Кралюк П.

Шестиднев, або Корона дому Острозьких: Роман.

К.: Ярославів вал, 2010

ШІСТЬ ДНІВ І ВСЕ ЖИТТЯ КНЯЗЯ ОСТРОЗЬКОГО

Петро БІЛОУС, доктор філологічних наук, професор

м. Житомир

Роман Петра Кралюка сфокусовано на останніх шести днях життя Василя-Костянтина Острозького (1524 – 1608), однієї із найяскравіших постатей у волинському роду Острозьких. Шість днів запрошений художник Іван малює портрет князя, і шість днів князь розповідає йому про основні події зі свого життя, хоч насправді його мова обернена до самого себе, до своєї пам’яті, розуму, сумління. Скоріше за все, це не розповідь, а сповідь. Весь роман – своєрідний діалог князя і художника: більша частина тексту належить Острозькому, а художник відповідає йому вголос чи подумки короткими репліками. І якщо князь викладає «свою правду» (родинну, державну, особистісну) розлого, то репліки художника її відтінюють, його слова – погляд збоку, свого роду об’єктивізація подій та вчинків. Відтак у романі мало описів, авторських відступів, психоаналітичних студій, але увесь твір – психологічний (не тільки історичний) портрет князя Василя-Костянтина. Паралельно твориться портрет малярський. Обидва процеси творення портрета тісно переплітаються, взаємно доповнюють один одного. Здається, письменник знайшов доволі вдалий прийом для зображення видатної постаті на історичному тлі, коли на Волинській землі відбувалися складні, але обнадійливі процеси, названі істориками  «першим національно-культурним відродженням» (друга половина XVI – початок XVII ст.).

Інший цікавий літературний прийом – накладання барв на портрет, для чого застосовується хронотопне моделювання образу: різні періоди у житті князя пов’язуються з географічними координатами – Турів (зелена барва), Київ (сива барва), Варшава (чорна барва), Дермань (жовта барва), Дубно (червона барва), Острог (золота барва), причому всі ці барви лягли на портрет князя Острозького, ніби трасформувавшись із конкретних історичних подій, котрі мали у житті князя свій колорит. Може, так задумано письменником чи, може, так склалося само собою, але поступово (в міру завершення роботи над портретом) коло життєвих вражень Василя-Костянтина звужується – як географічно, так і психологічно: до центру, до Острога, де і закінчився земний шлях князя.

Немає потреби у цій рецензії говорити, яким складним, драматичним, сповненим важливими для України подіями був життєвий шлях князя Острозького. Для цього слід читати роман та історичні матеріали, які до нього додаються. Вражає інше. Окрім портрета (характеру) Острозького, у романі подано чимало інших: підступної, злостивої, амбіційної і хитрої Беати, дружини зведеного брата князя – Іллі; їхньої дочки Гальшки, котрій випала драматична доля у міжкнязівських усобицях і котра заповіла частину своїх коштів і земель для заснування Острозької академії; Дмитра Вишневецького, який хотів засватати Гальшку, але не судилося через матір Беату, а судилося загинути у походах проти турків (пригадаймо пісню-баладу про Байду «В Цариграді на риночку…»); князь Федір Острозький, який присвятив своє життя чернецтву; син Василя-Костянтина Януш Острозький, який під час Острозької війни рятував родові володіння від козаків-повстанців Криштофа Косинського; козацький ватажок Семерій (Северин) Наливайко, гідний королівського вінця; першодрукар Іван Федоров, що розгонув свою діяльність і Дермані та Острозі;, перший ректор Острозької академії і письмнник Герасим Смотрицький; єпископ Іпатій Потій, котрий зрадив православ’я і став провідником унії;, яскравий полеміст Іван Вишенський та інші. Про кожного з них можна було б написати окремі романи, але у Петра Кралюка ці персонажі з’являються у контексті розгортання історичного і культурного буття Волині XVI – початку XVII ст.

Роман «Шестоднев» не велемовний. Письменник ощадливий у словесному викладі, бо він – передусім дослідник, а не витій і марнотратель слів. Наративна структура роману насичена здебільшого історичною інформацією, як і годиться для жанру історичного твору, проте історія тут – лише тло, як буває тло на малярському портреті. А поза тим – психологія людини, котра дбала про громадський обов’язок, державну справу (можливо, навіть хотіла у тих складних історичних обставинах ту дежаву збудувуати), але у справи для загального добра драматично впліталися особисті інтереси, амбіції, гординя, інтриги поміж найближчими родичами, які заважали робити вибір, провокували сумніви і зневіру. І ті сумніви не були безпричинними. Якби роман Петра Кралюка продовжити, то довелося б написати, наприклад, про внучку Василя-Костянтина Острозького Анну-Алоїзу Хоткевич, котра зреклася православної віри і стала войовничою католичкою, в якої піднялася рука на мирних мешканців Острога. Історія поставила князя Острозького на перехресті складних українських сюжетів, коли чи не головною проблемою була проблема вибору – між православ’ям чи унією, Україною-Руссю чи Річчю Посполитою, господарем чи слугою-підхлібником. Історія і залишила князя на тому роздоріжжі, а вже його нащадки той вибір зробили на користь унії, Речі Посполитої, прислужництва заради збереження титулів і маєтностей.

Аби розібратися у тій історичній ситуації, письменник дослухається до істориків – не тільки сучасних, а передусім – давніх, тих, що описували історію у XVI – XVII ст. Проте історики тлумачили події та постаті видатних людей по-різному. Петро Кралюк, зважаючи на те, що пише не історичний трактат, а художній твір, вкладає тлумачення подій та осіб в уста князя Острозького, чим визначає художній ракурс інтерпретації історії. Водночас такий прийом домальовує образ самого князя, який стає джерелом усвідомлення історичного часу і себе та своїх сучасників у ньому. Оживлюють романну оповідь ремінісценції з літературних творів XVI ст. – Павла Русина, Симона Пекаліда (зокрема, йдеться про його поему «Острозька війна»), Герасима Смотрицького, Івана Вишенського та інших. Це дадає романові естетичного, літературного колориту.

Письменник дуже пильно вдивлявся у малярський портрет князя Острозького. Він у романі обіграв, наповнив художнім та історичним змістом кожну барву, помітив значущі і промовисті деталі, нюанси у зображенні князя, але зосередився на загадці: чому в руках князя – монети, як у лихваря чи купця, а не предмети влади? Відповідь знаходиться як припущення: пізніше цю портретну деталь перемалювали за чиїмось повелінням. Але що було в руках князя у першому варіанті портрета? Корона? Це також припущення. Проте в контексті роману мислиться, що то справді мав би бути символ державності. Цей символ сприймається як можливість української державності, але корона таки зникла з портрета. Кому з українців цей символ вручить історія? «Зараз достойного не бачу, – читаємо заключні рядки роману. – І чи побачу колись?.. Але – вірю!».