«Я, – говорить, – з Центральної частини України. Тобто я українець офіційний, беззаперечно українець, і, чесно кажучи, не дуже люблю менталітет западенців, не розумію я характер донбасівців, ну, і само собою, взагалі не хочу розуміти, що собі думають кримчани», – він не соромився, не опускав очі, не заїкався. Це була його нормальна людська позиція. Українець – центральний, правильний, не приєднаний від Польщі, не забраний Росією.

«Я вродилася на Закарпатті. Ми не такі, як всі українці, це стовідсотково. Ми все в дім, а ви все з дому. Ми все собі ґаздуємо, все харимо, прибираємо. Руські, зі східної частини України, вони, знаєш, не такі дуже порядні. У нас і вино на осінь, і городина в банках на зиму, і в хаті похарино, бо Закарпатська жінка все в дім. Чоловіки у нас все на заробітках у Москві, чи на Чехах, але ніхто не лінується, все життя працюємо», – вона точно знає, що на Закарпатті інший менталітет, що вони «інші українці». Дивиться прямо в очі, погляд не відводить. У жінки чітка позиція свого менталітету, своєї крові, свого покрову – Закарпатського.


«Просто у нас тут все по-іншому, по-другому. От ти звідки? Суми? Це північ? Ну от, а ми тут в Криму все сприймаємо не так. Не знаю, за всіх не говоритиму, але я не відчуваю себе українцем. І росіянином не чую. Зараз модно говорити, що ти – громадянин Всесвіту. Так я себе і ним не відчуваю. Я – особливий українець, з російською кров'ю і грецьким розумом. Чи хто там раніше в Криму жив?», – посміхається, жартує. Арсен ніколи не знав точно, хто він. Нуль самоідентифікації, 17 років і повна невизначеність у житті. Говорив, що буде вільним художником, хірургом або перекладачем китайської. Про менталітет ніколи не думав.

До чого я це все? Навчитися чути себе українцями без кордонів – ось що важливо, коли на кордонах не зовсім спокійно. Це як підсвідомо захищати себе покровом цілого народу, а не ділити себе на «тих» і «цих». Підсвідомо не виправдовувати та підсвідомо не звинувачувати. Виходить, що важливо сприйняти і прийняти теперішню Україну з усім її болем, з усіма її людьми, з їх менталітетом, з культурними результатами століть і в усіх її новоутворених етнографічних межах. Прийняти гордо, зціпивши зуби і полюбивши без докору та сумніву. Бо найстрашніше, на мою думку, етнографічні межі головного мозку – коли кордони в душі, а не на карті, і коли культурна спадщина народу розподіляється на «прийшло до вас з Польщі» та «це було ісконно наше, руське, тож віддавайте назад, ми вам не дарували, а дали потримати на 60 років». А найболючіше – коли такі думки пульсують у цілої нації, у головах тисяч-сотень людей. Іван Франко говорив, що треба боліти кожним її (України) частковим, локальним болем. Так от, знаю точно, де зараз найбільш боляче – стріляє десь зліва, це серце, лікарю?

Чи розуміємо ми всі прояви її життя? Чи відчуваємо себе частинками України? Відчуваємо, але частинками розосередженими: частинка на Сході, сотня за Заході, тисяча в центрі, мільйони разом. Стадія відчуження не почалася, більше того, революція Гідності змінила левову частку загальної свідомості. Люди згуртувалися та самоідентифікувалися заради практичної консеквенції – любові всепробачаючої, яка возить волонтерську допомогу на Донбас, в тилу плете «зеленку» та шинкує сухі борщі з «Бабським батальйоном», в’яже шкарпетки, збирає пластик на протези бійцям, нарізає бутерброди на Майдані, організовує наметові табори для дітей-переселенців, альтруїстично вчить із ними українську, альтруїстично розказує їм історію їх же народу. Цей практичний результат – результат самоусвідомлення без меж, коли немає «ваших» і «наших». Коли є люди, які тут і зараз, яким потрібна допомога, і вони – українці.

Любити країну треба не нарікаючи, відчувати себе українцем не конкретного регіону, бо коли на кордонах неспокійно – найспокійніше має бути у взаємовідносинах народу.

Ковальов Сергій - учень 9-В класу Комунальної установи Сумська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 7 імені Максима Савченка Сумської міської ради
Керівник: учитель української мови Павленко Світлана Сергіївна

Есе здобуло І місце на конкурсі філософського есе, присвяченому І. Франку, що проводився до Всесвітнього дня філософії - 2016.