«Ми мусимо навчитися чути себе українцями— не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виїмка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його».
І. Франко. Одвертий лист до галицької молодежі


Сьогодні, вчора і завтра в моїй країні йде війна. Україну роздирає на частини.  І те, що я вбачаю головною проблемою нації – це питання національної єдності. Ми живемо в тому історичному моменті, коли перед кожною людиною, що проживає на території  України, постає одне важливе питання: не просто «бути чи не бути українцем?», а  «лишатися українцем чи ні?».  І вже далі «Лишатися в Україні – чи ні?..»

 


Щоб віднайти відповіді на ці питання, ми маємо здійснити ту велику внутрішню роботу, про яку писав Франко: пізнати себе як українців, присвоїти собі ці знання і діяти щодня – від ранкової яєчні і до опівнічного «добраніч» - згідно з цими знаннями, як українець.

Іван Франко каже, що місце проживання не визначає національність: важливо, не де ми знаходимося, а ким себе відчуваємо. Немає різниці, народилися ми на Заході  чи Сході України (а може, і закордоном), говоримо картопля, мандибурка чи бульба, цитуємо Шевченка, Франка чи Іздрика – в кожному випадку з народження несемо в собі часточку України. В когось вона яскраво виражена, в когось – ховається глибоко в душі. Проте вона гарантовано з нами, навіть, якщо ми перетнемо географічні кордони України. Ми можемо вдавати з себе поляків, англійців чи американців. Можемо навіть змінити громадянство. Але ми  не станемо не-українцями, навіть якщо цього захочемо.  І це те, що  ми маємо пізнати – можливо, навіть зізнатися собі в цьому.

А після пізнання і прийняття, як каже Франко, настає час для засвоєння.

Давайте поглянемо на слово «засвоєння». «За-своїти» значить «зробити своїм», «зробити частиною себе», «включити в себе». І це найкраще, що ми можемо зробити з «українцем в собі», з «Україною в собі» – засвоїти.  Письменник закликає прийняти, «зробити своїм» факт України в собі. І наполягає на тому, щоб бути не голослівними, а підтверджувати свою українськість діями.

Нещодавно знайомий нашої сім’ї сказав у розмові: «Я украинец внутри,  а говорить могу и по-русски». Чи можна вважати себе українцем, якщо не несеш, не поширюєш і не розвиваєш українське? Навіть якщо це «лише» українська мова. Особливо якщо це мова. І тоді що ми бачимо довкола? Що я, як підліток, «майбутнє нації» бачу в своєму колі спілкування, в найближчому оточенні? Кожен другий сьогодні обдурює себе. Кожним словом, тисячами російських слів щодня, ми добиваємо українську культуру. Якщо й далі жити та чинити саме так, Україна зникне не тільки для «українців», а й для інших націй. Саме тому, я вважаю, нам необхідно вивчати мову, історію, географію. Не для того, щоб мати гарні оцінки, чи просто знати набір фактів, а задля пізнання сутності нації та її характеру, задля життя та творчого розвитку всього українського. Задля життя та творчості своєї – безсумнівно! – української душі. 

Але як я, п’ятнадцятирічний підліток, можу зрозуміти, що «процес засвоєння» відбувся?

Франко пише, що доказами стануть біль, радість і розуміння проявів життя «організму», частиною якого ти є, а себто України. І тоді – час діяти. Але…

Мені  п’ятнадцять. У мене свої щоденні задачі, мрії та підліткові драми.  Єдине, що я можу робити – це добре вчитися. У майбутньому маю скласти іспити, вступити до вишу, здобути освіту, отримати професію, влаштуватися на роботу, створити сім’ю. І зараз я не прагну  вирішити проблеми нації, а тільки часом про них замислююсь. Що я зробила для розвитку України? Ще нічого. Але розумію, що втрачу частинку себе, якщо нічого не здійсню у дорослому житті. Тому я вбираю здобувати знання. Завдяки цьому я, щонайменше, зможу стати ніби окулярами для інших. Розповісти і показати, яка наша Україна. Коли  я поїду  закордон, спершу мене спитають «Як тебе звати?». Далі, як іноземку, поцікавляться «Звідкіля ти приїхала?». Звісно, я відповім, що я українка. І вже далі мене  розповісти про домівку, Батьківщину. 

І я розумію, що це саме та мить, коли я нестиму відповідальність за представництво цілої нації. Тої, частиною якої я є. І тоді я пошкодую… Пошкодую, що не довчила, що не поцікавилася, що не можу відповісти на всі запитання іноземця, що не можу знайти слова, аби найкраще описати. Мені стане соромно – не впоралась. І не  тому, що Україна «не така». А тому що я недовчила.

Після цього в мене два шляхи: ти або працюєш, намагаєшся зрозуміти, відчути ще глибше «душу» України, або здаєшся – і робиш крок у чужий бік.

Що виберу я? Мої однокласники? Мої брат та сестра?

Чи зможемо ми несвідому українськість, яка вже є потаємною часткою нашої душі, зробити явною? І всі здобуті в школі знання зробити не просто «багажем», а своїм життям, своїм болем, своїми радощами, своїми надіями? Чи зможемо ми не на словах, а на ділі бути українцями? Чи виберемо ми «лишитися в Україні», щоб щоденною працею змінювати її, змінювати націю, змінювати себе?

Я не знаю відповіді на це запитання. Але я хочу, щоб вона була ТАК.

Катерина Кравцова - учениця 10-го класу НВК «Святошинська гімназія», м. Київ.

Есе здобуло ІІІ місце на конкурсі філософського есе, що проводився до Всесвітнього дня філософії - 2016.