«Зорями герб уписався на високім йому небі»...
«На герб його світлості князя Костянтина Костянтиновича, князя Острозького»
Д.Наливайко

Кралюк Петро. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 320 с.

Читаючи сторінки роману Петра Кралюка «Шестиднев, або Корона дому Острозьких», пригадуються рядки Наливайка, який «пером воював», правлячи добру службу князеві Василю-Костянтину та сіючи зерна науки. У цих словах стверджується, що фізична сила без духовного підґрунтя нічого не варта і, що, навчившись переконувати супротивників мечем, треба ще оволодіти також мистецтвом миролюбності, силою християнського смирення, вмінням перемагати любов'ю і словом Божим. Чи завжди вдавалося діяти згідно цього гуманістичного маніфесту? Та й чи знає історія факти, щоб князеві випадало, владарюючи, бути цілковитим гуманістом, жодним чином не вдаючись до тиску та обмеження свободи волі інших шляхом нав'язування власного розуміння стилю свободи.

 

Зрештою, залишимо оціночні судження про постать князя Костянтина-Василя Острозького історикам, звернувшись натомість до самого тексту твору Петра Кралюка.

Характеризуючи свій витвір, автор визначає його жанр як інтелектуальний роман. До цієї характеристики хочеться ще додати означення – історично-психологічний роман-розуміння. Подібне твердження виникає із аналізу архітектоніки тексту.

Роман складається із передслів'я, шести окремих частин, озаглавлених специфічною колористикою, і післяслова.

Символіка шести пов'язаних між собою частин твору – асоціація із біблійною легендою про час сотворення світу. Шість днів митець малював портрет князя, і шість днів князь пригадував події, що мали місце у шести знакових для роду Острозьких містах.

Назви частин твору певною мірою мають символічний зміст. Перша - «Барва зелена. Турів» - містечко, в якому минули дитячі роки князя. Частина друга - «Барва сивини. Київ», - саме тут знайшов останнє пристанище прах предків роду Острозьких. Місто старозавітне. Частина третя - «Чорна барва. Варшава», - єднання двох родів, руського та польського, смерть народжених у шлюбі Василя-Костянтина та Софії Тарнавської дітей як знак непримиренності двох вірувань, православ'я та католицизму. Частина четверта – «Жовта барва. Дермань» - місто, де фундував Острозький друкарню і вирішив розвинути книгодрукування. П'ята частина – «Червона барва. Дубно», - де відбулося знайомство князя Острозького із Семерієм (Северином) Наливайком. Запального юнака князь уявляв своїм спадкоємцем, проте норовиста вдача, жага військових перемог і визнання спровокували мученицьку смерть Семерія. Кров ватажка козаків стає болісним нагадуванням про втрату князем кревних дітей. Шоста частина – «Золота барва. Острог» - стольне місто роду Острозьких. Місто як реліквія.

Вдумливий читач звертає увагу на те, що назви частин (умовно – розділів) граматично є номінативними реченнями, у яких превалюють назви кольорів. Це вирізняє твір «Шестиднев, або Корона дому Острозьких» від традиційних історичних романів, які діляться на класичні розділи чи частини. Напрошується думка, що автор роману, сам цього не передбачаючи, на перший план виводить образ не князя, як того вимагають закони жанру, а самого маляра, як сучасника, який оцінював дії князя Острозького. Маємо приклад літературної трансформації авторського задуму. Адже очевидним є те, що Петро Кралюк, виношуючи задум твору, на перший план, безперечно ставив постать князя, а роль образу маляра бачилася автору як епізодичний персонаж, який виконує забаганку князя Острозького, а саме – малює його портрет.

Щодо кольористики у назвах частин. Частина перша (локалізація події в Турові) асоціюється із дитячими роками князя, тому і колір зелений. Пригадаємо образний вислів: «Молодо – зелено». Частина друга (Київ) поєднується із барвою сивини (пам»яті), оскільки саме від київських князів починається родовідна лінія Острозьких. Аналогічно пояснюється використання інших барв ( як зв'язок із окремими знаковими подіями у житті і їх настроєм). Тому закономірно, що остання частина поєднується із золотим кольором як символом довершеності, шляхетності. Зрозуміло, що у такому розділі географічно ітиметься про Острог як місто, яке навіть у людини, що епізодично знайома із фактами біографії князя, насамперед асоціюється з його іменем.

З-поміж персонажів (а їх у творі двоє – князь і маляр) автор не виділяє головних і другорядних. З розповідей князя Острозького читач дізнається про Софію Острозьку-Тарновську, синів князя – Януша, Костянтина, Олександра, його доньок, племінницю – Гальшку, Івана Федорова, Герасима Смотрицького, Семерія та Дем'яна Наливайків та ряд інших історичних персонажів. Оцінка їхніх вчинків подається лише з позиції Острозького, натомість маляр через короткі внутрішні монологи подумки висловлює власні судження щодо тих чи інших подій (як суспільних, так і особистих) з життя можновладця.

Виникає цікавий парадокс. Автор, безперечно, приступаючи до написання роману, був зацікавлений неординарністю постаті князя і намагався, що закономірно, захопити читача.

Однак, введення у сюжетну канву образу маляра змінило первісний задум автора. Маляр – людина з низів. Князь – представник тогочасної суспільної еліти. Чи має право маляр Іван оцінювати?! Очевидно, так. Адже, як правило, найсправедливішу оцінку, за законами розвитку історії, виносить саме народ.

Тому, вочевидь, присутня критика з боку маляра передана автором роману способом внутрішнього монологу персонажа.

Цікавим буде і той факт, що князь, поринаючи у спогади, наче сповідається перед малярем. У такий спосіб реалізовується момент визнання творчого генія. Щоб портрет був живим, природним, митцеві потрібно бачити не лише зовнішність людини, а і внутрішню складову. А розгледіти глибинну суть і зуміти її оцінити простакові не під силу.

У творі діє закон спресованого часу. Князь передчуває свій швидкий відхід, а тому просить маляра завершити портрет за шість днів. Відповідно до законів романного жанру подібний термін є дуже малим.

Чому ж тоді автор називає свій твір романом? Відповідь на це питання криється у подієвій наповненості твору, яка передана через спогади князя Острозького.

Щодо стилю, зауважимо на значній кількості неповних речень, зокрема, контекстуально неповних. Це можна пояснити тим, що вживання таких речень є характерним для внутрішніх монологів, роздумів. Якщо порівнювати мовне оформлення, вкладене у вуста князя, то воно є традиційним, усталеним, натомість мовлення маляра є емоційно наснаженою, збагачена образними висловами. Наприклад: «Чи багато коштує захист, коли судді все порішили?», «Навчилися ми ковтати образи: навіть не помічаємо цього.», «Мій голос летить, як прошитий стрілою птах»...

Можна відзначити і поліграфічне оформлення твору. Кожна сторінка має специфічний збірний символ (вежа, перо, папір...). Пояснення цьому закономірне: зважаючи на те, що Острозький дбав про розвиток книгодрукування у свій час, подібне використання стилізованого екслібрису у сучасному тексті є знаком віддання шани діянням князя.

Цікава побудова видання передбачає також авторські додатки, які пояснюють певною мірою незрозумілі читачеві місця у тексті, дають змогу сформувати цілісне уявлення не лише про конкретну історичну постать, але і про певні події епохи. Це можна назвати певною новацією у плані тексту, адже класично автори обмежуються короткими коментарями.

Кінцівка роману виконана у дусі романтичному. Маляр сподівається, що з'явиться чоловік достойний бути руським монархом, якому і можна буде віддати королівський вінець Острозьких...

Рецензію опубліковано на сторінці "Наукового вісника Ужгородської Української Богослівської академії ім. Свв. Кирила і Мефодія, Карпатського університету ім. Августина Волошина": http://www.teologia.org.ua

Share |