1960-ті роки приховували у собі  якусь магію в тому
значенні, що... ми жили передусім мріями.
Ми поєднували кіно, політику, джаз, рок-н-ролл,
 секс, філософію, наркотики, і вбирали все це
у стані перманентного передозування.

Бернардо Бертолуччі

Моє знайомство із фільмами Бернардо Бертолуччі почалося фільму “Останнє танґо в Парижі” (Ultimo tango a Parigi / The last tango in Paris – 1972), після нього, буквально відразу, – “Останній імператор” (L’ultimo imperatore / The last Emperor - 1987). Таким чином, ключовим ставало слово “останній”, яке, певною мірою, схиляло думати про Бертолуччі, як про “останнього з могікан” гарного кіно. Але потім систематичність ключового слова порушилася, оскільки прилучення до “великого” таланту відбулося через “Маленького Будду” (Piccolo Buddha / Little Buddha – 1993).

Після цього ще були “Краса, що вислизає” (Io ballo da sola / Stealing beauty – 1996) та “Оточені” (L’assedio / Besieged - 1998). Зрештою, на екрани вийшов останній (на цей момент у фільмографії режисера) та третій “паризький” (після “Комформіст” та “Останнє танго в Парижі”) фільм режисера під назвою “Мрійники” (I Sognatori / The dreamers – 2003). Знято його за романом “Святі невинні” французького письменника Жильбера Адера, який, зрештою, сам написав сценарій для Бернардо Бертолуччі.

Цей фільм можна відзначити вже від початку його кольористикою. З перших кадрів відбувається певне вторгення кольорів, що захоплюють глядача своєю інтенсивністю. Зрештою, завдяки цьому режисер намагається передати дух епохи.

А епоха дійсно варта уваги – час студентських революцій, ґіпі, музики The Doors, Janis Joplin та Jimi Hendrix’а. Сюжет фільму починається з подій лютого 1968 року. В цей час у Парижі розгортається так звана афера Анрі Лонглуа, відомого французького кіномана та історика кіно, який від початку 1930-х років почав збирати старі кіноплівки. Поступово його колекція переросла у Французьку Кінотеку (Cinematheque Française), яка отримала державний статус. Однак в 1968 році тогочасний міністр культури Андре Мальро – знаний письменник та мистецтвознавець – звільнив Анрі Лонглуа з посади голови Кінотеки. Це рішення спричинило обурення в середовищі паризьких кіноманів, що призвело до мітингів та сутичок з поліцією (дехто навіть говорить про цю подію, як про початок революції 1968 року, порівнюючи її із вбивством австро-угорського спадкоємця престолу Франца Фердинанда у Сараєво, що стало початком першої світової війни). Як зазначає у одному з інтерв’ю Жильбер Адер, автор кіносценарію “Мрійників”, “...це була дуже важлива подія. Вперше молоді люди виступили проти держави і на додаток виграли, оскільки Лонглуа повернувся на свою посаду”. Анрі Лонглуа був опікуном нового покоління творців кіно, так званої “нової хвилі”. Французька Кінотека була місцем, що зібрало істориків та діячів кінематографу, які вимагали відійти від традиційного комерціоналізму (Франсуа Трюффо, Клод Шаброль, Жан-Люк Годар та ін.), а також італійських аванґардистів (Марко Феррері, Марко Беллочіо та ін.). Бернардо Бертолуччі також був близький до цього кола – зокрема в 1966 році, коли виходив у Франції перший його фільм “Перед революцією”, сам Анрі Лонглуа представив молодого режисера аудиторії Кінотеки.

“Мрійники” – це передусім фільм про трьох молодих людей. Американець Метью (Майкл Пітт) приїздить до Парижу на стажування. Він захоплюється кіно і часто навідується до Кінотеки на сеанси. Під час мітингів, пов’язаних із звільненням з посади Анрі Лонглуа, знайомиться із Тео (Льюїс Ґаррел) та Ізабелою (Єва Ґрін), “близнюками” (принаймні так вони самі себе називають) братом та сестрою з доволі забезпеченої родини. Їхні батьки відсутні деякий час вдома, а тому вони запрошують Метью помешкати у них. Так починається історія “трикутника кохання”, який з кожним днем стає все більш сплетеним, поступово утворюючи з трьох тіл єдиний організм. Сцени кохання у фільмі знято з надзвичайною майстерністю – і це не дивно, оскільки своє вміння у цьому плані Бернардо Бертолуччі показав ще в “Останньому танґо в Парижі”.

Паралельно із розвитком стосунків між головними героями на вулицях повністю панує “паризька весна” – натовп студентів протистоїть поліції та війську. Таким чином, “Мрійники” поряд із питанням “Чаплін чи Кітон?”, що є, певною мірою, наскрізним у фільмі,  заставляють задуматися над рядом важливіших запитань. Передусім постає вибір: йти на вулицю й приєднатися до демонстрації чи захоплюватися ідеями Мао, комунізму, дискутувати на політичні теми, смакуючи гарним вином із колекції своїх заможних батьків. Виникає проблема “пустоти” слів та ідей, які ти виголошуєш “на кухні”, а також питання про те, чи хочеш жити мріями (в уявному, дещо інфантильному світі), чи стати дорослим.

Ще один моменти “Мрійників“ – це фактично “кіно про кіно” (хочеться назвати це певним мета-фільмовим моментом, однак тут ми маємо дещо інше, хоча б у тому плані, що “мета-фільм” не обов’язково мусить бути фільмом). Відсилання до інших фільмів та режисерів, цитування та обігрування відображає, певною мірою, сферу зацікавлень самого Бернардо Бертолуччі. Це можна спостерігати також в інших фільмах режисера, зокрема в “Останньому танґо в Парижі”. Як зазначає, наприклад, Олександр Виноградов: “Останнє танґо в Парижі” – фільм, який повною мірою виразив сферу інтересів і переваг Бертолуччі на той час у царині мистецтва, літератури, психоаналізу і – передусім – кінематографа. Інколи це виглядає навіть зайвим, штучним: роль нареченого Жанни грає Жан-П’єр Лео – знакова постать “нової хвилі”. В одному епізоді він разом із Жанною тримає в руках рятувальне коло з написом “L’Atalanta”, що відсилає обізнаного глядача до класичного фільму Жана Віго Bout de Souffle, - цього разу пара американка/француз замінена парою француженка/американець із майже дослівними цитатами в розмовах та драматичним фіналом” (Ранок на майдані Танґо. Національний кінопортал KINOKOLO.UA).

Фільм “Мрійники” в контексті відтворення духу кінця 1960-х років, показує особливе захоплення кіно, яке в той час панувало. Цю атмосферу, зокрема, передає одна з перших реплік у фільмі, що належить Метью: “Я приїхав на рік до Парижу вчити французьку мову. А отримав тут справжню освіту. Став членом чогось на зразок “масонства”. Масонства кіноманів. Ми називали себе “фільмознавцями”. Я належав до тих, хто був найбільш ненаситний... тих, котрі завжди сидять найближче до екрану. Чому так близько? Може тому, що ми хотіли першими отримувати образи, поки вони ще є новими та свіжими, поки вони ще не почали долати перешкоди з рядів за нами. Поки їх ще не почали передавати один ряд іншому, один глядач – іншому глядачеві. Це триває до того часу, поки вони врешті-решт вицвілими та використаними, розміром з поштову марку, не повернуться назад до кабіни проектора”. Загадки та ігри, які вигадують герої “Мрійників”, цитування та обігрування сцен відсилають нас до шедеврів світового кіно, таких як: “Шоковий коридор” (Shock Corridor – 1963) Семюеля Фуллера; “Королева Христина” (Queen Christina – 1933) Рубена Мамуляна, в якому знялася Ґрета Ґарбо; “Циліндр” (Top Hat – 1935) Марка Сендріча; “Білокура Венера” (Blonde Venus – 1932) Джозефа фон Штернберга, з Марлен Дітріх у головній ролі; “Окрема банда” (Bande a Part – 1964) Жана-Люка Годара та ін.  

Дивлячись фільм, можна провести декілька більш або менш виправданих (якоюсь мірою суб’єктивних) аналогій. Зокрема, із ідеями Ґастона Башляра, що викладені у його праці “Поетика мрій”. У ній філософ, здійснюючи феноменологічне дослідження, звертається передусім до поетичної свідомості. Викладаючи методологічні засади свого аналізу, він зазначає, що для того, аби окреслити суть мрії, потрібно здійснити поворот до неї самої. Ґастон Башляр звертається до поетичної мрії і намагається означити силу єднання, яка дається мрійнику, коли він залишається справді вірним своїм мріям, вони ж, у свою чергу, набирають єдності лише тому, що мають поетичну цінність. Поезія творить мрійника та його світ. Мрії плетуть навколо мрійника “лагідні” зв’язки, вони є чимось, що “сплітає”. Загалом же, за Ґастоном Башляром, мрії “поетизують” мрійника. У фільмі Бернардо Буртолуччі також можна зауважити багато майстерно знятих поетичних моментів – скажімо, для прикладу, показ краплин роси, що спадають з трави, по якій прогулюються герої. Відомо також, що Бертолуччі не лише син італійського поета, але й сам якийсь час писав поезію. Загалом, у “Мрійниках” можна знаходити як поетичні моменти, так і моменти поетики мрій, або ж навіть онтології світу мрійника.

Ще одна аналогія пов’язана із літературою. Сама назва фільму схиляє до порівняння його із романом Кнута Гамсуна “Мрійники”. Однак у творі норвезького письменника представлено дещо іншу перспективу. Герої Бернардо Бертолуччі, творячи світ своїх мрій, більше забавляються цим (на перший план висувається елемент гри), в той час як “строга” реальність панує за межами їхнього “трикутника”, за вікном їхньої квартири, на вулиці. Повертатися в ту реальність (йти на вулиці, де відбуваються демонстрації) Тео, Іза та Метью не дуже поспішають. Роман Кнута Гамсуна, у свою чергу, скоріше демонструє саму “строгу” реальність. Головний герой телеграфіст Роландсен – людина, що має багато різноманітних талантів, винахідник; він є чудовим прикладом галереї гамсунівських ексцентриків. Однак його заняття та поведінка не можуть бути зрозумілими для мешканців рибальського поселення. Кожна з осіб, які оточують Роландсена, носить в собі якусь таємницю, про щось мріє. Однак ці мрії, через злидні, що панують в поселенні, набирають зовсім іншого характеру, ніж у фільмі Бернардо Бертолуччі, – вони стають сподіванням, надією, навіть способом боротьби за краще життя, а не безневинною грою. Більш же близьким за “духом” до фільму “Мрійники”, здається, є роман сербського письменника Момо Капора “Облудники”. Його герої – молоді люди Бєлграда 1950-х років; вони “облудники” (фоліранти), що ведуть безтурботне існування як стиль життя (фолірування). Разом з тим, вони намагаються це зробити принципово можливим за будь-яких обставин.

Загалом, як зазначає Жильбер Адер: “Коли я роздумую про “Мрійників”, то для мене це фільм про три утопії. По-перше, йдеться про утопію політичну, коли справді віриш, що може щось змінитися. Також утопія кіно. Йдеться про часи, коли фільмами захоплювалися так, як сьогодні фанатіють футболом. Тепер у часи відео та DVD можна усе побачити і захоплення зникає. Якщо в ті часи пропустити показ фільму Ніколаса Рея в Кінотеці, то це була втрата на все життя. Була також третя утопія – сексуальна. 1960-ті роки настали після найбільш конформістичної декади ХХ століття. Аж раптом молоді люди почали відкривати свої права та сексуальну свободу... “Мрійники” мали вивільнити те, що було приховане в фільмах”. Фільм Бернардо Бертолуччі не є історичним, не описує детально подій 1968 року в Парижі. Ця стрічка скоріше про те, чи здійснюються наші мрії, чи можемо ми їм слідувати, чи здатні робити “дорослий” вибір, чи знаємо відповідь на запитання “Чаплін чи Кітон?”