Протягом всієї історії людина через збирання створювала колекції з предметів, що  її повсякчас оточували. Від ковчега Ноя, через тезауруси при грецьких храмах і пінакотеки (зібрання картин у Древній Греції), релікварії середньовічної церкви, кунсткамери при дворах вельмож до перших публічних музеїв кінця XVII і початку XVIII ст., що розвинулись у сучасні музеї.

Змінювалося місце: музейні будівлі від подібних до храму, що мали викликати почуття сакральності, трансформувались у палаци з галереями і ротондами, а згодом у сучасні так звані “білі куби” будівель, такі як музей Ґугенгайма чи Дім Мистецтва у Ґраці.

Предмети для музеїв відбиралися такі і в такій кількості, щоб викликати подив, захоплення самою кількістю та виглядом. А згодом їх почали досліджувати й класифікувати науковці, оцінюючи їх значення.


В Україні перші музеї – це приватні збірки української та польської шляхти, які вони виставляли в своїх замках та палацах. Вельможам завжди було притаманним бажання зібрати все якісне та цінне у себе в помешканні, щоб можна було похизуватися й перед іншими шляхтичами, що відвідували їхні помешкання.

Одним з яскравих прикладів може слугувати збірка князів Острозьких в Дубенському замку, яку ми знаємо за “Реєстром скарбів замку князів Острозьких у Дубні, що складений 1616р.” Цей документ віднайшов князь Юзеф-Тадеуш Любомирський у ХІХ ст. і опублікував у Франції з власними передмовою і коментарями. У 1900 році “Реєстр” перевидали у Польщі. З нього постає картина зацікавлень князів Острозьких. В описі згадуються картини в основному європейських художників, ікони, зброя, дорогоцінності та багато іншого. Такі ж колекції були в князів Заславських, Збаразьких, Чарторийських, Вишневецьких та й в багатьох інших потужних українських династичних родів.

Величезні колекції були при магнатських дворах по всій Волині і у ХІХ ст. Ми знаємо про збірки в Млинові, Рівному, Славуті, Новомалині, Великих Межиричах, Городку. Тоді масово стали виготовляти якісні копії предметів антикваріату, тому що давніх оригіналів вже на той час залишилося доволі таки небагато. Ще й на сьогоднішній день в музейних та приватних збірках приблизно 80% експонатів (особливо зброї) є копіями ХІХ ст.

Проте не всі збірки стали музеями. Серед найбільш відомих колекцій, на основі яких були створені музеї в Україні, слід в першу чергу згадати музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (художній музей, що містить найбагатше зібрання зарубіжного мистецтва), музей російського мистецтва, створений зі збірки Федора Терещенка в Києві та обласний музей в Дніпропетровську, заснований на базі колекцій О.Поля й Д.Яворницького.

У нас на Волині існували музеї при церковних братствах та управліннях. Серед них Волинське єпархіальне давньосховище при церковно-археологічному товаристві в Луцьку та Острозьке давньосховище, де зберігалися речі в основному релігійного спрямування. Якщо Волинське єпархіальне давньосховище формувало свою збірку в більшості в наказовому порядку, вимагаючи від священників привозити раритетні речі зі своїх церков, то Острозьке давньосховище створювалося завдяки пожертвам,  наданим членами Братства імені князів Острозьких, що було засноване в 1909 році з ініціативи інтелігенції міста як релігійно просвітницьке і краєзнавче товариство, що визначало своєю метою збереження, реставрацію, вивчення і популяризацію пам’яток острозької старовини.    

Крім традиційної діяльності для православних братств початку ХХ ст., Острозьке братство поставило собі за мету збереження вивчення, відбудову пам’яток Острозької старовини, розробило програму історико-просвітницької діяльності. В центрі цієї програми знаходилася освітня і культурна діяльність князів Острозьких та Острозької академії. Головним попечителем братства став архієпископ Волинський і Житомирський Антоній (Храповицький), а першим головою ради братства – директор Острозької чоловічої гімназії І.К.Окойомов. В 1910 році М.А.Тучемським, О.А.Фотинським та іншими братчиками створено братське давньосховище, яке започаткувало формування музейних колекцій. Серед найцікавіших експонатів, які були придбані: «Острозька Біблія» 1581 року, два латунні п’ятисвічники 1575 року, печатка з гербом міста Острога 1700 року. В давньосховищі, крім речей, зберігалися світлини предметів, які належали родині князів Острозьких, але не могли бути придбані для давньосховища, як, наприклад, чаша з гербом князя Василя-Костянтина Острозького, яка зберігалася в Острозькому костелі. Братство ставило собі за мету відновлення в Острозі потужної друкарні ім. князя Василя-Костянтина та першодрукаря Івана Федорова, запровадження в Острозі та його околицях училищ. При братстві були створені книжкова крамниця та бібліотека з читальнею. Братство існувало за рахунок добровільних пожертв братчиків, на кошти від проведення благодійних концертів та прибутків від книжкової крамниці.  

Зусиллями братства та при підтримці Київського товариства охорони пам’яток старовини було здійснено реставрацію Вежі Мурованої XIV ст. на Замковій горі в Острозі, у приміщенні якої 11(24) серпня 1916 року відкрився історичний музей Братства ім.князів Острозьких. Тепер це один із найпотужніших музейних закладів України.

Доля ж Волинського давньосховища склалася інакше. Під час Першої світової війни його експонати були вивезені до Харкова і там, розпорошившись по музеях та бібліотеках, назад вже не повернулися.

Першим приватним музеєм-колекцією на території Рівненщини став музей україно-німецького барона Штейнгеля в селі Городок під Рівно. Ще під час навчання у Варшаві молодий барон зібрав чимало давньої літератури про Волинь. Тоді ж він потоваришував із відомим у майбутньому науковцем Миколою Біляшівським, який зробив вагомий внесок у створення майбутнього музею Федора Штейнгеля, що був відкритий у листопаді 1896-го року.

Разом вони проводили археологічні розкопки, збирали старовинні рукописи, стародруки, портрети історичних діячів, предмети побуту, записували народні пісні, казки, балади, перекази, проводили описи мінералів, досліджували тваринний та рослинний світ Волині. Експозиція музею нараховувала тисячі експонатів, що розподілялися на відділи природи, геології, археології, антропології, етнографії. Барон Штейнгель не лише фінансував діяльність закладу, а й сам брав активну участь у наукових експедиціях, які називав «екскурсіями». Городоцький музей проіснував до 1914 року: на початку Першої світової війни, відчуваючи загрозу, барон вирішив вивезти експонати у безпечне місце. Частина його колекцій була евакуйована до Києва, інша — в маєток його брата на Кавказ, де й була загубленою.

З отриманням Україною незалежності зросла зацікавленість до її історії і культури, почала видаватися нова і перевидаватися букіністична література, створювалися фестивалі україномовної музики, музеї почали виставляти колекції українського авангарду.  Зрештою популярність україністики стала помітною і в середовищі колекціонерів. На початку 90-х років українською іконою професійного рівня, не говорячи вже про народну,  практично ніхто не цікавився: вона нікому, окрім музейних працівників, не була потрібна. Першим з приватних колекціонерів почав збирати «українське» Іван Гончар. Услід за ним дана тенденція почала простежуватися і серед інших автикварщиків.

Якщо прослідкувати динаміку розвитку цін на ікону, скажімо, XVII - XVIII ст., то на початку 90-х ціна однією складала не більше 300 доларів США, зараз же ціна зросла до 10 –30 тисяч. Та ж ситуація й зі стародруками. В кінці ХХст. «Анфологіон» 1616 року,  виданий в Києво-Печерській друкарні, обійшовся б приблизно в 40-50 умовних одиниць і бажаючих його придбати практично не було. Власне сам «Анфологіон» – це товстенний том  на 1048 сторінок; книжка має розкішний вигляд, багато прикрас, різні шрифти (стрятинські і острозькі). Це була перша вагома книга, з якої розпочалася робота найвідомішої української друкарні, а тому друкарі подали від себе передмову, де знаходилися цінні вказівки як виникла Печерська друкарня. Сьогодні ж на ринку знайти таке видання можна тільки випадково і то, якщо в книзі не буде вихідних даних. Зараз ціна на «Анфологіон» зросла в сотні разів.

Чи не найяскравішим прикладом різкого зростання попиту на українські видання є Острозької Біблії. У 1988 році Острозький музей купив її у московському  букіністичному магазині за 2 тис. рублів. На аукціон Сезону 27 серпня 2004 відділом букіністики Аукціонного Дому «Гелос» був виставлений лот: «Острозька Біблія» зі стартовою ціною 320 тис.  крб. Книгу було придбано за 440.000 крб. = $ 17.411. На аукціоні Крісті (Christie's) 30 листопада 2006 року Острозька Біблія з втратою одного листа коштувала $ 45.000. Зараз в Україні приватні колекціонери пропонують за дану книгу більше, ніж за $ 100 тис., щоправда по такій ціні її ніхто й не купує.

Говорячи про історію колекціонування в нашій державі слід розрізняти поняття «українське колекціонування» і «колекціонування українського». Українське колекціонування включає всі види збирання, починаючи від російських ікон і закінчуючи італійськими табакерками, починаючи від мідних східних Будд, закінчуючи французькими кришталевими флакончиками, починаючи від старовинних європейських пищалей, закінчуючи турецькими срібними прикрасами, і багато іншого, якого ще,  на щастя, в Україні збереглося в достатній кількості.

Колекціонування ж українського – це окрема тема, яку можна структурувати, узявши за основу приватні збірки, які вже склалися в Україні. Приблизно вони можуть виглядати таким чином (по тимчасовому наростанню від якнайдавніших):

1.Колекціонування предметів археології, в якій окремо виділилося збирання експонатів, що належать трипільській культурі.

2.Колекціонування предметів періоду Київської Русі – це вже не тільки археологія, але і речі, які дійшли до нашого часу, так би мовити в невикопному стані.

3.Найбільш широку і популярну тему, яку можна розділити ще на підтеми, ми умовно назвемо колекціонування предметів козацької епохи. Цей період з XVI по XIX ст. включає декілька стилістичних напрямів, зокрема Ренесанс в своїй завершальній, маньєристичній стадії,  і стиль, який увійшов до всіх художніх енциклопедій світу як «українське бароко».

4.Останній в тимчасовій послідовності – період ХІХ-ХХ ст., починаючи з «Енеїди» Котляревського і закінчуючи самвидавом 80 – 90 років ХХст.

Колекції можна розділити і по предметах колекціонування. Ці два поняття, як часове, так і предметне розділення, між собою тісно пов'язані і іноді їх не просто розмежувати,  коли мова йде про декілька колекцій одночасно. По цьому далі у визначенні «українського» відчуватиметься деяка еклектичність, але, я сподіваюся, вона буде зрозумілою.

Хочу зробити ще один невеликий відступ і розмежувати поняття «колекція» і «зібрання».  Справжній колекціонер завжди шукає і знаходить те, що вже давно забуте, те, що вважається загубленим, недослідженим до нього. Тобто колекціонер – це в першу чергу дослідник. А у дослідника повинна бути певна тема (спрямування). Кожен вибирає її самостійно, але вона повинна бути головною в його роботі. Збирач же ж байдужий до самого предмету збирання, для нього найважливішим є вартість та кількість. Для колекціонера первинне розуміння того, що він збирає, знання питання на рівні експерта і суміжних питань теж. Далеко не кожен збирач здатен стати колекціонером, і кількість в якість тут не переростає. На відміну від колекціонування, яке характеризується прагненням до наукової систематизації накопиченого матеріалу, до числа об'єктів збирача входить щонайширший спектр предметів матеріальної культури і природної історії, створених людиною і природою впродовж всієї світової історії.

Тепер можемо почати розглядати «українське» на прикладі публічних приватних колекцій, які відомі завдяки відвертості і публічності самих власників.

Найбільш ранній період – це, природно, трипільський, і першість в нім належить Олександру Поліщуку і його музею «Трипільської культури» під Києвом. Також великі зібрання трипільської кераміки мають в своїх колекціях  Віктор Ющенко,  Володимир Недяк, фонд «Платар» (Платонов-Тарута)  і багато інших.

У колекціонування трипільської кераміки є й інша сторона: на 60 – 70% її підробляють дуже якісно і лише незначне число експертів можуть визначити, де річ справжня. Втім, від підробок страждають майже всі види колекціонування, і ця проблема буде вічною, поки вигідно займатиметься фальсифікаціями.

Наступним археологічним періодом в основному представленими експонатами з дорогоцінних матеріалів і кераміки займається колекція «Платар», зібрана сім'ями С.Платонова і С.Тарути. У цій колекції знаходяться вироби тих народів і племен, які населяли територію сучасної України, і залишили свій слід, як в культурі, так і на рівні ДНК. У зібранні «Платар» досить велике місце займають і експонати походженням з епохи Київської Русі. Цей період в колекціях представлений не тільки матеріалами, знайденими при розкопках, але й речами невикопними, тобто такими, які зберігалися в сімейних або монастирських зібраннях.

Період «козацький» найпопулярніший в середовищі колекціонерів, і першість в нім, якщо брати в цілому, належить лауреатові Шевченківської премії за книгу «Україна – козацька держава» Володимиру Недяку. У його зібранні представлені всі види українського, аж до колекціонування «вітрів України» – вітряків.

«Козацький» період, у свою чергу, ми можемо розділити на такі напрями:
-    українська ікона як професійна, так і наївна,
-    етнографія та речі побуту козацької верхівки і української шляхти,
-    стародруки і карти,
-    зброя, як холодна, так і вогнепальна,
-    живопис, в основному портретний, та й того дуже мало.

Першість в колекціонуванні українського належить іконі. З середовища  колекціонерів, які збирають ікони, можна виділити тих, хто вже створив музей (Іван Гончар, Ігор Понамарчук, Олександр Прогнимак) або збирається створити свій приватний музей (Володимир Недяк, Ольга Богомолець). Є ще з десяток серйозних колекціонерів, таких, як Віктор і Петро Ющенки, Ігор та Оксана Гриніви, Володимир Ященко, Олег Тарабанов та інші, які ще не хочуть афішувати свої прізвища, хоча мають свої досить якісні збірки.

Наступний період, об'єднаний з  попередньою темою, – ікона ХIX - XX ст. У цій номінації колекціонерів набагато більше, тому що ціни на предмети відповідно менші, що у жодному випадку не зменшує духовної цінності наївної ікони ХIX ст. в порівнянні зі «шкільною» іконою. З найбільш солідних володарів таких ікон можна назвати всі попередні імена і до них додати колекцію «Родовід».

Щодо етнографії, то тут на перше місце виходять колекції Віктор Ющенко і Володимир Недяк. У їхніх зібраннях сотні, а то і тисячі музеєфікованих  предметів, які надалі займуть своє місце в приватних експозиціях.

Окрема тема – стародруковані видання, де фігурують все ті ж імена, тільки знову порядок по насиченню колекцій міняється. Першість вже у Олександра Прогнимака і Ігоря Понамарчука. Якщо говорити про стародруки, то серйозні колекції вже не концентруються в Києві, а розкидані по всій Україні, в основному, звичайно ж, на території Волині, Галичини, Закарпаття, тобто там, куди «совєти» прийшли вже тільки в 1939 році. У провінційних колекціях першість надається україномовним стародрукам, або хоча б передмова або післямова були українською мовою.  В першу чергу це полемічна література острозької друкарні, львівські видання (особливо Сльозки), київські стародруки до початку ХVIII ст. Після посилення російського диктату із забороною використовувати українську мову навіть в передмовах  першість перейшла в  почаївську друкарню.

Українська букіністика  ХIX-XX ст. теж користується великим успіхом. Оскільки україномовної літератури в ХIX столітті видавалося дуже мало, тому і ціна, природно, на такі видання дуже висока. Особливою популярністю користуються видання «Кобзаря» Т.Г.Шевченка або україномовні видання першої половини ХIX століття.

Тема українського живопису формується із картин, починаючи від портрета сарматського до пізніх копій ХІХ ст., від перших пейзажів до романтичних та побутових сцен  і, природно, одна з тих, що найкраще купуються – український авангард  кінця ХIX – XX ст.

Український портрет епохи бароко, так званий "портрет сарматський", є дуже цікавим явищем в історії європейського живопису. "Портрет сарматський" отримав свою назву від т.з. "сарматизму" – специфічної шляхетської ідеології і культури кінця XVI-XVIII ст., що володіє яскраво вираженими національно-самобутніми рисами.  В період Речі Посполитої так називався особливий різновид живопису, що був привілеєм шляхти. Увійшов до моди стиль цей при королі Стефану Баторії, навіть точна дата збереглася – 1576 рік.

Українська і польська шляхта виводила своє походження від легендарного племені сарматів, як литовська від римлян, що ніби припливли на чолі з міфічним князем Палемоном. Оскільки мода йшла із заходу на схід, то портрет шляхтича з незмінними шаблею і кунтушем почав називатися сарматським, визначаючи стиль життя впродовж сотень років: від кінця XVI аж до XIX століття. До початку 18 ст. в основному сформувався традиційний козацько-шляхетський костюм, що складається з кунтуша з "відлітними" рукавами, під яким носився жупан. Неодмінним атрибутом костюма був багато розшитий золотом слуцький пояс до якого привішувалася шабля – гордість кожного шляхтича. Костюм доповнювали шаровари і чоботи, зазвичай жовті або (рідше) червоні. На жаль, одяг XVI – XVIІІ ст. практично не зберегся, тому і в приватних збірках такі предмети відсутні.

Колекціонування портретів козацької шляхти мало б великий успіх, якби було що колекціонувати. В основному всі портрети зібрані в музеях, і колекціонери задовольняються пізніми копіями, написаними в ХIX – XX ст. Але й вони грають свою важливу роль. Так, в колекції В. Недяка є декілька портретів українських гетьманів, зображення яких більше ніде не можна побачити.

До ХІХ ст. пейзаж в українському образотворчому мистецтві не набув значення самостійного жанру, граючи підлеглу роль фону у різного роду фігуративних композиціях. Роль пейзажного мотиву в давньому мистецтві обумовлювалася необхідністю відтворити середовище, в якому знаходився і діяв персонаж. Земній красі протиставлялася духовна, джерелом якої є божество. З часом ставлення до пейзажу поступово міняється, вже К. Ставровецький в своєму „Зерцалі богослів'я”, ще дотримуючись традиційної точки зору на божество, як джерело всього прекрасного, в той же час стверджував об'єктивну красу людини і природи.

Розвиток пейзажу в українському мистецтві ХVІІ ст. можна прослідкувати на гравюрах того часу. Вже в першій повноформатній гравюрі з Дерманського октоїха 1604 р. ми бачимо початок архітектурного пейзажу, але великою мірою вони ще площинні і умовні. Зате в наступних виданнях львівських і київських друкарень характер пейзажних мотивів дуже змінюється, поступово наближаючись до реальності.

З посиленням реалістичних тенденцій природне середовище все більше ставало об'єктом художнього осмислення і естетичної насолоди. Український ландшафт, живописні міста займали все більш вагоме смислово-образне місце в творах живописців І.Рутковича, І.Кондзелевича, В.Боровиковського, графіків Л.Тарасевича, А.Козачківського, Р.Левицького. Викристалізовувалося й емоційне ставлення художників до української природи: завжди трохи піднесено поетичне, яке відповідає подіям, що зображаються, і настроям персонажів.

Виділення пейзажу з тематичних творів – тривалий і закономірний процес. Одним з вирішальних моментів цього процесу стало зняття топографічних видів тих місць на Україні, де будувалися нові міста і маєтки. За звичаєм, топографічні контури ландшафтів доручалося виконувати не тільки креслярам, але і живописцям, „плани” яких були наочніше і більш близькі до дійсності. З цією метою на Україну на зламі XVIII–XIX ст. відправлялися з Петербургу пейзажисти для „списування перспективних видів”. Серед них були: М.Іванов, Ф.Алексєєв Є.Лазарєв, В.Петров, К.Бородін, П.Єрмолаев, М.Алферов, О.Кунавін, М.Сажин – вони в цілому представляють пейзаж, що поступово виходив за рамки топографічного плану. Поступово пейзаж почали заповняться людьми, вводилися жанрові сцени, створювалася мода на використання таких картин в інтер'єрах будинків знаті. Не відставало від багатих і населення сіл, замовляючи у містечкових художників копії, які змінювали їх іноді до невпізнання. Зараз ці твори (але тільки професійних  художників)  на аукціонах коштують дуже дорого і колекціонери не бояться вкладати в них величезні суми. Дореволюційний український живопис коштує божевільних грошей. Микола Пимоненко, Сергій Світославський, Сергій Васильківський – за роботи цих майстрів платять сотні тисяч доларів.

У колекціях політичної еліти  переважає соцреалізм, пейзажний живопис – те, що подобається людям старої закваски. Українського авангарду, який зараз в шані на світовому арт-ринку, дуже мало. Особливо у представників старої (та й нової) номенклатури популярні роботи живописців середини ХХ ст., наприклад, Сергія Шишко, Миколи Глущенко, Тетяни Яблонської. За їх картини вони готові платити $70-80 тис. доларів. Серед політиків лише у Петра Порошенко гідна колекція, а також чудові полотна є у Дмитра Табачника.

Всі вищезазначені колекції створювалися зацікавленими і часто фанатично зарядженими ідеєю збирача людьми, але підхід у всіх у них різний. Збирати антикваріат просто заради створення колекції не так вже і складно, якщо у тебе є гроші. А ось зібрати колекцію, при цьому описати і музеєфікувати всі предмети в ній, видавати каталоги і пустити експонати в загальний науковий  обіг, –  на це здатні не всі. Наукову обробку всіх матеріалів, які поступають в колекцію, поки що я зустрів тільки у декількох колекціонерів: І.Понамарчука, В.Недяка, О.Поліщука, С.Тарути, О.Богомолець, О.Шереметьєва.

Так, в колекції В.Недяка все має своє місце, все описано, колектив професійних істориків, мистецтвознавців і реставраторів знає і виконує свою роботу. Цю колекцію у будь-який момент можна перенести в експозицію музею, який ще тільки будується в селі Вереміївка на Чернобаївщині. Я думаю, що більшість крупних колекціонерів, врешті решт прийде до ідеї створення свого музею, і музей цей буде не обов'язковий в Києві. У провінції є резон створити музей, оскільки і ціни на нерухомість там набагато менші, і музей в якому-небудь старовинному містечку зі своєю неповторною архітектурою, куди постійно їздять екскурсії з того ж Києва та і з-за кордону, побачать набагато більше людей, ніж в мегаполісі, де екскурсанти зазвичай відвідують тільки найбільш «розкручені» заклади.

Цілком імовірно, що майбутнє приватних колекцій українського – в створенні регіональних музеїв, куди народ, до речі, потягнеться не тільки, щоб подивитися, але й, можливо, принесе щось зі бабусиної скрині, минувши перекупника на місцевому ринку, що сприятиме формуванню обширних місцевих колекцій зовсім не місцевого значення.

Публічні приватні виставки, приватні музеї – це не тільки форми контролю за національною культурною спадщиною, це ще і визнання потрібності такого вигляду діяльності як приватне колекціонування. Без популяризації приватних колекцій багато цінних, унікальних старожитностей опиниться за кордоном.

Про автора: Бендюк Микола – колекціонер, художник-реставратор Острозького історико-культурного заповідника.