Людина – це істота, сам спосіб буття якої – це усе ще не прийняте рішення про те, чим вона хоче бути і стати.

Виходячи з об’єктивної дійсності, можна з певністю стверджувати, що людина, як істота, народжується в цьому світі невизначеною. Отож, спробуємо розглянути проблему того, чим людина хоче себе бачити і чим стати, як питання самоідентифікації.

Відразу відзначимо: чи є взагалі проблемою те, що людина досі для себе не може прийняти рішення, чим вона хоче бути? Відповімо ствердно. Не варто шукати глибинних потаємних причин цього, досить буде лише вказати, що людина перебуває у світі безлічі речей та істот, яким вона, у принципі, може відвести відповідне місце у цьому світі. Тож залишається лише визначити таке ж відповідне місце в системі світобудови для самої себе, що, як показує дійсність, досі не досягнуто. А, отже, проблема є актуальною.

Розглядаючи витоки цього «неприйнятого рішення», тобто проблеми самоідентифікації, в історичному розрізі добуваємося до висновку, що (за словами самого М. Шелера) людина ніколи не ставала настільки проблематичною сама для себе, як у теперішній час. Включно до закінчення ранньомодерної доби історії людства (принаймні на теренах Європи) самовизначення людини з точки зору самого індивіда було нерозривно пов’язане з Богом та релігією, тому проблема вибору людиною була значно вужчою, а також більш трансцендентальною по відношенню до її земного побуту.

Поставити питання самоідентифікації, зробити його настільки актуальним, щоб перетворити людину у проблематичну для себе істоту, навряд чи могла б середньовічна філософська думка, адже такої ширини світогляду, як у людини ХХ століття, тодішнє станове суспільство не мало і близько. Актуалізація такої проблеми стала можлива лише внаслідок «довгого» ХІХ століття. Проте і сама суть вибору людиною того, «чим» вона себе хоче бачити стала більше плутатися з тим, «ким» вона хоче стати «тут і зараз». Відхід від духовної трансцендентальності, усвідомлення себе як образу і подоби Божої спричинився до утвердження матеріальної іманентності світу і соціуму. Людина стала прагнути утвердження як особистості в суспільстві та зайняти своє місце під сонцем, яке ще не так давно було недоступним, оскільки  проблема того, що таке людина, нерідко відходила убік. Руйнування класовості суспільства, швидкі якісні зміни в економічній, політичній, соціокультурній та іншій сферах поставили суспільство перед більш чи менш доконаним фактом, що можливості індивідів стають рівними у плані вибору «ким» (тобто певна соціальна роль з відповідними фунцкціями) їй бути за життя. Відповідно до тверджень Хосе Ортеги-і-Гассета ХХ століття перетворилося на століття безкінечних можливостей, і людина стала потопати у вирі цих перспектив. Напевно, з цим явищем корелює і те, що варіантів того, «чим» людина захотіла бачити себе, теж стає більше відповідно до звільнення свідомості людей від догматичних обмежень. Через вибір людини «ким» їй бути, вона намагається й осягнути те, «чим» вона є, і чи справді потрібно бути їй «цим». Можна стверджувати, що актуальність і гострота проблеми чим (та і ким) людина хоче себе бачити, прямо залежить від рівня розкріпаченості людської свідомості, широти світогляду, чого людина набуває у процесі розумового та психічного розвитку в історичній перспективі.

Погляньмо на нашу проблему під іншим кутом зору. М. Шелер пише, що наша епоха виявилась першою, коли людина стала повністю проблематичною, коли вона більше не знає, що вона таке, але водночас знає, що не знає цього. Передусім тому, що було достатньо розкритиковано основні три підходи до розуміння людиною себе. І головне, що випливає з того, що людина не знає, чим вона є, це те, що людина не знає, для чого вона є. Тобто, проблема самоідентифікації людини тісно корелює з проблемою пошуку смислу її існування, спроби розв’язання якої не менш важливі та послідовні. У певному розумінні невирішені проблеми самоідентифікації та пошуку глибинного смислу існування є двома боками однієї медалі, ребром якої є причинно-наслідковість.

При відсутності ultima ratio у вирішенні питання, чим є людина, у будь-якому випадку постає небезпека неправильно витлумачити також і сам смисл людського життя, що для індивіда є куди більш неприпустимим, ніж хибно самоідентифікуватися. Адже визначивши смисл свого існування, людина прагне реалізувати це своє призначення у дійсності, прагне мати певність, що поклала життя на істинний вівтар. Суть складності вибору полягає в тому, що людині не властиво погоджуватися на щось менше, ніж можливий максимум, той максимум, який буде вартим її життя. Саме цей максимум свого призначення для неї і видається як глибинний сенс буття, першопричина народження у світі, кінцева мета – як виконання цього призначення. Проте парадокс полягає в тому, що глибинного сенсу свого існування людина досі осягнути не може, а отже прагнення до максимуму завжди залишається незадоволеним. Погоджуючись на певний варіант самоідентифікації, що, у принципі, обов’язково трапляється на практиці, і чого вимагає потреба усунути невизначеність себе як істоти, людина так чи інакше обманює себе. Бо прагнення зрозуміти сенс свого існування та виконати осмислене таким чином призначення себе нікуди не дівається, а, швидше,  просто відходить на задній план. Звідси можна стверджувати, що людина постійно перебуває у внутрішньому конфлікті з собою, який породжується невідповідністю між тією роллю, яку людина виконує так чи інакше у світі та тією програмою максимум, до якої вона прагне в ідеалі. Знову ж таки, якщо людині невідомий глибинний сенс її існування, то тоді вона просто не в змозі вирішити, як їй самоідентифікуватися, ким чи чим їй бути на Землі.

Отже, це невирішене питання самоідентифікації породжує специфічний спосіб її буття. Залишається лише питання, чи може людина a priori вирішити цю проблему самоідентифікації.

Рішенням конкурсної комісії цьому есе було призначено 1 місце.
Про автора: Ткачук Аркадій - студент групи МІ-1 факультету міжнародних відносин, спеціальності «Історія» Національного університету "Острозька академія".