“Надзвичайно важливо для людини знати, як належним чином посісти своє місце у світі, та правильно зрозуміти, якою слід бути, щоб бути людиною”
(І. Кант)
.

Дивовижним чином можуть часом двоє незнайомців розмірковувати на самоті про одні й ті самі речі, вишукуючи різні шляхи до істини відповідно до відмінностей у поглядах на світ і на самих себе. Так, у XVIII сторіччі стару загадку фіванської Сфінги намагалися відгадати німець Іммануїл Кант та українець Григорій Сковорода. Що таке людина? Яким є її місце в цьому світі?

Колись геніальна здогадка Едіпа врятувала ціле місто, утім, неправильна відповідь на це вічне питання і донині може коштувати багатьох життів. Це яскраво ілюструють коричневий та червоний різновиди приниженої, але не знищеної ще й досі політичної чуми — хвороби, яка не так давно підкорила майже увесь цивілізований світ. Справді, від бажання створити щасливе суспільство до побудови тоталітарної тюрми лише один невеличкий, ледь помітний крок. Ще на початку революційних зрушень у Російській імперії поет і мислитель Андрей Бєлий у романі “Петербург” підкреслив опозицію між Кантом та Сковородою. Перший із них вабить інфантильних революціонерів, не здатних визнати власну ідентичність і схильних вклонятися авторитету всезагального та суспільно корисного блага, якого необхідно досягти ціною будь-яких жертв. Натомість другий визнає кожну людину неповторною та здатною досягти свободи через усвідомлення власного — не спільного — призначення. Як тут не згадати статтю Славоя Жижека “Кант та Сад — ідеальна пара”, де філософ пропонує образ маркіза де Сада у вигляді екзальтованого кантіанця, який відважився реалізувати ідеї свого великого вчителя з Кенігсберга до кінця? Тож чи справді великого Канта можна вважати батьком тоталітаризму?


Етичні праці Іммануїла Канта сьогодні дуже важко сприймати, зберігаючи тверезий погляд на їхній зміст, оскільки більшість читачів уже мають сформовані суспільством думки про Канта як мудреця і якогось земного бога філософів, чия, скажімо, інтелектуальна чесність, або пунктуальність, або майже будь-яка інша характеристика слугує для оспівування в нескінченних дифірамбах. Доброчесність, моральні імперативи, ставлення до людини як до цілі — це з року в рік оспівує майже кожен викладач філософії настільки впевнено й натхненно, що студенти не можуть не вірити. Врешті, коли читач бере в руки Канта, він уже не відрізняє живого мислителя від колективно створеного нерухомого ідола. Якщо спробуємо звільнитися від віри в Кантову “філософську святість”, то побачимо його зовсім по-іншому. Наприклад, відома “Метафізика моралі” може в якомусь сенсі позмагатися з найбільш страхітливими оповіданнями Говарда Лавкрафта. Якщо в останнього часто буває, що під обличчям колись живої знайомої людини ховається чудовисько, яке знищило її та відібрало в неї лице (“Життя Чарльза Декстера Варда” і “Той, що шепоче у пітьмі” найвиразніше розкривають цю тему), то в Канта кожна людина має поєднати в собі як жертву, так і чудовисько. Постійні заклики до підкорення всезагальному законові (як шкода, що Кант не встиг прочитати блискучий памфлет Г. Гегеля “Хто мислить абстрактно”), до життя згідно з пустими та безбарвними принципами, до розуміння світу й самого себе через призму вічних та незмінних обов'язків (навіть обов'язків людини перед самою собою!) – що це, якщо не перетворення Всесвіту в гнилу тюрму, звідки немає виходу? Кант міг би канонізувати античних мучеників — Сізіфа, який постійно котить свій камінь, і Данаїд, які вічно наповнюють бездонний піфос, — звісно, якби Сізіф та Данаїди довели йому моральність таких дій. У “Метафізиці моралі” Кант зазначає: “Свобідна воля та воля, підкорена моральним законам, — це одне й те саме”. Чудово, але звідки беруться ці моральні закони? Кожна людина творить їх, беручи за основу загальновідомий категоричний імператив Канта. Один із персонажів “Фауста” Й. В. Гете — доктор Вагнер — створив гомункула, істоту з безмежними знаннями про Всесвіт. Якби гомункул якимось чином убив свого творця для того, щоб замінити його в суспільстві, прикидатися Вагнером, будучи при цьому штучною істотою, химерним породженням своєї жертви,  це могло б нагадати людину, яка живе “за Кантом”. Так, Кант, протиставляючи царство природи (необхідності та зумовленості причинно-наслідковими зв'язками) царству свободи (зумовленості моральними імперативами), ніби закликає кожного до створення такого “гомункула” у власному розумі. Просвітник-Кант ненавидить природу; зовсім інша річ — світ химер людського мислення. Так, у стародавні часи людина, замість того, щоб поклонятися величній та недосяжній блискавці, вирізала собі з дерева Перуна і переводила сили природи в зрозумілі для розуму образи. Перун — це чудова можливість для розвитку сакрального різьбярства, приклад того, як творення моральних законів допомагає тренувати розум. Але хіба кантівська людина розуміє своє місце в цьому світі? Поклоніння штучним богам, ідолам, примарам — не має значення, матеріальні вони чи ідеальні, — лише віддаляє людину від свого єства. Відомо безліч анекдотів про монотонність і незмінність режиму Кантового дня. Але в такій незмінності немає нічого дивного, коли йдеться про людину, котра сама створила зі свого життя зачароване коло, змію, яка вічно гризе свій хвіст.

Григорій Сковорода хвіст не гризе: “Кинь Коперникові сфери, В серця свого глянь печери!” – закликає мислитель. І наскільки більш виваженою та мудрою здається ця порада, особливо на фоні філософії Канта. “Зоряне небо” як символ царства природи та астрологічних причин земних наслідків Кант протиставляє “моральному законові”, що є всередині людини.

Незважаючи на схожість образів, ці двоє сучасників, німець та українець, говорять про зовсім різні речі: Кант хоче замінити природу розумом, Сковорода, замість наукового осмислення світу, звертається якраз до найбільш таємничої та водночас близької людині частини природи — до серця. У цьому й полягає різниця між мудрим подорожнім, який навчав народ, говорячи його ж мовою, та кенігсберзьким професором – просвітником і вченим, який ніколи не покидав свого міста і писав складні трактати, зрозумілі лише іншим науковцям. Так, немає сумнівів: Кант дуже розумна людина, він великий мислитель, чий внесок у розвиток світової науки й культури важко переоцінити. Утім, мудрим він не був. У своєму прагненні досягти постійності та певності Кант перетворив себе в штучного “Перуна”, в ідола, якому вклоняються й досі, не розуміючи, що справжнє життя — це постійний рух, це постійне палання сердечного вогню, і лише через усвідомлення цього людина може знайти та посісти власне місце у живому й рухливому світі, щоб досягти найвищої цілі кожного — радості.

Про автора: Олександр Артамонов – студент 3 курсу, філософського факультету Лвівського національного університету ім. І. Я. Франка

Рішенням конкурсної комісії Олександр Артамонова зайняв 1 місце у конкурсі філософського есе - 2014