робота надіслана на конкурс студентського філософського есе, що проводився в рамках відзначення Всесвітнього дня філософії в НаУОА

Споглядаючи засліплення і вбогість людини перед лицем мовчазного Всесвіту, людину, що полишена світла, віддану самій собі, покинуту в цьому закутку Всесвіту, яка не знає, хто її сюди послав, навіщо вона тут знаходиться або що буде з нею, коли вона помре, яка нездатна нічого зрозуміти, - я починаю здригатися від страху.
Блез Паскаль


Нікчемність мікросвіту?

«Маленька» людина в цьому величезному світі. Що може вона змінити, що може залишити по собі? – Нічого. 

Що би не казали, як би не розхвалювали людські можливості, здібності, як би не намагалися вирізнити її з усіх істот, все ж, це є простісінький самообман, спроба переконати себе й оточуючих в тому, що людина чогось варта, що вона є тим винятковим центром, навколо якого рухається все. По вулицях ходять мільйони «особливих» людей. Та, певно, найособливішими вони є для самих себе. Кожен живе з дуже потужною впевненістю в тому, що він не такий як усі, що він чогось вартий, що його життєвий шлях буде чимось новим, і після його смерті світ скрикне: «Ах!». Але ніхто не скрикне, ніхто навіть не пискне. Порядок речей не зміниться, вселенське життя не стане догори дриґом, цього ніхто не відчує…

Світова необхідність та напередвизначеність є тією гігантською «м’ясорубкою», що перемелює життя, що перемелює бажання та мрії. І от вже з усіх тих особливих, цікавих, незвичайних особистостей, якою є кожен, виходить «фарш», який є чимось суцільним, змішаним. Світ прагне до своєї якоїсь дивакуватої гармонії. І отримує дуже придатний матеріал для ліплення чого завгодно, чи-то, ліпше сказати, «нічого завгодно».

Людина є тим нічим. Тим маленьким ніким у величезному ніщо. Людина є той самий робот, який все робить за певними програмами. Єдина відмінність її в тому, що вона має серце, яке дуже гостро відчуває та дуже болісно переживає крах ілюзій, крах мікросвіту. Ми є абсолютно детермінованими. Ця визначеність може й добре впливати, моделювати наше життя, але попри всю «красу» тієї визначеності, вона все ж є саме обмеженням. Дуже багато речей ми робимо заради наших близьких. Хоч які то є речі, але свободи в цьому все ж немає.

Найстрашнішим є те, що цією «м’ясорубкою», що перемелює всіх нас, постає суспільство, яке робить усю брудну роботу руками людей, близьких людей, що в мільйони разів болючіше. Світ нагадує собою певний картковий будиночок, що на перший погляд є дуже нестійким. Та чому ж він не руйнується? Люди, що є заручниками його, що страждають від його насилля, самі ж підтримують його як ті титани, що тримають небо на своїх плечах. Кожен прагне вирватися з цього кола, але, насправді, він є умовою існування його, фактором, що підтримує його.

Єдине питання, яке виникає в мене під час таких розмірковувань, - що ж дійсно варто робити, для чого жити, чим керуватися? Видається, що всі ті цінності, прагнення, якими керується більшість, є пустими, нікчемними й нічого не вартими. Для чого вибудовувати успішну кар’єру? Щоб одного дня зітхнути та зрозуміти, що життя прямує до свого кінцевого пункту, а чогось дійсно вартого ти таки не маєш? А цей стандартний план дій: школа, університет, робота, сім`я… Чи дійсно знання оригіналів Платона забезпечить нам щасливе майбутнє? Я не певна. Звісно ж, я сама маю таке-собі бажання перечитати якомога більше текстів видатних людей. Я не є противником навчання. Просто, коли дивишся на світ та життя саме в такому ракурсі, то не можеш однозначно сказати, що зробивши якісь конкретні дії (як кажуть зазвичай – посадити дерево, побудувати будинок та виростити дитину) можна забезпечити собі світле майбутнє. Відтак, в душі – постійний запит, пошук, що, на жаль, не знаходить задовільної відповіді.

Певно, що набагато легше жити не вдумуючись що до чого, навіщо все. Та й треба мати сміливість, щоб зрозуміти всю казковість та ілюзорність світу, який кожен вигадав для себе свій. Усвідомивши це, як на мене, набагато легше збирати уламки своїх мрій. Приходить усвідомлення того, що  ти не є невдахою. Просто так склалося, так влаштований світ.

Але це аж ніяким чином не свідчить про те, що треба плисти за течією, нічого не намагаючись робити. Адже з кожного правила є виняток, і, можливо, ти і є той самий виняток. Можливо твої спроби розіб’ють цей лід, холод визначеності, можливо та «м’ясорубка» не зможе подрібнити тебе. Адже чим міцніше матеріал, чим витриваліше, тим важче його зламати…

Треба бути сильним, якомога сильнішим. Не живитися ілюзіями, не прагнути змінити світ та всіх навколо. Але треба прагнути змінити себе наскільки це можливо. Переробити себе з того м’якого та придатного матеріалу на грубий та непереробний шмат, який ні в якому разі не пройде через смертельну «м’ясорубку». Смертельну, бо це є дійсно смерть. Смерть жити так…

«Маленька» людина в цьому величезному світі. Що може вона змінити, що може залишити по собі? – Нічого. Для когось – нічого, а для себе все. Для всього світу, що бачив мільйони таких самих, дійсно нічого. Але для себе, для своїх близьких, що в певну мить є метою існування, – все. Немає аж ніякої необхідності бути найкращим для всіх, намагатися вписуватися в ті межі, що хтось, колись окреслив. Це постійне прагнення до пустого, до того, що є простою ілюзією, є безглуздим. Не треба кудись йти та щось шукати, адже все є в нас, вся та повнота, якою можна насититися. Так, для світу ми лише малесенькі люди, і нічим цього не змінити. Але для когось ми є усім світом…

Бугайова Анастасія - студентка 2 курсу, спеціальності "філософія" Національного університету "Києво-Могилянська академія". Рішенням конкурсної комісії цій роботі було присуджено 2 місце.