне зближення еллінів-греків із народами Сходу. Звичним явищем стали змішані шлюби греків із представниками східних народів, які, до речі, заохочував сам Олександр, подаючи в цьому приклад. Грецька мова, грецькі культурні цінності поширилися далеко на Схід. Але водночас грецька культура почала вбирати в себе елементи східних культур. Сформувалася нова культура – елліністична, в якій хоча й домінували елементи класичної грецької культури, все таки вона вже була далекою від класичних зразків, оскільки помітну роль у ній  відігравали цінності культур Сходу.

В епоху еллінізму суттєво міняються орієнтири особистості в даньогрецькому суспільстві. До завоювання Олександра Македонського в Греції зберігався полісний лад, де існувала певна гармонія між державою-суспільством (полісом) і її вільними громадянами. Громадянин відчував себе частинкою своєї маленької держави, вважав, що від нього певним чином залежить лад у ній. Таке розуміння й знайшло своє відображення в політичних творах Платона й Аристотеля.

В імперії ж Олександра Македонського, а потім у елліністиних державах, які утворилися після її розпаду, стародавній грек уже не відчував себе їхнім громадянином. Він опинився відчудженим від суспільно-політичного життя.

Усвідомлення цього відчудження знайшло своєрідне відображення в елліністичній філософії. Загалом ця філософія носить індивідуалістичне спрямування. У ній індивід не стільки цікавиться зовнішнім світом, як своїм власним «я». На першому місці в нього часто стоїть проблема, як достойно, з гідністю прожити в цьому непередбачуваному світі. Це простежується в таких поширених у часи еллінізму філософських течіях, як кінізм, стоїцизм, епікурейство.

У ряді моментів цей індивідуалізм елліністичних філософів поєднувався з містицизмом, джерелом якого часто ставали східні релігійні вчення. Принаймні ці моменти були притаманні неоплатонізму – фактично найпотужнішій течії елліністичної філософії.

Біля витоків елліністичної філософії стоїть такий цікавий мислитель, як Епікур (341-270 рр. до н.е.). Хоча, за свідченням Діогена Лаерція, він написав багато творів, абсолютна більшість їх не зберіглася. До нас дійшли лише деякі листи й т. зв. «головні думки». Також відомості про вчення Епікура можемо почерпнути з поеми римського автора Тіта Лукреція Кара «Про природу речей».

Життя Епікура значною мірою було пов'язане з Афінами. Тут він вісімнадцятилітнім юнаком навчався філософії, у 307 р. до н.е. заснував школу, яка мала назву «Сад» через те, що Епікур навчав філософії в садку біля своєї домівки.

На першому місці в філософії Епікура стоять етичні проблеми. Добром він вважав насолоду: «Насолода – це початок і кінець блаженного життя», «Я не знаю, як зможу я збагнути добро, коли зречуся насолод смаку, насолод кохання, насолод слуху та зору».

На перший погляд може видатися, що Епікур абсолютизував чуттєві насолоди. Насправді це не так. По-перше, для нього насолода – це було уникнення страждань: «Край насолоди – це усунення будь-якого болю. Де є насолода, і доки вона є, там немає ні болю, ні страждань…» По-друге, він вважав, що людина, насолоджуючись тими чи іншими речами, повинна керуватися розумом: «Для плоті межі насолоди нескінчені, і час для такої насолоди потрібен нескінчений. А думка, збагнувши межі і кінцеву мету плоті і розсіявши страх перед вічністю, тим самим уже приводить до досконалого життя і в нескінченому часі не має потреби»[1].

Епікур спробував дати класифікацію бажань. «Бажання, – писав він, – бувають: одні – природні й необхідні; другі – природні, але не необхідні; треті – не природні й не необхідні, а породжені пустими думками»[2]. Звісно, для нього найбільшу цінність становили природні бажання.

Своєрідною метою Епікура була «свобода від страждань тіла і збентеження душі». При цьому збентеження душі, на його думку, приносить більше страждань, ніж страждання тіла. Адже, вважав Епікур, «безперервний біль від плоті недовговічний». Інша справа – збентеження душі.

Етика Епікура була спрямована на те, щоб людина з допомогою розуму зуміла обмежити свої бажання, звести їх до таких, які є природними й необхідними. Вона орієнтувала людину на самодостатність. «Самодостатність, – писав Епікур, – ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задовольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве – досягається важко»[3].

Свою школу «Сад» Епікур й намагався зробити самодостаньою. І він, і його учні вели скромний спосіб життя. Водночас намагалися не зважати на ті події, що відбувалися в суспільному житті Греції.

Епікур вважав, що участь у політиці приводить до неприємностей. Мудрець же повинен ставитися до держави по-дружньому, але стримано. Філософ проповідував принцип «живи непримітно». Вважав, що не варто привертати до себе увагу, прагнути до слави чи багатства, а насолоджуватися «маленькими радощами – смачною їжею, проведення часу в гарній компанії тощо.

Закономірно, що Епікур і його адепти надавали велике значення індивідуальній свободі. Свобода людини, на їхню думку, це відповідальність за вибір свого способу життя. Вона – поза необхідністю. «Необхідність є нещастям, – вважав Епікур, – але немає ніякої необхідності жити з необхідністю»[4].

Людина ж, якщо виходити з таких поглядів Епікура, є господарем своєї долі. Вона – творіння природи. Боги, можливо, існують, але в життя людей та їхні земні справи вони не втручаються. Душа людини помирає разом із тілом. Для людини головне – вміння добре жити, а також добре померти.

Незважаючи на те, що Епікур намагався дистанціюватися від суспільного життя, все ж він приділяв увагу суспільним проблемам, зокрема питанням правничим. Право у трактуванні філософа – це договір людей між собою, що має на меті їхню взаємну користь і безпеку. Однак цей договір не є якимось формальним актом. Малося на увазі, що люди, спираючись на результати свого пізнання, самі визначають свій спосіб життя. Закони й покарання необхідні для того, щоб тримати в шорах нерозумних людей. Але для мудреця користь суспільного договору – очевидна. Його бажання незначні і він не має потреби порушувати закони.

Закони, що корисні для людського спілкування та щастя, є справедливими. Відповідно, некорисні – несправедливі. Також закони й звичаї можуть бути змінені, оскільки вони мають слугувати взаємній користі.

Таким чином, право в уявленні епікурейців – це не данності природи, ззовні нав’язані людям, а їхні власні встановлення. Цим самим погляди Епікура та його прихильників відрізнялися від поглядів на право багатьох античних філософів, котрі переважно дотримувалися думки, що право має божественне походження.

Справедливість, вважав Епікур, теж має договірний характер («не шкодити й не терпіти шкоди»). Конкретний же зміст поняття справедливості є мінливий і залежить від специфіки краю, обставин та інших суспільних чинників. Однак при цьому залишався незмінним сам принцип справедливості «…у загальному, – зазначав Епікур, – справедливість для всіх та сама, тому що вона є щось корисне у відносинах людей один з одним»[5].

Договірну теорію трактування права, яку знаходимо в Епікура, передбачала рівність, свободу й незалежність членів договірних відносин. Її можна вважати першою філософсько-правовою концепцією лібералізму й ліберального індивідуалізму.

У сфері натурфілософії Епікур дотримувався атомістичного вчення Левкіппа і Демокріта. Проте, якщо останні були детерміністами й вважали, що будь-яке явище має строго визначені причини, то Епікур допускав випадковість. Вона, на його думку, може виникати в результаті самовільного відхилення атомів.

Корені вчення Епікура про випадковість варто шукати в природі елліністичного суспільства, коли доля людини часто залежала від гри випадку.

Майже одночасно з епікурейством виникла школа стоїків. Засновником його вважається Зенон із Крітону (близько 331-232 рр. до н.е.). Проте стоїцизм розвинувся не стільки в Греції, скільки в стародавньому Римі. Найбільш яскравими й відомими його представниками були Луцій Анней Сенека (3-65 рр. н.е.) – високопоставлений вельможа, вихователь імператора Нерона; раб Епіктет (близько 60-100 рр. н.е.); імператор Марк Аврелій (121-180 рр. н.е.). Приналежність до стоїчної філософії таких різних людей свідчить про її своєрідну «універсальність» в контексті реалій епохи еллінізму.

Стоїчна філософія прагнула обгрунтувати внутрішню незалежність особи в умовах могутності елліністичної держави, нею надихалися філантропічні поривання багатьох людей того часу, в т. ч. й первісних християн.

Як і інші античні філософи, стоїки задавалися питанням: в чому полягає вище благо? Й давали відповідь: у щасті. Але що означало для стоїків щастя?

На їхню думку, сприяє щастю лише те, що відповідає розуму. «Багато над чим будеш ти панувати, якщо розум пануватиме над тобою», – писав Луцій Анней Сенека. Відповідним розуму є доброчинство.

Благо стоїки зводили до чотирьох основних доброчинств: справедливості, мужності, добропристойності, розумності. «(Стоїки) говорять, – писав Діоген Лаерцій, – що одні існуючі речі суть благо, другі – зло, а треті – ні те, ані інше. Блага – це чесноти: розсудливість, справедливість, мужність, здоровий глузд тощо. Зло – це протилежне благам: нерозсудливість, несправедливість тощо. Не благо і не зло - це те, що не приносить ні користі, ні шкоди…»[6]. До цього «не блага, і не зла» стоїки відносили життя й смерть, славу і безслав'я, важку працю й насолоду, багатство й бідність, хвороби й здоров'я, тобто речі, які, на їхню думку, від нас не залежать. Лише добро й зло залежать від людини й вибираються добровільно.

У цьому плані цікавими є міркування Марка Аврелія: «Час людського життя – мить, її сутність – вічне спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна, душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілові, подібне потокові, а що належить душі – сновидінню й димові. Життя – боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава – забуття».

Стоїки – фаталісти. Вони вважали, що зовнішні обставини (доля) від нас не залежать, і протистояти долі – марна справа. Долю можна розуміти і як «природний закон». Людина мусить коритися долі, власне, жити за цим законом. Ще засновник стоїцизму Зенон запровадив поняття «обов’язок» (те, що личить), яке стало важливим у вченні представників цього напрямку.

Етичний ідеал стоїків – євпатія, блаженний стан душі, який не залежить від того, що відбувається з тілом. «Постався до свого тіла з таким же зневажанням, як нібито ти був при смерті; воно лише кров та кості, тлінне сплетіння з нервів, жил і артерій»[7], – писав Марк Аврелій. Навіть якщо всі нещастя цього світу зваляться на плечі стоїчного мудреця, він все одно повинен зберігати спокій.

Відповідно, стоїки розвивали вчення про внутрішню свободу чи свободу духу. Тільки людина, яка має вільний і піднесений дух, учив Епіктет, здатна перебороти всі труднощі – оскільки справжній мудрець переборює мінливості долі.

Марк Аврелій вважав, що зло неможливо викорінити. Тому не варто протвитися йому. Просто потрібно підкоритися існуючим у державі законам і намагатися робити добро.

Однак було б помилкою вважати стоїків пасивними людьми. У суспільному плані багато хто з них відзначався помітною активністю. Так, Луцій Анней Сенека вважав одним із найбільших нещасть людини життя без мети. «Хто живе без цілі на майбутнє, той завжди блукає», – писав він. Стоїки досить високо цінували час. Марк Аврелій у творі «На самоті з собою» постійно говорить: живи так, ніби ти живеш останній день. Тобто кожна мить повинна бути тобі дорогою і ти повинен максимально викладатися. Справжній гімн часу звучить у листах Луція Аннея Сенеки: «Все у нас… чуже, лише один час наш. Тільки час, що вислизає і втікає, дала нам у володіння природа, але й його, хто хоче, той і відбирає»[8].

Дух еллінізму знайшов вияв у кінізмі. Загалом вважається, що засновником цієї течії був Антисфен – один із учнів Сократа. Він вважав, що основним завданням філософії – дослідження внутрішнього світу людини, розуміння того, що є істинним благом. Суть кінізму у відкиданні благ цивілізації, намаганні повернути людину до природного стану речей.

Кініки переважно заперечували загальнопоширені моральні норми й закони. Концепція кінічної доброчинності зводилася до таких положень:

1. Натуралізм, що передбачав задоволення мінімальних природних потреб.

2. Суб’єктивізм, базований на «свободі волі». Тут передбачалися незалежність існування, самообмеження, стійке перенесення труднощів, звільнення під пануючих релігійних догм, державних установ, сім’ї тощо.

3. Індивідуалізм, який орієнтував особистість на незалежність від суспільства.

4. Евдемонізм, що передбачав щастя людини в поміркованості, відсутності багатств, відстороненості. Мовляв, саме це є притаманним для розумної доброчинної людини, яка розуміє справжню ціну речей.

Відповідно, суспільно-етичні ідеї кініків зводилися до наступних положень: крайньої простоти, яка межувала з докультурним станом; зневаги до всіх потреб, окрім тих, без яких неможливе життя; ігнорування умовностей, навіть насмішка над ними; демонстрація природності й особистої свободи.

Отже, в центрі кінічної філософії знаходилася людина з її природними потребами. Кініки шукали норму в природі людини і не чекали божественних вказівок для вирішення проблем власного життя. При цьому все ж варто вказани, що індивідуалістичний протест кініків не був тотожний егоїзму, коли задовольняється «я» за рахунок інших людей.

Символом кінізму став Діоген Синопський – сучасник Олександра Македонського. Про нього зберіглося чимало легенд. Розповідали, що Діоген жив у бочці (піфосі). У житті задовольнявся найелементарнішим. Вважав, що міра свободи людини залежить від того, наскільки вона звільнилася від потреб.

Визнавав він лише природні потреби. Показовою в цьому плані є така легенда. Ніби одного разу до Діогена, який сидів у своїй бочці, прийшов сам Олександр Македонський. Порозмовлявши з ним, цар був вражений мудрістю філософа, і запропонував йому, мовляв проси в мене все, що ти хочеш. Діоген сказав: «Не заступай мені сонця». Для нього сонячне проміння – набагато більший дар, ніж всі земні скарби.

Діоген повторював, що боги дарували людям засоби до життя, але вони помилилися щодо людей. Філософ вважав, що людина має все, щоби бути щасливою. Інша справа – треба розуміти вимоги своєї натури. На жаль, люди цих вимог не розуміють і не хочуть розуміти. Тому Діоген ніби ходив із запаленим ліхтарем вдень із словами на устах «Шукаю людину».

Послідовники Діогена відзначалися не стільки оригінальністю вчення, скільки тим, щоб шокувати публіку своєю нестандартною поведінкою.

Дещо осторонь від епікурейства, стоїцизму та кінізму, які загалом стояли на шляху самоізоляції людини від світу, знаходилися скептики. Скептицизм передусім протестував проти надмірної абсолютизації філософських положень. Так, з точки скептиків, філософів можна поділити на таких, які вважають, що знайшли істину (догматики); таких, на думку яких пізнати істину неможливо, й, нарешті, скептиків, які перебувають в постійному пошуку істини.

«Скептик, бачачи таке велике протиріччя в речах, утримується від судження про те, що є з природи благом і злом і що взагалі слід робити чи не робити; він ухиляється тут від необачності догматиків, але слідує життєвому спостереженню, не висуваючи догм і тому залишається незворушним у речах…»[9] – писав один із пізніх ідеологів скептицизму Секст Емпірик.

Засновником скептичної школи вважається Піррон (близько 360 – 270 рр. до н.е.). Тривалий час скептична філософія розвивалася в межах Академії, що забезпечувало їй успіх протягом усієї елліністичної епохи.

Остаточним завершенням античного скептицизму, його найбільш зрілим витвором є абсолютний скептицизм, що межує з нігілізмом, Секста Емпірика (кінець ІІ – початок ІІІ ст. н.е.). Його філософію можна розглядати як догматичний сумнів.

Лебединою піснею елліністичної філософії можна вважати неоплатонізм – оновлений варіант вчення Платона, посиленийй моментами містицизму.

Засновником неоплатонізму вважається Плотін (близько 204 - 269 рр. н.е.). Він викладав філософію в Римі, широко роз'яснюючи вчення Платона й розвиваючи його. Його твір «Еннеади» відкривають перед читачем шлях, що веде до потаємних глибин життя, знання, буття. Плотін мало піклувався про свої твори. Їх відредагував і поширив його учень та друг Порфирій (близько 233 – 304 рр. до н.е.).

Завершувачем і систематизатором неоплатонізму був Прокл Діадох (близько 410 – 485 рр. до н.е.). Поступаючись Плотіну в творчій геніальності, в піднесенні й свободі мислення, Прокл здійснив те, чого не зумів зробити Плотін і чого вимагала епоха. Він поєднав містицизм неоплатоністського вчення з досить послідовною роботою над поняттями, які б давали вичерпні відповіді щодо кожної теми, точно окреслили б дефініції та силогізми. Найважливішим твором Прокла були «Основи теології».

Неоплатоніки подали свою картину світу, в якій чітко були розписані всі елементи. Була запропонована своєрідна ієрархія ідей. На чолі цієї ієрархії знаходиться Єдине: «Будь-яка множина так чи інакше причетна до Єдиного». Єдине – те саме, що благо. «Будь-яке благо здатне з'єднати причетне до нього, і будь-яке єднання – благо, і благо тотожне єдиному», – писав Прокл.

Із Блага-Єдиного походять всі речі. Правда, в неоплатоніків немає чіткого опису, яким чином це відбувається. Найчастіше тут використовується образ світла. Єдине-Благо – це джерело світла, в результаті випромінювання якого й творяться речі.

Від Блага-Єдиного як вищої реальності походить Нус, або Дух, де зосереджені ідеї. Це світ чистої краси, де краса – сутнісна форма.

Від Духа походить душа. Специфічна природа Душі полягає не в чистому мисленні, що складає сутність Духу, але в дарованні життя всьому чуттєвому, у впорядкуванні його, в підтримці та управлінню ним.

На Душі завершується серія іпостасей безтілесного світу, і ми повертаємося до світу чуттєвого чи фізичного. Матерія розглядається як така, що обділена Благом. У тому сенсі вона є злом. «…природа ж матерії, – писав Плотін, – безглузда настільки, що не тільки те, що перебуває в ній, а навіть і все, що що тільки зверне на неї погляд, (вмить) наповнюється всім її злом. Бо вона зовсім не причетна до блага…»

Людина, з позиції неоплатонізму, це передусім Душа. Всі види активності життя залежать від неї. Зіткнувшись зі злом (матерією), Душа вмирає. Це означає, що вона переповнюється матерією й тоне в ній.

Неоплатоніки різко протиставляли Душу й тіло. Вони вважали, що завдяки Душі людина може повернутися до Єдиного. І однією з таких форм повернення неоплатоніки вважали екстаз – містичне єднання з Єдиним, якому, звісно, повинне передувати звільнення від зла-матерії.

Неоплатонізм офіційно проіснував аж до початку VІ ст. н.е., поки в 529 р. не була закрита Академія в Афінах. Але це не означало, що ця доктрина повністю зникла. Неоплатонізм справив величезних вплив на християнство, зокрема на східних Отців Церкви. Одягнутий в християнські одежі, він продовжував існувати в період раннього Середньовіччя.

Рекомендована література

Антология кинизма. – М., 1984.

Антология мировой философии: В 4- х т. – М., 1969. – Т.І, ч.1.

Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 2001.

Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965.

Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.

Виндельбанд В. История древней философии. – К., 1995.

Гончарова Т. Эпикур. – М., 1988.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

Мемардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1997.

Плотин. Эннеады. – К., 1995-1996. – Т.1-2.

Пролеев С.В. История античной философии. – М.-К., 2001.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., 1994. – Т.1.

Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. – К., 1997.

Сенека, Марк Аврелий. Наедине с собой. – Симферополь, 1998.

Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1977. – Т.1.

Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. – К., 1988.

Філософія права: Навч. посібн. – К., 2002.

Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.

Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Кн.1. Філософія Стародавнього світу. - К., 1992.

 



[1] Читанка з історії філософії: в 6 кн. – Кн. 1. – С. 179-180.

[2] Там само. – С. 180.

[3] Там само. – С. 178.

[4] Материалисты Древней Греции. – М., 1955. – С. 219.

[5] Там само. – С. 217.

[6] Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – С. 276.

[7] Читанка з історії філософії: в 6 кн. – Кн. 1. – С. 193.

[8] Там само. – С. 188.

[9] Там само. – С. 173.