Есеї:

“Надзвичайно важливо для людини знати, як належним чином посісти своє місце у світі, та правильно зрозуміти, якою слід бути, щоб бути людиною”
(І. Кант)
.

Дивовижним чином можуть часом двоє незнайомців розмірковувати на самоті про одні й ті самі речі, вишукуючи різні шляхи до істини відповідно до відмінностей у поглядах на світ і на самих себе. Так, у XVIII сторіччі стару загадку фіванської Сфінги намагалися відгадати німець Іммануїл Кант та українець Григорій Сковорода. Що таке людина? Яким є її місце в цьому світі?

Колись геніальна здогадка Едіпа врятувала ціле місто, утім, неправильна відповідь на це вічне питання і донині може коштувати багатьох життів. Це яскраво ілюструють коричневий та червоний різновиди приниженої, але не знищеної ще й досі політичної чуми — хвороби, яка не так давно підкорила майже увесь цивілізований світ. Справді, від бажання створити щасливе суспільство до побудови тоталітарної тюрми лише один невеличкий, ледь помітний крок. Ще на початку революційних зрушень у Російській імперії поет і мислитель Андрей Бєлий у романі “Петербург” підкреслив опозицію між Кантом та Сковородою. Перший із них вабить інфантильних революціонерів, не здатних визнати власну ідентичність і схильних вклонятися авторитету всезагального та суспільно корисного блага, якого необхідно досягти ціною будь-яких жертв. Натомість другий визнає кожну людину неповторною та здатною досягти свободи через усвідомлення власного — не спільного — призначення. Як тут не згадати статтю Славоя Жижека “Кант та Сад — ідеальна пара”, де філософ пропонує образ маркіза де Сада у вигляді екзальтованого кантіанця, який відважився реалізувати ідеї свого великого вчителя з Кенігсберга до кінця? Тож чи справді великого Канта можна вважати батьком тоталітаризму?

Детальніше...

Неотъемлемым компонентом развития нашего знания, является процесс создания обобщений. В сущности обобщения и обеспечивают это развитие, ведь вместо того, что бы говорить о моторном безрельсовом дорожном транспортном средстве минимум с 3 колёсами, мы с легкостью оперируем термином «автомобиль» подразумевая под ним  довольно внушительное количество вариаций. 

Постоянное углубление в понимание реальности требует все более сложных обобщений. Сложных не по форме своего выражения, а по объему включенных в них явлений. Причем более простая форма предпочтительнее усложненной (при остальных равных). Например, если перевести это рассуждение в плоскость теорий, то наиболее наглядным будет пример Гелиоцентрической системы Коперника, которая в дни своего создания объясняла и предсказывала движения небесных тел ничуть ни хуже, но и не лучше системы Геоцентрической. При этом она требовала гораздо меньших вычислений и дополнительных объяснений, поэтому была лучшей теорией и лучшим обобщенным пониманием принципа движения небесных тел.

Детальніше...

„Тільки переміщуючись в часі й просторі та в інші проблематики, живий філософ долає свою вузькість і починає універсалізувати запитання, які він ставить” П. Рікер

Філософії властива принципова незавершеність. Маючи своє „рушійне начало”, розгортання філософської думки, якщо й сягає свого кінця в одному інтелекті, то в іншому, пересідаючи на ґрунт відмінного досвіду, віднаходить нову проблематизацію і, як наслідок, набуває нової форми. Принципова відкритість до таких реінтерпретацій, що уможливлюють актуалізацію певної ідеї за відмінних обставин, і є ознакою її безумовної значущості. Теза Рікера, зазначена у заголовку, обрана нами як тема для нашої рефлексії саме з метою такої реінтерпретації: вона слугуватиме за „рушійне начало” нашої думки, яка, втім, буде не стільки строгою експлікацією закладеного сенсу, скільки довільним авторовим розмірковуванням про природу філософування у межах тематично заданого контексту.

Філософування є однією із форм інтелектуальної присутності у світі, яке поряд із науковим дослідженням, натхненним поетичним словом чи релігійним одкровенням, виражає претензію людського духу на відображення об’єктивного стану речей, втім, роблячи це на свій специфічний манер і обрамляючи здобутки власних рефлексій у свою специфічну форму.

Детальніше...

Я починаю говорити, бо не можу інакше. Називаю себе по імені. Немов я говорю з тобою, а не з собою. Я прагну зрозуміти себе, промовляючи до тебе. Скажи мені слово і визнай мене, як самого себе, бо я складаюся зі слів твоїх, коли настає мовчання, то світ мій руйнується, починається роздратування. «Я» вимагає заговорити до нього, моєму «Я» потрібні інші.

Є тіло, є плоть, яка має в собі керуюче «Я». Власне Я, тобто центральне, має психофізіологічну структуру ( тіло - психіка, слово - вчинки).  Воно примушує тіло виконувати дії: бажати, хотіти, робити боляче, іноді добре. «Я» буває асоціальне, а тіло ж  має у собі соціальний характер. Ми люди, ми подібні між собою, ми прагнемо пізнати себе крізь призму інших, ми прагнемо пізнати інших крізь призму себе.  Хочемо ми того чи ні, але люди мають вплив на наше самоусвідомлення, і ми під діями чужих думок  даємо продовження своєму  «Я». Часто буває, що людина, яка з’явилася у твоєму житті, раптово може змінити у тобі все: від улюбленої їжі та одягу до музичних смаків та поведінки. Весь цей переворот називають «хабітуалізацією», коли поведінка, дії, чи вчинки унаслідуються від інших людей, що нас оточують. Ми і підозрювати не будемо, коли наше «Я» прийме інше «Я», під дією якого не виникне третє бінарне «Я», а виникне взаємодія двох «Я», які змінюють один одного, змінюючи під час цього і себе, залишаючи місце для власного «Я», але і доповнюючись чужим, яке стає частиною нас.

Детальніше...

Лише ставши особистістю, людина може возвеличитися
над собою, як живою істотою


Більшість сучасних мислителів вважає, що проблема людини займає найважливіше місце у філософії. Особливістю цієї проблеми є те, що порушує й низку інших питань, зокрема: місце людини у світі, розуміння нею сенсу життя, ставлення людини до суспільства і природи, осмислення власної перспективи внутрішнього розвитку.

Людина – це органічне поєднання і суперечливість  природного і суспільного. Розмірковуючи над кожним життєвим кроком людини, важко розрізнити, наприклад, де закінчується психічний процес, а де починається моральний вибір людини?

Із поняттям «людина» ми тісно пов’язуємо поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість». Під першим ми  розуміємо окремого представника людського роду, який – з логічної точки зору – співвідноситься з поняттям «людина»  як загальне і одиничне. Близьким до нього є поняття індивідуальності, адже індивідуальність – це унікальне втілення загальнолюдського в одній особистості; це щось самобутнє та неповторне в людині, що відрізняє її від інших.

Детальніше...