Самому себе вдосконалювати, самому себе навчати та, у випадку схильності до зла, розвивати в собі моральні якості — ось у чому обов’язки людини

Трактат «Про педагогіку» виходить у світ тоді, коли Кант поступово його покидає. Він уже давно не читає лекцій, заочно залишив посаду в університетському сенаті; майже всі його друзі вже померли, а текст до публікації готує його колега професор Ринк. Сам Кант перебуває осторонь філософії, яка, одначе, залишається його єдиною супутницею впродовж усього наукового життя.

Текст трактату виказує свою штучність. Печатки вже зовсім іншого Іммануїла з нього не витерти, навіть якщо в цьому винен редактор-видавець. Час грандіозних Критик уже минув, а вогник розуму їхнього автора поступово гасне. Минув і час «Антропології …» з її невтішним висновком щодо природи людини. Поступово минає і життя самого Канта, але дещо все ж залишається.

Виявляється, усього корпусу текстів було замало, і після відставки професор продовжує публікувати власні роботи. Вони вже не провіщають жодних переворотів чи революцій, їхній предмет є значно скромнішим. Але скрупульозна методичність і прискіпливість Іммануїла не згасають. Навіть на восьмому десятку свого життя він повертається до засадничої тематики педагогіки.

Це вже далеко не трансцендентальні засади можливого досвіду і не конституювання когнітивної здатності суб’єкта, проте сталий імпульс обґрунтування умов чого-небудь нікуди не зникає. Навіть якщо це стосується виховання дітей, усе має відбуватися в неодноразово перевірений спосіб, котрий не може суперечити усій попередній доктрині.

Пієтистський етос не залишає немічного Іммануїла навіть в останні роки його життя. Усі попередні обґрунтування автономності суб’єкта, загальнозначущих цінностей та універсальних правил поведінки не знімають вимогу щоденного вправляння у вдосконаленні самого себе. Навіть у сухій І Критиці доктрині розсуду відведено значно менше місця порівняно з дисципліною розуму. Цей мотив розвинуто і в ІІ Критиці, котра перебирає регулятиви першої задля впровадження їх у царину людської практики.

Невтішні висновки «Антропології …» не є фатальними — завжди залишається можливість виправити себе. Та навіть цей процес навряд може коли-небудь бути завершеним. Кантів проект Просвітництва містить у собі все той же мотив перетворення — виходу з одного стану в інший — де має відбутися набуття людиною всіх можливих універсальних характеристик громадянства, моральності, публічності тощо.

Усі пропозиції Канта за визначенням універсальні та видаються сформульованими sub specie aeternitatis для істот, які мають стати досконалими. Проте, останній постулат усе ж залишається регулятивом. Це не означає песимістичної відмови від упровадження Іммануїлових настанов через їхню складність. Радше тут міститься постійна можливість віддалення остаточної мети на шляху вдосконалення, яка, врешті, завжди залишатиметься недосяжною для будь-якої людської істоти.

Великий розум, що поступово згасає, не полишає своїх спроб передати ще жевріючий вогник іншим. Дуже близький до скону Кант звертається до наймолодших, які могли б стати продовжувачами його грандіозного проекту. На схилі досконалого життя Іммануїл ще раз нагадує про все написане раніше. Він не гарантує остаточного вирішення найважливіших проблем і набуття особливого стану, в якому не існуватиме жодної згадки про них. Натомість укотре повторює звичний припис, який сам не втомлюється  здійснювати, — розвивати в собі моральність, долаючи власну невтішну природу.

Шлях до висот людяності, таким чином, полягає в постійній боротьбі з тягарями власної природи, що передбачає схильність до зла, однак не є вироком. Перепустка до Кантового царства свободи є лише фундаментом можливої споруди людяності кожної істоти. Адже після входу до цього царства вся відповідальність за таку споруду покладена на її будівника, який, як це не дивно, опиняється перед зовнішнім обов’язком розвитку самого себе. Однак це світ Іммануїла, тому і правила там введені ним. А все його життя демонструє кожному можливість їх здійснення, яке, знову ж таки у дивний спосіб, може бути припиненим лише чимось зовнішнім і незалежним від суб’єкта, як це і сталося з самим Кантом на вісімдесятому році його життя.

Про автора: Андрійчук Ігор – студент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Рішенням конкурсної комісії Андрійчук Ігор зайняв 2 місце у конкурсі філософського есе - 2014