Бодріяр Ж.
Фатальні стратегії.
Львів: Кальварія, 2010

Про автора цієї книжки зазвичай говорять як про засновника філософії постмодернізму. Але специфіка Жана Бодріяра (1929—2007), французького соціолога і культуролога, якого критика називає Уолтом Діснеєм сучасної метафізики, полягає в тому, що філософія для нього абсолютно неактуальна, а культура нагадує смітник. І якщо решта метрів постмодернізму, як влучно висловився Віктор Пелевін, нагадують «международную банду цыган-конокрадов, которые при любой возможности с гиканьем угоняют в темноту последние остатки простоты и здравого смысла», то Бодріяр повертає нам простоту стосунків, на пальцях роз’яснюючи суть речей. Хіба що не кожному ця «розпальцівка» сподобається.

Адже про що писав Жан Бодріяр перш ніж створити свої «Фатальні стратегії» (1983)? А про що завгодно: від політичної економії і змодельованої симуляції у виробництві до інцесту, моди та стриптизу. Наприклад, у «Символічному обміні та смерті» (1976), структуруючи в «постмодерний» спосіб знакову систему сучасного суспільства, він переконував нас у цілком очевидних речах. Мовляв, попри комфортний стан гіперреальності, за якого в суспільстві нагромаджено стільки цінностей, що й не злічити, ми все одно помремо. І саме тому, що привчили себе до думки про смерть.

У «Фатальних стратегіях» Бодріяр нарешті взявся переінакшити структуру наших стосунків з такими вічними поняттями, як «смерть» і «любов». Причому любов до всього — від жінки до політики. А що залишалося старіючому французькому філософу на порозі 80-х років, які позначилися таким модним явищем, як «нова хвиля» в культурі? Так, озирнувшись на своїх учителів, він завважує, як Клод Леві-Строс уже задекларував, що символічний устрій покинув нас, поступившись перед історією, а Еліас Канетті взагалі уточнив, що від нас пішла й сама історія. Отже, зметикував Бодріяр, якщо «реальна суб’єктивність відступила», всі інші форми й, зокрема, любов, «роздуті й багатослівні», а «Бог не виконав своїх обіцянок, оскільки мав бути причиною всіх речей, а допустився до того, що те, що твориться — без причини, те, що відбувається — за вкрай рідкісних і малоймовірних умов», то чи не настав час «перейти на бік об’єкта, долучитися до його ексцентричних ефектів і фатальних наслідків»? Одним словом, капітулювати у власне его.

Адже, як вважає Бодріяр, усі сучасні спокуси — це не всепоглинаюча Мати, що її так небезпідставно боявся Фройд. Бо психоаналіз (Закон, Батько тощо), вириваючи нас з обіймів Матері, хоча б повертає нас до самовладності власного бажання. Натомість спокуса — те, що відриває нас від самих себе, аби передати під самовладність світу. Не піддатися, використати запропоновані Бодріяром стратегії — ось завдання для справжніх ковалів свого щастя в лабетах соціальних пасток і політичних інтриг. З одного боку, своєї долі конем не об’їдеш, і хай там як ми підстеляли ряднину під болючі місця власної історії, але, за словами Бодріяра, ніщо не може убезпечити нас від фатальності. Ще менше шансів уберегтися від численних «стратегій виживання». Ну хіба не парадокс у самій назві книжки — «Фатальні стратегії»? Хіба може бути фатальність, якщо є стратегія? Виявляється, все може бути, і лише згаданий вище «об’єкт», який узяв свою фатальність за стратегію, спроможний встановити правила іншої гри. У принципі, це кредо будь-якого тямущого політика, що власні промахи видає за тактику.

До речі, саме пишучи про політику і заглядаючи за лаштунки «світового устрою», ганячи, як це годиться європейським інтелектуалам, зажерливу Америку — «цей пречудовий взірець «диявольської» потуги змін, цієї аморальної енергії перетворення, що спрямована супроти усіх систем», — балаканина Бодріяра набуває сякої-такої конкретики. Адже будучи апологетом постмодернізму, він усе життя писав про «симуляцію», маючи на увазі «порожнечу» речей та явищ. Натомість, звернувшись до політики, зумів запакувати улюблений термін у реальну обгортку. Але радіти з цього зарано. Просто політика, як виявляємо з писань автора «Фатальних стратегій», будучи відірвана від реальності, давно перебуває у віртуальному стані. Себто в ситуації самодостатності політичних баталій, в яких головне не перемога, а участь, оскільки перемагає не ідеологія, а політика як видовище — завдяки медійним спецефектам. Таким чином, важлива обгортка, а не сам продукт. Народні маси самі прагнуть бути одуреними, бо така вже їхня природа — грізно мугикати, за Винниченком, спостерігаючи наші маніпуляції з їхнього окультурення. Коли масам набридає спостерігати за цією самогубною для інтелектуалів коридою, тоді вибухає революція. Але тільки як зміна декорацій, не більше! Без красивої картинки будь-які катаклізми народові не потрібні. «Навіть Революція буває лише тоді, коли можливе видовище, — запевняє Бодріяр, — і даремно ми вважаємо, що масмедії кладуть край реальній події». Мовляв, хай гучніше гряне буря газетного ґвалту? Бо коли глянемо на ядерну проблему так, як пропонує автор книжки, то, можливо, погодимося, що саме її підтримання «через повсякденну симульовану паніку, через настирливість і навмисний, видовищний дрож, яким годують наш переляк» — і убезпечує нас від ядерного конфлікту, а не рівновага сил?

Не меншу поезію думки зауважуємо в роботі перекладача, яким виступив «батько українського бойовика» Леонід Кононович, що в кращих зразках «харківського» правопису 1928 року, запровадженого Скрипником, відчуває у тексті свого піддослідного «увесь пал смерти, що ожила в закам’янілих і минущих знаках повсякдення: вибої від коліс у камені, вичовгані краї цямрин, закам’яніле дерево прохилених дверей, бганка тоги на тілі, що поховане під попелом».

«Чи ж існують ці фатальні стратегії? — зітхає наприкінці книжки Бодріяр. — Здається, не зумів я ні окреслити їх, ні їх торкнутися, та й сама ця гіпотеза видається радше мрією — настільки влада реального переважає уяву». Невже автор зневірився у своїх змагальних тактиках боротьби з фатумом, вважаючи, що «сьогодні для виживання ілюзія вже не годиться, потрібно наблизитися до нікчемності реального»? Аж ніяк, оскільки надалі він пропонує читачеві стати змовником, «чистим об’єктом», уклавши іронічну угоду, сприяючи театральності влади, закону, ладу чи живучого безладу. Такий собі «таємний пакт про стратегію позірностей, що панує над усім оцим», розумієте? Зрозуміти, звичайно, важко, але пояснити можна будь-що на світі. Чим і займається Жан Бодріяр у своїх «Фатальних стратегіях».

 

Ігор Бондар-Терещенко «Дзеркало тижня. Україна» №1, 14 Січень 2011

Джерело: http://dt.ua/articles/73267