Рецензії:

Умберто Еко є відомою постаттю в сучасній Європі та поза її межами. Як авторитетний науковець, письменник і філософ він постійно пропонує читачам цікаві творчі та наукові доробки. Зокрема ґрунтовними є його дослідження історії прекрасного та історії бридкого, які були укладені та опубліковані у двох книгах: «Історія краси» та «Історія потворного». Створення такого проекту обумовлене бажанням дослідника простежити історію розвитку естетичних норм європейців. Відтак, вчений у своїх текстах визначає основні ідеї та поняття певного періоду, та надає читачеві ключі, необхідні для розуміння культури різних епох.

Методологія написання обох праць є подібною. Як визначає сам автор: «…і прекрасне, і потворне зафіксоване у вербальних і візуальних пам’ятках». Тому в своїх теоретичних дослідженнях науковець завжди апелює або до мистецтва, або до літератури. Хронологічно першою було написано «Історію краси». У ній науковець визначає суть поняття прекрасного, апелюючи до думок авторитетів кожної епохи та роз’яснює, що вважалось красивим в певний період історичного поступу. Дослідник працює з певним фактажем, де твори художнього та літературного мистецтва вдало використовує як приклади та аргументи своїх тверджень і припущень.

Детальніше...

«Красота присутня у всьому, але не всім дано її побачити». Саме такою фразою розпочинається фільм, який я нещодавно переглянула. За своєю ідеєю він є цікавим і досить своєрідним, адже пропонує погляд на сучасне мистецтво з іншого боку, до якого ми не звикли у постмодерному світі.

Головна сюжетна лінія фільму пов’язана з Венецією, яку ведучий полюбляє відвідувати найбільше. Венеція – це та незвична атмосфера, що осягає своєю величчю простір, але водночас дає місце для нескінченних потоків думок. 

Саме з Венецією пов’язаний перший принцип сучасного мистецтва – відображення величі пустоти, її неосягненої нескінченності, котра розчиняється в самій собі. Кожна людина сприймає пустоту по-своєму, вкладаючи в неї свій сенс. Проте, напевно, найповніше її зумів передати Тернер. Він не лише поєднав суб’єктивне бачення, але й показав реальність. Однак, пустота виявляється не лише у відсутності предметів. Так, Аніш Капура працює з вираженням її у кольорі. Коли відтінок стає важливішим за саме змістове наповнення, вдається спіймати і майже фізично відчути ось ту миттєвість змін. Час ніби зупиняє свій потік, умови реальності змінюються, а спостерігачу хочеться на дотик перевірити чи побачене ще існує в реальності.

Детальніше...

“The moment when one thing turns into another is
the most beautiful moment. A combination of sounds
turns into music. And that applies to everything”
Vik Muniz

«Звалище» – не документальний фільм про Віка Муніза чи його мистецтво. Він показує, що якщо ви готові інвестувати час в людей і показати їм, що є щось більше за межами, в яких вони живуть, то вони отримають натхнення для внесення змін і поліпшення їхнього життя. Люсі Волкер знайшла хороший сюжет – і змогла перетворити його в захопливу історію з виразним повідомленням: мистецтво здатне впливати на життя.

Головний герой Вік Муніз, художник з Бразилії, який став відомим своїм методом використання нетрадиційних матеріалів для роботи, вирішує, що прийшов час зробити щось для своїх співвітчизників, особливо для тих, хто належить до нижчої «касти». Його задум полягав у тому, щоб відправитися на найбільше звалище світу – Жардім Грамашо в Ріо-де-Жанейро, зробити фото, викласти їх із сміття, сфотографувати це та продати на аукціоні. Виручені гроші мали піти тим людям, що позували для зйомки та асоціації сортувальників сміття.

Детальніше...

Альфонсо Куарон відомий юним сінефілам насамперед своїм відвертим фільмом «І твою маму теж», а більш досвідчені цінують «Дитя людське» – соціальну варіацію на передапокаліптичну тему з різними відсиланнями до утопій і соціальних футурологічних варіацій. Можна також згадати й те, що Куарон зняв чи не найцікавішу частину у низці фільмів про Гаррі Поттера – «В’язень Азкабана». Все це так чи інакше вказує на те, що режисер не перший день знімає, до того ж на території фестивального та комерційного кіно, маючи хист до розважання як твердолобої інтелектуальної критики, так і невибагливого глядача. Такий прицнип Альфонсо Куарона подібний до творчості Стівена Содерберга, який може бути зразковим прикладом «свого та чужого» режисера. Але ніхто не очікував, що Куарон візьметься за сміливий камерний космічний трилер, перетворюючи його практично в теологічний трактат, замітки на полі людської самотності і маніфест нового фемінізму.

Справді, аварія на космічному човні, внаслідок якої дрейфують у космосі тільки двоє вцілілих космонтавтів (а потім тільки один), приманка для любителів гострих вражень і дешевого поп-корну, а уважні глядачі побачать у «Гравітації» полеміку зі Стенлі Кубриком, Рідлі Скоттом та практично всією метафізичною європейською традицією.

Детальніше...

Рецензію виконано в рамках вивчення курсу "Семіотика екранного мистецтва" (ст. викл. Стратонова Н. О.)

«А поки йде війна  знаєш хто відпочиває?
Той від кого користі мало».
/Іван /


Починаючи дивитися запропонований фільм, я орієнтувалася на те, що кіно не буде легким для перегляду й прямолінійним, однак я і не здогадувалася про надзвичайно глибокий символізм присутній у  кінострічці, яка є володаркою Золотого Лева. Незважаючи на те, що «Іванове дитинство» - це перша робота молодого (на час знімання) режисера, Андрій Тарковський показав себе вже сформованою особистістю із чітко виставленим орієнтиром на високу моральність та глибину своїх творчих задумів.

Кінострічка відкриває глядачеві  двері у темний світ, який позбавлений звуків людського життя і переповнений страхітливими зображеннями панорами війни. Дії у фільмі важко назвати динамічними, оскільки режисер обрав інший спосіб зображення війни -  спокійний, виважений ритм перебігу подій. Перед глядачем не постають такі характерні сцени з кінострічок на військову тематику, де присутні постійні вибухи, зрешетовані людські тіла, звуки гармат, активні бої. Сюжет фільму розгортається у період між наступами армії, коли головну роль бере на себе  «душа війни – розвідка».

Детальніше...