Рецензія на книги:
Кайку М. Візії: як наука змінить ХХІ сторіччя. – Львів: Літопис, 2004. – 544 с.
Кайку М. Гіперпростір: наукова одіссея крізь паралельні світи, викривлений час-простір і десятий вимір. – Львів: Літопис, 2005. – 460 с.

Книги американського фізика Мічіо Кайку – це своєрідна наукова „одіссея”: як випливає вже з самої назви, „Візії” пропонують нам подорож в майбутнє, „Гіперпростір” – мандрівку паралельними світами, викривленим простором і часом та десятим виміром. Загалом же, ці книги представляють популярний виклад сучасного стану науки (передусім природознавства) та можливі напрямки її розвитку в майбутньому. Сам автор, зокрема, стверджує, що  „Гіперпростір” – це „перша достовірна з наукового погляду, й водночас доступна для широкої громадськості розповідь про сучасні дослідження на тему гіперпростору” (Гіперпростір, с. 11).


В сучасних дискусіях часто зустрічаються обговорення значення і ролі науково-популярних видань, особливо тих, що популяризують природничі науки. Безперечно ніхто не сумнівається у тому, що подібні видання сприяють поширенню наукових знань. Але разом з тим, слід звернути увагу на те, що науково-популярне представлення тієї чи іншої проблематики характеризується з одного боку, деяким спрощенням викладу наукових здобутків, а з іншого – зверненням уваги передусім на ті аспекти науки, які будуть для масового читача захоплюючими та цікавими. У такий спосіб науково-популярні видання, крім того, що  знайомлять читача з актуальним станом та тенденціями розвитку науки, часто переказують певний тип світогляду. Зокрема, можемо зустрітися з думками, що саме книги, які популяризують здобутки природознавства значною мірою спричинилися до поширення в сучасному світі сцієнтизму та атеїзму.

Можемо згадати в цьому контексті відому відповідь на популяризацію природничого світогляду, якою є праця оксфордського професора, представника аналітичної філософії релігії Річарда Свінбурна „Чи існує Бог?” („Is there a God?”). В цій книзі представлено популярний виклад аргументації на користь існування Бога. Річард Свінбурн зауважує, що результати сучасних дискусій щодо існування Бога, які точаться серед філософів і науковців, не набувають широкого розголосу. Він пише: “Не надто багато з цієї дискусії дійшло до широкого загалу людей, яких журналісти та медії схиляють до переконання, що існування Бога є справою марною, а релігійна віра є чимось абсолютно нераціональним”. Книга Річарда Свінбурна „Чи існує Бог?” з’явилася як альтернатива відомим популярно-науковим виданням – Річарда Давкінса „Сліпий годинникар” („The Blind Watchmaker”) та Стівена Гокінґа „Коротка історія часу: від великого вибуху до чорних дірок” („A Brief History of Time: From the Big Bang to Black Holes”). Річард Свінбурн звертає увагу на те, що майже ніхто не сперечається з теоріями, які популяризують ці книги, а також ніхто не намагається заперечувати позицію авторів, за якою немає ніякого Бога, який би був заанґажований у підтримку світу. Сам же автор книги „Чи існує Бог?” демонструє, що можливе раціональне обгрунтування існування, а популярний виклад аргументації робить її доступною для масового читача.

Загалом слід підкреслити, що у випадку популяризації науки, вчений повинен також відчувати відповідальність за свої „добрі наміри”. Іншими словами, „...його обов’язком є звернення уваги читача на місце, в якому закінчуються природничі науки і починається філософія, яка прагне нав’язати свою думку”. Недотримання науковцем цього обов’язку може порівнюватися з маніпуляцією або ж свідчити про низьку наукову культуру.

„Візії” і „Гіперпростір” можна трактувати як заперечення песимістичного бачення майбутнього науки. Досить часто в сучасних дискусіях звучать думки про можливий кінець науки. Ці думки, як правило, базуються на відчутті, що наука як всеохопна і об’єктивна сфера суспільного життя закінчила своє існування. Згадаймо, зокрема, що в рамках постмодернізму наука втрачає значення основного способу пізнання, а також претензії на монопольне володіння істиною.

Ситуацію можливого кінця науки аналізує, наприклад, Джон Горґан в статті „Кінець науки?”. Звертає увагу на втрату серед сучасних інтелектуалів великих надій на майбутнє науки та її високу місію пізнання природи. Це відбувається, як твердить науковець, через те, що, з одного боку, вчені мають переконання, що вони отримали остаточні відповіді, а з іншого – відбувається своєрідне згортання науки під тиском політичних і економічних сил.  Сам же Джон Горґан не вірить в кінець науки. Для обґрунтування своєї позиції використовує образ гри в шахи. Зауважує, що не виключено, що закони природи є скінчені у кількісному відношенні. Але при цьому, на його думку, якщо шахи мають нескіченне число варіантів гри, то закони природи напевно також. Таким чином, наука спрямує свої зусилля на те, щоб люди після того як дізнаються правила гри (закони природи), зуміли стати справжніми гросмейстерами. Через це наука є безсмертною.

Мічіо Кайку також не вірить в кінець науки, переконуючи, що ХХІ століття знаменуватиме наукова революція, коли будуть розгадані секрети природи і людство перейде до панування над нею. Для більшого ефекту також використовує образи: „З аматорів шахів ми перетворюємося на гросмейстерів, зі споглядачів Природи – на її хореографів”. Таким чином, Мічіо Кайку виразно демонструє переконання, що ми є свідками не кінця науки, a того, як наукові революції можуть піднести людство до нового рівня розвитку.

У книзі „Візії” розглянуто три наукові революції кінця ХХ – початку ХХІ ст.: квантову, біомолекулярну і комп’ютерну. Квантову революцію автор розуміє як найфундаментальнішу з усіх, оскільки вона спричинила дві інші: „Квантова революція поклала початок комп’ютерній та біомолекулярній революціям через транзистор, лазер, рентгенівську кристалографію та теорію про молекулярні зв’язки” (Візії, с. 27). Крім того, Мічіо Кайку звертає увагу на початок ери синергії між трьома революціями. Взаємодія і взаємозбагачення між трьома галузями науки означає крутий поворот в розвитку науки, який врешті-решт призведе до того, що людство навчиться досконало керувати матерією, життям та інтелектом. Зв’язок між трьома науковими революціями Мічіо Кайку характеризує як динамічний: якщо в одній сфері науковці не можуть знайти вирішення якоїсь проблеми, то зарадити цьому може якесь абсолютно неочікуване відкриття в іншій сфері. Наслідком синергії між квантовою, біомолекулярною та комп’ютерною революцією має бути, між іншим, дедалі більше пришвидшення темпу наукового прогресу.

Мічіо Кайку переконаний, що швидкі темпи розвитку науки покращать добробут націй і рівень життя людей. Як зазначається у „Візіях”, „...ці три [квантова, біомолекулярна і комп’ютерна – Д. Ш.] революції не тільки є ключем до наукових досягнень наступного сторіччя; вони водночас і динамічні генератори багатства й добробуту. Держави можуть розквітати і занепадати залежно від здатності опанувати ці три революції” (Візії, с. 30).

В книзі „Гіперпростір” розглядається наукова революція, яка була викликана теорією гіперпростору, що передбачає існування інших вимірів, крім загальновідомих. Звертаючи увагу на те, що теорія гіпепростору змінює наші традиційні уявлення про світ,  автор стверджує, що наукові революції не звертають уваги на здоровий глузд. З цього також виводить призначення науки – знімати зовнішню оболонку з об’єктів і відкривати їх справжню сутність.

Термін „наукова революція”, яким оперує Мічіо Кайку для змалювання оптимістичної картини майбутнього науки, в наш час є предметом дискусій в рамках філософії науки. Передусім через певну наукову „моду” цей термін став досить багатозначним. В сучасній філософії науки поняття наукової революції пов’язане з передусім іменем Томаса Куна. Автор відомої праці „Структура наукових революцій” визначає наукові революції як „такі некумулятивні епізоди розвитку науки, під час яких стара парадигма замінюється цілком або частково новою парадигмою, неспівмірною зі старою”. Під парадигмою розуміються Томасом Куном наукові досягнення, які приймаються усіма науковцями протягом певного часу і дають для наукового співтовариства модель постановки проблем та їх рішень. Відповідно філософ підкреслює, що під час засвоєння парадигми вчений переймає теорію, методи і стандарти. Коли ж парадигма змінюється, відбуваються значні зміни в критеріях, що визначають правильність вибору проблем і їх рішення. Крім того, зміна парадигм спричинює певну зміну самого світу, а вчені отримують нові засоби дослідження і починають вивчати нові сфери. В філософії науки ХХ ст. важливе місце займає також розуміння наукової революції англійського вченого Чарлза Сноу. У своїй праці „Дві культури і наукова революція” він твердить, що наукова революція народилася в результаті союзу чистої науки та індустрії. Умовним початком наукової революції вважає перші спроби застосування технічних засобів, які розроблені в промисловості для дослідження атомних частинок. Пише, зокрема, наступне: “Я переконаний, що суспільство, яке широко використовує автоматику та електроніку і володіє атомною енергією, кардинально відрізняється від усіх інших типів людського суспільства і воно має докорінно змінити світ. З моєї точки зору, вся сукупність цих перетворень й має назву наукова революція”. 

Якщо звернутися до історії науки, то наукову ревлюцію, як правило, пов’язують з XVII ст. Розвиток науки того часу пов’язаний з іменами І. Кеплера, Г. Галілея, І. Ньютона. Р. Декарта, У. Гілберта та ін. В цей час було здійснено цілий ряд наукових відкриттів, які мали значний вплив на людське світобачення та спричинили цілий ряд соціальних змін. Разом з тим, не всі історики науки погоджуються з доцільністю використовувати поняття наукової революції для пояснення процесів, що відбувалися в науці в кінці XVI – на початку XVIIІ ст. Зокрема, Стівен Шапін в праці „Наукова революція” категорично заперечує, що в цей період мало місце щось подібне до наукової революції. Звертає увагу на те, що сам термін „наукова революція” не був часто вживаний, поки Александр Койре не зробив його популярним, а в 1954 році А. Руперт Галл у праці „Наукова революція 1500-1800” і Й. Д. Бернал у праці „Наука в історії” не поставили окреслення наукової революції в центр своїх досліджень. При цьому Стівен Шапін зауважує, що науковці XVII ст. хоча й звертали увагу на те, що в сучасній для них науці здійснюється радикальний поворот, не вживали терміну „наукова революція” для характеристики своєї діяльності. Також автор „Наукової революції” твердить, що в історії науки не може бути революційних моментів. Як зауважує, “Минуле не перетворюється на сучасність в один конкретний момент. Нас не має дивувати те, що науковці XVII ст. були рівною мірою новочасними, як і стародавніми. Аби поняття, якими вони оперували, стали „нашими”, мусили формуватися наступні покоління... Більшість людей, які жили в XVII ст. ніколи не чули про наших вчених попередників і мали погляди, які були далекі від переконань тих, кого ми обрали за своїх предків. У своїй переважній більшості ті люди не мали уявлення, що мешкають в Європі, не знали, що живуть в „XVII ст.” і не мали свідомості того, що здійснюється наукова революція”.

Серед тем, що можна виокремити під час читання книг Мічіо Кайку „Візії” та „Гіперпростір”, вартим дискусії є питання зі сфери методології досліджень культури, суспільства тощо, а саме: наскільки доцільною методологічною позицією в розумінні культури і суспільства є науковий та технологічний детермінізм? Мічіо Кайку у книзі „Гіперпростір” представляє певну версію наукового детермінізму, заявляючи, що наукові революції спричинюють революції в інших сферах життя. Звертаючись до історії науки, він пише наступне: “...Коли Ісаак Ньютон написав класичні закони гравітації, з’явилася теорія механіки; вона дала нам закони, яким підпорядковуються машини. Це, своєю чергою, серйозно пришвидшило промислову революцію; революція вивільнила політичні сили, що зрештою повалили феодальні династії Європи. У середині 1860-х років, коли Джеймс Кларк Максвелл написав фундаментальні рівняння електромагнітної сили, розпочалася ера електрики, що дала нам динамо-машини, радіо, телебачення, радар, побутові електроприлади, телефон, мікрохвильові печі, побутову електроніку, електронний комп’ютер, лазер і чимало інших електронних чудес. Без розуміння й використання електромагнітної сили розвиток цивілізації застопорився б, цивілізація би “застигла в часі” до відкриття електричної лампочки й електродвигуна. У середині 1940-х років світ знову перевернувся, коли людство опанувало ядерну силу і створило атомну і водневу бомби, найпотужнішу зброю на планеті”.

Важливим аспектом книг Мічіо Кайку є спроба з’ясувати механізми розвитку цивілізації. Розглядаючи дане питання, автор спирається на астрофізичні концепції цивілізацій майбутнього, а більш точніше – на класифікацію цивілізацій на основі обсягу споживання енергії, яку запропонували російський астроном Микола Карташов та американський фізик Фріман Дайсон. В основі даної класифікації лежить припущення, що будь-яка цивілізація в космосі буде використовувати три головні джерела енергії – свою планету, свою зірку і свою галактику. З цього можливим є існування позаземних цивілізацій І, ІІ та ІІІ типів. Цивілізації типу І опанували усі форми енергії на власній планеті, характеризуються тісною співпрацею між індивідами та високим рівнем розвитку комунікацій; це цивілізація планетарного масштабу. Цивілізації типу ІІ вичерпали джерела енергії, які має планета, тому використовують енергію зірок. Цивілізації типу ІІІ вичерпали енергію власної зірки, тому мусять черпати енергію з сусідніх зоряних систем.

Якщо керуватися цією класифікацією, людство представляє собою поки що цивілізацію типу 0. Однак до кінця ХХІ століття воно, на думку Мічіо Кайку, повинне перетворитися на цивілізацію планетарного масштабу.

Ідея своєрідного енергетичного критерію у визначенні рівня розвитку цивілізації, яку використовує Мічіо Кайку, викликає асоціацію з концепцією культури американського культурного антрополога Леслі Уайта. Культуру він визначає як організовану інтеґровану систему, всередині якої можна виокремити підсистеми (зокрема, технологічну, соціологічну та ідеологічну). При цьому зауважує, що саме технологічна система, яка складається з матеріальних, механічних, фізичних і хімічних знарядь праці разом із технологією їх використання, що дозволяє людині вступати в контакт з навколишнім середовищем, є первинною по відношенню до інших двох. Крім того він зауважує, що системи технології визначають соціальні системи; якщо змінюються перші, то відповідно змінюються й другі. Головним критерієм розвинутості тієї чи іншої культури для Леслі Уайта є забезпеченість енергією. У праці „Енергія і еволюція культури” можемо зустріти твердження, що еволюція культури пов’язана із зростанням кількості використаної енергії. Він пише наступне: “Людина – матеріальне тіло, вид Homo sapiens матеріальна система. Планета Земля – матеріальне тіло, космос матеріальна система. Технологія слугує механічним засобом поєднання цих двох матеріальних систем, людини і косомоса. Однак ці системи не статичні, а динамічні. Відповідно їх функціонування пов’язане із витрачанням енергії. А значить все – космос, людину, культуру – можна описати, виходячи з понять матерії і енергії”.

Леслі Уайт виокремлює для кожної культури три фактори: 1. кількість енергії, яка використовується на душу населення в рік (Е); 2. ефективність технологічних засобів, за допомогою яких енергія ставиться на службу людині (Т); 3. об’єм предметів і послуг, що вироблені для задоволення потреб людини. Виводить також формулу обрахунку рівня розвитку культури (С): Е * Т = С. На основі даних розмірковувань, стверджує наступний закон культурної еволюції: за стійких рівних умов, культура розвивається в міру того, як збільшується кількість енергії, яка споживається в рік на душу населення, або в міру зростання ефективності знарядь праці, за допомогою яких використовується енергія. Ці два фактори часом можуть збільшуватися одночасно.

Одним з центральних мотивів книг Мічіо Кайку „Візії” та „Гіпепростір” є прагнення відповісти на питання про те, як виглядатиме майбутнє. При цьому автор протиставляє передбачення науковців прогнозам, які дають журналісти, соціологи, письменники, художники й філософи. Мічіо Кайку стверджує, що „прогнози науковців-професіоналів стосовно майбутнього значно більше спираються на наукові реалії, ніж прогнози соціальних критиків чи навіть науковців минулого, висловлені ще перед тим, як стали відомі фундаментальні закони науки” (Візії, с. 20). Разом з тим, сам відверто претендує на об’єктивність власних візій, зауважуючи, що в його книзі представлено погляд на майбутнє, який грунтується на консенсусі між науковцями, а не на прогнозах „споживачів” технологій, що не мають відношення до їх винайдення. Хоча при цьому допускає, що його бачення майбутнього може випустити з поля уваги важливі винаходи та відкриття, однак загалом не сумнівається, що зосередження на вже згаданих трьох наукових революціях та взаємозв’язках між ними дозволить прослідкувати майбутнє науки та світу. Загалом же, слід зауважити, що у „Візіях” даються прогнози, що стосуються трьох періодів, коли результати наукових відкриттів та розвитку науки дадуть відчутні результати:

– перший період – від початку ХХІ ст. до 2020 року – це час, який, на думку Мічіо Кайку, характеризується неймовірним сплеском наукової діяльності. Значні результати будуть здобуті у розвитку комп’ютерів та секвенуванні ДНК;

– другий період – від 2020 до 2050 р. – буде часом, коли виникне ринок технологій абсолютно нового типу. Зокрема, з’являться роботи, які матимуть здоровий глузд; буде знайдено можливості клонування людей та видалення „гену старіння”; міжпланетні подорожі стануть звичною справою;

– третій період – від 2050 до 2100 р. – стане часом, коли, за передбаченнями Мічіо Кайку, роботи можуть досягнути свідомості та самосвідомості, люди навчаться впливати на фізичну та розумову конституцію дітей, перші ракети будуть долітати до найближчих зірок, а людське життя можна буде продовжити за допомогою вирощування нових органів і тіл.

Окреслення сучасних наукових революцій і представлення оптимістичного бачення майбутнього науки, яке зустрічаємо у книгах Мічіо Кайку, спонукає до окреслення позиції автора як науково-технологічний активізм. Така позиція однак сьогодні викликає цілий ряд застережень. Можемо, наприклад, зустріти застереження, що „науково-технологічний активізм ввергнув планетарну цивілізацію в загрозливий конфлікт із біосферою, яка мільярди років формувалася як система, котра ефективно забезпечувала безперервність життя й оптимальність навколишнього середовища”. Американський медіа еколог Ніл Постмен у одній зі своїх доповідей висловлює п’ять ідей щодо технологічних змін: (1) культура завжди платить за технологію; (2) переваги і недоліки технологій ніколи не розподіляються порівну, завжди є переможці і переможені технологічних змін; (3) у будь-якій технології закладено епістемологічну, політичну чи соціальну установку, яка може йти як на користь, так і на шкоду людям; (4) технологічна зміна є екологічною за своєю суттю, тобто вона змінює все навколо; (5) технологія міфологізується і, таким чином, сприймається як частина природного стану речей, маючи владу над людьми. 

Мічіо Кайку вірить, що саме завдяки новим технологіям людство зможе вирішити багато проблем сучасного світу. Більше-того, науково-технологічний розвиток не тільки не загрожує людству, але й має привести до планетарної цивілізації, завдяки якій людство матиме шанс вижити в майбутньому. Певна рація в цьому безперечно є, але при цьому слід також пам’ятати деякі уваги згаданого Ніла Постмена, що в минулому людство часто керувалося гаслом: „Технологія понад усе”. Через це технологію ми сприймали некритично, „майже як сомнамбули”. Тому дещо перефразовуючи Ніла Постмена, зауважимо, що в будь-якому разі в майбутньому ми повинні керуватися не лише вимогами технологічних змін, але також вимогами культури.