Робота надіслана на конкурс студентського філософського есе, що проводився в рамках відзначення Всесвітнього дня філософії в НаУОА

Найбільш вражаюче в людській природі -  це протилежності, які виявляються в ній в стосунку до усього. Людина створена для пізнання істини, вона палко її бажає, вона шукає її, але в цих пошуках втрачає шлях, приходить до замішання такою мірою, що здобута істина легко може бути заперечена (Блез Паскаль)

Усе навколо – це суцільні знаки питання, три крапки, усе є нез'ясованим. Таки не буде несподіванкою, коли скажемо, що  у цьому  центрі  нерозгаданості перебуває людина.   Специфіка балансування людини у світі нагадує карусель: опора (центр) – це сама людина, навколо опори – сидіння (метафорично –  смисли), що швидко обертаються навколо осі. Тут важлива суттєва заувага: функціонування смислів щодо людини як їхнього продуката не завжди матимуть заданий вектор траєкторії. По суті, все йде від людини, усе до неї і приходить. Але чи завжди людина може бути такою ж стійкою, наскільки довгим буде її (проти)стояння?  
Певно, вже  із етимології слова «сутність», тобто «людська сутність» (сутність ← суть) як зовнішній вияв, що означає справжній, існуючий, істотний – розуміємо і про внутрішній пошук істини, раціонального зерна як самошукання, самозаглиблення. Кожна людина – це певний пазл, шматочок мозаїки, і невідомо, чи ми входимо до пазлового малюнку, в якому десять частин, чи, навпаки, в якому десять мільярдів частин. Народжена людина не приходить у світ з уже сформованими знаннями, досвідом, уміннями. Так само і з життям: в одному випадку твій пазл буття, де ти як невід’ємна частина його, складатиметься легко, а у другому – потрібно прикласти багато зусиль і терпіння.

Для одних процес само/смислошукання у часо-просторових відношеннях є важливішим, аніж те, до чого ти прийдеш. Справді, як ти будеш до цього прагнути перекреслює навіть те, що ти досягнеш. Оскільки будь-яка річ ніколи не може повністю відкритися нам, а тільки якийсь із її атрибутів, то не буде так боляче на фінішній прямі, адже сенс у пройденому шляху чи у тому, який ще пройдеш, у тому, що ти переживав під час цієї дороги. Тоді що: потрібно правильно обирати мету пошуків?

Ми часто говоримо про світ, в якому перебуваємо, як нестерпний, немилосердний для життя. Нам не подобається його подвійність, алегоричність, де кожного разу потрібно борсатися як мала дитина. Якщо уявити світ як щось позалюдське, то він постає природнім. Йдеться перша за все про оголеність світу, а не про його подвійність чи нашарування смислами. Світ постає також звабливим: той, який притягує, а ще краще – заманює. Світ постає чистим, бо повсякчас відкривається (discover) суб’єктом у своїй повноті. Нам йшлося про два окремо розділені полюси: світ не тільки як фізичний субстрат чи матеріальна реальність, а й світ як духовне джерело (система цінностей і власне антропологічний світ. Справді, важко оминути людський світ, що діалектично існує як даний і заданий факт буття. Сюди входить і окреслення своєї особистісної території, освоєння і про-живання її, складний зв’язок із іншими людьми, врешті їх світами. Втім, важко констатувати таке розподілення, адже вона буде штучним, позбавленим внутрішньої енергетики буття, яка далеко не завжди логічна і позбавлена звичної для нас раціональності. Звідси виходить, що людині потрібно вкотре і вкотре переживати, рефлексувати, страждати, аби наблизитися до істини, не отримуючи її; постійно народжуватись і перероджуватись у світі, щоразу скасовуючи себе.

Однак «здобути істину» не означає осягнути її. Осягнення, зрозуміння та осмислення –  процеси, які передбачають собою ще тисячі шляхів віднайдення однієї, правильної. Коли тільки здобудеш істину, ти відкриєш її у зашкарублості  – вона не матиме і не подаватиме відкривачеві жодного сигналу. Тоді завданням кожного відкривача-шукача істини є надання форми ейдосам, якщо апелювати до Платона. Але якби не старалася людина витесати таку форму, яка б була застиглою у часо-просторовій парадигмі, згодом вона або хтось інший будуватиме іншу форму. У цьому ключі доречно використати термін І. Франка «поступ», під яким мається на увазі дві речі: усе на світі змінюється (поступається один одному); але невідомо, чи поступається у кращий/гірший бік. Тут справді важлива антиномія «кращий/гірший», оскільки лише у цій парадоксальній єдності і приховується натяк на розуміння людського буття. Людина – це завжди парадокс, тому протилежності не відштовхують, а лише окреслюють складний антропологічний світ.

Тому взаємини між людиною та вічними пошуками істини (використовуємо слово «взаємини», а не відношення, аби закцентувати увагу на певному «спілкуванні» між людиною та істиною ), по суті, себе самої, ніколи не приведуть до абсолюту. Більш того, відчуття абсолютного розуміння речей видається черговою пасткою буття, де людина опиняється тонкою тростинкою, загубленою у тривожних глибинах всесвіту.

Карповець Марина - студентка маґістеріуму, спеціальності "українська філологія" Національного університету "Острозька академія". Рішенням конкурсної комісії цій роботі було присуджено 1 місце.