1.Цицерон як політичний діяч і мислитель.

2.Учення Цицерона про державу.

3.Концепція «змішаної» держави.

4.Цицерон про законим в «ідеальній» державі.


До помітних фігур, які справили вплив на розвиток філософсько-правових учень у європейській думці, належав давньоримський політичний діяч, оратор, філософ і літератор Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н. е.). Походив він із заможної та впливової родини. У молоді роки отримав хорошу освіту. Мав можливість добре ознайомитися з давньогрецькою філософією. Вважається, що на нього мала помітний вплив філософія скептиків та стоїків. Однак він також чимало взяв від Платона і Аристотеля, яких високо цінував. Можна говорити, що філософія Цицерона мала еклетичний характер.

Цицерон вважав, що філософію варто вивчати державним діячам, а заняття філософією під час вимушеного видалення від політики вважав альтернативою політичної діяльності.

Попри інтерес до філософії, Цицерон не належав до «типових філософів» античності, які створювали свої школи, мали учнів. Основна його діяльність була політичною. І на цьому поприщі він досягнув чималих успіхів. Принаймні Цицерон належав до впливових діячів Римської республіки середини І ст. до н. е., беручи активну участь у політичній боротьбі. Власне, він не закінчив життя своєю смертю, а загинув від рук політичних противників. Не дивно, що в Цицерона був чималий інтерес до суспільних проблем, у т. ч. проблем правничих. Ці проблеми знайшли відображення в таких його трактатах, як «Про державу» і «Про закони». Загалом же літературна спадщина Цицерона велика. Із творів зберіглося 58 судових і політичних промов, 19 трактатів та більше 800 листів. Щоправда, деякі з них дійшли не повністю.

«Істинна заслуга Ціцерона в історії політичної думки – пишуть Д. Г. Себайн і Т. Л. Торсон, – полягає в тому, що він надав стоїчному вченню природного права того вигляду, в якому воно стало загальновідомим у всій Західній Європі, починаючи з античних часів і до ХІХ ст. Від Ціцерона це вчення перейшло до римських юристів, а потім – далі до отців церкви. У середні віки найважливіші уривки з нього цитувалися безліч разів… Самі ідеї, звичайно, в жодному випадку не належать Ціцеронові, але його виклад латиною, здебільшого за допомогою виразів, спеціально створених для передачі грецької мови, вживаної стоїками, став незрівнянним літературним шедевром, завдяки якому вони поширилися на всю Західну Європу»[1].

Як бачимо¸ тут висловлена думка, котра набула поширення в літературі ХІХ ст., що Цицерон не належав до оригінальних філософів, а заслуга його полягала в адаптації ідей давньогрецьких філософів для римського читача. Також він був одним із перших, хто почав писати філософські трактати латинською мовою, прагнучи дати римській освіченій публіці матеріал для серйозного читання і самоосвіти. Сам Цицерон заперечував значущість свого вкладу в філософію (хоча, можливо, це була самоіронія). Певну роль у поширенні думки про філософську неоргигінальність Цицерона зіграла і його навмисна відмова від категоричних суджень, що було наслідком впливу на нього філософії скептицизму.

Серед філософів Цицерон найбільше цінував Платона, на друге місце після нього ставив Аристотеля. Однак вказував на зайву абстрактність філософії Платона. Із сучасних філософських течій Цицерон був найбільш близький до стоїків, погляди яких виявилися популярними в римському суспільстві. Також мислитель перейняв деякі ідеї скептиків. Щодо поширеного в той час епікурейства, то Цицерон був доволі критичним до цієї течії. Але він непогано ставився як до особи Епікура, так і деяких послідовників цього мислителя. Знайомство Цицерона з давньогрецькою філософією не обмежувалася класичними і новими течіями: Він був знайомий з ідеями мислителів докласичного періоду. Ступінь залежності Цицерона від попередників неясна, оскільки багато потенційних джерел не зберіглося.

Мислитель не прагнув створити всеохоплюючу філософську систему. Він не намагався давати відповідей з низки питань, які стосувалися онтології та гносеології. У сфері гносеології його цікавило питання про природу і статус знання. Зокрема, чи існують критерії істинності пізнання і чи може знання про що-небудь бути остаточним? Тут він солідаризувався з поглядами представників Нової Академії, власне скептиками, й відповідав на це питання негативно – у чому розходився зі стоїками. У трактаті «Про межі добра і зла» Цицерон спростовував учення про вище благо епікурейців і стоїків, зберігаючи скептичний погляд на неможливість теоретичного обґрунтування вищого блага.

У деяких питаннях Цицерон був близьким до поглядів стоїків. З останніми його зближувала теза, що людина повинна жити у відповідності із законами природи. «…хто дотримується природи, той не помиляється», – вважав мислитель. При цьому критикував уявлення про традиційних богів, стоїчний фаталізм і пов'язану з ним віру у ворожіння (трактати «Про природу богів», «Мистецтво ворожіння» і «Про долю»).

До найзначніших творів Цицерона належать «Тускуланські бесіди» (в 5 книгах), де розглядається широкий спектр філософських питань. У цьому творі мислитель називає філософію «наукою про зцілення душі», «вихователькою чесноти, гонителькою пороків», яка об’єднала «у суспільство розсіяних по землі людей».

Цицерон вважав: справжня філософія, будучи прагненням до мудрості й морального вдосконалення, збагачує основу повсякденного життя – дружбу, а також пом’якшує важкі моменти людського існування – старість, біль, кончину близьких і чекання власної смерті («Про старість», «Про дружбу»). Для багатьох Цицерон став філософом-просвітником, представником гуманізму (це слово, до речі, походить від його улюбленого поняття humanitas).

Загалом погляди Цицерона можна охарактеризувати як поміркований скептицизм в основних філософських питаннях із значних впливом на мислителя ідей стоїцизму в сфері етики й політичної теорії. При цьому скептицизм філософа не був самоціллю, а мав прикладний характер. Цицерон співставляв різні точки зору, намагаючись наблизитися до істини.

Безперечною заслугою Цицерона було те, що він сприяв становленню латинської філософської термінології. На відміну від епікурейця Тіта Лукреція Кара, який викладав філософські погляди латинською мовою в поетичній формі, Цицерон вибрав прозаїчний спосіб. Його філософські твори переважно нагадували за формою трактати Аристотеля.

Особливе місце в творчій спадщині Цицерона займала філософія політична. Політичні й правові ідеї мислителя стали помітним вкладом у теорію держави і права. До того ж варто враховувати, що Цицерон один із небагатьох суспільних теоретиків, який мав помітні досягнення на політичній ниві.

Цицерон, зокрема, розглядав питання про «найкращу державу і найкращого громадянина». Його політичні погляди знаходяться під впливом давньогрецької думки, зокрема Платона, Аристотеля, Панетія, Полібія й стоїків. Разом з тим теоретичні напрацювання давньогрецьких філософів Цицерон намагався поєднати з соціальними й політичними реаліями Стародавнього Риму. Він постійно акцентує увагу на специфіці Римської держави й на досвіді римської історії. Цицерон навіть ставить перед собою завдання – обґрунтувати особливу місію Римської держави, протиставляючи її грецьким полісам. Так, він говорить, що в Римі поступово відбувалося формування законодавства в ході політичного розвитку, в той час як грецькі поліси отримували основні закони від однієї людини (Солона в Афінах, Лікурга в Спарті і т. д.). Цицерон також вів мову про переваги держави, яка не знаходиться на морському узбережжі. Грецькі міста-держави якраз розташовувалися на узбережжі – на відміну від Риму. Також мислитель говорив про переваги римської виборної монархії, протиставляючи її політичному досвіду Спарти, де титул царів передавався у спадок.

Державу (respublika) Цицерон визначає як справу, що належить народу (res populi). «Отже – писав він у трактаті «Про державу» а – спільнота є справою народу, а народ – це не будь-яке зібрання людей, що якимось чином об’єднались, але зібрання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права та спільністю інтересів. Першою причиною для такого зібрання є не стільки їхня слабість, скільки, так би мовити, вроджена потреба жити разом. Бо людина не схильна до усамітненого існування і самотнього блукання…» [2] Держава, в трактуванні Цицерона, є не тільки вираженням спільного інтересу всіх її вільних членів, що було характерним і для давньогрецьких традицій, але й одночасно узгоджене правове спілкування цих членів, як певна правова освіта, «загальний правопорядок». Головну причину походження держави Цицерон вбачав не стільки у слабкості людей і в їх страхові, скільки в їхній вродженій потребі жити разом.

Вплив Аристотеля помітний і в трактуванні Цицероном ролі сім'ї як початкової ланки суспільства, із якої поволі і природним шляхом виникає держава.

Він підкреслював першочерговий зв'язок держави і власності та поділяв положення стоїків у тому, що причина утворення держави – охорона власності. Порушення недоторканності особистої і державної власності Цицерон характеризує як порушення справедливості і права.

У дусі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникнення одних форм з інших, «кругообігу» цих форм, пошукам «найкращої» форми тощо. Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою.

Цицерон повторює поширену в давньогрецькій політичній філософії класифікацію форм державного устрою – демократія, аристократія, монархія. У нього це відповідно – civitas popularis, civitas optimatium, regnum.

Усі ці форми держави не досконалі, але вони можуть бути міцними, якщо зберігаються основи й зв'язки, які колись початково об'єднали людей при створенні державного організму. Кожна із цих форм має свої переваги і недоліки. «Благоволінням своїм нас приваблюють до себе царі, мудрістю — аристократи, свободою — люди», – писав Цицерон.

У демократії, аристократії й монархії, на думку мислителя, переваги державного устрою представлені однобічно, що веде до боротьби між різними верстави населення за владу. Зокрема, при монархічній владі всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів, простолюд не користується свободою і не бере участі в державному правління при пануванні аристократів. При демократії ж, зазначає Цицерон, «коли все відбувається по волі народу, то яким би справедливим і помірним він не був, все-таки сама рівність –  це несправедливо, якщо при ній немає ступенів суспільного положення».

Запозичує Цицерон у грецьких філософів також ідею про поступове виродження всіх цих форм в свою протилежність. Царська влада, для якої притаманним є свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих перетворюється в панування багатих і знатних. Відповідно і єдиновладдя народу призводить до згубних наслідків, до «збочення і свавілля натовпу», до його тиранічної влади. Ці спотворені види володарювання вже не є формами держави. Оскільки в таких випадках відсутня сама держава як спільна справа і надбання народу.

Попередити подібне виродження державності, на думку Цицерона, можна тільки в умовах найкращого, тобто «змішаного», виду державного устрою, що утворюється шляхом рівномірного змішування позитивних якостей трьох простих форм правління. Цю ідею мислитель теж запозичує в давньогрецькій політичній думці.

Мислитель солідаризувався з давньогрецьким істориком та політичним теоретиком Полібієм, який бачив в Римській республіці втілення змішаного державного устрою. Тут Цицерон вдавався до ідеалізації римської історії. Як шлях до «змішаної форми» правління він трактував еволюцію Римської держави від царської влади до сенатської республіки. Навіть вважав, що Римська держава може існувати вічно.

Підкреслюючи небезпечність нахилу в бік того чи іншого органу змішаної державності і виступаючи за їх взаємну рівновагу, він підкреслював необхідність «рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень – з тим, щоб достатньо влади було у магістратів, достатньо впливу у ради кращих людей і достатньо свободи у народу». Як найважливіші переваги такого державного ладу Цицерон відмічав міцність держави і правову рівність її громадян.

У фрагментарно збереженої п’ятій книзі трактату «Про державу» Цицерон розвиває ідею про потребу Римської республіки в лідері, який зумів би мирно вирішувати суперечності, що виникають. У цьому дехто ладний вбачати підготовку принципату, власне імператорської влади Октавіана Августа. Хоча система влади за часів панування цього правителя не відповідала поглядам переконаного республіканця Цицерона.

Щоправда, ідею Цицерона в потребі надкласового лідера, що стоїть вище за інтереси окремих людей, політичних товариств і соціальних груп, Октавін Август використав, обґрунтувуючи свою владу. Цицерон надкласового лідера називав різними термінами – rector rei publicae,tutor et moderator rei publicae, princeps, допускаючи деякі відмінності між цими позначеннями. Взагалі проблемно говорити, що конкретно Цицерон вкладав у означення надкласового лідера. Адже трактат «Про державу» повністю не зберігся, а дві останні книги, де йдеться про цього лідера, дійшли до нас у фрагментарному вигляді.

Розвиваючи ідею «вічної», власне ідеальної, держави, Цицерон доходив висновку, що в ній мають існувати ідеальні закони. Про них він вів мову в трактаті «Про закони». Там представлена теорія природного права (ius naturale), згідно якої існує «природний закон», загальний для людей і богів. Із його допомогою люди відрізняють безправ'я від права і зло від добра.

З цього приводу Цицерон писав таке: «В дійсності існує один істинний закон, а саме – здоровий глузд, який у відповідності з природою стосується всіх людей, є незмінним і вічним. Своїм велінням цей закон спонукає людей до виконання ними обов’язків, своїми заборонами він утримує їх від лиходійства. Його веління і заборони завжди мають вплив на добрих людей, проте не мають сили над лихими. Позбавлення цього закону чинності людським законодавством – безумовно, з морального боку – хибне, обмеження його дії – неприпустиме, а повне скасування – нездійсненне. Ні сенат, ні народ не є  в силі звільнити нас від обов’язку коритися цьому законові, і він не потребує ніякого Секста Елія, аби його проголосити й витлумачити. Він не диктуватиме одне правило в Римі, а друге в Афінах, чи одне сьогодні, а друге завтра. Навпаки, має бути один закон, вічний і незмінний, даний усім народам раз і назавжди; і має бути один господар і один володар над людьми, а саме: Бог – автор цього закону, його тлумач і піклувальник. Людина, яка йому не підкоряється, втрачає кращу частину свого єства, а відмовившись від істинної людської природи, тим самим зазнає найсуворішої кари, хоча й уникає всіх інших наслідків, що люди називають покаранням»[3]

Походження людських законів, які відрізняються від закону природного, Цицерон вважає результатом суспільного договору. Щоправда, недосконалість людей призводить до того, що ними нерідко приймаються недосконалі й несправедливі закони.

У творах Цицерона немає чіткості щодо того, як співвідносяться природні й людські закони. Загалом із його творів складається враження, що це співвідношення приблизно таке, як співвідношення між ідеями Платона і їхніми земними проекціями, тобто речами.

Наслідуючи ранніх римських юристів, Цицерон виділяє також ius gentium (право народів), яке він ставить вище ius civile (цивільного права, тобто права окремих громад, в тому числі і Римської держави).

Цицерон, використовуючи філософський апарат, прагнув класифікувати базові принципи цивільного права, що дозволило б упорядкувати розрізненні визначення й перетворити право в мистецтво.

Є в Цицерона також міркування, як урядовець має ставитись до законів. З цього приводу він писав: «Якою мірою закони керують урядовцем, так само урядовець керує людьми, тож, по правді, можна сказати: урядовець є закон, що промовляє, а закон – урядовець, що мовчить»[4].

І все ж мислитель вважав, що закони не завжди можуть забезпечити справедливість на землі. Тому в книзі VI трактату «Про державу» він описує «Сон Сципіона», висуваючи ідею про посмертне відплату за справедливе життя.

Також Цицерон застерігав від надто точного дотримання букви закону, оскільки це може привести до несправедливості.

Загалом погляди Цицерона стали своєрідним синтезом давньогрецьких політичних і правових теорій. До того ж цей синтез був адаптований до римських реалій. Погляди Цицерона набули популярності як у Римській імперії, так і в країнах Європи в період Середньовіччя і навіть Нового часу. І ці погляди справили помітний вплив на західноєвропейську політичну й правничу думку.

Рекомендована література

 

Асмус В.Ф. История античной философии. – М., 1965.

Історія філософії: Підручник для вищої школи / Керівник авторського колективу Кремінь В. Г. – Харків, 2003.

Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. – Львів, 1993.

Мемардашвили М.К. Лекции по античной философии. – М., 1997.

Пролеев С.В. История античной философии. – М.-К., 2001.

Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995.

Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – СПб., 1994. – Т.1.

Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. – К., 1997.

Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1977. – Т.1.

Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей. – К., 1988.

Філософія права: Навч. посібн. – К., 2002.

Цицерон. Филосоские трактаты. – М., 1985.

 


[1] Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / переклад з англійської. – С. 166.

[2] Цит. за: Гуг К. Г. Цицерон // Класики політичної думки. Від Платона до Макса Вебера. – К., 2002. – С. 67-68.

[3] Цит. за: Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / переклад з англійської. – С. 167.

[4] Там само. – С. 169.