Виступ під час круглого столу присвяченого Дню філософії (17 листопада 2010 року)

В пустелі, і володарями пустель завжди були чесні, вільні розуми; а в містах живуть прославнені мудреці – відгодовані віслюки. Завжди, наче віслюки, тягнуть вони візок народу!


Ганс Пєтцольд (Heinz Paetzold), аналізуючи низку проблем міського життя і людини, виділяє три поштовхи для встановлення філософії міста. Не вдаючись до детального аналізу, відразу відзначимо, що перший бере початок з критики великого міста, яка присутня в магістральному тексті Фрідріха Ніцше «Так говорив Заратустра». Завдання, які ми поставили перед собою: яким чином критика міста пов’язана із загальною критикою культури? Про яке місто говорить Ніцше? Які коди і смисли актуалізуються в тексті щодо міської культури? Як критика міської людини Ніцше корелює із філософською антропологією Гайдеггера? Шпенглера?

 В більш детальному дослідженні можна було б поставити собі за мету реконструювати місто із відомих текстів Ніцше, що дало б змогу отримати доволі специфічну картину не тільки буття міста очима Ніцше, а й буття міста конкретної культури, а зокрема кінця ХIХ ст. По суті, такий історико-археологічний метод із герменевтичним потенціалом дає можливість переосмислити ряд питань які стосуються як біографії філософа, так і безпосередньо культурного настрою філософії у її ціннісно-смисловій єдності. Проте обмежимось єдиним текстом Фрідріха Ніцше, який презентує доволі специфічну і непересічну (особливо на той час) дескрипцію міста.
 
У творчості та особистій долі Ніцше найбільш драматично відобразився характер перехідної епохи на межі ХIХ – поч. ХХ ст., що полягав у тотальній втраті віри в розум, цінності і трансцендентальне. Американський письменник Генрі Міллер у своєму есе «Час вбивць» (1956) влучно пише про характер кризи як іманентної ознаки перехідних епох: «В нас є знання, та нема мудрості, є комфорт, та нема безпеки, є віровчення, та нема віри. (...) Моральний вибір між добром та злом – та й всякий інший – більш не існує. Тепер все віддано на долю хвиль та випадку: почалося плавання без руля та вітрил». Навіть не напружуючи уяву, можна легко відчитати в текстах Ніцше (та й не тільки в нього) напругу переходу, що завжди характеризуться різкими коливаннями в духовному і тілесному світі людини. Місто в цьому сенсі постає як культурна реальність, де відбувається «боротьба світів» і складна діалектика між природним і культурним, своїм і чужим, буттям і небуттям.

Що ж, яким же чином описується місто, до якого підступився Заратустра? Цікаво, що про місто говорить блазень, тобто такий собі «розумний дурень» з одного боку, а з іншого – міський житель, тобто продукт міста: «О Заратустра, тут велике місто; тобі тут нема чого шукати, а втратити можеш усе. Чому захотів погрузнути ти в цей бруд? Пошкодуй свої ноги! Плюнь краще на міські ворота – і вертайся назад». Як бачимо, на прикладі цього маленького уривку прочитуються і актуалізуються основні коди міста суто в дескриптивному сенсі, а також у філософсько-алегоричному. «Тут велике місто» – вказує на певний дискурс міста і на його амбівалентність; на традицію розуміння міста як того, що містить в собі як небезпеку, так і радість, як помпезність, так і інтимність. Та чого воно тільки не може містити – на те й велике місто!

Ілюстративною є зустріч блазня і Заратустри біля воріт, які слугують символічним закінченням і початком межі (залежить від того, людина входить чи заходить в місто), мембрани і об-рамлення міста. Коли Ніцше говорить про ноги, то має на увазі не тільки тілесність (стільки доведеться пройти безкінечними дорогами міста), а й духовний шлях – чи витримаєш ти його? І чи потрібен він тобі взагалі? Тому краще плюнь і забудь про місто. Нехай такі дурні як блазень в ньому живуть, оскільки дурість їх подвійна: вони живуть в місті, а також вони живуть і розуміють весь абсурд буття міста.

Далі читаємо: «Тут розкладаються всі почуття, тут може тільки торохтіти брязкальце кістлявих вбогих почуттів! Хіба ти не чуєш запах бійні і харчевні духу? Хіба не стоїть над цим містом сморід від зарізаного духу? Хіба не бачиш ти, що душі висять тут як лахміття? – І вони роблять ще газети із цього лахміття! Хіба не чуєш ти, що дух тут перетворився в гру слів? (...) Вони ганяють один одного і не знають куди? Вони гнівають один одного і не знають для чого? Вони брязкають своїми бляхами, вони бринять своїм золотом. Вони холодні і шукають собі тепла в спиртному; вони розігріті і шукають прохолоди в замерзлих розумів; всі вони кволі і одержимі власною думкою». Справді, а перед нами не опис сучасного міста? Але ж хто такі вони? Очевидно, що це люди міста зі своїми матеріальними потребами і бажаннями лише оволодіти світом, а не щось дати йому. Тут духовність лише декорація, ілюзія, а насправді цими людьми керують лише інстинкти та примітивне бажання нажитись. Тоді тут виринає лейтмотив і пафос книги: яким же чином створити таку культуру, підкоряючись якій людина могла б плекати свій внутрішній світ і виховати себе (якщо інспірувати «турботу про себе» Мішеля Фуко)? Загальновідомим є те, що надлюдина і тим суб’єктом, хто створить таку культуру за високими духовними ідеалами та нормами. В цілому тут чітко «прочитується» романтичний ідеал людини, яка повинна характеризуватись бажанням безкорисливо творити добро, жертвувати собою, без гранично бажати любові, бути чесною і безстрашною. Однак Ніцше пізніше відійде від романтичної традиції і своїми міркуваннями «прокладе» дорогу вже постмодерній рефлексії.

Що ж, в кінці монологу блазень закликає Заратустру: «Плюнь на це місто! В ньому тече гнила кров і піниться по його венам, плюнь на велике місто, на це велике звалище, де піниться всякий накип!». Проте Заратустра дивується, чому ж блазень досі живе в місті? Чи не тече в ньому така ж гнила кров, що й у місті? В кінці Заратустра мовить: «Мені противне також це велике місто, а не тільки цей блазень. І тут і там нема чого покращувати, нема чого псувати. Горе цьому великому місту! – і мені б хотілось побачити вогняний стовп, в якому згорить воно! Бо такі стовпи мають передувати великому дню. Але всьому свій час і своя доля. Але таке повчання я тобі дам, блазню: де не можна вже любити – там треба пройти повз. Так говорив Заратустра і пройшов повз блазня і великого міста».

Підсумовуючи, можна виділити деякі особливості критики міської культури:

1) перебуваючи в руслі романтичної традиції із її «поверненням до природи» і запереченням цивілізації (в стилі Ж.-Ж.Руссо), місто як продукт і апогей тієї ж цивілізації виступає антитезою стихії природи, а якщо апелювати до ранніх ідей Ніцше – антитезою діонісійству.

2) місто є осередком і контекстом, де панує раціоналізм, а тому всі життєві стратегії підкорюються розумним цілям. Ніцше як прихильник ірраціоналізму, хоч і відмінного від Шопенгауера, все ж таки не може прийняти строгі і чіткі вулиці міста (раціональну заданість і визначеність), а значить, той темп життя який пропонує урбаністичний ландшафт.

3)  очевидно, що Ніцше критикує як тогочасне бюргерське місто, так і взагалі ідею міста як осередок культури, штучної конструкції і території встановлення, за словами Люїса Мемфорда, «нової економіки».

4) місто як осередок морального та духовного занепаду, що ілюструється яскраво метафорами тіла, особливо тими, які будуть актульними для Моріса Бланшо, Жоржа Батая, Антуана Арто і пізніше Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі.

Можливо, що гостра критика міста пояснюється внутрішній приналежності Ніцше невеликому містечку (Рьокен), в гімназії якого він навчався, а мальовничі пейзажи природи на все життя закарбувалися у пам’яті філософа. З іншого боку, під час перебування у більших містах, після 25 років (тобто отримання звання професора Базельського університету) в Ніцше загострюються головні болі, що незворотно розривають внутрішній світ філософа із середини. Фрідріх Ніцше зустрівся далеко не з типовим сучасним мегаполісом і його екзистенціальною напругою, але його міркування видаються пророчими і дуже точними щодо викривлення буття людини в сучасному місті.