Перш ніж вести мову про твір “Сторонній” Альбера Камю, потрібно окреслити певний соціокультурний контекст розвитку твору. Написання твору припадає на період Другої світової війни. А.Камю в цей час захоплюється філософією екзистенціалізму. В його основі, а надто у варіанті А. Камю, є твердження абсурдності буття, уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі “Сторонній”. В культурі у цей період панують тенденції абсурдності, які повною мірою знайшли своє відображення у тексті. Психологія Мерсо, його поведінка, його правда – результат довгих роздумів Камю над естетикою абсурду, яка по-своєму відображала його власні життєві спостереження. “Сторонній”  у такому випадку є не просто абсурдним романом, а романом з гостро антисоціальною спрямованістю висунувши ідею “негріховності” людини.Навіть головний герой Мерсо живе з усвідомленням абсурдності буття, що і робить його “стороннім”, байдужим до норм суспільства. Саме така екзистенціальна психологія чи не найкраще простежується на прикладі тіла та тілесних станів у тексті.

Найкраще героя Камю характеризує фраза “це мені все одно”, яку він постійно повторює в різних варіаціях. Він залишається байдужим навіть до смерті власної матері, втім, вони давно перестали спілкуватися, тому що їм  не  було про що говорити один з одним. Мерсо поводиться абсолютно відсторонено навіть на її похороні, так, наче це подія не має до нього ніякого відношення. Зате він зазначає, як неприродно поводяться оточуючі. Наприклад, його начальник, який не висловлює співчуття до тих пір, поки немає зовнішніх атрибутів жалоби, або службовці, які точно знають, що личить і що не личить робити під час траурної церемонії, або сусід, старий Саламан, сумує про зникнення собаки більше, ніж по покійній дружині.

Єдине, до чого Мерсо не втратив інтересу, – це тілесні та фізичні радості: їжа, сон, відносини з Марі. Тобто тіло як таке, і його потреби – ось що висувається на перший план і має значення для головного героя. Це простежується, зокрема, на похороні матері. Тіло героя постає апатичним абсолютно до всього навколишнього дійства, проте, коли йому пропонують випити кави з молоком ( яку він надзвичайно любив) він не в змозі відмовитися, та й не думає відмовлятися. На той момент, це була єдина тілесна радість, яка приносила задоволення його тілу. Тіло, на мій погляд, виконує тут певну рефлексивну функцію. Воно певним чином відроджує героя до життя; виступає певним нагадуванням того, що герой живий, життя не закінчилося. Його внутрішній стан також повністю залежить від зовнішнього. Наприклад, нестерпна жара в день похоронів матері, яка так дошкуляє тілу, робить байдужим та абсурдним саме ставлення героя до похоронної процесії. Тому, тут виділяється ще один модус тіла – “живе тіло”. Тіло, яке рухається, відчуває і зазнає певних модифікацій.

Згодом відбувається певна деконструкція тіла. Тіло героя, після смерті матері перестає бути повністю апатичним. Тіло переміщується в інший контекст. Все, що потрібно героєві – це задоволення. Тому він починає зустрічатися із Марі. Але ніяких емоційних почуттів він до неї не плекає. Герой відчуває лише плотське бажання. Оскільки, для Мерсо не існує абстрактного відчуття кохання, він гранично “заземлений” і живе відчуттям сьогодення, швидкоплинного часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є його фізичні потреби, саме вони визначають його відчуття. Ще одним прикладом цього є сфера перебування тіла героя в тюремній камері. Герой не відчуває нічого, лише бажання курити.

На мій погляд, в творі можна виділити ще один модус тілесного стану. Це присутність тіла-об’єкта. Таким тілом об’єктом для мене виступає тіло мертвої матері героя. Це тіло без внутрішнього, воно існує лише дотично із зовнішнім об’єктом наглядачем. Такому тілу надаються якості не існування. Наприклад, для героя тіло померлої матері нічого не означає, не викликає ніяких почуттів, воно існує безвідносно до головного героя. Оскільки мати для нього померла набагато раніше, коли він помістив її в богадільню, представивши турботу про неї службовцям закладу. І лише після того, як головний герой на похоронах матері чує плач жінки, він ніби прокидається від сну, в якому перебувало його тіло. Головний герой починає суб’єктивувати тіло матері; він наділяє його певними характерними властивостями, починає сприймати матір не лише як тіло, але й як суб’єкт.

В тексті крім тіла головного героя присутні й інші тіла. Це зокрема, розпорядник процесії – “маленька людина в білому одіянні”, Перес – “старичок акторської зовнішності”, ніс Переса – “в чорних крапках”. Його трагікомічний вигляд контрастує із сповненою гідності зовнішністю директора притулку, настільки ж безглуздого в своїй нелюдській “офіційності”. Також, це тіла друзів його матері, які прийшли на похорони. Головний герой побачивши ці тіла на похоронах не міг повірити в їхнє існування, повірити в те, що вони живі. Єдиним культурним кодом, який вказував на присутність цих тіл був їхній голос. Саме голос робив ці тіла “живими тілами”. Культурний код для розпорядника процесії – біле одіяння іт.д.

На мою думку,  Альбер Камю завдяки присутнім в тексті стратегіям тіла хотів висвітлити погляд на життя як на щось безглузде – це модерністичний погляд. Всі тіла у тексті є механічними. Тому “Сторонній” – твір для модернізму класичний. Життя Мерсо – скромного обивателя із передмістя Алжиру – мало чим виділяється з сотні йому подібних, оскільки це життя буденне, непоказне, нудне. І постріл з'явився поштовхом в цьому напівдрімотному животінні, це було своєрідним спалахом, який переніс Мерсо в іншу площину, простір, в інший вимір, що зруйнував його безглузде рослинне існування.

Секрет індивідуальності героя полягає у тому, що він бажає просто бути, жити і відчувати сьогодні, тут на землі, жити в “вічному сьогоденні”. Все ж останнє, що пов'язує людину з іншими, – мораль, ідеї, творчість, – для Мерсо знецінено і позбавлена сенсу. Порятунок для героя може бути в тому, аби погасити свідомість, не усвідомлювати самого себе, розірвати формальний зв'язок з іншими. Мерсо вибирає відчуженість, відділяється від суспільства, стає “чужаком”. Його розум, здається, підсмикнув легким туманом, і вже при читанні початкових глав роману створюється враження, що герой перебуває в стані напівсну. Тому, напевне, саме завдяки стану трансценденції, яке переживає тіло автора, герой усвідомлює самого себе, і ще більше вічужується за допомогою тіла від усього суспільного. Стан трансценденції, я вважаю, досягається автором під час вбивства араба, коли він здійснює постріл. Це на деякий час пробуджує героя; пробуджує не лише його тіло, але й емоційну сферу. Цей стан на деякий час дозволяє поглянути на цей світ з іншої сторони.

Отже, підсумовуючи вищезазначене, можна зробити висновок, що розгляд психології тіла у творі Камю “Сторонній” досить яскраво відображає мотив написання твору, та особисте ставлення до головного героя. Концепція абсурду не лише відображала художнє бачення письменника, але і не звільняла героя від властивого йому пороку етичної індиферентності. Багато не сказаного автором про тіло, звісно, залишилося поза текстом. Проте, свої можливі інтерпретації я визначила, але багато інших, не менш важливих присутні у цьому творі і представлені надзвичайно глибоко.

Про автора: Коваленко Валентина – студентка 4 курсу, спеціальності «культурологія» Національного університету «Острозька академія».
Есей написано в рамках навчального курсу «Канон тіла в культурі» (викл. М. Карповець).