Наукові шахрайства в Польщі нічим не відрізняється від наукових шахрайств в Україні: найчастіше це вигадування і публікація результатів непроведених досліджень, фальшування і маніпуляція дослідницьким матеріалом, а також плагіат. Причини непорядності також у певному сенсі подібні, як наприклад, спокуса перекласти чи переписати чужу працю і видати за свою, бажання комерційних вищих шкіл мати викладачів з науковими ступенями, прагнення деяких політиків стати „проффесорами” тощо. Подібно як в Україні, не докладаючи значних зусиль, можна знайти „фірму”, яка пропонує „фахову допомогу у широкому сенсі від найкращих спеціалістів” при написанні дипломної чи маґістерської роботи. При цьому покарати таку „фірму” досить складно, оскільки офіційно вони пропонують лише допомогу та консультації для студентів. Польські плагіатори є не менш „зухвалими”, аніж українські. Наприклад, декілька років тому у мас-медіях набула розголосу справа одного професора, який статтю німецького вченого переклав і опублікував як свою, додавши до тексту від себе лише a więc (а отже). Або ж, як своєрідний анекдот, якось мені знайомий розповідав про одного історика, який захистив докторат, після чого подав його на конкурс для молодих науковців й успішно виграв. В результаті праця мала бути опублікована, але під час наукового рецензування перед виданням було виявлено, що текст є, м’яко кажучи, запозиченим.


Загалом знайомою виглядає ситуація в польській науці, яку у вступному слові до розділу Наукова непорядність порталу Racjonalista.pl описує Марек Вроньський: „Період трансформації в Польщі і, як його наслідок, моральне розслаблення, разом із великою потребою академічних викладачів, які досить добре заробляють в приватних навчальних закладах, визволило енергію сотень спритників і шахраїв, які через дірки у «задніх дверях» Святині Науки вдерлися туди підступом і тепер добре почуваються. Всі про це знають, мало хто протестує, майже ніхто з цим не бореться. Більше того, державні навчальні заклади починають узаконювати такий стан справ, приймаючи на роботу плагіаторів, або ж знову надаючи їм наукові звання, які раніше їм відібрав за плагіат інший навчальний заклад... В Польщі є так багато наукових обманів, бо рецензенти є недобросовісними, так само як недобросовісними є університетські влади, які толерують плагіати, перекручування, подвійні публікації тощо”. Загалом же стверджується занепад добрих традицій в академічному та науковому середовищі, почуття безкарності особами, що пишуть праці на замовлення, та відсутність засобів, які б дозволяли ефективно берегти оригінальність наукових праць та викривати шахрайства.

Тим не менше, ситуація з плагіатами та іншими випадками наукового шахрайства в Польщі відрізняється від ситуації в Україні. Передусім ця різниця спостерігається у тому, що в польській науці та навчальних закладах ці явища не набули, так би мовити, „патологічних форм”, коли пропозиції продажу курсових і дипломних робіт розміщено на дошках оголошень кафедр і деканатів, а загальноприйнятою формулою при написанні роботи є „одне джерело = один розділ”. В польській науці проблеми, пов’язані із науковим шахрайством, виносяться на публіку, їх доволі активно обговорюють як на шпальтах великих періодичних видань, так і на студентських форумах, що, безперечно, сприяє боротьбі з негативними явищами в науці.

Одним з найбільш активних учасників обговорень випадків наукової непорядності в Польщі є вже згадуваний Марек Вронський, якого часом окреслюють як чи не єдину особу, яка серйозно бореться з шахрайством в польській науці. На шпальтах видання „Форум Академіцкі” (цикл статей З архіву наукової непорядності) та на сторінках порталу Racjonalista.pl (розділ Наукова непорядність) він описує найбільш гучні справи плагіату та інших шахрайств не лише в польській, але також світовій науці, слідкує за розвитком подій та дає їм свою оцінку. На основі аналізів намагається витворити власні рецепти. Наприклад, в одній статті пропонує принцип „трьох кроків”, які повинен здійснити декан, якщо на його факультеті виявлено плагіат. Передусім зауважує, що плагіат для факультету є своєрідною часовою бомбою, яка, якщо не буде вчасно знешкоджена, обов’язково вибухне, руйнуючи добру опінію про факультет та його працівників. Тому кожне повідомлення про плагіат, яке отримує декан, має бути ним ретельно перевірене, а підтвердження факту шахрайства, вимагає від нього швидко діяти. „Відсутність дій і кількатижневе відтягування з прийняттям офіційного рішення, – пише Марек Вронський, – засадничо дискваліфікує декана щодо функцій, які він виконує, руйнуючи опінію про його порядність і демонструючи, що йому бракує характеру і рішучості дій”. Аби ефективно вирішити справу з плагіатором на рівні факультету, декан повинен зробити три конкретні кроки. Першим є створення деканської комісії, у склад якої мають ввійти професори та наукові співробітники, які вважаються найбільш тактовними та порядними. Протягом 14 днів члени комісії повинні розглянути справу і скласти протокол, у якому мають бути вказані розмір й процентне відношення запозичення. Отримавши формальний протокол, що доводить плагіат, декан повідомляє ректора навчального закладу, який після цього переймає на себе відповідальність за розгляд справи та дисциплінарне покарання плагіатора. Однак, як стверджує Марек Вронський, декан після цього аж ніяк не звільняється від подальших кроків. Другим його кроком має бути повідомлення ради факультету про факт плагіату, який було встановлено деканською комісією. Цей крок має забезпечити осуд науковця, який вдався до шахрайства, з боку наукового середовища, а також перешкодити „тихому” залагодженню справи, коли працівник просто йде з університету, без проблем влаштовуючись до іншого навчального закладу. Своїм третім кроком декан має допильнувати, аби про плагіат було повідомлено редакції часописів, наукові редакції збірників, видавництва, де було опубліковано статтю чи книгу, в якій виявлено запозичення, і їх вилучили з наукового обігу. Загалом, автор зауважує, що цей принцип повинен використовуватися у випадку, коли плагіат є очевидним. Якщо виникають сумніви щодо вчинення запозичення, справу слід передавати до ректора, дії якого у подібних випадках визначені законом про вищу освіту. Реалізація деканом принципу „трьох кроків”, як підрахував Марек Вронський, може тривати приблизно 6-8 тижнів. Цього часу цілком достатньо, аби про плагіат дізналося наукове середовище, і замало, аби науковець-шахрай мав шанс виграти у суді сфальшовану справу захисту доброго імені.

Спостерігаючи за випадками непорядності в польській науці, науковці стверджують занепад наукових традицій. Вважають, що їх відновлення дозволить подолати шахрайство у вищій школі та наукових іститутах. Відношення етики науки до плагіату розглядає Стефан Костаньчак в статті Про плагіаторів. Автор вважає, що широке розповсюдження професійної етики, яка зобов’язує в академічному середовищі, може бути одним з найефективніших засобів боротьби з плагіатом. При цьому згадує відомого польського етика й філософа Тадеуша Чежовського, який визначив основні чесноти, що мають характеризувати особу, яка належить до академічного середовища: витривалість у доланні перешкод, що переламує розчарування і байдужість; систематичність напротивагу нерегулярності; докладність напротивагу поверховості; сумлінність напротивагу легковажності; чесність напротивагу фальшуванню; скромність, яка першкоджає прагненню марнославства; відвага переконань, що не піддається авторитетам, але спрямована до істини. Ці чесноти, на думку Стефана Костаньчака, слід популяризувати серед студентів і в цьому повинні бути зацікавлені самі ж науковці, що викладають в університетах. Академічний науковець повинен приготувати своїх наступників, а відповідно йому не має бути байдужим, яких цінностей будуть дотримуватися його учні.  

Різні аспекти, пов’язані з дотриманням авторського права і науковою етикою, представлено у Рапорті про принципи шанування авторства в дипломних та докторських працях в академічних та наукових іституціях (2005), видання якого ініційоване Фондом польських ректорів. Це є збірка праць експертів з авторського права, що прагнуть проаналізувати можливості протидії шахрайству в науці (передусім, порушенню авторських прав та продажу дипломних робіт). Обгрунтовуючи актуальність даних аналізів, автори зауважують, що приблизно 5-10 % усіх дипломних праць, що представляються до захисту в Польщі, є плагіатами. Через це значну увагу звертають на різні види відповідальності за присвоєння авторства чужої творчості.

В дискусіях про випадки шахрайства в науці та вищих навчальних закладах, що активно точаться останніми роками в польських академічних колах, можемо зустріти ремствування з приводу того, що боротьба з цим явищем є справою тяжкою. Правники вказують на деякі недосконалості законодавства, що регулює авторські та суміжні права. Перш за все, зауважується, що в законі немає чіткої дефініції плагіату. Тому при розгляді справ змушені відсилатися до поточного розуміння плагіату як привласнення чужого тексту чи його фрагменту. Зі словника польської мови можемо дізнатися, що плагіат є „привласненням чужого твору чи творчого помислу, видання чужого твору під власним іменем, також: дослівні запозичення з чужих праць подані як оригінальні та власні”. Однак, як зауважують експерти з авторського права, в наш час розвинутих технологій і величезної кількості текстів справа з плагіатом не є простою. Зокрема, вирізняють явний і прихований плагіат. З явним плагіатом маємо справу тоді, коли чужий твір підписується своїм прізвищем, або ж фрагменти чужої праці переносяться до своєї. Таке пряме запозичення часто трактується як вираз наївності чи легковажність автора. Більш складно виявити прихований плагіат, коли переймаються фрагменти чужого твору і в результаті певних перетворень „органічно” вводяться у свій текст.

Польська боротьба з плагіатом й іншими випадками непорядності в науці є тяжкою також через те, що досить часто гучні справи важко довести до логічного завершення, а саме позбавлення наукового ступеню чи звільнення з праці в університеті. Прикладом може бути справа Мажени Т., яка в 1999 році в Інституті історії Університету Марії Кюрі-Склодовської в Любліні захистила докторат на тему полонійного харцерства в Франції в міжвоєнний період. Однак декілька років тому прокуратура відкрила кримінальну справу, оскільки праця була написана „на замовлення” науковим керівником. Вирок суду, який було винесено в липні минулого року, неправочинний, оскільки його оскаржили як підсудні, так і звинувачення. Відповідно, університетська дисциплінарна комісія, що розглядає цю справу повинна чекати узасаднення вироку суду. Як зауважила у коментарі для „Ґазети Виборчої” директор Інституту історії УМКС проф. Анна Сохацка, важко уявити, як повинна виглядати процедура відбирання наукового ступеня, оскільки університет не мав справу з подібним випадком жодного разу. При цьому також додала, що навчальні заклади є безпорадними в ситуації, коли хтось представляє для захисту працю написану на замовлення, оскільки рецензенти, за звичай, можуть виявити лише плагіат.

Проблемою є також те, що багато осіб, особливо серед студентів, не трактує серйозно плагіат як злочин. Студентські плагіати та „праці на замовлення”, таким чином, постають значною проблемою. Кая Цудак свою статтю Чатуючи на плагіат починає наступним чином: „Як говорять обережні статистики, 10 % нас, студентів, це злодії. Ці 10 % (а може більше?) крадуть інтелектуальні досягнення інших, подаючи їх за свої. Дослідження стосувалося тільки маґістерських робіт. Але ж ми пишемо ще масу інших праць і рефератів протягом п’яти років навчання. Якщо ти ніколи не вкрав хоча б одного речення з чужої праці, не читай цього тексту. Якщо ж украв...” Статтю було опубліковано на багатьох студенських порталах і в певному сенсі її можна охарактеризувати як своєрідний звіт про стан справ з шахрайством в науці, адресований студентам. Поширення знання про суть плагіату, окреслення наслідків вчинення запозичення чужого твору та демонстрація цього на конкретних прикладах із залученням при цьому коментарів експертів та самих студентів, без сумніву, виконує превентивну роль і сприяє розумінню серед студентів тяжкості злочину інтелектуальної крадіжки.

Масовому запобіганню поширення плагіатів в дипломних роботах сприяє також те, що в більшості польських вищих навчальних закладах студенти зобов’язані підписувати підтвердження того, що їх дипломна робота є ориґінальною і самостійною. Зрештою, представлення неправдивої інформації служить у випадку виявлення шахрайства підставою покарати плагіатора.

У спробах окреслити способи появи наукових плагіатів, найчастіше звинувачують сучасні комп’ютерні технології. Зауважується, що своєрідною спокусою копіювання чужого тексту для студентів є інтернет, який дає користувачеві ілюзорне почуття анонімності і пропонує безмежність іноформації, що її можна легко перенести до текстового редактора, аби дещо підправити і „вклеїти” до своєї праці. Однак, з іншого боку, комп’ютерні технології досить ефективно починають використовуватися у боротьбі з плагіатами. Саме для цього в 2003 році ректори польських вищих навчальних закладів прийняли на спільній конференції рішення, за яким заохочується, аби праці (маґістерські, докторські тощо), які представляються до захисту, подавалися також у електронному вигляді, що дасть можливість їх первірки через призму повторювань, які можна розцінити як плагіат.

В 2002 року в Польщі з’явилася комп’ютерна система, яка здійснює перевірку текстів під кутом зору вчинення плагіату. Йдеться про сервіс Plagiat.pl, що базується на програмі, яка перевіряє оригінальність праці. Від самого початку сервіс був орієнтований передусім на боротьбу з плагіатами у вищих навчальних закладах. Від 2003 року програму почали використовувати на окремих польських університетах (першим скористався з цієї технології Університет Марії Кюрі-Склодовської в Любліні). Як можна дізнатися на офіційній сторінці сервісу, на сьогодні ним користуються більше 40 навчальних закладів, які умовно поділені на три категорії: золота (в яких за допомогою сервісу Plagiat.pl перевіряються усі праці, що подаються до захисту); срібна (в яких перевіряються усі праці, але лише на деяких факультетах); бронзова (в яких влада навчального закладу дала можливість викладачам та науковим працівникам  самим вирішувати яким чином користуватися з сервісу).

Творці системи Plagiat.pl переконані, якщо у відповідь на все більш розвинуті технології копіювання чужих текстів, що використовуються плагіаторами, не представити ефективних технологій боротьби з цим явищем, то більшість статей і наукових праць, що постануть в майбутньому, будуть плагіатом. Програма, яку вони пропонують працює за принципом порівняння тексту з документами, що знаходяться в базі сервісу та розміщені в інтернеті. В результаті перевірки система видає Звіт подібності, який включає: коефіцієнт подібності, що визначає у процентному відношенні, яка частина тексту збігається з текстами, що знаходяться в базі та інтернеті; список джерел, в яких знайдено фрагменти тексту ідентичні з фрагментами праці, що піддається перевірці; текст документу з позначеними частинами, які виявилися ідентичними з частинами інших праць чи матеріалів, які знаходяться в базі чи в інтернеті. Разом з тим, слід зазначити, що програма не видає остаточного рішення щодо того, чи певна праця є плагіатом.  Творці програми наголошують, що вона є лише „механічним” засобом перевірки, тому при оцінці праці не можна спиратися лише на коефіцієнт подібності. Крім того, Plagiat.pl не аналізує, яка з праць з’явилася раніше, а також може бути „вразливий” на деякі звороти, що часто зустрічаються в мові. З огляду на це, звіт, який постає в результаті порівняння, обов’язково повинен бути проаналізований науковим керівником, або ж особою, якій спеціально надані відповідні функції владою факультету.

Протистояння шахрайству в науці часом прирівнюють до кидання мотикою, з метою поцілити в сонце, маючи на увазі, що повністю це явище викорінити не можна і що завжди знайдуться особи, які захочуть легко дістатися наукових вершин. Однак „кидати мотику”, без сумніву, варто, адже найчастіше корупція, шахрайство та їх толеранція в судах, лікарнях, державних установах тощо народжується саме з шахрайства в університетах: купленої дипломної роботи, запозиченої чужої статті чи підтасованих результатів наукової роботи.

Опубліковано в часописі «Критика»

{jcomments on}