(рецензія на книгу «Ukraina: przewodnik krytyki politycznej»).

В одній із своїх праць В.Дільтей написав, що людина, яка досліджує історію, є людиною, яка творить історію. Тому якщо справді зважати на те, що українська історія, якою ми її знаємо, великою мірою позначена суб’єктивністю її авторів, то складається враження, що більшість українських істориків мають досить песимістичний світогляд, який чітко відбивається на їхніх концепціях, адже трагічні сторінки з життя нашого народу виринають набагато частіше, аніж його славні перемоги та досягнення. В зв’язку з цим ми ж самі і позиціонуємо себе як нащадки тієї народності, що постійно перебувала під чужоземним гнітом та була жертвою жорстоких утисків та репресій.

Певну альтернативу до такої позиції висуває львівський історик Ярослав Грицак, який закликає пропагувати українську історію без трагізму.

Він подає спробу окреслення України незалежної, демократичної та європейської, вільної від страху перед правдою про власну історію. Намагаючись відійти від будь-яких заангажованостей (радянської чи націоналістичної), Грицак хоче писати так, як було насправді, не прикрашаючи і не приховуючи суперечливих подробиць.
 
На тлі сьогочасних дискусій щодо вступу України до ЄС особливо цікавим та актуальним є використання даним істориком європейського контексту для розуміння історії нашого народу. Так у невеликій за розміром книзі «Ukraina: przewodnik krytyki politycznej» автор пропонує ретроспективну мандрівну сторінками нашої історії під час якої вже давно знайомі місця та факти відкриваються для читача зовсім з іншого боку. Ця подорож має дев’ять зупинок (розділів) і зачинається з того, що біографія історика впливає на те, про що він пише а точніше – в який спосіб він це робить. Тому ми не можемо мати історію без упереджень та недоліків, та маємо залишатися відкритими для переоцінки. Не можна писати історію раз і назавжди, адже це не якась закрита законсервована система (тут чітко простежується критика автора гегелівської системи, яка на довгий час взагалі викинула український народ з історичного розвитку). Коли з’являються непомічені раніше деталі, потрібно вписувати їх у історичний контекст, не боячись зламати встановлені раніше стереотипи. Без такого розвитку ми можемо хіба що констатувати смерть історії. Тут же ж можна познайомитися з деякими деталями біографії самого історика, починаючи від того, як він хотів стати єгиптологом і закінчуючи його спогадами про тих постатей, які найбільше вплинули на його наукову діяльність (Розділ «Історик і його біографія»).

Дуже довго українці перебували поза світовою історичною ареною, тому наступна зупинка присвячена роздумам про те, чи заслуговуємо ми – українці – на власну історію.  Ще в ХІХ ст. увесь науковий світ говорив про запорозьких козаків і, навіть, була спроба написати історію українського козацтва. Однак ця ідея не отримала свого продовження, і лише згодом Михайло Грушевський вперше створив народну парадигму української історії, завдяки чому увесь світ дізнався про існування такої нації як українці. За радянських часів історія трактувалася як частина загальної історії великого російського народу, тому про активний розвиток даної науки можна було говорити лише після здобуття Україною незалежності. Грицак позитивно оцінює сучасний стан нашої історіографії, адже зараз, як ніколи раніше, історичні дослідження доводять, що українці не є людьми нізвідки (nowhere men), а повноправно належимо до світової спільноти і є людьми світу (Розділ «Nowhere Men czy Men of the Universe»).

Нарешті цей путівник приводить нас до розкриття автором його власної концепції історії України, яка відразу ж вражає своєю неординарністю та непередбаченістю. Виявляється, що переломним моментом для нашої історії став 1492р. – відкриття Колумбом Америки, що було поштовхом для гіпершвидкого розвитку Заходу, що, в свою чергу, зумовив виникнення України. За словами Грицака, наші території перебували під окцидентальними впливами аж до приходу радянської влади. Тут же ж можна ознайомитися з його розмірковуваннями про те, що християнство до Москви прийшло саме з Києва, а явище козацтва мало західне коріння, про те, чим насправді була національно-визвольна війна та чому Б.Хмельницький не створив незалежної України (Розділ «Україна як результат підйому Заходу»).
    
Далі ми звертаємо до Галичини, яка, на думку автора, була тим місцем, де відбувалися дуже важливі процеси для Східної Європи – «в тому регіоні були зародки тих вірусів, які потім будуть пожирати найбільші імперії, що існували на той час на континенті». Коротко кажучи, Галичина стала колискою всієї Східної Європи ХХст. Однак до цього вона пройшла досить нелегкий шлях, починаючи ще з Галицько-Волинського князівства, потім перейшов в статус австрійських територій. За часів правління Габсбургів дана територія перебувала в стані занепаду, про що свідчило хоча б те, що вираз «галицькі злидні» був відомий у всіх Європі. Однак далі наступив «золотий вік» Галичини, який був зумовлений німецькою моделлю модернізації, що була запроваджена за часів правління Йозефа ІІ. Зараз про цей період нагадує хороша якість доріг та незмінна мода на кав’ярні. До цього періоду відносить і підйом національної свідомості галичан, що в певній мірі дає Грицаку можливість говорити про те, що його теорія про «дві України» бере початок ще з ХІХст. (Розділ «Галичина – кузня ідентичностей).
 
Аналізуючи місце Галичини в українській історії, Грицак  пропонує конкретніше звернути нашу увагу на унікальне значення Львова, яке завжди було своєрідним пропускним пунктом до Європи, важливим стратегічним об’єктом, за владу над яким постійно велася боротьба. Здавна це місто вражало своєю релігійною та етнічною багатоманітністю, яка зумовила постійне бажання певної групи підкорити собі всіх решту не лише в політичному плані, а й в культурному. З часом можна говорити про своєрідну перемогу католицизму, що значною мірою вплинула на формування обличчя Львова. (Розділ «Символічне значення Львова»).
 

Наш путівник політичної критики переносить нас до сусідньої Польщі, щоб з’ясувати якими ж є перспективи діалогу між Україною та її західним сусідом. Аналізуючи історичний розвиток цих двох держав, Грицак подає декілька аспектів, які зумовили відмінності у всіх їхніх напрямках розвиту. По-перше, це різниця у виборі типу християнства, яка відразу ж переорієнтувала Польщу на західний лад, а Україну віднесла до східної традиції. По-друге, це Хмельниччина, яка була поштовхом для відривання поляків від українців (цей процес тривав аж до ІІ Світової війни). Також тут слід згадати про криваві події воєнних років, які значно погіршили комунікацію між Україною та Польщею. Однак, незважаючи на це, останні десятиліття показують прагнення до ревізії цих відносин та повернення до конструктивного діалогу. Ці дві держави мають навчитися жити окремо, але в співдружності одна з одною (Розділ «Польща - Україна, разом чи окремо»).   
 
Далі наша мандрівка перекидає нас на схід до Росії для того, щоб окреслити історичну ретроспективу та сучасну ситуацію між нашою державою та її вічним другом-опонентом. Про відносини України і Росії сказано дуже багато, однак з всього можна зробити висновок: зв’язок між цими державами є справді надзвичайно тісний. Росія не змогла б стати тим, чим вона стала без українців, і навпаки. Починаючи від переяславської угоди, можемо говорити про нерозривне (добровільне чи примусове) існування цих держав. Однак якщо на початку цього союзу це можна було говорити про примарну надію на рівноправний союз, то з часом українські території стають лише великою провінцією російської держави. Називаючи українців малоросами та вважаючи їх меншовартісним народом, вже ніхто не згадує про те, чиї інтелектуали розбудовували освіту та культури Росії, хто своєю кров’ю захищав її території. Складність відносин між цими державами полягаю у тому, що між ними дуже важко провести чітку межу, щоб визначити де закінчується Україна, і де починається Росія, яка з держав є «молодшою», а яка «старшою», яка «більшою», а яка «меншою». Більш-менш об’єктивний перегляд цих відносин можливий лише за умови відривання їх одна від одної, однак історія показує, що це практично неможливо: якщо й були такі спроби, то потім, за інерцією, все повертається до попереднього невизначеного стану(Розділ «Україна – Росія: складні стосунки»)

Зупиняючись для огляду українсько-єврейських відносин, Грицак констатує відсутність широкого зацікавлення до даної теми. Це спричинено передусім впливом радянської традиції, яка накладала табу на єврейське питання. Окрім того українські історичні студії перебувають у народницькій парадигмі, за якою основну увагу потрібно звертати на вивчення свого народу. До цих факторів можна додати ще й масову міграцію єврейських інтелектуалів, які б могли стати ініціаторами перегляду стосунків між даними народами. Автор акцентує увагу на деяких історичних моментах, які б могли бути цікавими для досліджень, однак спочатку українські історики мають продемонструвати своє зацікавлення даною проблематикою, яка є невід’ємним аспектом історії України (Розділ «Українці та євреї»)

 Епілогом даної подорожі є розповідь Грицака про деякі ключові концепти його теорії, зокрема про «дві України», про історичну пам’ять, потребу відходу від комунізму та мовну проблему. Може скластися враження, що прогноз на майбутнє у Грицака досить песимістичний, адже його порівняння України зі слимаком, який надто повільно просувається вперед і цим вже багатьох дратує, не обіцяє особливих перспектив. Але залишається надія, що дана драматична ситуація стане поштовхом для радикальних змін. От лише коли вони відбудуться і що зможе пробудити зі сну наш безмежно терпеливий народ, залишається загадкою.
   
Кажуть, історія відповідає на питання, які важливі для сучасності. Можливо, таке переосмислення історії львівський істориком Ярославом Грицаком наштовхне вас на роздуми, що стосуються не лише української історії як минувшини, а й тієї історії, яка твориться навколо вас, тут і зараз. Дана книга рекомендується тим, хто вважає, що українці – вічні жертви всіляких репресій, також тим, хто шукає незаангажований погляд на історію нашого народу, і особливо буде приємною несподіванкою для тих, хто думає, що історія – це нудна і непотрібна наука, яка стосується лише пережитків попередніх віків. Отож, читайте і переосмислюйте.   

Про автора: Гощук Олеся – студентка маґістеріуму спеціальності «культурологія» Національного університету «Острозька академія»