Я починаю говорити, бо не можу інакше. Називаю себе по імені. Немов я говорю з тобою, а не з собою. Я прагну зрозуміти себе, промовляючи до тебе. Скажи мені слово і визнай мене, як самого себе, бо я складаюся зі слів твоїх, коли настає мовчання, то світ мій руйнується, починається роздратування. «Я» вимагає заговорити до нього, моєму «Я» потрібні інші.

Є тіло, є плоть, яка має в собі керуюче «Я». Власне Я, тобто центральне, має психофізіологічну структуру ( тіло - психіка, слово - вчинки).  Воно примушує тіло виконувати дії: бажати, хотіти, робити боляче, іноді добре. «Я» буває асоціальне, а тіло ж  має у собі соціальний характер. Ми люди, ми подібні між собою, ми прагнемо пізнати себе крізь призму інших, ми прагнемо пізнати інших крізь призму себе.  Хочемо ми того чи ні, але люди мають вплив на наше самоусвідомлення, і ми під діями чужих думок  даємо продовження своєму  «Я». Часто буває, що людина, яка з’явилася у твоєму житті, раптово може змінити у тобі все: від улюбленої їжі та одягу до музичних смаків та поведінки. Весь цей переворот називають «хабітуалізацією», коли поведінка, дії, чи вчинки унаслідуються від інших людей, що нас оточують. Ми і підозрювати не будемо, коли наше «Я» прийме інше «Я», під дією якого не виникне третє бінарне «Я», а виникне взаємодія двох «Я», які змінюють один одного, змінюючи під час цього і себе, залишаючи місце для власного «Я», але і доповнюючись чужим, яке стає частиною нас.
Ми завжди прагнемо осягнути себе, пізнати, зрозуміти, але легше нам вдається поглянути на іншу людини і розібратися в ній. Нам так часто тяжко зробити вибір, прийняти рішення, почати жити, змінити щось, коли не порадимося з іншими. Людина собі не належить, «Я» давно стало чиїмось, воно, ніби губка, вбирає в себе сотні чужих думок, і створюється нова машина сприйняття.

Я інший, але я прагну діалогічності, бо не можу пізнати себе сам. Інтерпретації інших дозволять зрозуміти мені хід моїх дій та думок. За Полем Рікерем, не існує розуміння себе через знаки, символи, чи тексти, тому всі інтерпретації можуть іти лише від іншого «Я», а власне «Я» переосмислює себе і доповнює методом синтезу та аналізу.

У праці Поля Рікера «Я – сам як інший», автор звертається власне до філософів, які теж займалися цією проблематикою. Рікер апелює саме до французького філософа Гуссерля, який стверджує, «що немає іншого без Я». Справді, чи є ми самодостатніми у своїй самотності, чи є ми цілісними без іншого Я. Ми можемо критикувати інших, але власне Я рідко критикуватиме себе, таким чином, ми ніби обираємо людину-дзеркало, у відображенні якої ми бачимо щось подібне до себе. На себе крикнути, щось сказати, поділитися з собою майже неможливо, тому Я так прагне контакту. Ми є безликими, коли не маємо відображення, продовження себе у інших. Ми можемо бути самісними, тобто цілісними, але знову ж, чи не складається наша самість із частинок інших. Нами керують думки викликані іншими. Наша поведінка диктується іншими, якщо говорити за мораль, яка блокує природні бажання нашого Я. Із народження ми починаємо поводитися так, як цього бажають інші. Діти часто показують протест - робити те, що наказали батьки, але під дією обставин дитина ламається і все ж виконує наказ. Нас із дитинства формують інші. Ми вже народжуємося у системі, яка формуватиме нас, але наша самість не дозволяє до кінця втратити свою сутність, тому починається певна фільтрація чужих думок, які  насаджують Інші,  і які так чи інакше координують, управляють.

Якщо Поль Рікер розглядає Я у взаємодії Іншого, то Сартр бачить це як проблему, як небажання взаємодіяти з іншими, але він розуміє, що цього не уникнути. Інші – для нього Чужі: «Я не можу уникнути простору, в якому я беззахисний,  - одним словом, Я РОЗГЛЯДАЮСЯ». Так, не можна не погодитися з думкою Сартра, що кожне Я є під наглядом Іншого, який цікавиться, який звертається і ми не можемо уникнути цього, бо це означатиме невизнання Іншого. Сартр говорить, що причина самого себе в собі, а Рікер стверджує що причина самого себе в Іншому.   

Отже, наше Я не є самодостатнім, тому воно прагне бути цілісним. Ми свідомо робимо відбір серед Інших, щоб довершити себе в собі. Така система діє ніби своєрідний пазл, який вишуковує Я, щоб стати самісним. Так, відбувається певний мімезис, бо ми наслідуємо інших, але чи прагнемо ми пізнати себе через інших. Наше прагнення є поверхневим. Ми можемо бути асоціативними, але все одно пізнавати себе через інших. Відмова від інших не означає відмову від себе. Просто Я стає іншого наповнення, Я не бажає контактувати, можливо, воно нарешті навчилося існувати без Іншого. Асоціативність ніяк не можна вважати хворобою. Ми самі як інші, бо для когось наше Я теж є Іншим. Все перебуває у безперервності. Ми пізнаємо себе через інших, а інші можуть пізнати себе через нас. Своєрідна наповненість ( Я – Інші).

Світлана Марчук – студентка 4 курсу, гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія». Згідно із рішенням конкурсної комісії есе зайняло третє місце в конкурсі філософського есе 2013 року.