З кінця 17 ст., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, – тоді православна церква, зоставишся без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас.[7, С.81]

У 1795 році до Росії перейшла Східна й Західна Волинь, тоді ж була створена Волинська губернія, яку очолив перший, після уніатського періоду, православний єпископ Варлаам (Шишацький) з кафедрою в Острозі, хоча йменувався Житомирським.[2]

12 квітня 1795 року «последловалъ Высочайший указь о мероприятияхъ по устройству церковныхъ делъ въ присоединенномъ къ России крае».

За цим указом Мінський архієпископ став називатися Мінським і Волинським. На допомогу йому був призначений вікарний єпископ з назвою Житомирський. Тоді ж на Волині була утворена духовна консисторія, відкрита духовна семінарія і два православних монастирі (чоловічий і жіночий). Першим списком Житомирським, вікарієм Мінської єпархії був призначений член Мінської духовної консисторії архімандрит Варлаам Шишацький.

Було наказано митрополиту Київському, архієпископу Мінському, єпископам – Чернігівському, Могилевському, Новгородсіверському і Бєлгородському, щоб  вони підшукали  в своїх єпархіях по два кандидати, гідних зайняти місця настоятелів, завідування монастирями доручалось особам білого духовенства. Заходи, що були спрямовані на розповсюдження православ’я серед уніатів, повністю виконані. Острог стає центром церковного управління  на Волині [1].

У середині XVII  ст. місто деякий час було центром антифеодальної боротьби. Населення міста брало активну участь у визвольній  війні українського народу під проводом Б. Хмельницького.

Острог ХІХ  -  початку ХХ ст. залишився невеликим повітовим містом, розташованим остронь новозбудований шосейних і залізничних шляхів. За кількістю населення, за обсягами  виробництва, торгівлі, обігових капіталів Острог все більше поступавсі іншим містам регіону, особливо Рівному.  Велике промислове виробництво в місті було відсутнє; діяли нееликі підприємства і реміснчі майстерні.Понад половину острозького міського населення складали євреї. В Острозі працювало декілька відомих медиків: М. Філончіков, П. Паславський,  Т. Яновський, Г. Рейн.

Кінець XVII і перша половина XVIII століття характеризувалися найбільш жорстокими утисками православних. На час управління Волинською кафедрою єпископом Гедеоном (Четвертинським) припали нові спроби перетягнення православних в унію. Львівський єпископ Йосип (Шумлянський) у 1681 році таємно став уніатом і за підтримки польського уряду загрожував єпископу Четвертинському ув'язненням і смертю, якщо той не прийме унії. У 1684 році Четвертинський залишив Волинську єпархію і в 1685 став митрополитом Київським. Таким чином, Волинська єпархія опинилася в руках таємного уніата. Після смерті Шумлянського єпископом Волинським став Діонісій (Жабокрицький), який також прийняв унію і закінчив свою кар'єру в 1709 році засланням у Сибір.

Останнім православним Волинським єпископом був Кирило (Шумлянський). Гнаний уніатами, в 1712 році він був змушений перебратися до Києва. У 1714 році на прохання єпископа Петро I вимагав від польського короля повернення Шумлянському Волинської кафедри, але вимога залишилася незадоволеною. Незважаючи на це, єпископ Кирило постійно підтримував зв'язок зі своєю волинською паствою аж до смерті у 1726 році [11].

З 1712-1795 роках у Волинській єпархії не було православних єпископів. Роки  гетьменства на Україні, в тому числі і на Волині, були роками коливань; один гетьман схилявся до Польщі, інший до Росії. Були і такі, як Виговський, що перейшов на бік поляків і в той же час турбувався  про вигоду православних. Він домігся того, щоб за Гадяцьким договором з поляками в 1659 році православним забезпечувалася повна релігійна свобода: дозволялося будувати нові храми, відкривати нові духовні школи, богодільні , та інше. Користуючись такою нагодою , Київський митрополит Діонісій Балабан у 1659 році відкрив нетлінні мощі преподобного Іова ( Залізо)в Почаївській лаврі  і висвятив  у сан єпископа Луцького і Острозького князя Гедеона Святополка-Четвертинського, який упродовж 25 років стояв на сторожі православ’я і української народності на Волині [7, С.81].

Але ці сприятливі для українського народу продовжувались недовго. Виконання обіцянок про віротерпимість і зрівняння прав, становлених Гадяцькими статтями, було порушено. Так, наприклад, за Гадяцьким договором православним ієрархам, у тому числі і Київському митрополиту, навались місця в сенаті. Коли вони прибули у Варшаву, то в сенат їх не допустили, і вони були змушені виїхати з міста. Ще раніше, а саме 1632 році, Петро Могила одержав з рук короля диплом на свободу віросповідання православним, але ніякого покращення так і не відбулося, православні продовжували бути притисненими. Польський сейм у 1661 році висловився на користь уніатів, і  ієрархія після єпископа Вінницького припинилася.

Після  підписання Росією і Польщею Андрусіївського договору сейм 1677 року ще більше принизив православних, відання якими король польський доручив Львівському єпископу Йосипу Шумлянському, що перейшов в унію. Останній негайно усунув православного Острозького- Луцького єпископа Гедеона. Ставши Київським митрополитом , Гедеон відмовився підкорятися Костантинопольському патріарху, перейшов  у підданство до Москви, чим поклав початок ліквідації помісної української церкви. Саме на цьому і спекулюють священники УЦМП.

У 60-х р. ХVII ст. політичне становище України було дуже складним. Уряди Московії, Речі Посполитої і Криму рішуче виступали проти акту возз’єднання української держави, а частина старшини перестала, переслідуючи егостічні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу.  В липні 1668 року Гетьман України П. Дорошенко залишає Лівобережну Україну  і виступає на зустріч Польських хорогвам, що вторглися на Брацлавщину. У Лівобережній Україні гетьман Д. Многогрішний і більшість старшин переходять на бік Росії. В березні 1669 року при підтримці росіян він обирається гетьманом Лівобережної України, українська держава знову розпалася на два гетьманства.

Дорошенко намагався уникнути воєнних дій з Річчю Посполитою і Московією, а також порозумітися із Д. Многогрішним. У листі  до короля М. Вишнивецького, він підкреслював, що пішов на прийняття турецької протекції, лише тому, щоб «зберегти цілісність занепадаючої України...». В наслідок обміну посольствами, було вирішено провести зустріч комісії в Острозі з метою вироблення статей українсько-польського договору, уркаїнський уряд розробив наказ послам, пункти якого, по суті, передбачали встановлення конфедеративного зв’язку Української держави з Річчю Посполитою, а розширення її території за рахунок частини польського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по р. Горинь); знищення унії, підтвердження прав православної церкви; збереження за козаками їх прав і вільностей, у тому числі права на проживання у шляхетських маєтках; заборону перебувати польському війську на українській території; відкриття двох академій, шкіл і друкарень тощо. Оскільки Варшава не хотіла визнавати існування Української держави, а гетьман займав принципову позицію, то поляки зробили ставку на значно поступливіщого М. Ханенка. На початку весни 1670 року в Острозі з представниками останнього укладається угода,  в якій відсутній будь-який натяк на українську державну автономію, оскільки фактично відновлювалось становище,  що існувало напередодні революції [5, С.76].

Український народ, який протягом майже 70-ти років вів боротьбу за національне і релігійне визволення від польського ярма, у результаті зради московськиїх царів Переяславських угод (Андрусіївський  договір) знову потрапив під владу Польщі. Майже вся Правобережна Україна, в тому числі і Волинь, опинилася під польсько-католицьким гнітом.

Наприкінці ХVII ст. на Волині вже не було православного єпископа. До 1720 року вся Західна Волинь  у шляхетстві була спокушена унією. У Східній частині овруцька шляхта втратила православ’я в другій половині ХVIIІ ст. Остаточне поглинання папіністами уніатів сталося на уніатському соборі в Замості, скликаному уніатським митрополитом Львом Кішкою.

Як бачимо, визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького не принесла визволення народу. Східна частина – Лівобережна Україна, потрапила під владу московського царя,  Правобережна – під владу Польщі, де ще більше посилився економічний, соціальний і особливо релігійний гніт. Російський царизм протягом дугої половини ХVIIст. і у ХVІII ст. запровадив на Україні кріпосницький порядок, повністю ліквідував політичну самостійність України [6, С.78].

До ІІ пол. XVIIІ ст. Росія мало приділяла уваги Правобережній Україні, в тому числі Волині. У березні 1793 року внаслідок другого поділу Польщі східна частина Волині, в тому числі і Острог, була приєднана до Росії.

Одночасно із влаштуванням  цивільного управління на Волині було встановлене і духовне. 13 квітня 1793 року за указом Катерини ІІ з усіх приєднаних областей була утворена одна єпархія – Мінська, в яку ввійшла і Ізяславська губернія.Єпархіальним архієреєм був призначений єпископ Віктор Садковський, що за часів польського панування сидів за гратами.Влада католицького і уніатського духовенства була обмежена: багато монастирів було закрито, уніатські монастирі підпорядковувались місцевими православним архієреям, деякі уніатські єпархії були ліквідовані. У 1774 році в Ізяславську губернію Священним Синодом були призначені з сусідніх єпархій священники, яким було поручено благочинницькі посади.  Єпископ Віктор Садковський обнародував грамоту, в якій закликалось уніатів приєднватися до  православної церкви. Багато приходів відгукнулось і приєдналось до православ’я.

Були й інші випадки: уніатське духовенство не хотіло ні приєднуватися, ні залишати своєї приходи. Місцеві поміщики приймали всі заходи, включно до тілесних покарань, щоб утримати селян від переходу до православ’я. Були випадки, коли поміщики відбирали у священиків церковні ключі, вдиралися у храми і виривали з рук хрест  і посуд зі святою водою, піддавали тортурам, водили на мотузках і їздили верхи. Особливо завзято проявили себе противниками  переходу селян на Волині Чарторийські, Санеги, Сангушки, Любомирські та інші [3].

Але зупинити цей рух було неможливо. Всіх, що приєдналися до православної віри з 1794 р. по 1796 р. на Волині  було 481 125 чоловік. При цьому, як свідчать джерела кінця ХІХ ст., не було застосовано ніякого насильства. Інші джерела свідчать про протилежне. 22 квітня 1794 року Священний Синод видав указ, згідно якого заборонялося всяке насильство; уніастські священники, що не перейгли в православ’я, користувалися повною свободою.

Як бачимо, коли полякам для поширення на Волині католицтва і уніацтва потрібно було майже два століття, то Росії для утвердження православ’я московського зразка достатньо було лише шість років. З цього можна висновок, що тут використовувалася сила російського уряду. Після смерті Катерини ІІ на деякий час припинився рух за приєднання до православ’я. Павло І, і особливо Олександр І, надають полякам  широкі права і привілеї. Репресованим поміщикам повернуто було їх  маєтки і право експлуатувати сільське населення. Росія знову була втягнута у безперевні війни. Війна з наполеонівською Францією, за приєднання Середньої Азії і Кавказу призупинили русифікацію краю майже на півстоліття. І лише в середині ХІХ ст. починається русифікая Волині [10].

З моменту припинення існування Речі Посполитої як самої держави ( після розподілу в 1795 р.) на мапі Європи, як відомо, Волинь стає територіально належністю Російської імперії, від березня 1795 року. У звязку з централізацією і значним розширенням державного апарату (до 30-х років ХІХ ст. були остаточно визначені межі Волинської, Київської та подільської губерній).

З початку ХІХ ст. знову почали відроджуватися монастирі, уніатське і католицьке духовенство почало проявляти свою діяльність.[4]

Підтримки православ’ю не було: церкви не будувались і не ремонтувались. В Острозі, де при  князі Костянтині Костянтиновичу було сім церков: Богоявленська (Замкова), Миколаївська, П’ятницька, Борисоглібська, Пречистенська, Воскресенська і Онуфріївська , залишилась тільки П’ятницька і Воскресенська.

Князь Адам Чорторийський, заручившись довірою імператора Олександра І, разом з Острозьким  поміщиком Тадеєм Чацьким, під впливом якого він перебував, застосовували всі засоби до відновлення Польщі і зміцнення католицтва шляхом виховання польської і української молоду дусі католицизму.

Призначений попечителем Віленського учбового округу, князь А. Чорторийський одержав  можливість здійснювати свій задум у повній мірі. До досягнення своєї мети він залучив і Т.Чацького. Призначений головним візатором училищ Київської, Подільської і Волинської губерній сав гідним прибічником задуму Чорторийського. В якому стані перебували учбові заклади України, видно з відгуку одного з біографів митрополита Семашка Г.Я. Киприяновича, в якому говориться: «Орогмное количество учеников были католиками, дети польской и ополячившейся русской шляхты; униатов и православных было очень мало…» [8, С.86].

З впевненістю можна сказати, що в першій чверті ХІХ ст. кількість людей, що розмовляла польською мовою на Україні, подвоїлась; із польською мовою народжувався і польський патріотизм. Деякі поміщики, обмежившись лише релігійним бажанням, були невільними прибічниками князя Чорторийського.Волинський поміщик граф Іллінський попросив дозволу на будівництво в своєму помісті Романово Острозького повіту єзуїтського училища. Окатоличення і ополячення йшло успішно.

На початку ХХ століття православному населенню Волині належало близько двох тисяч храмів, каплиць та молитовних будинків, майже півтори тисячі церковно-парафіяльних шкіл і понад сто бібліотек при церквах.[12]

Після 1921 року, згідно з Ризьким трактатом, до відновленої Польщі перейшла вся західна частина Волині. 13 листопада 1924 року Томосом Вселенського Патріарха Григорія VII Православну Церкву в Польщі було визнано автокефальною. Митрополит Діонісій (Валединський) посів дві кафедри: Варшавсько-Холмську і Волинську.

Під Польщею в 1925 році Волинська єпархія налічувала 760 парафій і мала трьох вікарних єпископів: Володимир-Волинського, Кременецького та Острозького. Православне населення складалося переважно з українців. 10 квітня 1932 року у Варшаві для Луцька було висвячено єпископа-вікарія Полікарпа (Сікорського), який звершував богослужіння в луцькому Свято-Троїцькому соборі. У 1939 році Волинь приєдналася до України [9, С.78].

Література :

1.Автономна православна церква на Волині. – Луцьк: Ред.- вид. Відділ «Вежа» Волинського державного університету ім. Л. Українки,1997. – 98 с.
2.З історії видання богословської літератури українською мовою на Волині у 20-30-х рр. ХХ ст.// Наукові записки [Острозька академія]. – Острог, 1999. – Т.ІІ Ч. ІІ. – С.309-312.
3.М.П. Манько. Остріг на порозі 900-річчя (1990-1992 рр.): Матеріали I-III науково-краєзнавчих конференцій. – 1992. – Ч. 1. – С. 20-21
4.Новосілецький А. Острог на Волині. - Острозька академія, 1999 р. – С. 74
5. Там само.  – С.  76
6. Там само. – С. 78
7. Там само.  – С.81
8. Там само. – С. 86
9.Острозька академія XVI-XVII ст./ енциклопедичне видання. – Острог, 1997. – С. 23 – 24
10. 210-ту річницю святкує Волинська духовна семінарія //Вісник і Ко  Український тижневик 12 березня 2009 р. №11(675)  
11. Волынские ЕВ. 1891. № 12, 15; Волынь, изд. Батюшкова, СПб., 1888; Православная Богословская энциклопедия. Т. 2. стб. 716-718
12. ВОЛИНСЬКА єпархія  // http://orthodox.org.ua . – 14.01. 2009

Про автора: Трохимчук Уляна - студентка 4 курсу, спеціальності "культурологія" Національного університету "Острозька академія"