У підручниках з історії української філософії, які з’явилися за часів незалежної України, поширення набула думка, висловлена Дмитром Чижевським у його «Нариси з історії філософії на Україні», що «правдивою» українською філософією є т.зв. «філософія серця».Основні риси «психічного укладу українця», на думку Чижевського, є емоціоналізм та сентементалізм, чутливість і ліризм, що найяскравіше виявляються в естетизмі. На друге місце Чижевський поставив індивідуалізм та прагнення до «свободи». На третє – неспокій та рухливість – більш психічні, ніж зовнішні. Власне, всі ці риси, вважав мислитель, найбільш адекватно в українській думці знайшли вияв у «філософії серця», яка виходить з того, що «в людські душе в нім житті глибше, ніж свідомі психічні переживання, служить їх основа – «серце», найглибше в людині, «безодня», яка породжує з себе і зумовлює собою, так би мовити, «поверхню» нашої психіки».

На думку Чижевського, першим українським «повноцінним» і оригінальним філософом був Григорій Сковорода. Він же був першим і одним з найвизначніших представників «філософії серця». Чільними її представниками Чижевський також вважав Миколу Гоголя та Памфіла Юркевича.

Подібні погляди набули значного поширення серед вчених діаспори, а потім – у незалежній Україні. Наприклад, питанням української ментальності та її відображення на філософському рівні багато уваги присвятив Іван Мірчук, розглядаючи цю проблему в контексті «слов’янської духовності». Він вважав, що духовна енергія в слов’ян має не вертикальний, а горизонтальний напрямок. Вона зосереджується не в головах геніальних мислителів-спеціалістів (типу Канта чи Гегеля), а розливається широко філософічними зацікавленнями народних мас. Ще однією важливою рисою слов’янської філософії, на думку Мірчука, є її «тяга до здійснення думки», схильність до конкретизування, перетворення теорії в практику. Звідси ніби глибока погорда до абстрактних, розумових теорій й інтерес до емоційно-інтуїтивних підходів пізнання, звернення до релігійної рефлексії як більш практичної, життєвої. Все це, вважав Мірчук, притаманне і українській філософії.

Характеризуючи її у своїй лекції, прочитаній у Берлінському УкраїнськомуНауковому Інституті в 1935 р., він звертає увагу на сильну перевагу в ній «моменту емоційного над раціональним». «Українські філософи, – твердив Мірчук, – ставляться дуже скептично до границь людського пізнання. Цим всім, очевидно, зовсім не твердиться, що українці недооцінюють вагу раціонального мислення. Слов’янське, а зокрема українське мислення є в багатьох пунктах протилежним до думання німецького… Безсистемність замість мертвої часами систематичности, але геніальна інтуїція, що за допомогою чуття будує свої конструкції. Брак ґрунтовності вглиблювання в обмеженій вузькій сфері діяльности – натомість широка сфера духовнихі нтересів і зв’язана з цим поверховість; ніякого розуміння трактування проблєм в теорії й практиці, але чуттєве схоплення дійсности, безпосередність рішень під впливом афекту й нарешті перемішання моментів теоретичних і практичних. Через домінацію почуття також і воля, хотіння не виявляєо собливої твердости, витривалости і пляновости, лише хитається між періодами повної пасивности і надлюдської дільности».

Таким чином, свідомо чи несвідомо, ці та інші дослідники протиставляли українські інтелектуальні традиції західноєвропейським? Інша річ, наскільки це протиставлення є виправданим?

Попри те, що наведені міркування І. Мірчука є цікавими й, безперечно, заслуговують на увагу, на нашу думку, не варто так різко протиставляти німецьку й слов’янську, зокрема українську, філософську думку. В німецькій культурі було предостатньо містицизму, а в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Німеччина стала батьківщиною романтизму, що знайшло своє відображення в її класичній філософії. Зрештою, Німеччина дала «свавільну» філософію Фрідріха Ніцше. Та й загалом до середини ХІХ ст. німців сприймали як «мрійників». Таврування німецького «мрійництва» зустрічаємо, наприклад, у творах видатного поета Генріха Гейне.

Щодо «раціоналістичної» лінії в німецькій філософії, то вона обумовлювалася існуванням в Німеччині сильної схоластичної традиції на рівні вищої школи. Якби в Україні теж існувала така традиція, ми б могли мати українську «філософію розуму». Зрештою, така філософія була представлена в Україні і недооцінювати її не варто.

Почнемо з того, як «філософія серця» й «філософія розуму» представлені на рівні фольклору. Однією з найпрезентативніших виявів народної мудрості українців є їхні прислів’я, особливо приповідки, котрі можна трактувати як філософські афоризми.

Цей «філософський фольклор» цікавий передусім як вияв ментальності українського народу. Чимало в приповідках говориться про пізнання. Декому це може видатися дивним, але українці велику увагу звертають не на «серце», а на розум й розумне осмислення дійсності: «Не в зрості сила, й не у красі розум», «Розум без роботи не має і до життя охоти», «Де мій розум був, як я те робив?», «У кого розум, у того і щастя».

Про раціональний підхід українців до життя свідчать також їхні численні приповідки, в яких ключовим словом є голова (як місце зосередження розуму). Наприклад, «Кожна голова має свій розум», «Що голова, то розум». Саме розумна голова може дати лад – «Де нема голови, там ладу не жди». Є й чимало іронічних, жартівливих приповідок про «порожню», нерозумну голову – «Голова як у вола, а розуму чорт ма», «Голова сивіє, а розум дуріє», «Живіт товстий, а лоб пустий» і т.д.

Щодо «сердечного розуміння», то воно в житті українця все таки відіграє помітну роль. Звідси приповідки про «сердечне» чуттєве спілкування («Серце серцю вість подає»), сердечну дієвість («Куди серце лежить, туди око біжить»). Серце навіть трактується як джерело знання, інформації – «Що на серці, те й на язиці», «Що на серці накипіло, те й сказав». Є й констатація того, що «серця не навчиш», воно не сприймає формалізовані раціональні знання.

Загалом народна творчість українців демонструє, що українці, незважаючи на свою емоційність, «сердечність», є людьми достатньо прагматичними і в них радше переважає «філософія розуму» над «філософією серця». І в цьому сенсі вони аж ніяк не відрізняються від західноєвропейців з їхніми сильними раціоналістичними традиціями. Певним чином це демонструє й давній український епос, представлений у «Повісті минулих літ».Так, у цьому творі проводиться думка про мудрість, розумність полянського племені. Саме мудрість допомагає полянам вистояти в боротьбі з чужинцями. На фоні мудрості полян зовсім немудрими виглядають словени та інші народи півночі Давньоруської держави. «Повість» постійно протиставляє новгородців-словен полянам, вивищуючи останніх.

Мудрість, уміння навести лад у своїй державі притаманні княгині Ользі, яка стає однією з найяскравіших постатей початкової частини «Повісті». Літописець детально описує, як вона зуміла перехитрити нерозумних деревлян і помститися за вбитого ними свого чоловіка Ігоря, знищивши їхніх кращих мужів і спаливши древлянську столицю Коростень. Розум полянської княгині перевершує розум чоловіків-чужинців. Це стосується не лише деревлян. Ольга зуміла навіть перехитрити візантійського імператора, який хотів одружитися з нею. Літописець спеціально підкреслює, що Ольга «вельми тямуща», її розуму дивується сам цесар, визнаючи, що вона достойна царствувати.

З прийняттям християнства на Русі набуває поширення візантійська філософія, зокрема християнський неоплатонізм. Звісно, вона була ближчою до «філософії серця», ніж до «філософії розуму».І все ж у оригінальних давньоруських пам’ятках можна зустріти апеляцію до раціо. Наприклад, у «Повісті про безпечного царя та його мудрого радника» Кирила Турівського розум трактується як цар, що володіє усім тілом. Високо цінується розум у «Молінні Данила Заточника». У ньому розум розглядається як критерій суспільної значущості людини. «Засурмімо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого, й почнімо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи», – так починається цей твір. Розум для автора – сторож людських діянь. В одному місці він пише: «…розум мій, як пугач, що на руїнах спить».

Відверте звернення до «філософії розуму», зокрема аристотелівської логіки, в українській культурі спостерігалося в XV ст. за часів т. зв. Олельківського ренесансу.  До того часу відносять появу в Україні перекладів з єврейських текстів «Словесниці» (або «Логіки») Мойсея Єгиптянина, «Логіки Авіасафа» та «Арістотелевих врат».

«Словесниця» – стислий переклад твору «Провідник для заблукалих» («Море га-небухім») Мойсея Маймоніда. «Провідник…» – це виклад формальної логіки Аристотеля, точніше розділів «Про інтерпретації» та «Першої аналітики» аристотелівського «Органону». В українському перекладі зазначеного твору говорилося, що він має стати першим ступенем у освоєнні логіки, яка служить основою для «семи вільних наук». Перекладач хотів пояснити учневі незрозумілі («странні») терміни, вживані в логіці «премудрими людьми», щоб заохотити його до вивчення цієї науки загалом. Провідником для учня стає Аристотель, якому в кінці твору читаємо похвалу як «голові» всіх філософів.

З того часу до нас дійшли уривки з твору, який отримав назву «Логіка Авіасафа». Вказана праця є перекладом частини трактату арабського філософа Аль-Газалі «Прагнення філософів» («Маквасідаль-фаласіфа»). Українські перекладачі зупинилися саме на тих моментах твору, де викладалася філософська термінологія, а також основи логічних знань.

До творів філософського характеру того періоду відноситься й твір, відомий під назвою «Аристотелеві врата». Це типовий для Середньовіччя фальсифікат. Імовірно, він виник у арабському середовищі. Дехто його авторство приписує антіохійському письменнику Ібн-Яхії, що жив у кінці Х – на початку ХІ ст. «Аристотелеві врата» подані як повчання видатного давньогрецького філософа Аристотеля своєму учневі Олександру Македонському. Трактат можна розглядати як твір політологічного характеру. Хоча зміст його достатньо широкий: у ньому дається різноманітна інформація з фізики, космології, біології, мінералогії, географії, математики, астрономії; також там розглядалися питання етичні, філософські, психологічні, медичні, навіть фізіогномічні й сексуальні. Вся ця інформація давалася з тією метою, щоб її можна було раціонально використати для забезпечення успіху правління монарха й налагодження державних справ. Автор вважає, що правитель має бути обачним й керуватись своїм розумом: «Олександре, знай, що перш за все Бог сотворив самовладдя духовне, найповніше, найпреподобніше, і втілив у ньому все єство і назвав його ум. Із тієї ж самості самовладну піддану його, яка називається душа, і прив’язав її своєю мудрістю до плоті чуттєвої. І поставив плоть, наче землю, і ум, як царя, душа ж, наче управитель, їздить по землі і думає про її поведінку». У цих міркуваннях нескладно побачити поширене в часи античності уявлення про людину як істоту, що поєднує три начала (розум, душу, тіло).

У «Аристотелівських вратах» зустрічаємо філософсько-теоретичне обґрунтування раціональної поведінки, чимало тут говориться про значення розуму й науки. При цьому наводяться міркування видатних арабських вчених та філософів Ібн-Сіни, Ібн-Рушда, античних мислителів Аристотеля, Гіпократа, Гелена та інших.

Однак Олельківський ренесанс тривав недовго і раціоналістичні тенденції, притаманні його філософській думці не встигли розвинутися. І все ж на початку XVIIст. спостерігаємо знову тенденцію звернення українських мислителів до «філософії розуму». Це, зокрема, було притаманне Мелетію Смотрицькому й Касіяну Саковичу. Першому належить полемічний твір «Тренос», в якому він звертається до надбань західної теології, що ґрунтувалася на аристотелізмі. Щодо Саковича, то він був одним із перших в українській культурі, хто намагався утвердити аристотелівську лінію філософствування – на противагу домінуючій неоплатоністичній лінії. Це, зокрема, знайшло вияв у його філософських творах «Аристотелеві проблеми» й «Трактат про душу».

Правда, і Смотрицький, і Сакович опинилися в стані протистояння з православними традиціоналістами, які знаходилися на позиціях неоплатонізму і більше покладалися на чуттєве («сердечне») пізнання. Ці мислителі навіть змушені були покинути табір православних і опинилися серед уніатів.

Але, незважаючи на сильні позиції традиціоналістів, в українській філософській думці все таки домінуючою стала «філософія розуму». Мається на увазі філософія, що утвердилася в Києво-Могилянській академії. Це була типова схоластична філософія, поширена на Заході. У філософських курсах професорів Києво-Могилянки цінувалося уміння логічно й системно викласти твори Аристотеля, представляти погляди інших авторів (часом полемізуючи, часом погоджуючись з ними). Через ці курси червоною ниткою проходила ідея «раціоналізму» – возвеличення людського розуму, віра в його великі можливості. Один із перших професорів академії, котрий читав філософський курс, Йосип Кононович-Горбацький, твердив, що «немає на землі нічого великого, окрім людини, і нічого великого в людині, окрім розуму».

Своєрідною реакцією-запереченням цієї філософії стала філософія Григорія Сковороди, котру варто трактувати як неоплатоністичну. Сковорода навчався в Києво-Могилянській академії, але не закінчив її. Зрештою, його філософія помітно різниться від філософії києво-могилянців і, радше, була продовженням тих неоплатоністичних традицій, які були притаманні православним традиціоналістам кінця XVI – початку XVII ст. У силу різних причин, в свідомості українців утвердилася думка, що Сковорода «найбільший філософ». Відповідно, його містицизм, «сердечна філософія» – це ледь чи не вершина українського філософствування.

Проте навіть у «часи Сковороди», коли подібна філософія мала поширення, знаходилися в Україні мислителі, які орієнтувалися на «філософію розуму». Таким, наприклад, був кантіанець Василь Довгович, якого за його філософські праці обрали членом-кореспондентом Угорської академії наук. Навіть у інтимних віршах, присвячених своїй коханій, де, здавалось би, автор мав слухати «голос серця», він віддає перевагу «голосу розуму». Ось, наприклад:

Чи Агнесу переможе
Хтось у співах? Ой чи зможе?
Як проллється голос юний,
Мов бринять у арфи струни.
Вміє й це… А що ж іще?
Вміє добре мізкувати.
З мудрими списа ламати,
Красне слово світу слати,
Вченого умом долати.
Вміє й це… А що ж іще?
Славна норовом, думками,
Політичними речами.
Вміє скрізь любов збудити,
Юрби юних полонити.
Вміє й це… А ще, а ще й
Полюбити – всіх ачей! 

«Філософія серця», біля витоків якої, на думку Чижевського, стояв Сковорода і яка отримала подальший розвиток у ХІХ ст., без сумніву мала поширення в Україні. Інше питання – де й серед кого. Ця філософія утвердилася в інституції, яка стояла осторонь українського руху, а то й була вороже налаштована проти нього. Мається на увазі Київська духовна академія. Показово, що один з найвидатніших філософів цієї академії, Орест Новицький, став автором Валуєвського циркуляру. Представником «філософії серця» можна вважати Памфіла Юркевича, який навчався, а потім працював у Київській духовній академії. Але виникає питання, наскільки Юркевича варто вважати українським мислителем. Зрештою, він став професором Московського університету і стояв біля витоків російської релігійної філософії.

Щодо української суспільно-філософської думки в «часи Юркевича», то в ній набуває поширення позитивізм, течія цілком «раціоналістична». На позиціях позитивізму стояв Михайло Драгоманов, якого можна вважати володарем дум провідних українських мислителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. Загалом позитивістами були Іван Франко й Михайло Грушевський.

У ХХ ст. ми теж бачимо в українській філософській думці змагання «філософії серця» й «філософії розуму». Уже неодноразово згадуваний Чижевський серед українських мислителів ХХ ст. дуже високо цінував В’ячеслава Липинського. Але останній, віддаючи певну данину волюнтаризму, якраз презентує «раціоналістичну філософію». Цю ж філософію репрезентували в Україні радянські марксисти, неотомісти (типу Гавриїла Костельника), навіть частково представники «українського космізму» (Микола Руденко). Щодо «філософії серця», то в той час в Україні її представляли переважно ідеологи націоналізму (Дмитро Донцов та його адепти), письменники-екзистенціалісти (Валер’ян Підмогильний, Василь Стус), «космісти» (Олесь Бердник).

Загалом можемо констатувати, що в Україні були широко представлені як «філософія серця», так і «філософія розуму». Були фази, коли домінувала одна з них, але з часом їй на зміну приходила друга. Ці «філософії» можна розглядати як два «взаємодоповнюючі» крила української суспільно-філософської думки. Вивищення одної з них (зокрема, «філософії серця»), що зараз спостерігається в українських історико-філософських студіях, спотворює реальну картину філософського розвитку в Україні й представляє українців як ірраціоналістів. Такий підхід видається дезорієнтуючим.

Зрештою, сучасним українцям якраз бракує «філософії розуму». Особливо коли вирішуються питання політичні. І коли Україна, хай із величезними труднощами, починає повертатися до Європейського Дому.