Переклад з польської Дмитра Шевчука

Моїм першим великим є звичайно ж Сократ. Як усі ми знаємо, дві людини, які значною мірою пов’язані із творенням європейської культури – Ісус і Сократ – жодного речення ніколи не написали, про обох знаємо із вторинних переказів, при цьому джерелом відомостей про Сократа є, звичайно, діалоги Платона і, меншою мірою, писання Ксенофонта, а дискусія про те, що Сократ насправді думав, а що Платон вклав до його уст, не припиняється до наших днів. Я не здатен втрутитися до цієї дискусії, хочу лише підняти питання, що з’являються в ранніх діалогах, які є найбільш вірогідними щодо правдивого представлення міркувань Сократа.
   
Сократ – афінець, хоча й не перший із відомих нам великих духів, він увійшов до європейської культури, як найважливіший, мабуть, архітектор; таким він є також в очах тих, хто його філософії загалом не поділяє.

Якщо він є нашим вчителем, то не стільки завдяки якійсь чіткій доктрині, яку виголошував, скільки, скоріше, завдяки способові, в який хотів приходити до істини. Якої істини? В молодості його зацікавлювали дослідження природи, він однак полишив ці пошуки, оскільки вирішив, що слід займатися тим, що незмінне, а не фізичною реальністю, де все перетворюється і, зрештою, гине. А що ж є незмінним? Незмінними є основні ідеї, головним чином, ті, що мають моральне значення. Він хотів знати, що таке справедливість, чи чеснота, чи рівність, але йшлося йому не про те, як люди звичайно вживають ці слова, але про те, чим вони є по суті, чим насправді є такі реальності, як справедливість чи рівність. Розуміння цих понять передує тому, що ми знаємо із спостереження: адже ми здатні сказати, що два куски деревини є рівними, і це завдяки тому, що наперед знаємо, чим є рівність. Наполягаючи на потребі пояснення значень різних фундаментальних понять і вірячи, що не наші мовні конвенції вибудовують ці значення, але сама реальність, до якої відносять слова, Сократ передбачив платонівську теорію форм чи ідей, але, як зауважує Арістотель в Метафізиці, не вважав, що справедливість чи відвага є якимись самостійними, в собі існуючими буттями.

Як ми приходимо до таких істин? Завдяки нескінченному, вникливому, непоступливому запитуванню. Як вуличний мудрець, Сократ своїх співрозмовників запитував, наказуючи їм йти в цих питаннях далі, щораз глибше; його думка рухалася в нескінченному діалозі, де він, головним чином, запитував, а інший намагався відповідати, дуже часто лише кажучи «але ж так», «точно», «звичайно». Часто при цьому відкривалося якесь питання, нічого не вирішуючи.

Нам часто здається, що Сократ лише прикидається, що не знає, що не знає відповіді («я знаю, що я нічого не знаю» ¬¬– це його принцип), тим самим він хоче змусити партнера до діалогу, аби той сам дійшов до якоїсь істини чи поправив власні немудрі переконання. Він хотів бути, як його мати акушерка, видобувати зі схованки готову істину, яка однак не дійшла до свідомості. Він не мав амбіцій бути оригінальним (жоден з великих філософів такої амбіції не мав, оскільки вона викреслювала б його з культури), аби лише схопити істину і знати, як служити добру, оскільки завжди йшлося про істини, які сприяли життю. Жив також згідно з тим, чого навчав: вів аскетичне життя, радив нам не дбати про земні блага і тілесні задоволення, і сам про це не дбав; на відміну від софістів не брав грошей за свою науку, жив в бідності, не скаржився; був хоробрим, коли протистояв супротивникам – на війні чи в словесних сутичках. Дельфійський оракул визнав, що немає мудрішої людини, аніж Сократ, про що він сам не забувся нагадати в своїй промові на суді, точно знаючи, що такі слова ще більше його оскаржують в очах суддів, так само як заява, що Бог послав його до Афін, аби він діяв там, немов ґедзь, який жалячи спонукає рухатися лінивого коня. Твердив також, що слухає «демона», внутрішній голос, який його від злого відводить. Чим є той демон, ми не знаємо, здогадуємося однак, що це не є його власний витвір (він не був би тоді жодним авторитетом), але це моральна сила божественного походження.

Якщо однак він сподівався, що може своїми питаннями привести слухачів до істини, то це тому, що істина є вже в нас самих – хоча найчастіше ми про це не знаємо; вона принесена із попереднього нашого втілення; відтак ми не вчимося насправді, а лише пригадуємо собі забуте знання. Аби знати все, що важливе, маємо Розум, який дозволяє нам розрізняти зло і добро. А те, що є злим і добрим, не є справою якогось договору між людьми, або якогось звичаю, це не є навіть результатом божественних порад, тобто не є так, ніби те, що є святим, стає святим лищ тому, що боги це люблять; навпаки, боги шанують те, що є святим, тому що воно святе по своїй суті. Святе чи добре є те, що є таким в самому собі, незважаючи на вироки богів і на наші уявлення чи договори (ця тема з’явилася також в новочасній філософії; це саме у Ляйбніца, це саме у Канта). А знати, як відрізнити зло від добра, є ключовою справою в житті, а також є ключовим для нашого життя після смерті; душа наша існує після нашої смерті, не розпорошується в стихіях, навіть якщо б ми вмирали серед вихору. Добрі люди мають щастя серед богів, злі натомість є нещасливими, блукають довгий час серед могил як духи, привиди, і нарешті, повертаються до нового втілення, але як нижчі створіння.

Оскільки Сократ боготворив Розум – хоч може й не визначав його чітко – і оскільки вірив, що будь-яку істину Розум може здобути лише завдяки старанній праці, оскарження, жертвою якого він став, можливо не було безпідставне. Його оскаржили в тому, що він не визнає богів міста, а вигадує якихось інших і водить молодь манівцями. Якщо навіть дослівно оскарження не було вдалим, насправді все так і було, він шукав Істину в самому Розумі, а не в традиції, радив усе піддавати сумніву і в цьому дусі виховував молодих людей. Усе було за ласкою Розуму, не визнавав жодних авторитетів, окрім Розуму; хотів однак шанувати закон, і навіть через це відмовився втекти із в’язниці, до чого його намовляли учні; адже він знав, що стає жертвою несправедливого вироку, однак вважав, що в цій ситуації треба дотримуватися закону ціною життя.

Можна сказати, що той, хто наказує шанувати традицію як таку, передану в традиції ймовірну мудрість як таку, той повинен визнати, що Сократ слушно був засуджений на смерть.

Через те, що Сократ боготворив Розум, що ототожнював Розум із чеснотою, а чесноту із щастям і користю – істинною користю, тобто тим, що оживлює душу – це була причина, через яку Ніцше ненавидів Сократа. Ніцше твердив, що справді великі духи, шляхетні вибранці провидіння, керуються інстинктом, а холодний, свідомий себе сократівський Розум, протиставляється інстинктам, він є ознакою декаденсу; насправді Сократ вів грецький дух до занепаду, був проявом старої аристократичної культури (так само після нього і Платон); можливо навіть, що Сократ взагалі не був греком: адже він, як знаємо, не був вродливим, а відсутність вроди, як твердить Ніцше, є проявом зіпсутості, характерним для тих, у кого змішана кров; потворність обличчя, потворність душі, як говорить античне прислів’я. Так ото найкращий з людей, покараний смертю за Розум, мав бути носієм духовного занепаду.

А ось питання, яке з цього культу Розуму постає:

Сократ наполягає, що не можна чинити з власної волі щось, про що знаю, що є злим; якщо чиню зло, то це результат мого незнання; коли знаю, що є добрим, чиню добро. Така думка може нам видатися цілком негідною віри. Ми швидше схильні вважати, що часто чинимо щось зле, коли нами володіють різні пристрасті – ненависть, любов, заздрість, хтивість, бажання, пихатість, жадання влади, і при цьому ми знаємо, що є злим і добрим, але, як то кажуть, не здатні протистояти пристрастям. Знаходимо, таким чином, істину в часто цитованому твердженні Овідія – «бачу і хвалю те, що краще, а йду за тим, що гірше», або у висловлюванні св. апостола Павла в Посланні до Римлян, де говорить, що людина тілесна, в неволю гріха запродана, не чинить добра, якого хоче, а чинить зло, якого не хоче, знаючи однак, що закон божий їй наказує. Це здається узгоджується із здоровим глуздом, однак давайте затримаємося на хвилину і подумаємо, а може слушними є міркування Сократа, за якими причиною зла, яке ми чинимо, є наше невігластво; просто ниций наш Розум не здатен розрізнити добро і зло; давайте також подумаємо, якщо б так було, то чи не виникало б з цього, що ми просто невинні, незважаючи на те, що чинимо?
 

Відео цієї лекції (польською мовою) можна подивитися тут:

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Share |