Есеї:

„Тільки переміщуючись в часі й просторі та в інші проблематики, живий філософ долає свою вузькість і починає універсалізувати запитання, які він ставить” П. Рікер

Філософії властива принципова незавершеність. Маючи своє „рушійне начало”, розгортання філософської думки, якщо й сягає свого кінця в одному інтелекті, то в іншому, пересідаючи на ґрунт відмінного досвіду, віднаходить нову проблематизацію і, як наслідок, набуває нової форми. Принципова відкритість до таких реінтерпретацій, що уможливлюють актуалізацію певної ідеї за відмінних обставин, і є ознакою її безумовної значущості. Теза Рікера, зазначена у заголовку, обрана нами як тема для нашої рефлексії саме з метою такої реінтерпретації: вона слугуватиме за „рушійне начало” нашої думки, яка, втім, буде не стільки строгою експлікацією закладеного сенсу, скільки довільним авторовим розмірковуванням про природу філософування у межах тематично заданого контексту.

Філософування є однією із форм інтелектуальної присутності у світі, яке поряд із науковим дослідженням, натхненним поетичним словом чи релігійним одкровенням, виражає претензію людського духу на відображення об’єктивного стану речей, втім, роблячи це на свій специфічний манер і обрамляючи здобутки власних рефлексій у свою специфічну форму.

Детальніше...

Я починаю говорити, бо не можу інакше. Називаю себе по імені. Немов я говорю з тобою, а не з собою. Я прагну зрозуміти себе, промовляючи до тебе. Скажи мені слово і визнай мене, як самого себе, бо я складаюся зі слів твоїх, коли настає мовчання, то світ мій руйнується, починається роздратування. «Я» вимагає заговорити до нього, моєму «Я» потрібні інші.

Є тіло, є плоть, яка має в собі керуюче «Я». Власне Я, тобто центральне, має психофізіологічну структуру ( тіло - психіка, слово - вчинки).  Воно примушує тіло виконувати дії: бажати, хотіти, робити боляче, іноді добре. «Я» буває асоціальне, а тіло ж  має у собі соціальний характер. Ми люди, ми подібні між собою, ми прагнемо пізнати себе крізь призму інших, ми прагнемо пізнати інших крізь призму себе.  Хочемо ми того чи ні, але люди мають вплив на наше самоусвідомлення, і ми під діями чужих думок  даємо продовження своєму  «Я». Часто буває, що людина, яка з’явилася у твоєму житті, раптово може змінити у тобі все: від улюбленої їжі та одягу до музичних смаків та поведінки. Весь цей переворот називають «хабітуалізацією», коли поведінка, дії, чи вчинки унаслідуються від інших людей, що нас оточують. Ми і підозрювати не будемо, коли наше «Я» прийме інше «Я», під дією якого не виникне третє бінарне «Я», а виникне взаємодія двох «Я», які змінюють один одного, змінюючи під час цього і себе, залишаючи місце для власного «Я», але і доповнюючись чужим, яке стає частиною нас.

Детальніше...

Лише ставши особистістю, людина може возвеличитися
над собою, як живою істотою


Більшість сучасних мислителів вважає, що проблема людини займає найважливіше місце у філософії. Особливістю цієї проблеми є те, що порушує й низку інших питань, зокрема: місце людини у світі, розуміння нею сенсу життя, ставлення людини до суспільства і природи, осмислення власної перспективи внутрішнього розвитку.

Людина – це органічне поєднання і суперечливість  природного і суспільного. Розмірковуючи над кожним життєвим кроком людини, важко розрізнити, наприклад, де закінчується психічний процес, а де починається моральний вибір людини?

Із поняттям «людина» ми тісно пов’язуємо поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість». Під першим ми  розуміємо окремого представника людського роду, який – з логічної точки зору – співвідноситься з поняттям «людина»  як загальне і одиничне. Близьким до нього є поняття індивідуальності, адже індивідуальність – це унікальне втілення загальнолюдського в одній особистості; це щось самобутнє та неповторне в людині, що відрізняє її від інших.

Детальніше...

( на основі цитати Макса Шелера: «Людина – це істота, сам спосіб буття якої – це усе ще не прийняте рішення про те, чим вона хоче бути і стати» )

Усе свідоме життя людини проходить під знаком запитання: «Хто я?». Ми стараємося знайти сенс нашого існування в різних проявах матеріального та духовного світів. Але не все так просто… І навіть велетенські зусилля не можуть допомогти нам осягнути великі містичні істини, послані Богом у конспектах Всесвіту.

Ральф  Велдоу Емерсон сказав: «Усе життя – це експеримент. Чим більше експериментів ти робиш – тим краще». Насправді, кожен із нас постійно шукає не так розгадки громіздкої таємниці світобудови, як ідентифікації власного «Я» у нетрях неосяжного соціуму. Експеримент полягає, насамперед, у тому, щоб позбутися відчуття страху перед невідомим і дозволити собі вийти за червоні рамки, які нам накреслює чи то доля, чи то власна свідомість. Отже, мета кожного з нас, спосіб нашого існування не мають визначеності, бо усе наше життя – це пошук…

Чого ми прагнемо, що шукаємо і за що боремося? Люди, які не звикли до спонтанності у прийнятті рішень та адепти стабільності наголошують на тому, що щасливим можна стати лише тоді, коли ти зрозумієш, що хочеш робити далі, коли проторуєш собі шлях до омріяних висот. Кожного із нас різні обставини примушують негайно ж визначитися зі своїми подальшими діями у тій чи іншій ситуації. Тому часто людина не встигає зупинитися і подумати, чи прийнятий нею вихід із певної проблеми не є всього лиш нав’язуванням їй чужої волі.

Детальніше...

Людина – це істота, сам спосіб буття якої – це усе ще не прийняте рішення про те, чим вона хоче бути і стати.

Виходячи з об’єктивної дійсності, можна з певністю стверджувати, що людина, як істота, народжується в цьому світі невизначеною. Отож, спробуємо розглянути проблему того, чим людина хоче себе бачити і чим стати, як питання самоідентифікації.

Відразу відзначимо: чи є взагалі проблемою те, що людина досі для себе не може прийняти рішення, чим вона хоче бути? Відповімо ствердно. Не варто шукати глибинних потаємних причин цього, досить буде лише вказати, що людина перебуває у світі безлічі речей та істот, яким вона, у принципі, може відвести відповідне місце у цьому світі. Тож залишається лише визначити таке ж відповідне місце в системі світобудови для самої себе, що, як показує дійсність, досі не досягнуто. А, отже, проблема є актуальною.

Розглядаючи витоки цього «неприйнятого рішення», тобто проблеми самоідентифікації, в історичному розрізі добуваємося до висновку, що (за словами самого М. Шелера) людина ніколи не ставала настільки проблематичною сама для себе, як у теперішній час. Включно до закінчення ранньомодерної доби історії людства (принаймні на теренах Європи) самовизначення людини з точки зору самого індивіда було нерозривно пов’язане з Богом та релігією, тому проблема вибору людиною була значно вужчою, а також більш трансцендентальною по відношенню до її земного побуту.

Детальніше...