У твоїх очах
Починається річка Євфрат,
Починається смуток прекрасний,
Що говорить на мовах сімох.
Починається пристрасть велика,
Розгорається, наче сила молодості.
Починається вік поетів,
Тож поема стає молитвою.
Бачу в твоїх очах сади пальмові,
Бачу в твоїх очах джерела води.
Бачу в твоїх очах вино, пшеницю, бавовну та манго.
Бачу в твоїх очах різні дива.
Нізар Каббані. Твої очі (фрагмент).

 


Лист перший. Арабська книжка («замальовка» на модну літературну тему)

Схід, про який і йтиме мова в моєму нарисі, любить тишу. Проте кожен, хто хоч раз гортав сторінки сучасної близькосхідної літератури (арабської, турецької, перської), знає, як часто там пишуть про своїх серед чужих; як багато значить у цих творах культура та релігія; як міцно вкоренилося бажання хоч якось та зреагувати на Захід; як рідко там, на відміну від золотих століть середніх віків, пишуть про людину взагалі, а не про інсан (араб.) чи адам (тюрк.).

Але якщо Схід відкриває себе в наших очах саме так (навіть після читання витворів знаних корифеїв пера рівня Тауфіка аль-Хакіма (1898 – 1987 рр.), Наджіба Махфуза (1911 – 2006 рр.) чи Нізара Каббані (1923 – 1998 рр.)), то, можливо… ми бачимо його дещо іншими очима? Можливо, ми так спокусилися нашою «свобідною літературою», що вже не можемо сприйняти світ в усій його повноті, думаємо, що помічаємо лише східні солодощі, олійні парфуми, яскраве пустельне сонце й мечеті, казкові любовні переживання й «наївні» ціннісні орієнтири (хоча на місці солодощів міг бути швейцарський шоколад, парфумів ’Уд аль-Халідж – «Gucci by Gucci»,  мечеть могла змінитися на Notre Dame de Paris, а «не-казкова» любов – анальною еротикою фройдівського типу)? То невже в сучасній східній літературі немає альтернатив?

«Є», – скаже той, хто, наприклад, вдумливо читав Банат ар-Рійад («Дівчата з Ер-Рійаду») саудівської письменниці Раджі ас-Сані (нар. 1981), яка вже тривалий час мешкає в Сполучених Штатах, а отже, є людиною двох культур. Щоправда, експерти від літератури, прочитавши її витвір, одразу заголосили про «арабський фемінізм», близькосхідну політику й боротьбу між авторитаризмом і демократією (цим, серед іншого, роман і розпіарився). Письменниця, яку на батьківщині дехто звинуватив у виступі проти традиційних цінностей, здобула «всесвітньої» слави, але втрапила у вкрай політизований дискурс. Чому? Відповідь на це нам дає сам твір.

Сюжет «Дівчат із Ер-Рійаду», м’яко кажучи, класичний, хоча й представлений у дещо модерновій (але неоригінальній) формі електронних листів, які «авторка» відсилає клієнтам групи сервісу Yahoogroups. «Я розкажу Вам про своїх подруг», – одразу повідомляє ас-Сані. Камра, Садім, Мішель та Ланіс, вихідці з заможних саудівських родин, мешкають у Ер-Рійаді, навчаються, мріють, знайомляться з чоловіками (за посередництвом родичів, як і годиться порядним мусульманським дівчатам), виходять заміж, розлучаються – одне слово, не роблять нічого героїчного, крім того, що хочуть звичайного щасливого життя. Ну і, звісно, вони по вуха закохані в західного штибу гламур. Але, але, але – традиційні суспільні норми, характерні для саудівського суспільства більшою мірою, ніж для інших арабських країн, ставлять свої перешкоди – то керівництво університету риється в особистих речах студенток, шукаючи «непристойну» відеопродукцію, то батьки забороняють спілкуватися (у широкому, звісно, сенсі) з майбутнім нареченим, то, нарешті, сам цей наречений виявляється закінченою сволотою.
 

 

 

Раджа ас-Сані

Звісно, авторка сама приписує своїм героям чимало культурологічних рефлексій, часто цитує «співця жінки», сирійського поета Нізара Каббані. Усі подруги, пише вона, «живуть на самоті – то в затінку чоловіка, то в затінку стіни, то, нарешті, в затінку «чоловіка-стіни». Саудівський соціум увзагалі «схожий на коктейль, де різні прошарки не змішуються між собою, хіба що у разі крайньої необхідності, та ще й з великими зусиллями». Одна з подруг, яку наречений без жодних слів покинув одразу після першої ночі (цьому, звісно, передували заручини зі шлюбним контрактом), голосно кричить: «Хто пояснить психологію саудівського юнака, яку неможливо зрозуміти?!». Інша дівчина – Камра, на долю якої випало щастя поїхати з чоловіком до США, де той пише докторську роботу, страждає не менше. «Рашід виходив з будинку о сьомій ранку, щоб повернутись додому вже ввечері – о восьмій, дев’ятій чи ще пізніше. А на вихідних він займав себе чим завгодно: сидів годинами в інтернеті або дивився телевізор, засинаючи під матчі з бейсболу чи новини CNN. Коли ж ішов до ліжка… то падав, наче змучений дідуган, а не молодий хлопчина, який щойно одружився». Ледь не «онтологічна» ненависть до чоловіків, яку неважко помітити в кожному «листі» Раджи, дозволяє багатьом критикам говорити про «арабський фемінізм» чи ще якесь нечуване диво.

Але насправді життєві моменти, описані авторкою, типові для інших суспільств так само, як і для саудівського. Отож, жодної політики. Сфера поп-культури й гламурного «життя», в якому мислять своє щастя «Дівчата з Ер-Рійаду», є типовим орієнтиром для дуже багатьох молодих людей як на Сході, так і Заході. І, зрештою, сфера людських стосунків, щиро людського (як у позитивному, та і негативному сенсі), визначається культурою, релігією та політикою лише в «зовнішніх обрисах». У принципі, люди як люди однакові, тож недаремно ще в десятому столітті арабський літератор Абу Хайан ат-Тавхіді сказав просту, але до болю глибоку істину:

Минає день за днем.
Та люди – як люди, А дні – як дні.



Лист другий. Ібн Батута-2 (критика критики)

Інший саудівський майстер слова, про якого ми й будемо розповідати в цьому листі, набагато менш контроверсійний, ніж US-based Раджа ас-Сані, але, як волає до нас його новий твір, не менш критичний. Отож, Мухаммад бін Абд Аллаг аль-Увайн (нар. 1958 р.). Журналіст, публіцист, мислитель, критик, але в першу чергу – письменник, один із приналежних до пошанованої в арабо-мусульманському світі верстви агль аль-кялям, «людей письма».

Широко відомий у літературних колах Саудівської Аравії (передусім, як редактор літературної сторінки в газетах «Ер-Рійад» та «Аль-Джазірра»), аль-Увайн розпочав свою письменницьку кар’єру ще в 1980-х роках. Збірки оповідань та критичних статей «Гра» (1985), «Непомічений» (1991), дослідження «Образ жінки в сучасній саудівській літературі» (2002) та чимало інших робіт пройняті намаганням показати, яке значення має художнє слово для сучасного арабського світу. Чиновник саудівського Міністерства інформації та культури і співробітник Першого національного каналу (КSA 1), Мухаммад аль-Увайн, серед іншого, – вмілий  дипломат, що й дає йому змогу  дистанціюватись від багатьох нав’язливих політико-літературних дискурсів. Та й узагалі, не прийнято серед власть імущих саудитів обговорювати політику, а тим більше – в літературі. Європейському світогляду таке мовчання, звісно, чуже й страшне, але… невже західним критикам замало свого власного політичного геморою?

2008 року аль-Увайн, називаючи себе ім’ям знаного арабського географа та мандрівника ібн Батути, видав свої «подорожні нотатки», розповідаючи про хроноси й топоси арабської літератури ХХ та ХХІ століть. «Критичні листи ібн Батути», побудовані, як і згаданий твір ас-Сані, у вигляді листів (любов до епістолярного жанру араби пронесли крізь віки) наштовхують не просто на роздуми, а дозволяють читачеві заглибитись у світ діалогу з іншими письменниками, із «посланнями» до яких і звертається автор. На сторінках книги знаходимо такі «листи» до Джорджа Зейдана (1861 – 1914 рр.), Хаміда Дамнагурі (1921 – 1965 рр.), Закі Мубаррака (1892 – 1952 рр.), Сада аль-Баварді (нар. 1929 р.), Абд Аллага бін Ідріса (нар. 1930 р.) та інших відомих на Сході авторів.

Отож, завдання «ібн Батути» – дати свою оцінку сучасному художньому процесу в арабській літературі. Проте, застерігає аль-Увайн, його критика містить чимало «терпіння й любові», адже не можна, пишучи про інших літераторів, «відокремити слово від дружби». Таким чином, літературознавчий аналіз – це не просто рефлексія над художнім витвором, а самосвідомість літератури, самосвідомість, у першу чергу, морального типу. Чи не тому «ібн Батута» позиціонує образ сучасного арабського письменника як соціально-опозиційного творця, який в умовах «кризи» намагається дещо інакше поглянути на звичні проблеми? Прагматизм слова добре помітний у «листі» до Абу ’Абд ар-Рахмана аз-Загірі (нар. 1938 р.), який, на думку аль-Увайна, забув про свій письменницький талант: «Ми хочемо, щоб ти дав нам упевненість у щоденному житті, економічних та політичних відносинах, новому шляху розвитку суспільства, який будуть сприймати люди». Отож, знову підкреслена соціальність літератури – фішка практично всіх східних авторів, незалежно від того,вважають вони сучасне арабське суспільство кризовим чи ні. Чи не тому «ібн Батута» особливою заслугою вже згаданого єгипетського письменника Тауфіка аль-Хакіма вважає «їжу для кожного рота, тобто книжку для кожного розуму»? Чи не тому в «листі» до поета й сценариста Мухаммада аль-Магута аль-Увайн закликає майстрів слова до екранізації своїх  творів, щоб охопити щонайбільшу аудиторію?


Абу Абд ар-Рахман аз-Загірі

Чимало закидів аль-Увайн спрямовує проти «вестернофільства» деяких майстрів слова. Йому не дуже подобаються твори тих арабських авторів, які намагаються писати «по-західному», включаючи своїх персонажів у європейський цивілізаційний контекст. Але критики в його словах убачають не так «сили неоколоніалізму», як «застигле й розмірене життя багатьох арабських інтелектуалів». Інколи складається враження, що «ібн Батута» вичікує якихось реформ, змін, певного оновлення, появи все оригінальніших та самостійніших творів. Але чи можлива оригінальність за умов, коли автор підпорядковується суспільству?

Особливо гостра проблема арабської літератури в цілому – проблема читача, а, головне, читача молодого. Європейському критику, звісно, така «проблема» буде видаватись надуманою та, до певної міри, звично-тривіальною, але на Сході ситуація зовсім інша – більше половини населення арабських країн складають люди віком до 35 років, а тому молода аудиторія – це найбільша аудиторія, і альтернатив у старих корифеїв пера просто немає. Аль-Увайн переконаний у тому, що молоді саудити й саудитки вже не будуть захоплюватися середньовічними майстрами на кшталт аль-Джагіза чи ібн Кудами. «Ібн Батута» постійно чекає новизни. Чимало критиків, за його переконанням, навіть скажуть, що вже минув час Наджіба Махфуза, минув час інших класиків ХХ століття, минув час об’ємних літературних епопей.

Украй гостро аль-Увайн сприймає гендерні аспекти літературної творчості. Можна уявити собі жіночий роман арабської письменниці, але важко уявити роман, написаний жінкою, але не про «своє, жіноче». Утім, ця ситуація майже типова не лише для Сходу.

Проте наш критик – так само, як Раджа ас-Сані – зовсім не вважає, що в арабському суспільстві жінка перебуває в гідному становищі. Потрібно чимало «культурних» реформ; але ідеалізований образ жінки, змальований у сучасній арабській літературі, також наштовхується на спротив «ібн Батути». У «листі» до Нізара Каббані аль-Увайн неоднозначно запитує поета, чому саме той «зупинився на голому тілі та жагучій пристрасті»? Еротизм, у якому «ібн Батута» вбачає лише прагнення до чуттєвих насолод, не може не засуджуватись суспільно-орієнтованим прагматизмом.

Лист третій. Куди йдемо? (замість висновків)

Сучасна арабська література – феномен украй неоднорідний. Так само, як мова («матеріальне» ядро письма), література близькосхідних країн ще в минулому столітті поділилася на групу регіональних традицій – єгипетську, сирійську, саудівську та ін. Надто очевидним є той факт, що арабське письменництво ввібрало в себе чимало ідеологічних трендів, проектуючи на художнє слово наболілу суспільну дійсність. Наскільки «літературною» може бути така література, нерозривно пов’язана з релігійними, політичними чи економічними проектами – судити самому читачу.

Але, на відміну від багатьох українських авторів, які намагаються розпалити в умовно незрілих молодих мізках жагу до постійної невдоволеності, до тотальної відмови від осмисленого ставлення до світу, арабські майстри слова пропонують свою рецептуру порятунку від швидкозмінної дійсності. До втечі в царство розбитих шибок, порожніх пляшок, дееротизованої сексуальності та безвольного споживацтва (усього того, що пропонують, наприклад, українцям) арабська аудиторія ще не звикла, і, судячи з «Листів ібн Батути», звикати не збирається. Надто сильно східне письменництво чекає від слова «непростотаковості», надто автохтонно сприймає свободу, надто гостро критикує західняцького штибу секуляризм. Аль-Увайн та його однодумці – середнє та найбільш помірковане коло саудівських критиків – не чекає літературних сенсацій, а чекає героїв, які не будуть висмоктувати зі світогляду останні життєві орієнтири, а подарують чимало моментів внутрішньої радості – бути самим собою.
 

Підготовлено на основі статті Михайла Якубовича http://litakcent.com/2010/12/15/12056.html{jcomments on}

Share |