Рецензії:

Другий випуск журналу соціальної критики присвячено топографії міста. У номері із назвою «Трансформації міського простору» порушується питання класичного виміру міської проблематики, який практично набуває парадигмального статусу як в американській урбаністиці, так і європейській. Динаміка і зміна внутрішньої структури міст є чи не основним об’єктом сучасних теорій міста, а тому упорядники номеру ідеально вписуються у контекст. Як і класичні аналітики міського простору Анрі Лефевр і Мішель де Серто, загальний курс осмислення відбувається у дусі лівої критики, а тому питання протесту, політики, рівноправності і людської свободи має першочергове значення.

Тематично номер поділено на п’ять розділів, де перші чотири виокремленні для аналітики міського простору, а останній – рецензіям книжок, які теж дотичні до феномену міста. У розділі «Неолібералізм у містах» опинились не менш знакові постаті в urban studies, а саме Девід Гарві і Майк Девіс. Стаття Гарві «Право на місто» публікувалась раніше в російському перекладі у «Логосі», що був також виділений для статей урбаністичного кшталту, але поява тепер на українській цього тексту є важливим явищем. Міркування засновника «радикальної географії» зосереджуються на активному зв’язку індивіда та міста, де вектор відносин спрямовується не від влади, що репрезентує місто у своєму соціально-політичному вимірі, а від людини, яка визначає своє життя. Як наголошує Гарві, «право на місто є чимось значно більшим, ніж індивідуальна свобода доступу до міських ресурсів: це право змінювати себе, змінюючи місто». Однак це право у більшості випадків не зберігається, а людина повсякчас потрапляє у тиски владних амбіцій і проектів, коли місто стає проти індивіда, а не заради його блага. У постмодерній ситуації людина і її місто просто перетворюються на товар, втрачаючи власну самість та смислову цінність. Тому, наголошує Девід Гарві, ми повинні боротись за своє місто, а «один із кроків у напрямку об’єднання цих протестів полягає у прийнятті права на місто як робочого гасла і політичного ідеалу».

Детальніше...

Актуальною і потрібною видається чергова тема історико-культурного збірника «Схід/Захід», присвячена проблемам історичної урбаністики. Про тенденції дослідження міста як феномену культури ми вже писали на сторінках «Критики», коли згадували низку номерів культурологічного часопису «Ї» і комплексну працю Олени Трубіної «Місто в теорії». Важливо, що в передмові Володимир Кравченко акцентує увагу на українському вимірі урбаністики, зазначаючи: «Схоже, що українська культура робить другу за останнє століття спробу опанувати Місто. У цьому плані письменники та їхні критики, з одного боку, та соціологи, що досі обходилися без критики – з другого, – далеко попереду українських істориків». Справді, вибір чіткої оптики для такого широкого гуманітарного поля як урбаністика більш ніж важливий, але й обмеження лише нею є згубним для розуміння міста, в основі якого має бути міждисциплінарність.

Тематично збірник поділено на доволі різні, але певною мірою традиційні частини. Так, очевидним є розділ, де висвітлюються теоретичні аспекти історичної урбаністики. Раса Чепайтене аналізує ідеологічний вплив на формування міста як культурного тексту, а тому не нехтує апелюванням до просторових, ідентичнісних, мистецьких контекстів. Основна ідея статті в тому, що автор намагається вказати на безперечний вплив структурних складників міста або «дискурсивно обумовленої території» на свідомість городян. Крім теоретичних постулатів (більшою мірою семіотичних проектів, чого хоча б варте звертання до так званої «урбаністичної семіотики» Ролана Барта), дослідниця звертається до рідного їй Вільнюсу і тих культурних практик, що функціонують у ньому.

Детальніше...

Поява українського видання «Політичної критики» із красномовною темою першого номеру «Політичні наркотики» додає ще один потужний інтелектуальний феномен як на ринку періодики, так і в середовищі лівих інтелектуалів. Це видання відштовхується від однойменного польського часопису, який існує із 2002 року.  Заснування «Політичної критики» (Krytyka Polityczna) у Польщі мало не меті відновити традицію польської заангажованої інтелігенції, а відтак це означає «вихід із лівацького гетто та безпосереднє втілення лівого проекту боротьби з економічним та культурним включенням». Внаслідок функціонування часопису стала можливою поява польських перекладів таких класиків французької лівої думки як  Жака Рансьєр і Ален Бадью, текстів американської феміністки і філософа Джудіт Батлер, а також доволі відомого словенського культуролога марксистського кшталту Славоя Жижека. Однак діяльність видання не обмежується перекладами і публікацією матеріалів, але також стосується активного залучення до дискурсу сучасного мистецтва, літератури і театру. Як зазначається у вступі, це «діяльність на перетинах політичного, наукового і мистецького полів, що передбачає усунення штучних поділів між цими сферами». Тепер український читач має можливість ознайомитись із найбільш актуальним виданням польської критичної думки останніх років.

У частині «Повторення пройденого» наявні тексти, що відрефлексовують не тільки сучасний стан лівої політики, але й доволі несподівані теми. Так, Славой Жижек у звичній іронічній манері аналізує невидимі сторони соціального буття на прикладі трагедії 11 вересня і світової фінансової кризи. Звісно, філософ віднаходить спільні особливості теракту у Нью-Йорку і економічною кризою, вказуючи на оманливий і симулятивний характер обох подій. На спільність, як пише Жижек, вказує хоча б той факт, що промова президента Буша ідентична як після 11 вересня, так і внаслідок фінансового потрясіння 2008 року.

Детальніше...

Дмитро Шевчук, автор низки текстів у «Критиці», написав посібник для тих, кого цікавлять різні виміри політичної філософії. Відразу ж інтригує поняття політичної філософії, адже в українському гуманітарному просторі воно не настільки популярне, аніж, скажімо, у Франції, Італії чи США. Автор у передмові вказує на множинність тлумачень та інтерпретацій цього поняття, але особливо зауважує щодо необхідності філософського підґрунтя політики й політичного як своєрідного порятунку від буденного поневолення: «Філософування ж може нас звільнити від цієї зацикленості, окреслюючи своєрідний простір свободи. У цьому сенсі можемо говорити, що філософія політики – це також і своєрідна політика філософії, що спрямована на досягнення свободи». Цікаво, що одночасно філософія є порятунком для індивіда від поневолення самої ж політики, в основні якої має бути філософський світогляд.

Детальніше про сутність політичної філософії можна прочитати у першому розділі під назвою «Проблеми». Вочевидь, що експлікація тлумачень політичної філософії вимагає чималого простору для рефлексії, але, крім цього, звертається увага на такі цікаві проблеми як міф і релігія, постполітичне позасвідоме, ідеологія й утопія. Помітно, що для автора постполітичне і є основою як для огляду провідних філософських, культурологічних, соціальних проектів, так і для конструювання власної наукової позиції. Однак помітний і певний скепсис щодо постполітичної ситуації у світі, яка пропонує плюралізм, відсутність чітких меж між секторами реальності та й, загалом, свавілля інтерпретацій. Не випадково згадується Ханна Арендт, яка чи не вперше зафіксувала розрив політичної філософії із традицією.

Детальніше...

Бібліографічний опис: Caruth, Cathy. Unclaimed experience : trauma, narrative, and history / Cathy Caruth. – London: The John Hopkins University Press, 1996 – 154 p.

«Незатребуваний досвід» – не  нова книга. Це праця, написана ще в середині дев’яностих. Вона, однак, знакова в тому сенсі, що запустила велику й сильну машину нескінченних обговорень висвітленої в ній проблематики. Кеті Карут досі постійно запрошують на присвячені травмі конференції (яких проводиться дуже багато). Адже саме вона відкрила це поле думки. Її навіть називають іноді «людиною однієї ідеї». Таке трапляється тільки з тими дослідниками, які вийшли на щось дійсно цікаве. І нехай нас не турбує надуманий негативізм цієї характеристики.

В історіографії проблема Недоступного Минулого повстала давно. Історія вислизає, коли історик намагається піймати її, зростається з вигадкою, ховається за спиною пам’яті (яка, що індивідуальна, що колективна, просто не співпадає за форматом з історичним текстом). Ми можемо, втікаючи від ілюзіонів Хейдена Вайта й Френка Анкерсміта [1], повторити вслід за Крісом Лоренцом, що історія – це таки допит, процедура розслідування, відкрита для сумнівів і перевірок (інакше для чого існують наукові суперечки?) а не «розповідь про». Проте, виникає питання: а як саме її «допитувати»? Хто відповідатиме і хто відповідальний?

Детальніше...