Людина нового покоління ХХI століття була й залишається головним об'єктом вивчення не тільки вчених, але й діячів мистецтва. Нове століття принесло небачені досягнення в науці, техніці, розвитку цивілізації, але все ж головним його надбанням стала Людина, яка навчилася керувати швидкісними машинами, підкорила космічний простір, збагнула невідомі таємниці Всесвіту. Але вона й досі залишається і сильною, і слабкою.

Що найбільше сьогодні турбує кожну Людину? Напевно, як і завжди, страх самотності! Страх бути незрозумілою, неприйнятою, упослідженою. Тому й майстри мистецтва цю тему вважають проблемною, важливою, головною!

Мистецтво ХХ століття немов через збільшувальне скло розглядає Людину, намагаючись зрозуміти її сутність, проблеми. Хто ж вона: «невдала конструкція», жертва цивілізації й прогресу чи вершитель доль людства? Особливо цікавлять мистецтво проблеми взаємин людини й суспільства. Ці стосунки надзвичайно складні й різноманітні. З одного боку, мистецтво возвеличує людину, прославляє її духовну міць і фізичні можливості. А з іншого – людина опиняється перед вирішенням складних життєвих і соціальних проблем. Не завжди вона здатна зробити це самостійно, без чиєїсь підтримки. Тоді вона йде у світ власної душі й розриває звичні відносини з навколишніми. Неприємності дуже часто обертаються для людини втечею у світ абстрактних мрій та ілюзій. Тоді зміщується звичне бачення світу, дійсність спотворюється, перекручується до абсурдності. Простір і час утрачають природні обриси й форми, а людина опиняється в хиткому й незвичному світі.


Знайомлячись із творчістю відомого художника ХХ століття Сальвадора Далі, ми переконуємося, наскільки складно й суперечливо сприймав митець навколишній світ. У його картинах з'являються фантастичні видіння, протиприродні сполучення предметів і речей, ледь вгадуються портретні обриси людини. Особливе враження на мене справила картина «Сталість пам'яті». На пустельному, немов вимерлому, тлі представлена дивна істота, що нагадує залишки якоїсь морської тварини. У ній одночасно можна побачити риси обличчя людини й равлика без раковини. Три м'яких, наче плаваючих, циферблати годинника показують різний час. Вони вмонтовані в безлюдний безповітряний пейзаж, наводять нас на думку про тлінність людського життя, плинність і монотонність часу. Мурахи, що плазують на кришці годинника, нагадують про нескінченну життєву суєту, про людський мурашник, про нікчемність сьогоденних устремлінь на тлі вічного буття. Так, у цьому житті порушений звичний, природний порядок речей, а тому і час зупинився назавжди. Настав «кінець часів»? Дивна м'якість годин, особливо циферблата в центрі картини, перетворюється в обличчя самого художника. Усе пливе, тече, змінюється. Чим це можна пояснити? Чому художник саме так бачить життя людини? Думаю, що картина відображає зацікавленість Далі досягненнями сучасної науки, зокрема, його захоплення теорією відносності Ейнштейна. Усе у світі відносно. Чи можу я із цим погодитися? Звісно, так! Але як фантастично та правдоподібно зумів про це сказати сюрреаліст Сальвадор Далі! Знову якась апатія, тривога. Але бачу, що фарби говорять про інше. Адже людина намагається в цьому світі відносності утриматися, вистояти, вижити. Іде боротьба за життя. І кожен шукає своє місце в цій круговерті.

Переді мною фотографія Баса Яна Адера. Твір існує в трьох іпостасях: фільм, фотографія, листівка, розіслана друзям художника. Адресатів запевнили, що вони побачать щире вираження горя, але причину його не повідомляють. Від цього тривога тільки посилюється. Дивлячись на спотворене, заплакане обличчя художника й напис «Не можу сказати, як мені сумно», який точно виражає самотність людини в горі, глядач мимоволі згадує сумні хвилини свого життя. Неголосно, але переконливо художник нагадує нам про величезну прірву між людьми. Так бачить людина себе й так відчуває в цьому світі. А фінал ще трагічніший. 1975 року для виконання свого нового проекту під назвою «У пошуках чудесного» Адер відправився один на крихітному човні від мису Кейн Код у двомісячне плавання через Атлантику. Човен перекинувся, і ніхто більше не бачив Адера живим. А якби поруч був хтось, хто міг би допомогти? Чому знову один? А перед очима та ж фотографія. Що це? Передчуття чогось страшного? Можливо, це доля, у яку вірив художник?

А ось яким бачить Людину Гастон Філіп. Масивна голова без рота, але з одним величезним оком, лякає й заворожує. Персонаж картини, написаний у манері ілюстрацій коміксів, знову й знову з`являється у творах митця. Роботи його заселені окремими частинами людського тіла, вони розташовуються серед безладно розкиданих баночок з-під фарби й пензликів. Усе це уособлює різні боки особистості митця! Ці «шматочки людського тіла» палять, співають, борються один з одним. Невипадково, думаю, художник утвердив за собою міцну репутацію абстрактного експресіоніста. Ось уже де експресія й абстракція. А колір! Звернімо увагу на колір. Так, це вже натуралізм: колір крові й людського м`яса. Одинокий художник, предмет постійних насмішок, він справив великий вплив на наступні покоління. Друг і сучасник Гастона, Де Кунінг зробив дуже тонке зауваження про природу творчості художника. Виявляється, що мова тут іде про «свободу», тобто голова сама по собі, руки й ноги теж. А єдиного цілого немає навіть у людині? Парадокс та й годі. Отже, навіть немає злагоди, миру, гармонії в самій людині?!

Відчайдушний крик болю, жаху й страждання людини відображений на картині «Крик» норвезького художника Едварда Мунка. У житті маленької непоказної людини сталося щось жахливе. Затиснувши голову руками, вона кричить, і в крику здригається все її тіло. А в цей час два її супутники спокійно й байдуже віддаляються, не звертаючи на неї ніякої уваги. Їхні постаті розчиняються в передзахідних променях сонця, виразно підкреслюючи атмосферу крижаної байдужості до самотньої, покинутої напризволяще людини. Важко, правда? А ось я б підійшла, заговорила, допомогла. Не змогла б пройти просто так.

На які думки наводить мене картина Ороско Хосе Клементе «Стіл загального братства»? Слово яке гарне – братство. Але що ми бачимо? Група представників різних народів світу зібралася навколо монументального столу, люди майже не спілкуються одне з одним. Значення розгорнутої книги з чистими сторінками не зовсім зрозуміле. Може, вона означає відправну точку дискусії, можливість заново написати історію. Так художник, використовуючи мистецтво, висловлює свою точку зору: якщо навіть не можна домовитися, то треба хоча б спробувати. І я з ним згодна. Людина живе серед людей, і їй треба вчитися домовлятися.

Мистецтво ХХ століття пропонує людині піти від міської суєти, знайти місце, сповнене природної чарівності й краси. Представники ленд-арту  кличуть людину на лоно природи, оперуючи великими просторами води, землі, каміння й рослинності. У їхніх творах можна спостерігати зміни земної кори, трансформацію клімату, рух материків, старіння гір, народження або загибель річок, морів і озер.

1970 року американський художник Роберт Смітсон побудував знамениту «Спіральну дамбу» довжиною в 480 метрів! Вона викладена з каміння й землі на мілководді Великого Солоного озера в штаті Юта. Художник пропонує глядачам покинути межі звичайного життєвого простору й здійснити, як і він сам, захопливу подорож у світ природи. Спіралевидна структура споруди дозволяє, на думку художника, максимально наблизити людину до навколишнього середовища. Навіщо? Щоб відпочити, набратися сил. Може, це вихід? Згодна. Це непростий, непрямий шлях до гармонії, навіть довший, але він є.

У 80-ті роки ХХ ст. в українській поезії відбулися якісно нові естетичні зрушення, які дали підставу критикам твердити про еволюційний поступ модернізму, що ввійшов у пізню фазу свого розвитку. Відмирання соцреалізму з його казенними догмами спонукало українських
поетів П. Гірника, П. Мідянку, В. Герасим’юка, І.Римарука та інших представників покоління 80-х до художнього втілення відомих екзистенціалів: відчуження людини в суспільстві, її приреченість на самотність, страждання, відчай, драма внутрішнього вибору, переживання екзистенційного часу тощо. Єдиним порятунком стала втеча митців у внутрішній світ своєї творчості, відмежування від ворожого й абсурдного суспільного середовища, плекання самотності. Таким чином, загострене відчуття людської незахищеності, одинокості у посттоталітарному суспільстві стало одним із основних витоків мотиву самотності, що
пронизує ліричні тексти поетів 80-х. Проблема відчуження, результатом якої є самотність людини, стає наскрізним екзистенціалом поетичного світу П. Гірника. Більшість поетичних збірок («Спрага», «Коник на снігу», «Брате мій, вовче») пронизує конфлікт особистості і світу, що вияскравлює так звану «абсурдну свідомість», тобто переживання людиною свого розладу зі світом. Світ у поезії П. Гірника постає дисгармонійним, розіп’ятим на хресті людських протиріч і сумнівів. Людина у цьому світі перетворюється на самотнього блукальця світами, на стомленого подорожнього:

Поділений на три пітьми, 
Розіп’ятий самим собою,
Ти залишаєшся з людьми
Відлунням, кров’ю, самотою.

Усамітнює ліричного суб’єкта і приреченість перебувати у замкненому просторі суспільства, а з іншого боку – тягар обов’язку й рокованості рухатися важким шляхом – бути належним до великої і трагічної нації:

Бо йдеш дорогою, яку
Не маєш права залишати.
І руку стомлену й важку
Не подають тобі як брату.

Як тільки не намагалося мистецтво ХХ століття поглянути на людину! Кубісти зводили людську сутність до найпростіших геометричних форм, просторових сполучень кубів, трикутників і призм. Митці дивилися на людину очима дитини, а значить, спрощено й часом примітивно. Людину протиставляли суспільству, підкреслюючи її абсолютну самотність у навколишньому ворожому світі. Тема трагічної долі людини, її відстороненість від суспільства стала однією з провідних у мистецтві нового часу. Твори живопису, літератури, музики й кіно передають розгубленість, відчай і страх людини, що живе в потворному світі насильства й брехні, у них відтворюється атмосфера жорстокості, тривоги й містики.

В умовах розквіту комунікацій, коли людина не мислить свого існування без ліфта, метро, літака, телефону або комп'ютера, художні експериментатори ХХ і ХХI століть ставлять перед собою завдання вдосконалення життєвого середовища, надання допомоги заблуканій і грішній людині. Яким шляхом піде мистецтво третього тисячоліття? Яким воно побачить людину в недалекому майбутньому? Ось питання, на які, імовірно, мистецтву належить відповісти в найближчий час.

 

Осадча Катерина - 10 клас Конотопської гімназії Конотопської міської ради Сумської області

Есе підготовлене в рамках проведення Всеукраїнської олімпіади з культурології - 2017.