«А роки, як розсідлані коні…» зринули в пам’яті слова колись почутої пісні. А й дійсно, як коні … пронеслись степом життя, витоптуючи копитами подій тоненьку, беззахисну ковилу мрій, ламаючи привабливі у своїй весняній початковості та такі колючі у своїй осінній суті стебла чортополоху, фиркаючи від духмяно гіркого запаху полину та посилаючи навкруги заворожуючий ритм свого життєвого галопу. Спонукувані мріями, вони увесь час поспішали за видноколо надій і сподівань.

‒ Роки, роки..., ‒ подумки зітхнув він. Сон оминув його стороною. Навіть легеньким подихом не торкнувся його вік. Сьогодні сну вже не буде – безнадійно зринула думка. Підвівся і тихо вийшов з хати з наміром затягтися димком сигарети.

Над двором, над полем, що починалося відразу по другий бік вулиці, та що там над полем, над усім світом послалось зоряне простирадло, яке манило і жахало відразу. Почав вдивлятися в знайомі з дитинства обриси сузірь, і знову в душі щось защеміло, занило, захрипіло саксофоном. І вже не було йому місця ні тут, серед простору села, ні серед неозорості поля, ні серед безмежжя зоряного неба, перекресленого Чумацьким шляхом. Подумалось: Теж шлях…Чий? Мабуть усіх нас: і тих, що були під цим небом, і тих, хто є, і тих хто буде. Шлях, шлях ..,чим тебе виміряти? Роками, здійсненими мріями? А може навпаки? Чого більше? А може смутком нездійсненного, що сплів мереживо зморщок чи сивиною, котра, як у тій пісні, затуманила скроні?

Знову за рибу гроші, ‒ подумки пробуркотів він, намагаючись відсторонити нав’язливі думки. Та вони нікуди не зникали, а все плели і плели своє мереживо.

Ще зовсім недавно, босоногим хлоп’ям, бігав він тут, під оцим небом і ці ж зорі будили в ньому мрії про далекі світи, про польоти до зірок і, звичайно ж, героєм усіх цих космічних мандрів він бачив себе. Тоді усі марили Космосом та, як згодом усвідомилось, у цьому захопленні він був не таким як усі його ровесники. Вони могли «перевіряти» свої думки про зорі і планети та польоти до них в розмовах з батьками. Тому й були їх думки вивіреними та буденно заземленими. А йому не було з ким говорити. Він ріс безбатченком. То ж усі його мрії та думки про зорі і польоти були його власними, не причесаними до тверезої буденності. А виростали вони з читання книжок; вони були джерелом і його знань про Космос, і мрій про польоти, і про інопланетні світи. Усе це було визначальною складовою його світу. Світу, де реальність і уява створили нероздільну цілісність. Не було кому пояснити, що мрії і дійсність не одне й теж. Ця нерозрізненість ще довго буде супроводжувати його на життєвих шляхах.

Юність, юність.., яка ж ти обнадійлива у своїх сподіваннях і непевна у своїх здійсненнях. Та якими б заманливими не були ці роки, життя по своєму протопче стежину крізь поле наших юнацьких мрій і сподівань, розставить свої знаки і свої символи.

Деякий час він стояв, вдихаючи та видихаючи тютюновий дим, а потім пішов на город, який за останні два роки встиг зарости бур’янами. Колись чого тут тільки не росло: і картопля, і гарбузи, і соняхи, і квасоля, і буряки, і морква, і помідори, і кавуни та дині. О, чого тут лише не росло!

І ось все це в минулому. Ніхто більше не перебиратиме тут грудочки чорнозему, политі потом декількох поколінь його предків, не посадить у цю святу землю насіння, не проросте з нього ні картопля, ні гарбуз, ні сонях, ні … ‒ нічого не проросте. І пануватимуть тут пирій та будяки, чортополох і полин. А ще сумно витатиме над усім цим його пам'ять, зберігаючи трепет життя, що колись тут пульсувало, як кров у жилах.

Над усім цим, що своїм проростанням позбавляло материн город його звичного статусу, навис купол неба, помережений міріадами зірок. У якусь мить одна з них зірвалась і понеслась на зустріч … З ким, з чим? Хто знає? Кажуть, якщо загадати в цю мить бажання, то воно обов’язково збудеться. А чи загадав він тоді, в часи босоногого дитинства, своє бажання? Того вже не пам’ятав…