„Тільки переміщуючись в часі й просторі та в інші проблематики, живий філософ долає свою вузькість і починає універсалізувати запитання, які він ставить” П. Рікер

Філософії властива принципова незавершеність. Маючи своє „рушійне начало”, розгортання філософської думки, якщо й сягає свого кінця в одному інтелекті, то в іншому, пересідаючи на ґрунт відмінного досвіду, віднаходить нову проблематизацію і, як наслідок, набуває нової форми. Принципова відкритість до таких реінтерпретацій, що уможливлюють актуалізацію певної ідеї за відмінних обставин, і є ознакою її безумовної значущості. Теза Рікера, зазначена у заголовку, обрана нами як тема для нашої рефлексії саме з метою такої реінтерпретації: вона слугуватиме за „рушійне начало” нашої думки, яка, втім, буде не стільки строгою експлікацією закладеного сенсу, скільки довільним авторовим розмірковуванням про природу філософування у межах тематично заданого контексту.

Філософування є однією із форм інтелектуальної присутності у світі, яке поряд із науковим дослідженням, натхненним поетичним словом чи релігійним одкровенням, виражає претензію людського духу на відображення об’єктивного стану речей, втім, роблячи це на свій специфічний манер і обрамляючи здобутки власних рефлексій у свою специфічну форму. Тезу про унікальність філософії не слід, однак, тлумачити у сенсі привілейованості, особливого елітарного статусу, чи то у сенсі „цариці наук”: унікальність, в цьому значенні, не підносить філософію на вертикальній драбині форм пізнання, а радше визначає її статус і роль на горизонтальній площині з-поміж інших сфер духовного життя. Втім, не слід цю тезу й тлумачити як маніфестацію радикальної відмежованості, цілковитої самостійності і замкнутості філософії. Навпаки, differentia specifica філософії полягає у її відкритості, ненастанному прагненні до синтезу здобутого у інших царинах духовного життя, однак не для того, щоб розум, отримавши ззовні матерію для зростання, міг споглядати себе у своїй величі й красі, врешті обернувшись на самоспоглядача „у собі” і „для себе”, а для того, щоб віддячити, запліднивши інші сфери знання своєю живильною силою, надавши їм нового поштовху і бачення іншої перспективи. Цю фундаментальну рису філософії нам хотілося б позначити як експансивність, що проявляється не тільки у щільній пов’язаності філософії з іншими царинами пізнання, постійним залученням їх проблематик до поля власної рефлексії, а й у ненастанних зануреннях як до своєї історії, так і до історії інших галузей знання, що повинно слугувати підставою для вироблення плідної універсалістської настанови.

Спробуймо увиразнити ці властивості філософування – постійне обернення до історії, звернення до тематик інших сфер, потяг до самоуніверсалізації – які ми віднаходимо у тій чи іншій формі у більшості філософів, яких ми найбільше шануємо і найґрунтовніше вивчаємо.

Філософське мислення завжди історизоване, що означає не стільки його підвладність віянням Zeitgeist, скільки фундаментальну обумовленість попереднім досвідом філософування, з якого воно черпає почасти тематику, почасти підходи, втім, щоразу переосмислюючи їх, ставлячи давні запитання на новий лад, перетворюючи старі підходи й сполучаючи їх із новими. Неминучою для плідного філософування є рецепція інтелектуальних здобутків попередніх періодів, яка, однак, може бути не тільки філіаційною, а й критичною. Так, ми бачимо як теорія Аристотеля про чотири начала зростає із критичного аналізу поглядів ранніх грецьких мислителів і Платонового вчення про ейдоси, або ж як Локова критика положень раціоналізму, особливо теорії вроджених ідей, стає вагомим чинником його епістемології. Так само незаперечною видається значущість творчого переосмислення Марксом Гегелевої ідеалістичної діалектики для постання матеріалістичної доктрини або ж Поперовий аналіз концепції індукції Г’юма. Отже, всяке філософування зростає із попередніх філософій і для свого розгортання потребує ясного погляду, оберненого назад, до своєї історії.

Однак, плідне філософування характеризує не тільки чуйність до власної історії, а й тісна взаємодія із іншими формами осмислення світу, не тільки прагнення переступити границі свого теперішнього, а й переступити межі інших дисциплін, піддавши їх тематику філософській концептуалізації. Такий потяг обумовлений самим єством філософських запитів, і хоч первинно може бути спрямований на вузькоспеціалізовану проблему, врешті обертається розробками, що мають далекосяжні наслідки не тільки для осмислення питань, традиційно позначуваних як філософські, а й для проблематик інших дисциплін, перш за все гуманітарних, але почасти й природничих. До прикладу, феноменологія Е. Гусерля, має своїм філософським початком осмислення вузької, здавалося б, далекої від решти філософських проблем, теми – можливості побудови чистої логіки на засадах антипсихологізму, втім, розгляд цієї теми згодом обертається проектом чистої феноменології як універсальної науки, що повинна слугувати підставою для всього комплексу знання, як гуманітарного, так і природничого. Незважаючи на неоднозначну оцінку Гусерлевих змагань до строгості й універсальності з боку різних мислителів, вплив феноменології не тільки на філософські шукання, а й на гуманітарні дисципліни залишається безсумнівним: ним позначені психологія, соціологія, релігієзнавство, культурологія, літературознавство тощо. Звісно ж, Гусерлева феноменологія не поодинокий випадок. Згадаймо, Гейдеґерів проект Dasein-аналітики, розроблений у контексті головного питання „Буття і часу” – питання про сенс буття – який виявляється релевантним не тільки для філософської проблематики, а переступає її межі, стаючи натхненником нових концепцій у психіатрії, хоч і почасти через неправильне витлумачення Гайдеґерових ідей (йдеться про Dasein-аналіз Л. Бінсванґера). Той самий шлях – від вузької спеціальної орієнтації до виходу у простір інших дисциплін – ми зустрічаємо у такого напрямку філософської думки, як структуралізм, що зароджується як наукова методологія у лінгвістиці завдяки розробкам Ф. де Сосюра, та згодом застосування структуралістського методу іншими мислителями приводить до виникнення оригінальних концептів у царині етнографії (К. Леві-Строс), літературознавства (Р. Барт), психоаналізу (Ж. Лакан), історії науки (М. Фуко) тощо.

Так, ми бачимо, що філософія, хоч і починається із розробки певної спеціальної проблематики, тяжіє до все більшої загальності. Поряд із постійним зверненням до власної історії, такий потяг до самоуніверсалізації є конститутивною рисою специфічно філософської раціональності. Філософування ніколи не замикається на собі: досягши певного ступеня універсальності, воно переступає свої межі, обертаючись у інших сферах пізнання вагомими інтелектуальними здобутками. Саме ці риси, що є проявом експансивної природи філософії, є тим, що обумовлює її незаперечну інтелектуальну значущість у всій системі знання, хоч і філософія, пропонуючи свої розв’язання, не стільки збагачує скарбницю знання остаточними відповідями і граничними істинами, скільки розкриває горизонт для нових запитань і проблематизацій. Втім, в цьому й полягає її особливість: філософії властива принципова незавершеність.

Про автора: Фостяк Тарас - студент магістерської програми з філософії Національного університету „Києво-Могилянська академія”